Вiн рiшив основне
перемолотити все своє збiжжя (поки ще тримається погода), а тому мусить
кликнути толоку до машини. Зайшов до брата Єлисея та попросив у нього
другу пару коней. Звiдти обiйшов кiлька обiйсть i змовив дiвчат до соломи,
подавання в барабан тощо. Робiтникiв покликав самих найкращих, не якихсь
ледарiв.
У понедiлок, удосвiта, як тiльки благословилося на свiт, прийшов з
кiньми старший Єлисеїв син, також Василь. Унедовзi за ним не забарились i
решта робiтникiв. Матвiїв Василь не смiв перервати на пару день науки. Сам
батько рiшуче цьому спротивився, бо "раз взявся за щось, то вези"...
Василь нiчого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б навiть i
коло машини... Будуть веселi та гарнi дiвчата, будуть жарти, спiви. Але
хай би спробував вiн хоч запикнутись про це.
Зате Володьковi припала надзвичайно вдячна робота. Вiн має поганяти
одну пару коней у кератi. Це просто таки чудово. Нiчого кращого, як гонити
цiлий день конi, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не мiг чекати. Це
куди краще та почеснiше, нiж пасти отi осоружнi коровиська.
I вiн ще затемна, десь вiд других пiвнiв, схопився, одягнувся. Їсти i
не питай. Вiн зовсiм не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися. Усi
снiдають, а вiн пiшов на подвiр'я, узброївся своїм батогом, цьвйогнув ним
разiв зо двадцять, чи досить гнучкий, i почав терпеливо чекати коло
розiсланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти конi.
Чекання триває досить довго, але Володька це не зражує. Прийшов час,
вивели з хлiва коней. Батько оглянув їх, погладив, поплескав, похвалився
Василевi i висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути. Василь
запрiг у другий дишель своїх - кобилу каштанку та її молодого сина огира,
якого тiльки що привчали до тяжких праць.
Приготовлено все як слiд, забурчала машина i праця замшiла. Дiвчата не
працюють, а бавляться. Хiхи та хахi. Реготи безупину. I де його в нещастя
ото смiху стiльки набереться - зауважувала Настя. Вона цiлий день
пiдтикана, бiгала, то на двiр, то до клунi, то до хати. їй нiколи до
машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана, що без
неї там як слiд нiчого не зроблять, але треба також i обiд зварити.
А дiвчата з дядьковим Василем чудасiї витворюють. Єдиний мiж ними, не
парубок ще, але парубчак уже порядний.
Декотра з вертух i до Володька заглядає. Дражняться з ним, кепкують,
але вiн без церемонiй. Батюгою її i все. Хай не лiзе, коли Володько
серйозною працею зайнятий.
Так iшла робота аж до вечора. Надвечiр смiхи та жарти трохи вщухли, бо
все-таки понагрiвали робочi лоби. А коли вже геть смерком перестали
молотити, треба випрягати конi та вести їх до води. Хто поведе? Василi
обидва. Але дядькiв Василь не може залишити свого пестуна Володька. Знав
вiн, що нiчого приємнiшого, як проїхатись верхи на конi, для Володька,
мабуть, не iснує.
- Хочеш, Володьку, на каштанцi проїхатись? - гукає Василь. Володько був
утомлений - ледве ноги волоче, але як стояв, так i зiрвався вiд клунi до
хлiва. По дорозi як навмисне щось впало йому до лiвого ока. Якийсь устюк.
Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. I в ту мить
завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло iскрами i
далi не стало нiчого.
Коли опритомнiв, зобачив навколо себе юрбу людей, чув крики, метушню.
Вiн був мокрий iз сильно скривавленою головою, але болю не вiдчував. Це
вдарила його копитом каштанка. Пiд її ноги пiдлiз Володько в той саме час,
коли її вкусив неспокiйний огир. Удар якраз улучив у праве око. Найбiльше
переляканий тiєю подiєю батько. Вiн був увесь, вiд нiг до голови,
облiплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах, бородi, старiй
вовнянiй шапцi телiпалися цiлi торочки нанизаної на волосинки куряви. I
забувши за це все, забувши обтруситись, вимитись, на перший викрик
Володька: "О Боже!.." - батько кидає все, бiжить до дитини. Зобачивши, що
син лежить на землi без руху, старий викрикує якийсь незрозумiлий вигук,
бiжить до сiней по воду.
- Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води менi! - гукає батько, а води
немає. Всi метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу i полили
Володька. Пiсля цього батько схопив малого на руки й, облiплюючись кров'ю,
що змiшувалася з курявою, нiби навiжений побiг з ним до хати.
За ним, спотикаючись, бiжить мати. З неї спадає курява, бо пополуднi
ввесь час подавала батьковi снопи в барабан, її сухе обличчя брудне та
дике. Чорнi, довгi патьоки слiз рiжуть кострубато-вилинялi щоки.
- Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче!
- Не скавули, давай миттю води, чистих шмат,- гукнув батько. А тим
часом вiн не знав, де i як положити малого. Вiн крутився, мов навiжений, з
ним по хатi, гойдав на руках, дмухав. Кров сочилася малому з ока.
Сочилася, збiгала на брудну батькову долоню. Матвiй чув цю теплу кров
дитини своєї, i вона пекла його твердiзнi мозолi, як топлена мiдь.
Мати метнулась, затуптала на мiсцi, нiби стояла на гарячому. Десяток
рук дiвочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу подушку, вкрили
її бiлим рядном...
- Кров'ю!.. Кров'ю обмажете. Дайте щось чорне... Он спiдниця моя,-
гомонiла стара.
- Не слухайте дурної. Стелiть, дiвки! - ревнув батько.- Нiколи!..
Володька положили на подушку. Двi плями вiд змiшаної з кров'ю куряви
лишили батьковi руки на ряднi. Сам вiн мерщiй у сiни вибiг, коло мисника
вiника вхопив i мiцно оббивався... Хмару цiлу збив, але в пiтьмi не видно.
А опiсля сердито похапцем мився, витирався, що аж рушник трiщав, i,
схопивши велику череп'яну мисалу, налив у неї окропу, що був на галушки
готовий, долляв квартою холодної вещи i пiдiйшов до хлопця.
Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.
- Геть, стара! - i почав примощуватися коло Володька. Вiн дихав поволi
i навiть не стогнав. Праве око, щока, лице залитi кров'ю. Не знати, чи
цiле око. Лiве було заплющене.
- Стара! Чистих намiток!.. Раз-два! Та там вата. Почаївська. Але
мерщiй!.. - гостро наказує батько.- Стiльця менi подайте.
Дiвчина пiдставила стiлець i батько почав ворушити Володька. Навколо
оточили їх дiвчата. Вони тремтiли, залякано зазирали, тошнiли. Володько
все чув, лише не бачив. Вiн знав, що коло нього сидить батько, що вiн
змиває намоченою у водi намiткою з його обличчя кров i вiд цього було йому
гарно, приємно. Вiн забув за око своє. Що там дурне око!.. I вiн
попробував навiть поворушитись, розплющив здорове...
- 0-о-ох! - вирвалося з його уст мимохiть зiтхання. Малий поворушив
скривавленою головою... Аж тепер вiн чув виразно бiль. Щось сiпало, i то
не з правого боку, де дiстав удар, а з лiвого, на лiвiм виску. У ротi чув
твердiсть, нiби туди понабивали якого клиння. Зуби якiсь напруженi, але,
поворушивши задубiлим язиком, Володько вiдчув, що це вражiння мильне. Два
з них замiтко ворушилися. Язик почав поволi випихати криваву слину, а з
нею викотилися назовнi два молодi, гостренькi, молошнi Володьковi зубочки.
Бачив це батько, бачила й мати, але нiхто не взяв тих зубiв, щоб
викинути на горище мишам. Не добровiльно викотилися синовi зубенята i вiд
цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два їдкi потiчки... А
батько все мочив та мочив намiтку. Змочив її геть, i стала вона подiбна до
зiм'ятого червоного прапора. Вода в мисцi також зчервонiла. А Володько
тiльки губами мамляє... '
- Болить, сину?
- Нi, тату... - i щоб доказати це, Володько витягає руку i мацає...
Лап, лап... Мацнув своїми пучками якiсь слизькi закарвашики коло ока i
вiдорвав назад руку... А все-таки:
- Нi, не болить, тату... Не болить,- впевняє.
- То, може б, ти мiг пiдвестись? Володько це охоче зробить. Вiн уже
пiдводиться. Поволi, з натугою. У головi мов олова налито. Але вставав...
