- вiдповiдає певно Володько. Влазять у туман Iкви. Грунт
здовбано. Раз коло разу лiйки. З лiвого боку туман вiдкинув полу.
- Сапанiв! - хтось каже. Володько дивиться на той берiг рiчки i не
бачить Сапанова.
-Де?
- А онтам. Там вiн був. Пригадуєш Iвана Штуку? Оповiдав, що в них дуже
добре родила капуста. Капустник його до самої Iкви дотягав. Може, он...
- Нєє! Який чорт. То австрiйськi окопи...
- Ей там! Нє зєвай! Астарожна! - Кричать спереду. Рiчка. Переправа.
Здовж зборханi купи колючих дротiв, що погрузли в жовтувату, нiби
бронзову, воду.
За рiчкою вся земля вросла колючим залiзним чагарником. Вузька дорiжка
просiчена поперек до окопiв. Туман довгою палькатою рукавицею розп'явся
над рiчкою, нiби бажає згрiбнути її, щоб линути на запаскудженi поля. Iз
землi пiднiмаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких поки
ще не видно. Навколо мертво, нiби тут ще не було людей, нiби це мiсце на
якiйсь новiй планетi, де вiками панували однi гурагани.
А чи хто дивувався, цiкавився цим мертвим мiсцем? Ледве. чи так. Хiба
Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який, здавалось, хотiв заглянути
кудись у щось вище i бiльше за нього. Решта принишкли i, обережно один за
другим, дибає вже несвiжими ногами, певно з рiзними думами: однi бажають
знайти грошi, iншi офiцерськi плащi, ще iншi мрiють про годинники,
розсипанi тут панкуватими австрiяками, у котрих, як вiдомо, годинники, мов
картопля, родяться на полях. Далi... Хто знає їх, тi злободеннi, рухливi,
смiложиттєвi думи, що рояться у тих головах на полi великого бойовища
цього вогкого соняшного ранку.
I нарештi роздовбаний цементняк. Так от вiн, отой недоступний чортяка,
на котрому поламало зуби не одно стрiльно... Але все-таки дивiться: он
бабахнув, видно, "чамайдан", розколов цемент i химерно, направо й налiво,
розгорнув його щелепи. Кiлька куснiв людини, у виглядi погнилих ганчiряк,
валяється навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя i вказав.
Але хiба Василь сам не бачить.
- Когось розiрвало,- каже вiн,- але де голова?
- Ей, рєбят! За работу! - репетує прищуватий москалисько. Нiби з неба
впали ношi, рискалi, сокири. Не з неба, а з-пiд землi. Земля ця родючою
стала на такi речi. За окопом он невеличке шатро, i коло нього вовтузяться
"нєхлюдки" у велетенських чоборниськах з попiдв'язуваними австрiйськими
попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а
в ньому притаковилося кiлька "котьолкiв". Щось вариться. З бокiв, тут i
там купи знаряддя - руского й австрiйського. Робiтники пiдходять i беруть.
Москалi дiлять їх на партiї.
- Ви, десяток, шiнєлi, сапагi i всякеє такое барахло снасiть... Да,
сукiни сини, нє варавать, нi то кантрабьошкi всипєм...
- Ви, п'ятьдесятков, трупов iскать. Больше вон там! - тикнув рукою на
поле, що збiгало до рiчки, засiяне колючими залiзними ожинами, що
розповзались в неладi, куди їм заманулося.
- А ви, кто посмелей i умнєй, сюда! Аружiє сабiрать, но, чорт бярi,
єслi каторий башку потєряєт. Ти, малиш,- кивнув репаним носом на
Володька,- до первой групи ступай. А ви руж'я, шашкi, патрони - всьо,
аднiм словом, сбєрiтє, нє дайтє сирой землє етiх прекрасних вещiц...
Понялi?
- Понялi!
- Все понялi?
-Все!
I "нєхлюдка", що несе своє пригноблене тiло, спереду, i десять молодих
хлопчакiв за ним розлiзлися по ходах, сполученнях, блiндажах. Володько не
вiдстає. Ось вiн у глибокому блiндажi. Причi з дротяних сiток. Стiл зi
селянської хати. Пiд столом пляшки, кiлька пар черевик, бляшанки з
консерв, рушницi. Сидiли тут, кинули все i вивтiкали десь до другої ями.
Але люди тi були працьовитi. Гляньте, чого тiльки не понаробляли. Он
вихiд, сходи з рiзьбленими поруччями. Далi перебiжка, ще далi майданчик
для невiдомих потреб, здзьобаний стрiльнами, якi розкидали бiлi березовi
кiлочки. Нiби дiти бавились тут, поки не посварилися i не розкидали...
