Марку! Принеси
самовар! Вип'єте чаю? - звернувся до Володька.- Курiть! Препоганi маю
цигарки, але... Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете?
- Дякую, Андрiю Андрiйовичу. Живу. Прийшов до вас у справi.
- Е-е! У справi! Ранiш поговоримо про щось цiкавiше, нiж справи. Граєте
в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це,
здається, найстарша гра свiту. Знаєте, вiдколи її грають? Вже п'ять тисяч
лiт. Й видумали китайцi.
Увiйшов Марко з самоваром.
- Марку! - казав Андрiй Андрiйович.- Чому ти так незграбно несеш
самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Пановi Довбенковi також
шклянку. Раз-два!
Марко поставив самовар i швидко вийшов.
- Ну, як вам подобається мiй льокай? - запитав Андрiй Андрiйович.- Дуже
цiкавий i iнтелiгентний хлопчак. Вчу його на льокая, i вiн робить поряднi
успiхи. От тiльки говорити порядно нiяк не може звикнуть. Надто сильний
український акцент. А ви, мабуть, читали про останнiй турнiр Альохiн -
Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мiй брат, Юрiй
Андрiйович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти
сокола. Я два днi ходив, мов божевiльний. Уявiть собi генiяльнiсть такої
людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собi чай. Не
дивiться на цей непорядок на столi... Я суворо заборонив Марковi робити
тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте
поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над
одною п'єсою вже другий рiк. А треба сказати, я маю тут чудовi умови для
працi. Маю спокiй, а це саме головне для мистця. От тiльки жахливо не
люблю рiзних дiлових справ, особливо господарських. Терпiти не можу всiх
тих проклятих рахункiв, розрахункiв, прохань... Не люблю господарства.
Одягнений Андрiй Андрiйович у блузу з товстого, гнiдого сукна, з
великою краваткою пiд пiдборiддям. Уста його вогкi, пристраснi. Зуби
шоколаднi, попсутi. Нiс простий, расовий, з вiчним на перенiссi пенсне.
Чоло рiвне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо
зачесане. Вiн, видно, страждає самотою, через те з великою приємнiстю
висказує свої довго виношенi думки. Жадiбно хапається за кожну тему, що
тiльки попадає йому пiд руку, з поспiхом висловлює свої слова, свої
беззастережнi осуди, свої певнi на цей час переконання. Перейшли на
лiтературу.
- Не можу похвалитися знанням української лiтератури,- з приємнiстю
зазначує вiн,- але боюся, що українська лiтература надто... м-м-м...
надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це
я якраз хотiв сказати: фрагментарна. Не обiймає нiякої цiлостi, нiякого
комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденцiйна. Мистецький твiр
мусить бути до найбiльшої жорстокостi об'єктивним. До найбiльшої
жорстокостi. А особливо мистецький твiр не переносить полiтиканства.
- Ну, а Джек Лондон,- перебив його Володько,- Гюго, Золя. Я дуже мало
знаю авторiв, щоб були безтенденцiйнi, неполiтичнi.
- Ну-у! Це що iнше. Така "Залiзна п'ята"... Це зовсiм що iнше. Це не
полiтика. Це велика свiтова проблема, це внутрiшнiй i зовнiшнiй свiт
людини. Це зовсiм що iнше.