- О, о, о... Отак, отак... Сюди, над мису... Молодець... Так краще
вимию.
Батько не скривав своєї якоїсь своєрiдної радостi, коли впевнився, що
око Володька цiле.
Вiн ревнув невиразно, грубо, як звiр, котрому пощастило пiймати якусь
незвичайну поживу. Грубезними своїми пальчищами вичавлював з намоченої
намiтки кров i все вимочував та вимочував залите нею око. Пiд тим оком
двома пiдкiвками червонiли розшматованi до костi два шрами. Володько не
мiг так довго витримати. Вiн стиснув зуби... Вони нiмiли. Iнодi їх зовсiм
не чути було в ротi, але його нудило i в головi щось болюче сверлує.
Ледве-ледве виговорив:
- Ой тату. Я ляжу... - i останнє слово вимовив уже лежачи...
- Тошненько менi, старий. Та дай йому вiдпочити,- тошнiла Настя.
- Давай-но ти вату... Тошнiєш. Багато тим поможеш... - Вирвав з рук
Настi вату, нову, чисту. Намiтчаною стрiчкою заложив цiле око й обережно,
як тiльки мiг своїми ведмедячими лапами, тiсненько, по-батькiвськи
обандажував голову сина.
- А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо двi яйцi. Вiн
мусить попоїсти. Цiлий день налазилось... Можеш ти їсти? - звернувся до
Володька.
Нi. Вiн не хоче їсти... Це вiн виявив похитом голови, що дуже швидко
наливалася болем, тяжким та розривальним.
- Не зачiпайте мене,- вдалось йому витиснути крiзь уста. Вони засихали,
запiкались, в'яли, не хотiли ворушитись.
Батько присiв на краєчку i довго вдивлявся у Володьковi малi блiдi
щiчки... Обоє очi зав'язанi. Чоло також, лише щiчки, кiнець носика та
спраглi уста свiдчили про буття батькового сина... Що вiн тепер думав -
годi було б вгадати...
А геть увечерi, коли всi впоралися з худобою i посходилися до хати
вечеряти, стало сумно й нiяково. Всi пiдходили до Володька, вдивлялися в
його роток, хитали головами... Їжа навiть не бралася... А дядькiв Василь,
що вихором улетiв до хати останнiм, побiг до хлопця, присiв коло батька,
нахилився.
- Як усе добре,- казав вiн,- скiнчилося... Але що нашого Володика так
скалiчено, то все нi до чого... Бiднюсiнький мiй цвяшечок,- i Василь
обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальцiв пов'язаної голови,
гладив малого, гладив довго, пестливо... Володьковi знову, як тодi, пiсля
"прочуханки", зробилося шкода самого себе... Вiд цього в грудях щось
болюче купчилось i тисло...
Хворий не хотiв їсти, але одну шклянку молока мусiв таки випити. На
цьому настоював батько, а Володько не посмiв противитися його волi. При
їжi вiн виразно вiдчував, що не має двох зубiв, але що ж... Це ще не все.
Найприкрiше було, коли, прокинувшись другого ранку, вiн вiдчув, що праве
око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком. Вата мiцно
присохла i її тяжко було вiдiрвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив на
мiсцi ока засохлу шкаралужину... А де ж око? Боже мiй. Боже мiй! Невже
воно витiкло...
I батько вiдмочує теплою водою присохлу намiтку та вату, накладає
свiжу, зав'язує i вiдходить знову до машини... Що б там не було, а
домолотити збiжжя сьогоднi мусять. У них же з братом одна спiльна машина,
а тому треба квапитися, щоб мiг ще помолотити i Єлисей. Сьогоднi й Василь
мусiв таки залишитися дома та гонити замiсть Володька конi. З цього був
дуже вдоволений, бо школа нiколи не манила його.
I коли всi вiдiйшли до машини, а мати пiшла поратися бiля худоби, у
хатi залишилися тiльки Володько та Хведот, що спочатку не мiг зрозумiти,
що то з "Воводьком" трапилось. Вiн нiяково вертiвся коло брата,
придивлявся, щось мiркував. Часом пiдiйде:
- Воводьку, Воводьку... Дузе тебе бовить?.. - питає та навшпиньки
спинається, щоб зазирнути братовi в обличчя.
- Ах, iди ти собi,- вiдповiдає той, i Хведот далi нiчого не розумiє.