Онде-о Василь. Вiн ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м'яса.
Володько пiдбiгає...
- Не пiдходь! - кричить Василь.- Хай вiн згорить, як смердить! -
Володько не потребує близько пiдходити. Вiн i здалека бачить те, що колись
звалось австрiяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму.
Фу! Яку бридку дiстав Василь роботу.
В обiд не мiг їсти, все плював.
- На них черви, як борозняки, лазять, а ти... Тьху!.. В отих он
"заграждєнiях" пiвсотню пiдiбрали.
Натомились всi за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще
стояло кiлька розбитих хат. I пiснi навiть не лiзуть на думку. Клякнути
десь, схилити голову i спати. Всiх контролюють, бо хто смiє "казьоние"
добро по домах розволiкати.
Прийшли всi гаразд, але одинокий старший зi шлаковатою головою дядько
Польок втяв штуку. Чорт знає, де вiн того пильника на свою голову дурну
вискiпав. Принiс у малiй кишенцi блюзи один револьверовий невистрiлений
набiй, зсунув на потилицю заяложену, подiбну на стару капицю, шапку,
присiв i давай пилувата.
- Що робите, дядьку Польон?..
- Папiросницю.
- Дивiться, щоб воно вам не приснуло пiд нiс.
- Скорше йому очi виприснуть... I не договорив. Бах! Польон сидiв на
каменi й полетiв навзнак.
- Ой, ой, ой! Рятуйте!
Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка вiдкотилася,
з пальцiв на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.
- Сукин син, старий дурень! - лається хтось.- При котрий за
санiтаром!..
Але санiтар бiг сам. Польон лежить на землi i янчить. Пiдняли його i
шапку й понесли. Пiсля довго всi гуторили i лаялися.
Володько, звичайно, коли приходив звiдкись додому, любив розповiсти
матерi про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповiдати. Все
тут таке якесь, що в головi не вмiщається, i хочеться тiльки байдуже, нiби
лiнивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою.
Лiг, а сон обертається другою стороною i сниться далi, тiльки в iнших
барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготне
чiпляється часу i повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як i
завжди. Опаляє собi навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб
воскреснути та крикнути всiм величезну знану пiсню.
Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди,
щоб аж видно було ребра, i кричати:
- Обiймемось! Ти i я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона пiд моїми
ногами, бо я чую виразно її кiстяк пiд пiдошвами. Над нею, певно,
воскресає трава i квiти вiдкривають променистi очi.
Другого вечора Василь оповiдав дивнi речi. Шкода, що Володько того не
бачив. Михалкiв Карпо провалився у глибоку яму, де сидiли мертвi
австрiяки. Карпо з переляку онiмiв, а поки розкопали та витягнули його,
був непритомний.
Третього дня ще одна пригода. Купа людей зi села Жолоби напоролася на
"фугас". Як чмихнуло - п'ять молодих хлопцiв вилетiло пiд хмари, а назад
вернулися куснями.
Поле, рiчка, мiсця, де купчилися колись села, вкрилися вiспою i ходили
там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землi, щоб знов
оговкати лiк на рани її.
Коли вертались хлопцi до свого села, видавались старими. Кiлькаденний
побут на мiсцi смертi поклав на них знак, який вже не зiйде з них. I
Володько також дiстав той знак, можливо, сильнiший вiд iнших, бо торкнувся
вiн його душi, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразовi
його очей, в яких радiсть подiбна на смуток, а смуток зовсiм вiдiйшов за
"лаштунки". З нього буде також людина, але не сподiвайтеся бачити в нiй
себе, ваших батькiв - розгорнiть минуле далi, де в тiнях стоять вашi
пращури, i в них хiба шукайте Володька. I ще можете дати волю уявi -
будучнiсть розсiкти простими лiнiями i на її шахiвницi в шаленiй грi
пристрастей узрiти молодого партнера. Це може бути Володько - тихий
хлопчик, що вирiс у затушкованiй Лебедщинi з вербами, з рiчкою, з
чорногузами пiд соняшнi спiви птахiв... i попругою батька.
Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Вiн ще жиє, але вiн сам не пiзнав би тепер
Володька, який пройшов щойно вступ до першої капiталi.
Стало легше й простiрнiше. Таки вперлися й вiйну пхнули назад. Пiшли
собi обози, зникли розхижiлi фуражири, гарматнi стогони втихли також, лиш
час вiд часу "тилякi-земцi" розлогими гарбами турбували шляхи.