- Але дозвольте! - зазначив знову Володько.- Розумiю вас, що ви
вважаєте в українськiй лiтературi за тенденцiю, її боротьбу за нацiональне
визволення. А хiба ж то тенденцiя? Хiба то не справжня дiйснiсть, справжнє
життя? Хiба то менша проблема вiд тiєї, над якою задумуються Золя чи
Сiнклер? Хiба цi комплекси менше болючi, i вмирає за них менше людей? Ви
подивiться, Андрiю Андрiйовичу, на нашу минулу революцiю. Пролилося море
кровi! Впали мiлiони людей. Невже вам здається, що тi, що боролися за
десятину землi чи за колхоз, переслiдували важнiший i бiльший iдеал вiд
тих, що полягли за свою батькiвщину, за честь, за славу цiлих поколiнь, за
традицiї свого роду? По-моєму, нi. По-моєму, цi бiльшi, цi героїчнiшi, цi,
можна сказати, iдеальнiшi. Ну, а знову тепер? Подивiться: кожний пацан -
полiтик. Кожна кухарка - мало не мiнiстр. Ну, як ви в якомусь своєму творi
оминете полiтику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього
нема? Не признаєте оцiєї нашої розмови? Тож тепер всi так розмовляють, i
оминути це, значить, оминути дiйснiсть, значить, нагинати дiйснiсть,
фальшувати її" творити власне нездорову тенденцiю. Нi?
- Так. Розумiється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний
пiдхiд. Треба подiї не видумувати, а виривати з самого справжнього
життя... Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився
на земну кулю, вiдкроїв вiд такого до такого градуса шмат простору, вирвав
його i в книгу. Це буде творчiсть.
- А я думаю,- сказав вже спокiйнiше Володько,- це залежить не вiд
пiдходу, не вiд реальностi зображення, не вiд фотографування. Це залежить
вiд здiбностi автора. Вiд слова його залежить. Можна те саме слово
поставить так i сяк. I вiд того, яку воно буде кидати вiд себе на нашу
уяву тiнь, вiд того залежатиме сила самого твору. У словi сила. Воно має
безлiч вiбрацiй, безлiч тонiв, I коли автор має бiльший слух на слово, так
само, як композитор на тон, тодi вiн може витворити бiльшу гаму. Я так
думаю.
- Думаєте правильно,- сказав Андрiй Андрiйович, бо не хотiв перечити.
Хотiв краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасi.- Я
все-таки люблю класикiв,- сказав вiн по короткiй перервi.- Такий Бальзак.
Така його "Шагренева шкiра". Боже, Боже! Який величезний свiт думок, якi
чудовi порiвняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Росiйську лiтературу
люблю. Це чудовi, монументальнi речi. Толстой! Коли я його читаю, я
тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логiка людських почувань. Чи то жiнка,
чи мужчина, юнак, чи дитина - кожний вiд початку до кiнця, вiд народження
до смертi, в кожному вiдтинку життя - кожний живий, справжнiй, правдивий.
Нi одного фальшивого тону, нi один звук не рiже вуха. Люблю Iбсена! Менi
здається, що коли б не вони, не тi люди, що колись жили й колись творили,
я не бачив би нiчого на цьому свiтi дiйсно вартого уваги! - майже з
пафосом говорив Андрiй Андрiйович.
- Все минуле видається кращим вiд сучасного,- сказав Володько.- Але ми
тепер зовсiм задивленi в будуче, через те сучасностi майже не помiчаємо.
Ми цiлком в будучому. Я сам глибоко вiрю в кращу майбутнiсть, i це дає
менi силу бути тверезим у чинах i оптимiстом в думках.
- Молодiсть! Чудова, мрiйна молодiсть! - викрикнув Андрiй Андрiйович.
Потiм зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволi пили чай. Володько
не дуже любив чай. Пив його скорше з чемностi. Так само й курив. Не звик
курити, не любив тютюну, навiть цигарки не вмiв добре тримати. Тримав її
незграбно мiж двома пальцями правої руки, час вiд часу клав її в уста,
тягнув у рот дим i, не затягаючись, одразу випускав його.
- Я зайшов,почав знову Володько,- до вас, Андрiю Андрiйовичу, в однiй
справi.
- Кажiть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповiв про читальню, про вiдношення
кооперативу. Андрiй Андрiйович слухав його з увагою i цiкавiстю. I коли
Володько скiнчив, Андрiй Андрiйович промовив:
- Чудово! Я вас цiлком розумiю. Пiдтримуватиму вас всiми своїми силами.
