Цок-цок на рахiвницi - i новенька десятирублiвка у Горпининих руках.
- Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капiтановi замiтала
пiдлогу, а диви...- шепочуть iншi дiвки.
- А хiба тiльки капiтан?.. А з тим... як його, отим рудим Риком, чи як
його... Хiба не бачила.
- Софiя Гладюк! - викликують далi.
- Є!
- Сколько дньов?
- Та двадцять...
Цок-цок. Софiя дiстала дрiбними. Вона й рахувати не має часу. Скорше
випихають геть, бо он ще сотнi ждуть.
Раденька, що дiстала, бiжить надвiр, перед вiкном пiд свiтлом лiчить.
- Маатiнко Божа! А, Хрестосвятий, вони менi рубля не додали. А грiм
мене побий, коли не так.
У дiвчини плач рветься. Але куди його бiгти, кому скаржитись? Он сидить
той капiтан, але добийся до нього. Он вiн i виплату перервав, бо "диньчик"
чай у глечику принiс i шклянку i блюдечко. Поставив шклянку, чай через
цiдилечко блискуче процiдив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по
трошки та малюсiнькими сухими коржиками закусує.
Володько ще вiд полудня нiчого не їв, але, дивлячись на блискучий чай i
на сухарцi, йому зовсiм не хотiлося їсти. Не тi почування виринають.
Капiтан i його срiбнi "пагони", i гудзики блискучi з орлами, i чай з
цiдилочкою та коржиками, i тi купи грошей... Все те щось не з цього свiту
працi. Це щось iншого. Це щось недосяжне нам усiм, що стоїмо тут довгою
чергою, щоб "получити" отi п'ять, десять, п'ятнадцять - по заслузi -
рублiв. I люди коло нього, нiби пружини. Все "ваш' всок' бродь" та
закаблуками цокають. Навiть отой з трьома личками, також в окулярах, а i
той все:
"Так точьно, ваш' всок' бродь! - Нiкак нєт, ваш' всок' бродь!.."
Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячi... Тож там тисячi,
їй-Богу, тисячi! I капiтан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з
тiєї, то з онтiєї коробки бере папiрець i дає Гординi, Софiї, Килинi,
Ганнi. Кому скiльки хоче, як хоче, що хоче.
"Боже, який я маленький проти того капiтана",- думає Володько.- Одно
слово його - i мене нема".
Нарештi:
- Довбенко Владiмiр!
- Єсть! - викрикнув Володько i здригнувся. Тремтить, мов пропасниця
його напала. Стояв у черзi, тиснеться наперед, шапку у руцi зiм'яв.
- Сколько дней?
- Двадцять.Вiн добре пам'ятає - двадцять.
- Ти вот, - починає капiтан, пiдперши лiвою рукою клинцеву борiдку, -
уже бальшой. Сколько тєбє лєт?
- Я рождьон тисячу... i такого-то года,- мудро вiдповiв хлопець.
- Да. Значiт, ти нє малий. А кто тєбя так научiл врать?..- i очi впер
на хлопця гострi i сердитi.
Володько знiяковiв до болю. Врать? Що ж вiн "вре"? I його очам так
зробилось, нiби їм соромно стирчати в головi.
- Да! - пiдносить капiтан голос.- Ти врьош, как хiд! Сразу вiдно, что
вором будеш!.. На, палучай i марш атсюда!..
Як Володько брав тi грошi i як зробив "марш отсюда", про це можуть
краще розказати iншi, що за ним стояли. Сам вiн якось не пам'ятає всього.
Знає, що вилетiв на подвiр'я. Знає, що в темних сiнях зачепився кишенею за
завертку дверей i як слiд розпанахав пальтечко. "Чорт його бери",- подумав
вiн.- "Хай дереться. Уже є нова шинеля, i йому самi тато обiцяли одвезти
її до Шумська та перешити". Ось i грошi є.
Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублiв цiлих, а
ось чотирi по рублi. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав
би десять. Десять рублiв все-таки - копiйка. А так вже зжився був з думкою
- десять рублiв... Но...
Пiдпер носа кулаком i... "а що його сказати татовi? Що подумають... що
взяв собi рубля... Хто там ще репетує?"
Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прiзвище. Написали
Ет-тоє. Який вiн Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному
зве, то це не значить, що i в "бамаги" так записувать...
- Моя фамилiя, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородiє. Так є
правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за нього пiдсказав i
вийшло Етоє. Я його законний отєц i прийшов за нього получить гєнгi. Бо що
ет з нiмим. Його куди пхнеш - пiде, а находив вiн двадцять днiв по
пiврубля (мало, чуєте, ваше благородiє, по п'ятдесят копiйок такому
хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi... Ет маю получити.
Хома ще до свого "ет-тоє" не любить докiнчувати слiв у родових
вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка, зняв окуляри,
витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi.