Матвiй за зиму i весну стоску "бамажок" склав. Мiж рублiвками з'явились
i "четвертнi", i "катеринки" навiть. Складав їх уважно, щоб не заломити
кiнцiв i не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля - бо ж хiба
рости це грiх? Ой, нi! Мабуть, так писано там, звiдки походять всi
скрижалi заповiтiв.
I так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корiвка з
ялiвкою. Пара конят. А де ж решта? Вiдомо. Ненажера-вiйна лишила чiткий
слiд, але сила землi i мужика все направить. Всi рани, всi руїни залиже,
знесе, зведе, поставить хоч що...
Жнива вичавлювали з Матвiя останнiй пiт. Пiсля контузiї ще гiрше
бастувала спина i найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у
височiнь, кожний її суглобчик болiв окремо вишуканим болем.
Але старий встав. А як же. Брав грабки i йшов класти пшеницю. Настя
пiдтакувала, закачувала рукави... Її руки висохлi, мов копистки, барви
тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями - "отi западющi
тарани, i для кого вiн таке витесав".
Василь також косою шмагав, покоси рiвняв, мов дядько з бозна-яким
досвiдом. Катерина, хоч до пiзнього вечора вистоювала з милим пiд вербою,
але ранок є для всiх ранок i праця безжалiсна, мов суд. Земля тодi тягне
гаками, тяжечi вiї спадають на очi, ноги iнодi млiють i пiдгинаються...
Ну, але молодiсть є безоглядний пан, i рабство його i в болях має
насолоду.
А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота - все
одно. Поля скинули одяги, зашуржiли пiд плугом стернi, зiйшов опар. Корови
гуляють, бо розходу, як оком глянеш.
Знов закипiли бої з угорщанами. Лiсами, запустами, ярами ходили армiї,
обтяженi тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогнi тут i там жеруть
шелестливе листя, а диму повно - колотиться дикими начосами долиною.
В цi часи Володько затвердiв, обвiтрився, помудрiшав. Голова його не
займалася "дурницями", як це було колись, коли хворiв, коли було стiльки
вiльного часу в лежнi, в болях i стражданнi. Тепер вiн пружний, мов
тятива. Чоло i лиця бронзовi, очi ще синiшi, пружнi, з гострими скалками
погляду.
Коли вiв у бiй своє воїнство, у думцi його було одно: перемога. Пер
шалено з гори, а обличчя рiже прудкий вiтер. За ним решта, назустрiч
угорщани. Збiгалися i камiння з палицями йшли в роботу. Гулi, синяки,
кривава слина... Еет, що то значить. Зате радiсно йому прогнати "чортових
постолячникiв" на їх гору i заволодiти їх просторами.
Незрiвняно-величний iнстинкт боротьби. Чари влади i сили найбiльшi за
всiх. Лишень немiч i страждання рiвнозначнi їм за силою, тiльки
нерiвнозначнi в наслiдках.
Снiг застав Володька в лiсi. Перший незабутнiй, м'який, мов кiт, снiг
непомiтно крадеться до землi i вкриває її. Он вогонь ще димить. Кiлька
дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попелiє, i в ньому
лишаються на зиму недопеченi картоплi.
- Гей, гей! - кричать пастушки.- До-до-му.
Всi йдуть по снiгу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрi хвости
попадають мiж ноги i бомбаються по колiнах. Хлопчики й дiвчатка востаннє
цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохiть озирають мiсцевiсть,
де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, нiби баби перед сповiддю,
стоять понуро, каються i б'ються в груди. Он граб "Перегуда", що
розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза "Дудля" звiсила коси i легко
хитає сюди й туди. Снiг обтяжує , її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що
"стогне ночами", по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грiм утретє бив
його, та не збив. Там i стоїть на втiху нечистому. I липа-дуплянка з
дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усмiхається i
плющить поволi очi. Спи, спи, стара!
Але другого ранку староста заповiв до школи... Їй-богу? Правда це? Хiба
ще iснує десь на свiтi школа? Он Володько i читати, мабуть, забув. Вiн вже
давно роздивився в лiсi за добрими полозками з корiння i мав намiр одразу
вирвати їх з землi. Навiть сокиру в батька вкрав i деякi долота погострив.
Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пiшло до бiса. Торбу
нап'яв, опалка кусень засунув до неї i гайда в саму третю групу, де i чорт
йому не рiвня. Тепер провались ви, усi Родiони. Вони й ще десь позаду
плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засiв i дiстав, уявiть
собi, навiть "закон Божiй - вєтхого i нового завєту". Наука неабияка. Ну,
а Володько, цей просто вже бозна-якi премудрощi витинає. "Задачник" -
часть III. Там уже й дроби i ще бiльшi математики. Для нього, зрештою -
парубка, хоч сватай - все то рiвно раз плюнути, а всi тi "стiхотворенiя",
як "Смерть Сусанiна" чи "Вєщiй Олег", лепетiв, мов скорострiл.
Как нинє сбєраєтся Вєщiй Олег
Отмстiть нєразумним Хазарам...
Ах, як це велично. I малюнок. Лицарi у гостроверхих шоломах та
кольчугах. Олег спереду i темний лiс стiною, з котрого з палицею
дiд-характерник виходить. Довга бiла борода, хитон пiдперезаний широким
поясом, при котрому висить якийсь рiжок.
Скажi мнє, кудєснiк, любiмєц богов,
Что збудєтся в жiзнi со мною?!
Наказом i благанням згучать слова. Брови спадають на очi, дружина
завмирає.
Открой мнє всю правду, нє бойся меня,
В награду любого возмьош ти каня!...
Характерник непорушний, мов викут iз каменя. Дума виразно сходить на
його чолi й очi впираються в далечiнь безмежну. I раптом вiдчиняються його
уста i пливуть з них слова, що пророчать князевi велику славу. I щит на
воротах Царгороду, i багатство, але все-таки смерть його чаїться в його
коневi.
I Володько виразно бачить, як потьмарились князевi очi, як подивився
вiн на свого улюбленця бiлого гнучкошийого стрибуна, занiс ногу i став на
землi. "Вiзьмiть його!"
Дружинники беруть коня i вiдводять. I дають йому iншого. З мiсця учвал
рушає князь i дружина, дуднить сира земля пiд твердими ударами копит. Лише
кудесник старий стоїть на своєму мiсцi на взлiссi i довгим свiтлим
поглядом проводить комонну валку аж ген до обрiїв.
Володько не раз аж скрикує вiд ясностi i краси картини. Вiйна, смерть i
знов життя. Бувальщина, що ховається за всiм, зникає. Приходить хтось,
каже слово. I слово те, мов огонь, мов яснiсть сонця. I все, що далеко
було, виразно пiдступає, вдягається в шати, переливнi барвами i променем.
Горять очi вiд краси, а розум каже: найважнiше, Володьку, жити. Жити i ще
раз жити!
Он друга група i там Ганка сидить. Має червоненьку спiдничину. Чи ж їй
це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак пiдбере до личок
своїх i до очей. Пружна така, краща вiд усякої панянки.
Коли Володько встає говорити своє "стiхотворенiє", то говорить однiй
Ганцi. Учителька могла собi кивати головою. Вiн на неї не зважає, а
говорить чiтким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто,
i дивись: на тобi, Ганко.
Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом "матушка".
Тамта поїхала i не вернулась. Володьковi пару днiв не подобалась змiна,
але в скорiм часi матушка також стала його прихильницею.
У груднi забрали й Василя. Три днi ходив зi збитою на потилицю шапкою,
як рекрут, а на четвертий батько запрiг конi у гренджоли, мати торбу
харчiв взяла, i, хоч вiн пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не
можна без слiз. От нащо вже Володько. Хiба ж вiн мало бачив, пережив? Хiба
ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь є Василь. У
нього такi милi очi, такi задавакуватi i такi самовпевненi. I чуприна в
нього нiби посрiблена. На чолi, на носi i карку ластовиннячко. Все те
Володьковi подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, бiльший,
сильнiший, а хто знає, чи й не розумнiший вiд нього. Тому й любив. Тому,
коли вiдвозили Василя, примостився на мiшку оброку i цiлу дорогу, аж до
школи, ковтав твердi сучки, що, клятi, невпинно пiдлазили пiд горло. А
коли востаннє цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли
б принаймнi всi зi школи не так витрiщали на нього отi зiрки. Ганка
все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь "поляг у
первих боях".
У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки не кланявся до
самої землi i чиїх не обцiлував "сахарних уст i бiлих ручок". Так уже
казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому "подробно", як i що. Пiдписував
великим, чiтким письмом: "твой отєц Матвiй Довбенко" з добiрним, лапатим
гачком над й, який, здавалось, хотiв на подобу шулiки здiйнятись у
височiнь i бозна-куди вiдлетiти.
...а у березнi сталася революцiя.