Маю тiльки одно застереження.
- А саме? - запитав Володько, дивлячись уважно на
Андрiя Андрiйовича.
- Ви говорили про "Просвiту". Маю вiдносно цiєї органiзацiї свою думку.
Не люблю її духу. Просвiтянщина на нашому грунтi не на мiсцi. А по-друге:
хто там у тiй "Просвiтi" сидить? Константин Павлович Медведський? Цей
буржуйчик з кругленькою голiвкою й такою ж iнтелiгенцiєю? Цей "щирий", що
з народностi зробив собi професiю й торгує нею, мов сидуха капустою? Нi,
нi. Дозвольте менi бути на вiддалi гарматного стрiлу вiд вашої "Просвiти".
Не маю намiру влiзти в шаровари й танцювати гопака.
- Не можу з вами, Андрiю Андрiйовичу, погодитися. Не в назвi й не в
"просвiтянщинi" суть. Суть у змiстi. А змiст вкладає той, хто працює.
Можна плекати широкi штани, гопака, а можна й iншi речi. Я принаймнi маю
на увазi далеко ширшi намiри, нiж гопак i штани. Хоча скажу вам одверто,
що й гопак, i штани, i все iнше, що має цей народ, все це складники його
культури. По-моєму, смiшно цуратися того, що мали нашi дiди. Мусимо тiльки
всьому надати iнший, новий змiст, i це все.
Андрiй Андрiйович з усмiшкою дивився на захоплене, розчервонiле
Володькове обличчя.
- Ну,- казав вiн,- робiть, як знаєте. Мене пiдкуплює ваша
безпосереднiсть i ваш ентузiязм. Але читальню можна було б пiдтягнути поки
що пiд статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас
багато працi, якої нiхто крiм вас не зробить. Ну, а куди дiнемо Габеля? -
запитав на кiнцi Андрiй Андрiйович.
- Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається пiсля того, як вiн
вибереться звiдти. А це ми зробим - хоче вiн чи не хоче...
- Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться,- казав Андрiй
Андрiйович.- Ну, але рiшено: ви робiть своє. Я зберу управу кооперативу й
закличу на засiдання вас. Виберемо вас iнструктором культурно-освiтнього
вiддiлу й вiддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї
належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членiв з
молодих, дiстанемо кредит, привеземо товарiв i рушимо крамницю в хiд.
Пiсля говорили ще про полiтику, про минулi вибори, про послiв. Час
iшов. Приходив i вiдходив Марко, щось вiдносив, щось приносив. Потiм
Андрiй Андрiйович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попiльниця
наповнилася попiлом цигарок, кiмната - димом, шлунки обох - чаєм. Самовар
натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати несмiло вступав
вечiр.
Володько мусить вiдходити. Умовились про засiдання, розпрощались i
Володько пiшов.
На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над рiчкою, на
село сходив тихий сiльський вечiр. Володько ступав униз, мав добрий
настрiй, почувався в силi. Коло обмерзлої криницi багато людей. Однi з
бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi долини розсипанi рухливi
точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами. Люди.
Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою
турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких людей. Володько
думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав їх, бачив їх, розумiв їх.
А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З заходу
повiває нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати великi, рiдкi -
там, то там - снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в'ються в
затишку, б'ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах
хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на своє мiсце, собаки
сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди.
I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав густий, мокрий снiг, що
перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий вiтер, шарпав почорнiлi
дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi зграї ворон, що лiтали похилено,
хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днiв на полях з'явились чорнi
лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях
його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка.
А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м'ясницi. Село
повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селi рух, в селi якась
робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу. Дядьки, що
уважно й здивовано слiдкували за своєю "шкальнею", помiчали дивнi, просто
неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч тiєї, де жив
Габель, одного вечора з'явилося свiтло. Свiтилось довго. Пара десяткiв
людських тiней сидiло навкруги стола. Не було перед ними нi одного
шкалика, але сидiли вони довго й вперто щось говорили, щось писали,
рухались, ходили.