На дворi гарчить машина. "Но!.. Но-о-о!.." - гукають поганячi, а в такт
поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке
тiльки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобi над бровами щось
дуже тисне i заважає розплющитись оковi. Одначе Володько розплющує його i
дивиться в стелю.
Зiр неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку,
розмальовує Володькова фантазiя рiзними малюнками. Вiн знаходить там стару
бабу повитуху, Секлiту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною
у вовняну хустку. За нею бiжить з двома головами пес. Одна голова спереду,
друга ззаду. Секлiта (видається Володьковi) рухається в напрямi лiсу... Он
той лiс. Балка якась, а далi не то ставище, не то нивка збiжжя. Над усiм
палахкотить сонце.
Фантазуючи Володько забуває бiль. Коли спиняється машина, до хати
забiгає то батько, то хто iнший з робiтникiв "зобачити, що поробляє наш
слабий".
На другий день око зовсiм заплило гноєм. Машина вiдмолотила i на хуторi
стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лiкаря? Їхати - грошей
шкода, не їхати - дитини шкода. I так у роздумуваннi минав день за днем.
Кожного ранку i вечора дбайливо промивав вiн Володьковi рану. Промиваючи,
питався:
- Ну, як? Не краще?..
- Не знаю, тату... Не чую.
- А болить?..
- Болить.
- Ну, ну... Ти-но менi будь козаком...
Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при
хворому, траплялось, дiстане дещо i Хведот, який чапiв тут невiдступне.
Промивати ока Настя не смiла. Матвiй боїться, що "вона" не потрапить i
чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тiльки вечорами,
коли гасили свiтло й усi клались, довше нiж звичайно простоювала
навколiшках та молилася щиро i тепло. Вона чекала чуда i чудо сталося.
По двох тижнях Володько виразно вiдчув, що око його збереглося. Воно
починає вже ворушитися та продирається назовнi. Корови ввесь цей час
прийшлося доглядати самiй Настi, зате не було кому затопити, щоб "який там
харч спартолити". Але Матвiй не проявляв невдоволення, хоча той харч часом
зовсiм зле був "спартолений". Що подiєш? Не розiрветься ж "вона" дiйсно.
Минуло ще пару днiв. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться.
"Слава Богу,- думає Матвiй.- Обiйшлося без утрати". Вiн приходив щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, їв бараболю зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
Володько згадав про песика, якого принiс Василь. Одного разу питає
Василя:
- А де твiй собачок?
Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
- А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже такий псюра, що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу...
- Дурний би був казати,- дивується Володько з Василевої наївностi.
- Ну, то ходи...
I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi агрусу, малин, бозу тощо. З
цього боку стiна клунi не задельована дилями, а лише заложена мiцно
зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав
в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати.
Оцiєю-то солом'яною стiною покористувався Василь, щоб заховати свого
собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив у стiнi кубашку, вистелив її
м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти
"помийок" з муки, молока та води.
- Вiн вже не слiпий... Бачить все i п'є молоко, як кiт,- пояснює
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв його
на руки:
- Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А їсть вiн
хлiб?
- Що ти ще хоч,- нiби оправдується Василь.- Вiд такого щенюка хочеш,
щоб вiн вже їв хлiб. Але вiн хутко їстиме.
- А Хведот ще його не бачив?..
- Нi. I не треба. Цей розбовтає всiм. Собачка злегка тремтiв i пискав
носиням.
- Ну, нiчого,- авторитетно заявляє Володько.- Гарний щенюк. Ти добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi я
не скажу...
ЗА ЗЕМЛЮ
Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько
довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпiв бiль, цiпив зуби, але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря їхати дуже не хотiлося Матвiєвi. Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок... То корчунок. Знову нова лиха
година принесла новий клопiт.
Матвiй порiшив був дочекатися понедiлка, запрягти конi i вiдвезти
малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, думає. Доорю оце вже зяблю...
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок поїду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
- Тату! Застав'є продається...
- Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
- Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора. Вже, кажуть, на
куплю записуються.
- От тобi й на! Ще ж вчора нiчого не було чути. Ну, стара,- каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
Розумiється, така вiстка зовсiм перебила Матвiїв намiр їхати до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
А тут пополуднi пригнався засапаний Матвiїв брат Єлисей.
- Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибiг, думаю - побiжу, а то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
- Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
перемолотити все своє збiжжя (поки ще тримається погода), а тому мусить
кликнути толоку до машини. Зайшов до брата Єлисея та попросив у нього
другу пару коней. Звiдти обiйшов кiлька обiйсть i змовив дiвчат до соломи,
подавання в барабан тощо. Робiтникiв покликав самих найкращих, не якихсь
ледарiв.
У понедiлок, удосвiта, як тiльки благословилося на свiт, прийшов з
кiньми старший Єлисеїв син, також Василь. Унедовзi за ним не забарились i
решта робiтникiв. Матвiїв Василь не смiв перервати на пару день науки. Сам
батько рiшуче цьому спротивився, бо "раз взявся за щось, то вези"...
Василь нiчого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б навiть i
коло машини... Будуть веселi та гарнi дiвчата, будуть жарти, спiви. Але
хай би спробував вiн хоч запикнутись про це.
Зате Володьковi припала надзвичайно вдячна робота. Вiн має поганяти
одну пару коней у кератi. Це просто таки чудово. Нiчого кращого, як гонити
цiлий день конi, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не мiг чекати. Це
куди краще та почеснiше, нiж пасти отi осоружнi коровиська.
I вiн ще затемна, десь вiд других пiвнiв, схопився, одягнувся. Їсти i
не питай. Вiн зовсiм не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися. Усi
снiдають, а вiн пiшов на подвiр'я, узброївся своїм батогом, цьвйогнув ним
разiв зо двадцять, чи досить гнучкий, i почав терпеливо чекати коло
розiсланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти конi.
Чекання триває досить довго, але Володька це не зражує. Прийшов час,
вивели з хлiва коней. Батько оглянув їх, погладив, поплескав, похвалився
Василевi i висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути. Василь
запрiг у другий дишель своїх - кобилу каштанку та її молодого сина огира,
якого тiльки що привчали до тяжких праць.
Приготовлено все як слiд, забурчала машина i праця замшiла. Дiвчата не
працюють, а бавляться. Хiхи та хахi. Реготи безупину. I де його в нещастя
ото смiху стiльки набереться - зауважувала Настя. Вона цiлий день
пiдтикана, бiгала, то на двiр, то до клунi, то до хати. їй нiколи до
машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана, що без
неї там як слiд нiчого не зроблять, але треба також i обiд зварити.
А дiвчата з дядьковим Василем чудасiї витворюють. Єдиний мiж ними, не
парубок ще, але парубчак уже порядний.
Декотра з вертух i до Володька заглядає. Дражняться з ним, кепкують,
але вiн без церемонiй. Батюгою її i все. Хай не лiзе, коли Володько
серйозною працею зайнятий.
Так iшла робота аж до вечора. Надвечiр смiхи та жарти трохи вщухли, бо
все-таки понагрiвали робочi лоби. А коли вже геть смерком перестали
молотити, треба випрягати конi та вести їх до води. Хто поведе? Василi
обидва. Але дядькiв Василь не може залишити свого пестуна Володька. Знав
вiн, що нiчого приємнiшого, як проїхатись верхи на конi, для Володька,
мабуть, не iснує.
- Хочеш, Володьку, на каштанцi проїхатись? - гукає Василь. Володько був
утомлений - ледве ноги волоче, але як стояв, так i зiрвався вiд клунi до
хлiва. По дорозi як навмисне щось впало йому до лiвого ока. Якийсь устюк.
Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. I в ту мить
завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло iскрами i
далi не стало нiчого.
Коли опритомнiв, зобачив навколо себе юрбу людей, чув крики, метушню.
Вiн був мокрий iз сильно скривавленою головою, але болю не вiдчував. Це
вдарила його копитом каштанка. Пiд її ноги пiдлiз Володько в той саме час,
коли її вкусив неспокiйний огир. Удар якраз улучив у праве око. Найбiльше
переляканий тiєю подiєю батько. Вiн був увесь, вiд нiг до голови,
облiплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах, бородi, старiй
вовнянiй шапцi телiпалися цiлi торочки нанизаної на волосинки куряви. I
забувши за це все, забувши обтруситись, вимитись, на перший викрик
Володька: "О Боже!.." - батько кидає все, бiжить до дитини. Зобачивши, що
син лежить на землi без руху, старий викрикує якийсь незрозумiлий вигук,
бiжить до сiней по воду.
- Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води менi! - гукає батько, а води
немає. Всi метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу i полили
Володька. Пiсля цього батько схопив малого на руки й, облiплюючись кров'ю,
що змiшувалася з курявою, нiби навiжений побiг з ним до хати.
За ним, спотикаючись, бiжить мати. З неї спадає курява, бо пополуднi
ввесь час подавала батьковi снопи в барабан, її сухе обличчя брудне та
дике. Чорнi, довгi патьоки слiз рiжуть кострубато-вилинялi щоки.
- Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче!
- Не скавули, давай миттю води, чистих шмат,- гукнув батько. А тим
часом вiн не знав, де i як положити малого. Вiн крутився, мов навiжений, з
ним по хатi, гойдав на руках, дмухав. Кров сочилася малому з ока.
Сочилася, збiгала на брудну батькову долоню. Матвiй чув цю теплу кров
дитини своєї, i вона пекла його твердiзнi мозолi, як топлена мiдь.
Мати метнулась, затуптала на мiсцi, нiби стояла на гарячому. Десяток
рук дiвочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу подушку, вкрили
її бiлим рядном...
- Кров'ю!.. Кров'ю обмажете. Дайте щось чорне... Он спiдниця моя,-
гомонiла стара.
- Не слухайте дурної. Стелiть, дiвки! - ревнув батько.- Нiколи!..
Володька положили на подушку. Двi плями вiд змiшаної з кров'ю куряви
лишили батьковi руки на ряднi. Сам вiн мерщiй у сiни вибiг, коло мисника
вiника вхопив i мiцно оббивався... Хмару цiлу збив, але в пiтьмi не видно.
А опiсля сердито похапцем мився, витирався, що аж рушник трiщав, i,
схопивши велику череп'яну мисалу, налив у неї окропу, що був на галушки
готовий, долляв квартою холодної вещи i пiдiйшов до хлопця.
Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.
- Геть, стара! - i почав примощуватися коло Володька. Вiн дихав поволi
i навiть не стогнав. Праве око, щока, лице залитi кров'ю. Не знати, чи
цiле око. Лiве було заплющене.
- Стара! Чистих намiток!.. Раз-два! Та там вата. Почаївська. Але
мерщiй!.. - гостро наказує батько.- Стiльця менi подайте.
Дiвчина пiдставила стiлець i батько почав ворушити Володька. Навколо
оточили їх дiвчата. Вони тремтiли, залякано зазирали, тошнiли. Володько
все чув, лише не бачив. Вiн знав, що коло нього сидить батько, що вiн
змиває намоченою у водi намiткою з його обличчя кров i вiд цього було йому
гарно, приємно. Вiн забув за око своє. Що там дурне око!.. I вiн
попробував навiть поворушитись, розплющив здорове...
- 0-о-ох! - вирвалося з його уст мимохiть зiтхання. Малий поворушив
скривавленою головою... Аж тепер вiн чув виразно бiль. Щось сiпало, i то
не з правого боку, де дiстав удар, а з лiвого, на лiвiм виску. У ротi чув
твердiсть, нiби туди понабивали якого клиння. Зуби якiсь напруженi, але,
поворушивши задубiлим язиком, Володько вiдчув, що це вражiння мильне. Два
з них замiтко ворушилися. Язик почав поволi випихати криваву слину, а з
нею викотилися назовнi два молодi, гостренькi, молошнi Володьковi зубочки.
Бачив це батько, бачила й мати, але нiхто не взяв тих зубiв, щоб
викинути на горище мишам. Не добровiльно викотилися синовi зубенята i вiд
цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два їдкi потiчки... А
батько все мочив та мочив намiтку. Змочив її геть, i стала вона подiбна до
зiм'ятого червоного прапора. Вода в мисцi також зчервонiла. А Володько
тiльки губами мамляє... '
- Болить, сину?
- Нi, тату... - i щоб доказати це, Володько витягає руку i мацає...
Лап, лап... Мацнув своїми пучками якiсь слизькi закарвашики коло ока i
вiдорвав назад руку... А все-таки:
- Нi, не болить, тату... Не болить,- впевняє.
- То, може б, ти мiг пiдвестись? Володько це охоче зробить. Вiн уже
пiдводиться. Поволi, з натугою. У головi мов олова налито. Але вставав...