Революцiя
- Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не будемо
вчитися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
здовбано. Раз коло разу лiйки. З лiвого боку туман вiдкинув полу.
- Сапанiв! - хтось каже. Володько дивиться на той берiг рiчки i не
бачить Сапанова.
-Де?
- А онтам. Там вiн був. Пригадуєш Iвана Штуку? Оповiдав, що в них дуже
добре родила капуста. Капустник його до самої Iкви дотягав. Може, он...
- Нєє! Який чорт. То австрiйськi окопи...
- Ей там! Нє зєвай! Астарожна! - Кричать спереду. Рiчка. Переправа.
Здовж зборханi купи колючих дротiв, що погрузли в жовтувату, нiби
бронзову, воду.
За рiчкою вся земля вросла колючим залiзним чагарником. Вузька дорiжка
просiчена поперек до окопiв. Туман довгою палькатою рукавицею розп'явся
над рiчкою, нiби бажає згрiбнути її, щоб линути на запаскудженi поля. Iз
землi пiднiмаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких поки
ще не видно. Навколо мертво, нiби тут ще не було людей, нiби це мiсце на
якiйсь новiй планетi, де вiками панували однi гурагани.
А чи хто дивувався, цiкавився цим мертвим мiсцем? Ледве. чи так. Хiба
Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який, здавалось, хотiв заглянути
кудись у щось вище i бiльше за нього. Решта принишкли i, обережно один за
другим, дибає вже несвiжими ногами, певно з рiзними думами: однi бажають
знайти грошi, iншi офiцерськi плащi, ще iншi мрiють про годинники,
розсипанi тут панкуватими австрiяками, у котрих, як вiдомо, годинники, мов
картопля, родяться на полях. Далi... Хто знає їх, тi злободеннi, рухливi,
смiложиттєвi думи, що рояться у тих головах на полi великого бойовища
цього вогкого соняшного ранку.
I нарештi роздовбаний цементняк. Так от вiн, отой недоступний чортяка,
на котрому поламало зуби не одно стрiльно... Але все-таки дивiться: он
бабахнув, видно, "чамайдан", розколов цемент i химерно, направо й налiво,
розгорнув його щелепи. Кiлька куснiв людини, у виглядi погнилих ганчiряк,
валяється навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя i вказав.
Але хiба Василь сам не бачить.
- Когось розiрвало,- каже вiн,- але де голова?
- Ей, рєбят! За работу! - репетує прищуватий москалисько. Нiби з неба
впали ношi, рискалi, сокири. Не з неба, а з-пiд землi. Земля ця родючою
стала на такi речi. За окопом он невеличке шатро, i коло нього вовтузяться
"нєхлюдки" у велетенських чоборниськах з попiдв'язуваними австрiйськими
попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а
в ньому притаковилося кiлька "котьолкiв". Щось вариться. З бокiв, тут i
там купи знаряддя - руского й австрiйського. Робiтники пiдходять i беруть.
Москалi дiлять їх на партiї.
- Ви, десяток, шiнєлi, сапагi i всякеє такое барахло снасiть... Да,
сукiни сини, нє варавать, нi то кантрабьошкi всипєм...
- Ви, п'ятьдесятков, трупов iскать. Больше вон там! - тикнув рукою на
поле, що збiгало до рiчки, засiяне колючими залiзними ожинами, що
розповзались в неладi, куди їм заманулося.
- А ви, кто посмелей i умнєй, сюда! Аружiє сабiрать, но, чорт бярi,
єслi каторий башку потєряєт. Ти, малиш,- кивнув репаним носом на
Володька,- до первой групи ступай. А ви руж'я, шашкi, патрони - всьо,
аднiм словом, сбєрiтє, нє дайтє сирой землє етiх прекрасних вещiц...
Понялi?
- Понялi!
- Все понялi?
-Все!
I "нєхлюдка", що несе своє пригноблене тiло, спереду, i десять молодих
хлопчакiв за ним розлiзлися по ходах, сполученнях, блiндажах. Володько не
вiдстає. Ось вiн у глибокому блiндажi. Причi з дротяних сiток. Стiл зi
селянської хати. Пiд столом пляшки, кiлька пар черевик, бляшанки з
консерв, рушницi. Сидiли тут, кинули все i вивтiкали десь до другої ями.
Але люди тi були працьовитi. Гляньте, чого тiльки не понаробляли. Он
вихiд, сходи з рiзьбленими поруччями. Далi перебiжка, ще далi майданчик
для невiдомих потреб, здзьобаний стрiльнами, якi розкидали бiлi березовi
кiлочки. Нiби дiти бавились тут, поки не посварилися i не розкидали...