Потiм дядьки бачили, що кiлька людей кудись їздило. щось привозили.
Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi товстi
дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу.
Бачили, як їх тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару днiв помiтили,
що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату. Пробивають вiкна, дверi,
бiлять. За якийсь час дядьки з жахом помiтили, що бляшана вивiска з
написом "Продаж вуткi i лiкеруф" щезла з дверей "шкальнi" й з'явилася над
дверима бувшої Каплiйової комори. Одного дня погода видалася трохи
вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як всi
вiкна, всi дверi "шкальнi" зненацька вiдчинилися, i всерединi з'явилося з
десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали, але мали позакачуванi рукави,
попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До вечора
дядьки вже не могли пiзнати своєї "шкальнi". Здивовано дивилися на бiлi
стiни, на чистi вiкна, на поправленi сходи. Вiдчували, що в їх село
увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи їх, почали господарити. Треба
якось протестувати, якось боронитись, але як? Всi ходили збентеженi,
стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало мiсця, що
один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цiлком засяде весь
простiр. Всi розгубилися.
А тим часом шкальня все мiнялась, все перероджувалась, нiби в нiй
панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи
не свiтилися, ясно освiтилися... У великiй кiмнатi пiд стелею висить
здоровенна лампа. Свiтло б'є з неї, нiби вiд сонця, заливає велику
кiмнату, виривається цiлим водоспадом через вiкна й освiчує болото дороги.
I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й стеля великої кiмнати
оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись прапорцями... Отам висять
якiсь два портрети... Тож всi добре пам'ятають, як там ще висiли портрети
царя i царицi в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловiк
в кожусi й шапцi, без мундира й без медалiв. А на полицях шкальнi за
дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi шкалики
- пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники, цукор. Он у
кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати. Якiсь
скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навiть якась
молодиця з вузликом яєць увiйшла й просить за два яйця солi, за три
"керосiни", за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась.
А був це доперва мiсяць березень. Ступала поволi, але певно весна.
Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два змiряв Володько своїми ногами
вiддаль мiж мiстом i своїм селом. Але робив це радiсно, завжди охоче i
завжди бадьоро.
Вiдчував якесь натхнення. Багато вечорiв i ночей вiддав вiн своїй
роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його
вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою,
людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту душу,
оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою темнотою. Мав проти
себе темнi, сатанинськi сили, що, здається, навмисне родились на цей свiт,
зiйшлися зо всiх кiнцiв землi, щоб ставити спротив, щоб боротися. I
все-таки чув, що перемагає вiн, Володько, син Матвiя, син землi дiдiв i
прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвiєвого свiтилось в його очах. Чувся
справжнiм сином свого батька... Не вимагав за працю свою нiякої нагороди,
не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою?
Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме його iменi, нiхто не
запише у книгу iсторiї. Його - Володька й безлiч iнших Володькiв, що
родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi.
Найбiльшою нагородою для Володька був день вiдкриття його читальнi.
Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа
ясно освiчує кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плює. Всi сидять, всi
уважно слухають. Це вже не тi люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це
зовсiм iншi, що прийшли невiдомо звiдки й сiли тут i слухають мову
Володька, iнструктора культурно-освiтнього вiддiлу тилявецького
кооперативу. Це зовсiм iншi парубки. Вони якось iнакше сидять, якось
iнакше говорять. В очах їх рiвна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось
один з них черговий. Вiн пильнує, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив
смiття.
Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв
минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй
стiнi слова: "В своїй хатi своя правда, i сила, i воля". Простi, звичайнi
слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильної, намацальної правди,
I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб
стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i
розумiйте!
Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А
одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм
почорнiли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
самовар! Вип'єте чаю? - звернувся до Володька.- Курiть! Препоганi маю
цигарки, але... Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете?
- Дякую, Андрiю Андрiйовичу. Живу. Прийшов до вас у справi.
- Е-е! У справi! Ранiш поговоримо про щось цiкавiше, нiж справи. Граєте
в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це,
здається, найстарша гра свiту. Знаєте, вiдколи її грають? Вже п'ять тисяч
лiт. Й видумали китайцi.
Увiйшов Марко з самоваром.
- Марку! - казав Андрiй Андрiйович.- Чому ти так незграбно несеш
самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Пановi Довбенковi також
шклянку. Раз-два!
Марко поставив самовар i швидко вийшов.
- Ну, як вам подобається мiй льокай? - запитав Андрiй Андрiйович.- Дуже
цiкавий i iнтелiгентний хлопчак. Вчу його на льокая, i вiн робить поряднi
успiхи. От тiльки говорити порядно нiяк не може звикнуть. Надто сильний
український акцент. А ви, мабуть, читали про останнiй турнiр Альохiн -
Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мiй брат, Юрiй
Андрiйович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти
сокола. Я два днi ходив, мов божевiльний. Уявiть собi генiяльнiсть такої
людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собi чай. Не
дивiться на цей непорядок на столi... Я суворо заборонив Марковi робити
тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте
поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над
одною п'єсою вже другий рiк. А треба сказати, я маю тут чудовi умови для
працi. Маю спокiй, а це саме головне для мистця. От тiльки жахливо не
люблю рiзних дiлових справ, особливо господарських. Терпiти не можу всiх
тих проклятих рахункiв, розрахункiв, прохань... Не люблю господарства.
Одягнений Андрiй Андрiйович у блузу з товстого, гнiдого сукна, з
великою краваткою пiд пiдборiддям. Уста його вогкi, пристраснi. Зуби
шоколаднi, попсутi. Нiс простий, расовий, з вiчним на перенiссi пенсне.
Чоло рiвне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо
зачесане. Вiн, видно, страждає самотою, через те з великою приємнiстю
висказує свої довго виношенi думки. Жадiбно хапається за кожну тему, що
тiльки попадає йому пiд руку, з поспiхом висловлює свої слова, свої
беззастережнi осуди, свої певнi на цей час переконання. Перейшли на
лiтературу.
- Не можу похвалитися знанням української лiтератури,- з приємнiстю
зазначує вiн,- але боюся, що українська лiтература надто... м-м-м...
надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це
я якраз хотiв сказати: фрагментарна. Не обiймає нiякої цiлостi, нiякого
комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденцiйна. Мистецький твiр
мусить бути до найбiльшої жорстокостi об'єктивним. До найбiльшої
жорстокостi. А особливо мистецький твiр не переносить полiтиканства.
- Ну, а Джек Лондон,- перебив його Володько,- Гюго, Золя. Я дуже мало
знаю авторiв, щоб були безтенденцiйнi, неполiтичнi.
- Ну-у! Це що iнше. Така "Залiзна п'ята"... Це зовсiм що iнше. Це не
полiтика. Це велика свiтова проблема, це внутрiшнiй i зовнiшнiй свiт
людини. Це зовсiм що iнше.