- О, о, о... Отак, отак... Сюди, над мису... Молодець... Так краще
вимию.
Батько не скривав своєї якоїсь своєрiдної радостi, коли впевнився, що
око Володька цiле.
Вiн ревнув невиразно, грубо, як звiр, котрому пощастило пiймати якусь
незвичайну поживу. Грубезними своїми пальчищами вичавлював з намоченої
намiтки кров i все вимочував та вимочував залите нею око. Пiд тим оком
двома пiдкiвками червонiли розшматованi до костi два шрами. Володько не
мiг так довго витримати. Вiн стиснув зуби... Вони нiмiли. Iнодi їх зовсiм
не чути було в ротi, але його нудило i в головi щось болюче сверлує.
Ледве-ледве виговорив:
- Ой тату. Я ляжу... - i останнє слово вимовив уже лежачи...
- Тошненько менi, старий. Та дай йому вiдпочити,- тошнiла Настя.
- Давай-но ти вату... Тошнiєш. Багато тим поможеш... - Вирвав з рук
Настi вату, нову, чисту. Намiтчаною стрiчкою заложив цiле око й обережно,
як тiльки мiг своїми ведмедячими лапами, тiсненько, по-батькiвськи
обандажував голову сина.
- А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо двi яйцi. Вiн
мусить попоїсти. Цiлий день налазилось... Можеш ти їсти? - звернувся до
Володька.
Нi. Вiн не хоче їсти... Це вiн виявив похитом голови, що дуже швидко
наливалася болем, тяжким та розривальним.
- Не зачiпайте мене,- вдалось йому витиснути крiзь уста. Вони засихали,
запiкались, в'яли, не хотiли ворушитись.
Батько присiв на краєчку i довго вдивлявся у Володьковi малi блiдi
щiчки... Обоє очi зав'язанi. Чоло також, лише щiчки, кiнець носика та
спраглi уста свiдчили про буття батькового сина... Що вiн тепер думав -
годi було б вгадати...
А геть увечерi, коли всi впоралися з худобою i посходилися до хати
вечеряти, стало сумно й нiяково. Всi пiдходили до Володька, вдивлялися в
його роток, хитали головами... Їжа навiть не бралася... А дядькiв Василь,
що вихором улетiв до хати останнiм, побiг до хлопця, присiв коло батька,
нахилився.
- Як усе добре,- казав вiн,- скiнчилося... Але що нашого Володика так
скалiчено, то все нi до чого... Бiднюсiнький мiй цвяшечок,- i Василь
обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальцiв пов'язаної голови,
гладив малого, гладив довго, пестливо... Володьковi знову, як тодi, пiсля
"прочуханки", зробилося шкода самого себе... Вiд цього в грудях щось
болюче купчилось i тисло...
Хворий не хотiв їсти, але одну шклянку молока мусiв таки випити. На
цьому настоював батько, а Володько не посмiв противитися його волi. При
їжi вiн виразно вiдчував, що не має двох зубiв, але що ж... Це ще не все.
Найприкрiше було, коли, прокинувшись другого ранку, вiн вiдчув, що праве
око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком. Вата мiцно
присохла i її тяжко було вiдiрвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив на
мiсцi ока засохлу шкаралужину... А де ж око? Боже мiй. Боже мiй! Невже
воно витiкло...
I батько вiдмочує теплою водою присохлу намiтку та вату, накладає
свiжу, зав'язує i вiдходить знову до машини... Що б там не було, а
домолотити збiжжя сьогоднi мусять. У них же з братом одна спiльна машина,
а тому треба квапитися, щоб мiг ще помолотити i Єлисей. Сьогоднi й Василь
мусiв таки залишитися дома та гонити замiсть Володька конi. З цього був
дуже вдоволений, бо школа нiколи не манила його.
I коли всi вiдiйшли до машини, а мати пiшла поратися бiля худоби, у
хатi залишилися тiльки Володько та Хведот, що спочатку не мiг зрозумiти,
що то з "Воводьком" трапилось. Вiн нiяково вертiвся коло брата,
придивлявся, щось мiркував. Часом пiдiйде:
- Воводьку, Воводьку... Дузе тебе бовить?.. - питає та навшпиньки
спинається, щоб зазирнути братовi в обличчя.
- Ах, iди ти собi,- вiдповiдає той, i Хведот далi нiчого не розумiє.