Той хотiв одразу й полiчити.,
- Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощiтаєш дома на пєчкє.
Пхають Хому, але вiн опирається i рахує.- Ееее,- крикнув вiн коло
дверей.- Так це, ет звєнiтє, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв... Ваше
благородiє! Тут всьо вiсiм рублi... Такi ет щота менi... такi щота...
- Куда прьош?! - визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на таке не
зважає.
- Ваш' благородiє,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась. Мiй малий
нiмой. Його...
- Кто там шумiт? - пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше
вип'ялись, нiби їх хто видув зсередини.- Пазвать єво!
Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородiєм.
- Так вот его ти врьош? - визвiрився Смiрнов, ах нижня челюстина
подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.- Ти вот шуметь вздумал?
Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатiш? Салдат!
- Слуш'ь, ваш' всок' броць!
- Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома...- Я ет,
ваше благородiє, тiльки за правду. У мене ет-тоє талько i єсть ще один
отой нiмой. Старший мiй сни упав пiд Варшавою, а середнiй кузнiцой у
кавалерiї служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять...
- Малчааать! - скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з пороху злiплений, а
тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка
- все танцює по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв
пiднялось i в темний низ вертко спустилося.
- Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукiнаво сина, в
православную вєру обратiм!
Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли...
- Це кров моя! - гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово
не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той
заїкнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i полляла йому через шпакуватi
вуса i бороду геть-чисто перебарвила.
А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б мiг
виплачувати.
Люди масово рухнули додому.
- I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! - сердився хтось...
- Нєєє! Я несогласен,- перечить другий.- Тут перву ролю грає
справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан...
- Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? Їздив я оце до штабу на
стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його мать, визвiрився
до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома
зовсiм i не маю. А якби й просто на в'язцi сiв... Що, йому вiдлетiла б?..
То-то... То зветься вiйна. Один на фронтi в мерзлому багнi лежить, а
другий, бач, на в'язцi соломи не сяде... Бо, бач... Ееет! Тьху!..
Порядки...
- Що, чуєте, про отого капiтана говорять, то тiльки "мразь i стид".
Живе ото в школi. До нього нiби всi отi вищi члени з'їжджаються.
Позавiшують, каже, вiкна червоним. На столi пляшок повно, "Боже цара"
ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'їли, роздягли її...
Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нiчого собi, а от до чого
докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили...
Володько вертається додому i слухає, що гуторять. Бачив i сам вiн, що
за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочiв, з рiзними написами
валяється. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять.
"Чорт його бери, того рубля",- вертиться у хлопця думка. Добре, що
принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома має, доложить i все батьковi на
перешиття шинелi вiддасть.
Там, де село кiнчається i починаються хутори, зустрiчає Володько
"маршовi роти". Сьогоднi пригнали їх видимо-невидимо. Нiби повiнь залили
вони село, кричать, матюкають. Все молодi кацапчуки, що говорять з
прихрапом у нiс, ковтаючи слова. Одягненi добре. Новi до самих п'ят
шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи.
Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз лави
воякiв i, здається, не буде їм кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть дорогу. Все
по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi.
Дома застав повно. Увiйшов до хати i, здається, попав у густий чагарник
з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику - скрiзь, де тiльки є якесь
мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi шинелi, газовi
маски, лопатки,сокири.
Пiд плитою вже топиться, а на плитi два здоровеннi баняки води. Пiд
комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно.
- Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса... Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчiк за
булкамi сбєгаєт...загуторили солдати.
- Хош', малиш, за булкамi iтi? Да?
- Да! - кивнув головою Володько.
- Рєбат'.' - загукав один солдатик,- Давай дєнгi. Мальчiк за булкамi
йдьот.
- Пачьом булкi?
- Да чьорт знаєт. Па десятi, что ль...
- Мне две.
- Мнє трi!
- Нам с Грiшкой п'ять.
- Да нє галдiте всє, как лєшiє! Па парядку! Мiтька! Падай маю сумку.
Вот та, каторая с пятном... Да нє брасай на голаву! Вот, сукiн син, мать
твая вєдьма, нiкак рускiй чал'єк нє деєржiт парядка!
- Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти заднiцу
туди прьош!..
-Ей, щенкi! Нє арiтє! Вот мальчiк ждьот! - встав i крикнув старший
солдат.
Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов жене
в село. Дивне вiдчування. Здається, село змiнилося, зникло. Неймовiрно
велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрiзь
ворушиться. Дим над стрiхами зводиться, подвiр'я гудуть, вовтузяться,
дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає снiг i
рiденька грязюка збiгає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди.
Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглi, мов
барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого мiсяця.
Подекуди миготять зорi.
Коло бувшої шкальнi черга за булками виповзає кiнцем аж на дорогу. До
неї прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не дурень. Вiн знає
ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на плечах вертається
додому.