Онде-о Василь. Вiн ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м'яса.
Володько пiдбiгає...
- Не пiдходь! - кричить Василь.- Хай вiн згорить, як смердить! -
Володько не потребує близько пiдходити. Вiн i здалека бачить те, що колись
звалось австрiяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму.
Фу! Яку бридку дiстав Василь роботу.
В обiд не мiг їсти, все плював.
- На них черви, як борозняки, лазять, а ти... Тьху!.. В отих он
"заграждєнiях" пiвсотню пiдiбрали.
Натомились всi за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще
стояло кiлька розбитих хат. I пiснi навiть не лiзуть на думку. Клякнути
десь, схилити голову i спати. Всiх контролюють, бо хто смiє "казьоние"
добро по домах розволiкати.
Прийшли всi гаразд, але одинокий старший зi шлаковатою головою дядько
Польок втяв штуку. Чорт знає, де вiн того пильника на свою голову дурну
вискiпав. Принiс у малiй кишенцi блюзи один револьверовий невистрiлений
набiй, зсунув на потилицю заяложену, подiбну на стару капицю, шапку,
присiв i давай пилувата.
- Що робите, дядьку Польон?..
- Папiросницю.
- Дивiться, щоб воно вам не приснуло пiд нiс.
- Скорше йому очi виприснуть... I не договорив. Бах! Польон сидiв на
каменi й полетiв навзнак.
- Ой, ой, ой! Рятуйте!
Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка вiдкотилася,
з пальцiв на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.
- Сукин син, старий дурень! - лається хтось.- При котрий за
санiтаром!..
Але санiтар бiг сам. Польон лежить на землi i янчить. Пiдняли його i
шапку й понесли. Пiсля довго всi гуторили i лаялися.
Володько, звичайно, коли приходив звiдкись додому, любив розповiсти
матерi про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповiдати. Все
тут таке якесь, що в головi не вмiщається, i хочеться тiльки байдуже, нiби
лiнивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою.
Лiг, а сон обертається другою стороною i сниться далi, тiльки в iнших
барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготне
чiпляється часу i повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як i
завжди. Опаляє собi навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб
воскреснути та крикнути всiм величезну знану пiсню.
Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди,
щоб аж видно було ребра, i кричати:
- Обiймемось! Ти i я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона пiд моїми
ногами, бо я чую виразно її кiстяк пiд пiдошвами. Над нею, певно,
воскресає трава i квiти вiдкривають променистi очi.
Другого вечора Василь оповiдав дивнi речi. Шкода, що Володько того не
бачив. Михалкiв Карпо провалився у глибоку яму, де сидiли мертвi
австрiяки. Карпо з переляку онiмiв, а поки розкопали та витягнули його,
був непритомний.
Третього дня ще одна пригода. Купа людей зi села Жолоби напоролася на
"фугас". Як чмихнуло - п'ять молодих хлопцiв вилетiло пiд хмари, а назад
вернулися куснями.
Поле, рiчка, мiсця, де купчилися колись села, вкрилися вiспою i ходили
там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землi, щоб знов
оговкати лiк на рани її.
Коли вертались хлопцi до свого села, видавались старими. Кiлькаденний
побут на мiсцi смертi поклав на них знак, який вже не зiйде з них. I
Володько також дiстав той знак, можливо, сильнiший вiд iнших, бо торкнувся
вiн його душi, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразовi
його очей, в яких радiсть подiбна на смуток, а смуток зовсiм вiдiйшов за
"лаштунки". З нього буде також людина, але не сподiвайтеся бачити в нiй
себе, ваших батькiв - розгорнiть минуле далi, де в тiнях стоять вашi
пращури, i в них хiба шукайте Володька. I ще можете дати волю уявi -
будучнiсть розсiкти простими лiнiями i на її шахiвницi в шаленiй грi
пристрастей узрiти молодого партнера. Це може бути Володько - тихий
хлопчик, що вирiс у затушкованiй Лебедщинi з вербами, з рiчкою, з
чорногузами пiд соняшнi спiви птахiв... i попругою батька.
Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Вiн ще жиє, але вiн сам не пiзнав би тепер
Володька, який пройшов щойно вступ до першої капiталi.
Стало легше й простiрнiше. Таки вперлися й вiйну пхнули назад. Пiшли
собi обози, зникли розхижiлi фуражири, гарматнi стогони втихли також, лиш
час вiд часу "тилякi-земцi" розлогими гарбами турбували шляхи.
