Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки
свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу.
- Цц...цмокнув вiн, а опiсля ще раз цмокнув.- Над цим треба
помiзкувати.
З печi виглядає Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить вiн
тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився Василь. Вiн думає: "I
знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови, а що з
того маєш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу
мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i
нагальне падає. "Так уже тi постоли обридли"...
На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки в пляшцi меншало, а
разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про
вiйну. Матвiй зловiщi свої сни пригадав i сотий раз їх розказав.
Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слухає радо. Розмову свою
ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було їм бавитись у жарти.
"Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд теї чавухи хоч з одним
цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили. Без Бога мужик
порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"...
Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньої одежi i без
шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його
хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем... А
Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо".
Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй. Небо чисте,
передосiннє, дзвiнке. З млина чути плескiт колеса. та лятатання кiвша.
Садок, обнизаний рясно овочами, дрiмає непорушно, нiби закохана в свою
будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка.
За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання
коней. Це ночлiжани по скошених уже сiножатях розкошують. Видно пiд
сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий хвiст диму довжелезною
летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до
лебедського порубу i зникаючи десь там у Михалковiй дебрi. По хвилинi
задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низiв
i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд нього та дрiбним рокотом
розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини.
"СВIТЕ ТИХИЙ..."
Матвiй ще раз обходить свiй садок. Дещо поправити треба, яку там
занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, здається, i мiцна, а
дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпирає, крекче.
- Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв треба.
Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця вже одна пудикiв тридцять
дасть,розважає, обтирає об штани руки i простує до клунi. По дорозi
пiднiмає кiлька яблук, що попались пiд ноги, ховає їх до кишенi. У клунi
"проклята курка знов намервила на току", але нiяково поночi порядкувати,
хоча Матвiй "терпiти не може, як ото всюди свинство таке"... Чекай.
Дiстанеться i Настi. "Казав їй сотню раз: не пускай до клунi курей! Нi,
баба бабою. Рiзал-ма".
До хлiва зайшов: "Що то лошаки поробляють". А вони собi спокiйно
стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину
посмикають. "Гi-гi-гi-ааааi!",обзиваються "лошаки"...
- Ну, ну, орлята,- поплескує Матвiй їх товстi зади.- Жуйте, жуйте.
Завтра в плужок. А сiль ви маєте? - заглянув у жолоб.- Ннно! Солi ще
досить. Стане.
Глянув пiд корови: "Трасця-йома, а пiд коровами така баюра". Манька вся
в болотi, але їй байдуже. Лежить собi й почмикує в темнотi. Засвiтив
лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старої, минулорiчної пару в'язок скинув
i розтрусив пiд коровами.
А пiсля цього задмухав лiхтар i пiшов до хати. Василь уже встиг
маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку притаїлась,
але безсоромно коптiла...
- Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважує Матвiй.
- Нi, я налив.
- А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нiчого тобi
на господарствi не вдержиться.
- Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло.
- Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла б... -
сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком:
- Iїї-їi-же, Херувiїїми. Тааайно... образующе...
Спiваючи розглянувся, пiдiйшов до столу, перехрестився розмашним,
твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все старосвiтськi, все з Почаєва
нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго м'явся з
гнотом, що втопився в оливi, а грубi, репанi Матвiєвi пальцi не були
настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль.
I коли загорiлась лампадка, Матвiй пiдiйшов до коминка i мiж
"Херувимською" загасив коптячу лампадку. Пiсля цього в хатi стало
пiвтемно, лише старi закопченi обличчя святих та насуплене чоло
Бога-Саваофа, облитi червонастим свiтлом, творили ввесь змiст цього
сутiнку.
Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не витерпiв i,
коли батько перейшов на "Свiте тихий", пiдтягнув i собi за старим,
тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув
на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i "Блажен муж", i
"Єгда славнiї ученици", про Юду злочестивого, що за тридцять срiбнякiв
"беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу прєдадє...".
А нiч темна i безмiсячна...
Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже давно звернуло з пiдповнi.
Хутiр дбайливо огорнутий, окутаний гоструватою передосiнньою пiтьмою.
Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпляє тендiтнi зiрки, що зриваються
i стрiмко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман
поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i не
то плачуть, не то радiють.
Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного i
перетомленого Володька, вертається "вiд своїх" Настя. Лiхтар взяла вона у
свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунцi, тому має одну
шибку зелену, двi бiлi й одну червону. Довжелезнi два вуси освiтленого
туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами,
але навiть на одну хвилю не вгамує своєї цiкавостi i засипає матiр
питаннями: i нащо ми так далеко вибралися з Дерманя? Там є стiльки
хлопцiв, там має цiлий день з ким бавитись...
Але хiба мати знає, нащо? Знає лише Бог святий та батько. i стара,
взагалi... Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв: i як,
коли мати "у своїх" сидiли, вiн зустрiвся з Андрiєм, Хведотом Кухдоським
та Трихоновим Архипом... Як вони спочатку оглянули один одного. Всi
заздростили, що Володько має лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом.
А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали там горiхiв, клали вогонь, пекли
яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки. При цiм
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з неї
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в
коваля бавиться. Вiн має на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно
крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок
у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але
її заклював шулiка. А Мехтод каже:
"Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.- "Там був мрець..." - "Який?" -
"Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо..." А
залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у
шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах... А Ольга йому
каже: "Халєра ти, халєра ти, халєра ти..." Три рази йому сказала: халєра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
- А що то таке скремейда?.. - питає мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є
скремейда? Про це повиннi всi люди знати...
- То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею їздять, або верхи, або
женуть перед собою. Кривулька вичовгається i дуже гладенька. Нашi хлопцi
мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
- Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний осоружний запит.
Володько аж гримнув...
- За грошi у нас є мушлi. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на
скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до
Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: "Кому вiддав кашкета?
Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун в твою мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в тому кашкетi Мехтод тримав
свою "казну". Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша проїла у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така
чорна, як кашкет...
- Ну, ну,знов втручається мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
I за що, Боже мiй, має дiстати? Це дивує Володька настiльки, що вiн
взагалi перестає розказувати. Вiн лишень думає. Ввесь час, коли мати
сидить у "своїх" - у дiда або у дядькiв, Володько бавиться... Йому там
приємно. Вiн не раз так захоплюється грою, що забуває за снiданок, обiд i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд неприємного обов'язку -
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять з
початком осенi цiлий рiк до пiзньої весни. Для цього збираються великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi... лише без тих, що не можуть
встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато
пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в
котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника
Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi,
йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою?
Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки,
якими бозна вiдколи висадженi монастирськi алеї -все це наводить на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить,
коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр'ї i слухати, як
шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Починає бамкати дзвiн
Здається, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi
капають на землю, що жадiбно їх втягає... I малий Володько задирає
високо-високо голову, так що йому злiтає назад кашкет, i намагається
пiзнати, звiдки саме бамкає той дзвiн. Йому до того стає гарно i радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого,
щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять
зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти
звешся?" Володько, розумiється, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн
краще йде до церкви.
У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди
борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що
над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої
позолоченої лампадки.
Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше,
щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого
Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно
стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i
освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого
знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi
цiлують його якраз у ту ногу.
Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними
вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi. Зi
схiдного боку, по дорозi "до Лисiв", монастирське господарство -
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгує на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак
люльку, до якої, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить
Володька, все-то його захоплює. Йому навiть приємно чути тупiт нiг по
бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирської дзвiницi, що
так якось дивно i таємничо вiдбивається луною високо попiд склепiнням над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою,
Володько навмисне мiцнiше пристукує закаблуками, а потiм уважно
прислухується до своїх крокiв.
Головна церква, яку тут звуть "холодною", стоїть посерединi
монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою,
парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви
ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякi з тяжкими, темної
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влiтку густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами,
нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, їх часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою... Але з
того бува стiльки реготу, що пожертвувати однiєю сукнею далебi
оплатиться...
Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво
довгi крила з темних постатей.
Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись починає виринати:
"Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..."
Володько закриває очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно
затискає її у своїх рученятах i завмирає.
Чернечий хор вiдспiвує. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як
i прийшли, i коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семiнаристiв
починає переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно
подобалися їх гарнi однострої. Коли вiн виросте i як тато не заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме
такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече їх рiчка, через котру вони мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i
вузька?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу.