- Але дозвольте! - зазначив знову Володько.- Розумiю вас, що ви
вважаєте в українськiй лiтературi за тенденцiю, її боротьбу за нацiональне
визволення. А хiба ж то тенденцiя? Хiба то не справжня дiйснiсть, справжнє
життя? Хiба то менша проблема вiд тiєї, над якою задумуються Золя чи
Сiнклер? Хiба цi комплекси менше болючi, i вмирає за них менше людей? Ви
подивiться, Андрiю Андрiйовичу, на нашу минулу революцiю. Пролилося море
кровi! Впали мiлiони людей. Невже вам здається, що тi, що боролися за
десятину землi чи за колхоз, переслiдували важнiший i бiльший iдеал вiд
тих, що полягли за свою батькiвщину, за честь, за славу цiлих поколiнь, за
традицiї свого роду? По-моєму, нi. По-моєму, цi бiльшi, цi героїчнiшi, цi,
можна сказати, iдеальнiшi. Ну, а знову тепер? Подивiться: кожний пацан -
полiтик. Кожна кухарка - мало не мiнiстр. Ну, як ви в якомусь своєму творi
оминете полiтику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього
нема? Не признаєте оцiєї нашої розмови? Тож тепер всi так розмовляють, i
оминути це, значить, оминути дiйснiсть, значить, нагинати дiйснiсть,
фальшувати її" творити власне нездорову тенденцiю. Нi?
- Так. Розумiється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний
пiдхiд. Треба подiї не видумувати, а виривати з самого справжнього
життя... Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився
на земну кулю, вiдкроїв вiд такого до такого градуса шмат простору, вирвав
його i в книгу. Це буде творчiсть.
- А я думаю,- сказав вже спокiйнiше Володько,- це залежить не вiд
пiдходу, не вiд реальностi зображення, не вiд фотографування. Це залежить
вiд здiбностi автора. Вiд слова його залежить. Можна те саме слово
поставить так i сяк. I вiд того, яку воно буде кидати вiд себе на нашу
уяву тiнь, вiд того залежатиме сила самого твору. У словi сила. Воно має
безлiч вiбрацiй, безлiч тонiв, I коли автор має бiльший слух на слово, так
само, як композитор на тон, тодi вiн може витворити бiльшу гаму. Я так
думаю.
- Думаєте правильно,- сказав Андрiй Андрiйович, бо не хотiв перечити.
Хотiв краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасi.- Я
все-таки люблю класикiв,- сказав вiн по короткiй перервi.- Такий Бальзак.
Така його "Шагренева шкiра". Боже, Боже! Який величезний свiт думок, якi
чудовi порiвняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Росiйську лiтературу
люблю. Це чудовi, монументальнi речi. Толстой! Коли я його читаю, я
тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логiка людських почувань. Чи то жiнка,
чи мужчина, юнак, чи дитина - кожний вiд початку до кiнця, вiд народження
до смертi, в кожному вiдтинку життя - кожний живий, справжнiй, правдивий.
Нi одного фальшивого тону, нi один звук не рiже вуха. Люблю Iбсена! Менi
здається, що коли б не вони, не тi люди, що колись жили й колись творили,
я не бачив би нiчого на цьому свiтi дiйсно вартого уваги! - майже з
пафосом говорив Андрiй Андрiйович.
- Все минуле видається кращим вiд сучасного,- сказав Володько.- Але ми
тепер зовсiм задивленi в будуче, через те сучасностi майже не помiчаємо.
Ми цiлком в будучому. Я сам глибоко вiрю в кращу майбутнiсть, i це дає
менi силу бути тверезим у чинах i оптимiстом в думках.
- Молодiсть! Чудова, мрiйна молодiсть! - викрикнув Андрiй Андрiйович.
Потiм зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволi пили чай. Володько
не дуже любив чай. Пив його скорше з чемностi. Так само й курив. Не звик
курити, не любив тютюну, навiть цигарки не вмiв добре тримати. Тримав її
незграбно мiж двома пальцями правої руки, час вiд часу клав її в уста,
тягнув у рот дим i, не затягаючись, одразу випускав його.
- Я зайшов,почав знову Володько,- до вас, Андрiю Андрiйовичу, в однiй
справi.
- Кажiть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповiв про читальню, про вiдношення
кооперативу. Андрiй Андрiйович слухав його з увагою i цiкавiстю. I коли
Володько скiнчив, Андрiй Андрiйович промовив:
- Чудово! Я вас цiлком розумiю. Пiдтримуватиму вас всiми своїми силами.
Маю тiльки одно застереження.