Матвiй за зиму i весну стоску "бамажок" склав. Мiж рублiвками з'явились
i "четвертнi", i "катеринки" навiть. Складав їх уважно, щоб не заломити
кiнцiв i не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля - бо ж хiба
рости це грiх? Ой, нi! Мабуть, так писано там, звiдки походять всi
скрижалi заповiтiв.
I так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корiвка з
ялiвкою. Пара конят. А де ж решта? Вiдомо. Ненажера-вiйна лишила чiткий
слiд, але сила землi i мужика все направить. Всi рани, всi руїни залиже,
знесе, зведе, поставить хоч що...
Жнива вичавлювали з Матвiя останнiй пiт. Пiсля контузiї ще гiрше
бастувала спина i найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у
височiнь, кожний її суглобчик болiв окремо вишуканим болем.
Але старий встав. А як же. Брав грабки i йшов класти пшеницю. Настя
пiдтакувала, закачувала рукави... Її руки висохлi, мов копистки, барви
тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями - "отi западющi
тарани, i для кого вiн таке витесав".
Василь також косою шмагав, покоси рiвняв, мов дядько з бозна-яким
досвiдом. Катерина, хоч до пiзнього вечора вистоювала з милим пiд вербою,
але ранок є для всiх ранок i праця безжалiсна, мов суд. Земля тодi тягне
гаками, тяжечi вiї спадають на очi, ноги iнодi млiють i пiдгинаються...
Ну, але молодiсть є безоглядний пан, i рабство його i в болях має
насолоду.
А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота - все
одно. Поля скинули одяги, зашуржiли пiд плугом стернi, зiйшов опар. Корови
гуляють, бо розходу, як оком глянеш.
Знов закипiли бої з угорщанами. Лiсами, запустами, ярами ходили армiї,
обтяженi тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогнi тут i там жеруть
шелестливе листя, а диму повно - колотиться дикими начосами долиною.
В цi часи Володько затвердiв, обвiтрився, помудрiшав. Голова його не
займалася "дурницями", як це було колись, коли хворiв, коли було стiльки
вiльного часу в лежнi, в болях i стражданнi. Тепер вiн пружний, мов
тятива. Чоло i лиця бронзовi, очi ще синiшi, пружнi, з гострими скалками
погляду.
Коли вiв у бiй своє воїнство, у думцi його було одно: перемога. Пер
шалено з гори, а обличчя рiже прудкий вiтер. За ним решта, назустрiч
угорщани. Збiгалися i камiння з палицями йшли в роботу. Гулi, синяки,
кривава слина... Еет, що то значить. Зате радiсно йому прогнати "чортових
постолячникiв" на їх гору i заволодiти їх просторами.
Незрiвняно-величний iнстинкт боротьби. Чари влади i сили найбiльшi за
всiх. Лишень немiч i страждання рiвнозначнi їм за силою, тiльки
нерiвнозначнi в наслiдках.
Снiг застав Володька в лiсi. Перший незабутнiй, м'який, мов кiт, снiг
непомiтно крадеться до землi i вкриває її. Он вогонь ще димить. Кiлька
дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попелiє, i в ньому
лишаються на зиму недопеченi картоплi.
- Гей, гей! - кричать пастушки.- До-до-му.
Всi йдуть по снiгу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрi хвости
попадають мiж ноги i бомбаються по колiнах. Хлопчики й дiвчатка востаннє
цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохiть озирають мiсцевiсть,
де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, нiби баби перед сповiддю,
стоять понуро, каються i б'ються в груди. Он граб "Перегуда", що
розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза "Дудля" звiсила коси i легко
хитає сюди й туди. Снiг обтяжує , її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що
"стогне ночами", по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грiм утретє бив
його, та не збив. Там i стоїть на втiху нечистому. I липа-дуплянка з
дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усмiхається i
плющить поволi очi. Спи, спи, стара!
Але другого ранку староста заповiв до школи... Їй-богу? Правда це? Хiба
ще iснує десь на свiтi школа? Он Володько i читати, мабуть, забув. Вiн вже
давно роздивився в лiсi за добрими полозками з корiння i мав намiр одразу
вирвати їх з землi. Навiть сокиру в батька вкрав i деякi долота погострив.
Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пiшло до бiса. Торбу
нап'яв, опалка кусень засунув до неї i гайда в саму третю групу, де i чорт
йому не рiвня. Тепер провались ви, усi Родiони. Вони й ще десь позаду
плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засiв i дiстав, уявiть
собi, навiть "закон Божiй - вєтхого i нового завєту". Наука неабияка. Ну,
а Володько, цей просто вже бозна-якi премудрощi витинає. "Задачник" -
часть III. Там уже й дроби i ще бiльшi математики. Для нього, зрештою -
парубка, хоч сватай - все то рiвно раз плюнути, а всi тi "стiхотворенiя",
як "Смерть Сусанiна" чи "Вєщiй Олег", лепетiв, мов скорострiл.
Как нинє сбєраєтся Вєщiй Олег
Отмстiть нєразумним Хазарам...
Ах, як це велично. I малюнок. Лицарi у гостроверхих шоломах та
кольчугах. Олег спереду i темний лiс стiною, з котрого з палицею
дiд-характерник виходить. Довга бiла борода, хитон пiдперезаний широким
поясом, при котрому висить якийсь рiжок.
Скажi мнє, кудєснiк, любiмєц богов,
Что збудєтся в жiзнi со мною?!
Наказом i благанням згучать слова. Брови спадають на очi, дружина
завмирає.
Открой мнє всю правду, нє бойся меня,
В награду любого возмьош ти каня!...
Характерник непорушний, мов викут iз каменя. Дума виразно сходить на
його чолi й очi впираються в далечiнь безмежну. I раптом вiдчиняються його
уста i пливуть з них слова, що пророчать князевi велику славу. I щит на
воротах Царгороду, i багатство, але все-таки смерть його чаїться в його
коневi.
I Володько виразно бачить, як потьмарились князевi очi, як подивився
вiн на свого улюбленця бiлого гнучкошийого стрибуна, занiс ногу i став на
землi. "Вiзьмiть його!"
Дружинники беруть коня i вiдводять. I дають йому iншого. З мiсця учвал
рушає князь i дружина, дуднить сира земля пiд твердими ударами копит. Лише
кудесник старий стоїть на своєму мiсцi на взлiссi i довгим свiтлим
поглядом проводить комонну валку аж ген до обрiїв.
Володько не раз аж скрикує вiд ясностi i краси картини. Вiйна, смерть i
знов життя. Бувальщина, що ховається за всiм, зникає. Приходить хтось,
каже слово. I слово те, мов огонь, мов яснiсть сонця. I все, що далеко
було, виразно пiдступає, вдягається в шати, переливнi барвами i променем.
Горять очi вiд краси, а розум каже: найважнiше, Володьку, жити. Жити i ще
раз жити!
Он друга група i там Ганка сидить. Має червоненьку спiдничину. Чи ж їй
це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак пiдбере до личок
своїх i до очей. Пружна така, краща вiд усякої панянки.
Коли Володько встає говорити своє "стiхотворенiє", то говорить однiй
Ганцi. Учителька могла собi кивати головою. Вiн на неї не зважає, а
говорить чiтким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто,
i дивись: на тобi, Ганко.
Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом "матушка".
Тамта поїхала i не вернулась. Володьковi пару днiв не подобалась змiна,
але в скорiм часi матушка також стала його прихильницею.
У груднi забрали й Василя. Три днi ходив зi збитою на потилицю шапкою,
як рекрут, а на четвертий батько запрiг конi у гренджоли, мати торбу
харчiв взяла, i, хоч вiн пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не
можна без слiз. От нащо вже Володько. Хiба ж вiн мало бачив, пережив? Хiба
ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь є Василь. У
нього такi милi очi, такi задавакуватi i такi самовпевненi. I чуприна в
нього нiби посрiблена. На чолi, на носi i карку ластовиннячко. Все те
Володьковi подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, бiльший,
сильнiший, а хто знає, чи й не розумнiший вiд нього. Тому й любив. Тому,
коли вiдвозили Василя, примостився на мiшку оброку i цiлу дорогу, аж до
школи, ковтав твердi сучки, що, клятi, невпинно пiдлазили пiд горло. А
коли востаннє цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли
б принаймнi всi зi школи не так витрiщали на нього отi зiрки. Ганка
все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь "поляг у
первих боях".
У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки не кланявся до
самої землi i чиїх не обцiлував "сахарних уст i бiлих ручок". Так уже
казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому "подробно", як i що. Пiдписував
великим, чiтким письмом: "твой отєц Матвiй Довбенко" з добiрним, лапатим
гачком над й, який, здавалось, хотiв на подобу шулiки здiйнятись у
височiнь i бозна-куди вiдлетiти.
...а у березнi сталася революцiя.
Революцiя
- Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не будемо
вчитися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119