На дворi гарчить машина. "Но!.. Но-о-о!.." - гукають поганячi, а в такт
поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке
тiльки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобi над бровами щось
дуже тисне i заважає розплющитись оковi. Одначе Володько розплющує його i
дивиться в стелю.
Зiр неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку,
розмальовує Володькова фантазiя рiзними малюнками. Вiн знаходить там стару
бабу повитуху, Секлiту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною
у вовняну хустку. За нею бiжить з двома головами пес. Одна голова спереду,
друга ззаду. Секлiта (видається Володьковi) рухається в напрямi лiсу... Он
той лiс. Балка якась, а далi не то ставище, не то нивка збiжжя. Над усiм
палахкотить сонце.
Фантазуючи Володько забуває бiль. Коли спиняється машина, до хати
забiгає то батько, то хто iнший з робiтникiв "зобачити, що поробляє наш
слабий".
На другий день око зовсiм заплило гноєм. Машина вiдмолотила i на хуторi
стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лiкаря? Їхати - грошей
шкода, не їхати - дитини шкода. I так у роздумуваннi минав день за днем.
Кожного ранку i вечора дбайливо промивав вiн Володьковi рану. Промиваючи,
питався:
- Ну, як? Не краще?..
- Не знаю, тату... Не чую.
- А болить?..
- Болить.
- Ну, ну... Ти-но менi будь козаком...
Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при
хворому, траплялось, дiстане дещо i Хведот, який чапiв тут невiдступне.
Промивати ока Настя не смiла. Матвiй боїться, що "вона" не потрапить i
чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тiльки вечорами,
коли гасили свiтло й усi клались, довше нiж звичайно простоювала
навколiшках та молилася щиро i тепло. Вона чекала чуда i чудо сталося.
По двох тижнях Володько виразно вiдчув, що око його збереглося. Воно
починає вже ворушитися та продирається назовнi. Корови ввесь цей час
прийшлося доглядати самiй Настi, зате не було кому затопити, щоб "який там
харч спартолити". Але Матвiй не проявляв невдоволення, хоча той харч часом
зовсiм зле був "спартолений". Що подiєш? Не розiрветься ж "вона" дiйсно.
Минуло ще пару днiв. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться.
"Слава Богу,- думає Матвiй.- Обiйшлося без утрати". Вiн приходив щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, їв бараболю зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
Володько згадав про песика, якого принiс Василь. Одного разу питає
Василя:
- А де твiй собачок?
Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
- А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже такий псюра, що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу...
- Дурний би був казати,- дивується Володько з Василевої наївностi.
- Ну, то ходи...
I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi агрусу, малин, бозу тощо. З
цього боку стiна клунi не задельована дилями, а лише заложена мiцно
зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав
в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати.
Оцiєю-то солом'яною стiною покористувався Василь, щоб заховати свого
собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив у стiнi кубашку, вистелив її
м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти
"помийок" з муки, молока та води.
- Вiн вже не слiпий... Бачить все i п'є молоко, як кiт,- пояснює
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв його
на руки:
- Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А їсть вiн
хлiб?
- Що ти ще хоч,- нiби оправдується Василь.- Вiд такого щенюка хочеш,
щоб вiн вже їв хлiб. Але вiн хутко їстиме.
- А Хведот ще його не бачив?..
- Нi. I не треба. Цей розбовтає всiм. Собачка злегка тремтiв i пискав
носиням.
- Ну, нiчого,- авторитетно заявляє Володько.- Гарний щенюк. Ти добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi я
не скажу...
ЗА ЗЕМЛЮ
Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько
довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпiв бiль, цiпив зуби, але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря їхати дуже не хотiлося Матвiєвi. Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок... То корчунок. Знову нова лиха
година принесла новий клопiт.
Матвiй порiшив був дочекатися понедiлка, запрягти конi i вiдвезти
малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, думає. Доорю оце вже зяблю...
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок поїду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
- Тату! Застав'є продається...
- Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
- Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора. Вже, кажуть, на
куплю записуються.
- От тобi й на! Ще ж вчора нiчого не було чути. Ну, стара,- каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
Розумiється, така вiстка зовсiм перебила Матвiїв намiр їхати до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
А тут пополуднi пригнався засапаний Матвiїв брат Єлисей.
- Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибiг, думаю - побiжу, а то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
- Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119