- Цц...цмокнув вiн, а опiсля ще раз цмокнув.- Над цим треба
помiзкувати.
З печi виглядає Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить вiн
тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився Василь. Вiн думає: "I
знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови, а що з
того маєш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу
мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i
нагальне падає. "Так уже тi постоли обридли"...
На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки в пляшцi меншало, а
разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про
вiйну. Матвiй зловiщi свої сни пригадав i сотий раз їх розказав.
Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слухає радо. Розмову свою
ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було їм бавитись у жарти.
"Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд теї чавухи хоч з одним
цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили. Без Бога мужик
порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"...
Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньої одежi i без
шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його
хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем... А
Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо".
Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй. Небо чисте,
передосiннє, дзвiнке. З млина чути плескiт колеса. та лятатання кiвша.
Садок, обнизаний рясно овочами, дрiмає непорушно, нiби закохана в свою
будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка.
За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання
коней. Це ночлiжани по скошених уже сiножатях розкошують. Видно пiд
сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий хвiст диму довжелезною
летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до
лебедського порубу i зникаючи десь там у Михалковiй дебрi. По хвилинi
задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низiв
i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд нього та дрiбним рокотом
розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини.
"СВIТЕ ТИХИЙ..."
Матвiй ще раз обходить свiй садок. Дещо поправити треба, яку там
занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, здається, i мiцна, а
дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпирає, крекче.
- Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв треба.
Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця вже одна пудикiв тридцять
дасть,розважає, обтирає об штани руки i простує до клунi. По дорозi
пiднiмає кiлька яблук, що попались пiд ноги, ховає їх до кишенi. У клунi
"проклята курка знов намервила на току", але нiяково поночi порядкувати,
хоча Матвiй "терпiти не може, як ото всюди свинство таке"... Чекай.
Дiстанеться i Настi. "Казав їй сотню раз: не пускай до клунi курей! Нi,
баба бабою. Рiзал-ма".
До хлiва зайшов: "Що то лошаки поробляють". А вони собi спокiйно
стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину
посмикають. "Гi-гi-гi-ааааi!",обзиваються "лошаки"...
- Ну, ну, орлята,- поплескує Матвiй їх товстi зади.- Жуйте, жуйте.
Завтра в плужок. А сiль ви маєте? - заглянув у жолоб.- Ннно! Солi ще
досить. Стане.
Глянув пiд корови: "Трасця-йома, а пiд коровами така баюра". Манька вся
в болотi, але їй байдуже. Лежить собi й почмикує в темнотi. Засвiтив
лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старої, минулорiчної пару в'язок скинув
i розтрусив пiд коровами.
А пiсля цього задмухав лiхтар i пiшов до хати. Василь уже встиг
маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку притаїлась,
але безсоромно коптiла...
- Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважує Матвiй.
- Нi, я налив.
- А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нiчого тобi
на господарствi не вдержиться.
- Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло.
- Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла б... -
сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком:
- Iїї-їi-же, Херувiїїми. Тааайно... образующе...
Спiваючи розглянувся, пiдiйшов до столу, перехрестився розмашним,
твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все старосвiтськi, все з Почаєва
нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго м'явся з
гнотом, що втопився в оливi, а грубi, репанi Матвiєвi пальцi не були
настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль.
I коли загорiлась лампадка, Матвiй пiдiйшов до коминка i мiж
"Херувимською" загасив коптячу лампадку. Пiсля цього в хатi стало
пiвтемно, лише старi закопченi обличчя святих та насуплене чоло
Бога-Саваофа, облитi червонастим свiтлом, творили ввесь змiст цього
сутiнку.
Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не витерпiв i,
коли батько перейшов на "Свiте тихий", пiдтягнув i собi за старим,
тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув
на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i "Блажен муж", i
"Єгда славнiї ученици", про Юду злочестивого, що за тридцять срiбнякiв
"беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу прєдадє...".
А нiч темна i безмiсячна...
Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже давно звернуло з пiдповнi.
Хутiр дбайливо огорнутий, окутаний гоструватою передосiнньою пiтьмою.
Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпляє тендiтнi зiрки, що зриваються
i стрiмко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман
поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i не
то плачуть, не то радiють.
Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного i
перетомленого Володька, вертається "вiд своїх" Настя. Лiхтар взяла вона у
свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунцi, тому має одну
шибку зелену, двi бiлi й одну червону. Довжелезнi два вуси освiтленого
туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами,
але навiть на одну хвилю не вгамує своєї цiкавостi i засипає матiр
питаннями: i нащо ми так далеко вибралися з Дерманя? Там є стiльки
хлопцiв, там має цiлий день з ким бавитись...
Але хiба мати знає, нащо? Знає лише Бог святий та батько. i стара,
взагалi... Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв: i як,
коли мати "у своїх" сидiли, вiн зустрiвся з Андрiєм, Хведотом Кухдоським
та Трихоновим Архипом... Як вони спочатку оглянули один одного. Всi
заздростили, що Володько має лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом.
А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали там горiхiв, клали вогонь, пекли
яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки. При цiм
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з неї
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в
коваля бавиться. Вiн має на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно
крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок
у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але
її заклював шулiка. А Мехтод каже:
"Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.- "Там був мрець..." - "Який?" -
"Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо..." А
залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у
шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах... А Ольга йому
каже: "Халєра ти, халєра ти, халєра ти..." Три рази йому сказала: халєра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
- А що то таке скремейда?.. - питає мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є
скремейда? Про це повиннi всi люди знати...
- То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею їздять, або верхи, або
женуть перед собою. Кривулька вичовгається i дуже гладенька. Нашi хлопцi
мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
- Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний осоружний запит.
Володько аж гримнув...
- За грошi у нас є мушлi. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на
скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до
Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: "Кому вiддав кашкета?
Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун в твою мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в тому кашкетi Мехтод тримав
свою "казну". Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша проїла у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така
чорна, як кашкет...
- Ну, ну,знов втручається мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
I за що, Боже мiй, має дiстати? Це дивує Володька настiльки, що вiн
взагалi перестає розказувати. Вiн лишень думає. Ввесь час, коли мати
сидить у "своїх" - у дiда або у дядькiв, Володько бавиться... Йому там
приємно. Вiн не раз так захоплюється грою, що забуває за снiданок, обiд i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд неприємного обов'язку -
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять з
початком осенi цiлий рiк до пiзньої весни. Для цього збираються великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi... лише без тих, що не можуть
встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато
пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в
котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника
Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi,
йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою?
Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки,
якими бозна вiдколи висадженi монастирськi алеї -все це наводить на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить,
коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр'ї i слухати, як
шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Починає бамкати дзвiн
Здається, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi
капають на землю, що жадiбно їх втягає... I малий Володько задирає
високо-високо голову, так що йому злiтає назад кашкет, i намагається
пiзнати, звiдки саме бамкає той дзвiн. Йому до того стає гарно i радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого,
щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять
зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти
звешся?" Володько, розумiється, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн
краще йде до церкви.
У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди
борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що
над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої
позолоченої лампадки.
Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше,
щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого
Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно
стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i
освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого
знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi
цiлують його якраз у ту ногу.
Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними
вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi. Зi
схiдного боку, по дорозi "до Лисiв", монастирське господарство -
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгує на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак
люльку, до якої, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить
Володька, все-то його захоплює. Йому навiть приємно чути тупiт нiг по
бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирської дзвiницi, що
так якось дивно i таємничо вiдбивається луною високо попiд склепiнням над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою,
Володько навмисне мiцнiше пристукує закаблуками, а потiм уважно
прислухується до своїх крокiв.
Головна церква, яку тут звуть "холодною", стоїть посерединi
монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою,
парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви
ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякi з тяжкими, темної
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влiтку густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами,
нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, їх часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою... Але з
того бува стiльки реготу, що пожертвувати однiєю сукнею далебi
оплатиться...
Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво
довгi крила з темних постатей.
Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись починає виринати:
"Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..."
Володько закриває очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно
затискає її у своїх рученятах i завмирає.
Чернечий хор вiдспiвує. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як
i прийшли, i коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семiнаристiв
починає переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно
подобалися їх гарнi однострої. Коли вiн виросте i як тато не заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме
такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече їх рiчка, через котру вони мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i
вузька?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119