Тут чай на столi. Парує, димить. З вояцьких облич стiкає пiт. Булки
розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так
особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi.
За чаєм розмови i сварка. Найшовся старший вояк, який розносив
начальство. В той час хтось застукав у вiкно.
- Хазяїн! Хазяїн! Вийдi, атєц!.. Матвiй почув голос "бiловусого
фуражира". Накинув кожуха i витиснувся надвiр.
- Ти, атєц?
- Я. А що таке? - Матвiй бачить, що фуражир не сам. З ним ще один
кiнно-гарматник.
- Прiнiмай, старiк, нас начєвать!
- Ну,знизує плечима Матвiй.- У мене й так повна хата. Навiть сiсти
нiде...
- Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с'єздiлi... Там єщьо хужей твоєво. У
сараях людi сплят...
Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до хати. Вояк далi
розмову веде.
- ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк,
чи офiцир - все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас солдат
- грязь, багно, сплювак,афiцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч
сапогом по лицi - нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпирає. Два рази був у
плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу... Сам в полон
пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого
невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота наривом
на Росiї сходить. Цариця у дворцi гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах
дерись. От наженуть дiтвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий?
- Чаво? - витрiщив очi молоденький кацапчук.
- Знаєш ти, куди йдеш?
- Вєстiма. На фронт.
- Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, однi
ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i виложать.
З Пiтера, з Владiвасгока, з Бердичева, з Самарянських степiв - всiх
дуракiв зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, якої свiт не бачив.
I вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя - все
ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами своїми
робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!..
I зненацька в цю саме мить, коли всi напружено слухали промовця,
тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла i
хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала
Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати.
- Какой там сукiн син балуєт? - реве з темностi густий голос.
Блиснула бензинова запальничка й освiтила хмарку диму, що поволi
розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр.
Виявляється, "бiловусий фуражир" обурився мовою солдата i пострiлом
револьвера припинив її.
-Ти што, мать твою разтаку! - накинувся фуражир на промовця. Бунтавать?
Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такiє розгавори дають? Нє вiдiш, здєсь
дєтi...
- А ти кто такой? - смiло, вперто i виразно питає промовець.- Супчiк?
Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, нє вiдал. Плюю я на тваї
угрози. Миє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вганi.
Плювать мнє на всю ету ваєнную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот как разнесло,
ряжка хоть памої вилiвай!..
Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша, нiби всi скам'янiли. Фуражир
виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого
пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат.
- Нєєєт, братци! Драться дудкi.
Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на
лавi коло столу. Пiсля цього напружена мовчанка. Далi хтось щось
заговорить уривком лайки.
Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi нагострили цiкавiсть. Матвiй
бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько i
Хведот з виразом недовершеного страху, цiкавостi i навiть якогось
вдоволення.
Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову. Володько чув
надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настiльки проймаюче, що
уривки втомленої думки весь час чiплялися бачених i пережитих людей i
картин.
Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в очах
вояка, який сказав простими i певними словами те, що таїла в заледенiлому
нутрi бiльша частина солдатської маси. I як рiшуче! Якi очi! Якi зморшки
коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери...
Сон, виплата, Смiрнов... Знов новенькi банкiвки. Чорний простiр i
безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл.
Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повiтря
i почали рiвно й мiрно гойдатись, нiби спокiйне море пiсля ущухлого
буревiю.

V
Чорний простiр без початку i кiнця, сiрi клуби туману в сприсках
стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух
Божий - всеможний шум несеться в серединi всього i лишає по собi творчi
початки.
Як дiлилось свiтло i тьма. Як радiв i яснiшав етер. Як завертався
перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого Майстра, що дув на
прискаючу вогнем масу своїм натхненним подухом творчостi. Клались гори
вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i жбурнув
в далечiнь i ширiнь.
Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi - як основу. Брав Вiн
також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i
не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни... I ще не
все. От стоїть твiр перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має
того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив їх на
барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин, що впала була на
лист рослин, змiшав з барвою вогню. Далi все запалив. I вийшов твiр
прекрасний. I сказав Творець:
- Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий менi
мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу
безконечно творити наново. На ось i вложи у груди твої цей червоний
злiпок. Барви його - барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i
невинного ягняти. По цiй сторонi його добро, по цiй зло. Вони є тим
коромислом, на котрому спочиває тягар життя.
Увага! Вiдкрий свої очi i вуха! Бач i чуй!
Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв, рокоти грому брязнули зi всiх
бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм квiти, дерева, мов у
дзеркалi.
I сказав Майстер:
- Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде твоїм
словом. I всi барви, якi є, якi я складаю в число днiв мого творення, хай
будуть доступнi оку твоєму. Я так хочу!
Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло свiт. Найбiльшим
даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко - людино...
Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протискається до чорної плотi
землi i жере хрусткий соковитий снiг.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119