- А саме? - запитав Володько, дивлячись уважно на
Андрiя Андрiйовича.
- Ви говорили про "Просвiту". Маю вiдносно цiєї органiзацiї свою думку.
Не люблю її духу. Просвiтянщина на нашому грунтi не на мiсцi. А по-друге:
хто там у тiй "Просвiтi" сидить? Константин Павлович Медведський? Цей
буржуйчик з кругленькою голiвкою й такою ж iнтелiгенцiєю? Цей "щирий", що
з народностi зробив собi професiю й торгує нею, мов сидуха капустою? Нi,
нi. Дозвольте менi бути на вiддалi гарматного стрiлу вiд вашої "Просвiти".
Не маю намiру влiзти в шаровари й танцювати гопака.
- Не можу з вами, Андрiю Андрiйовичу, погодитися. Не в назвi й не в
"просвiтянщинi" суть. Суть у змiстi. А змiст вкладає той, хто працює.
Можна плекати широкi штани, гопака, а можна й iншi речi. Я принаймнi маю
на увазi далеко ширшi намiри, нiж гопак i штани. Хоча скажу вам одверто,
що й гопак, i штани, i все iнше, що має цей народ, все це складники його
культури. По-моєму, смiшно цуратися того, що мали нашi дiди. Мусимо тiльки
всьому надати iнший, новий змiст, i це все.
Андрiй Андрiйович з усмiшкою дивився на захоплене, розчервонiле
Володькове обличчя.
- Ну,- казав вiн,- робiть, як знаєте. Мене пiдкуплює ваша
безпосереднiсть i ваш ентузiязм. Але читальню можна було б пiдтягнути поки
що пiд статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас
багато працi, якої нiхто крiм вас не зробить. Ну, а куди дiнемо Габеля? -
запитав на кiнцi Андрiй Андрiйович.
- Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається пiсля того, як вiн
вибереться звiдти. А це ми зробим - хоче вiн чи не хоче...
- Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться,- казав Андрiй
Андрiйович.- Ну, але рiшено: ви робiть своє. Я зберу управу кооперативу й
закличу на засiдання вас. Виберемо вас iнструктором культурно-освiтнього
вiддiлу й вiддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї
належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членiв з
молодих, дiстанемо кредит, привеземо товарiв i рушимо крамницю в хiд.
Пiсля говорили ще про полiтику, про минулi вибори, про послiв. Час
iшов. Приходив i вiдходив Марко, щось вiдносив, щось приносив. Потiм
Андрiй Андрiйович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попiльниця
наповнилася попiлом цигарок, кiмната - димом, шлунки обох - чаєм. Самовар
натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати несмiло вступав
вечiр.
Володько мусить вiдходити. Умовились про засiдання, розпрощались i
Володько пiшов.
На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над рiчкою, на
село сходив тихий сiльський вечiр. Володько ступав униз, мав добрий
настрiй, почувався в силi. Коло обмерзлої криницi багато людей. Однi з
бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi долини розсипанi рухливi
точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами. Люди.
Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою
турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких людей. Володько
думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав їх, бачив їх, розумiв їх.
А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З заходу
повiває нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати великi, рiдкi -
там, то там - снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в'ються в
затишку, б'ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах
хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на своє мiсце, собаки
сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди.
I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав густий, мокрий снiг, що
перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий вiтер, шарпав почорнiлi
дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi зграї ворон, що лiтали похилено,
хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днiв на полях з'явились чорнi
лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях
його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка.
А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м'ясницi. Село
повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селi рух, в селi якась
робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу. Дядьки, що
уважно й здивовано слiдкували за своєю "шкальнею", помiчали дивнi, просто
неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч тiєї, де жив
Габель, одного вечора з'явилося свiтло. Свiтилось довго. Пара десяткiв
людських тiней сидiло навкруги стола. Не було перед ними нi одного
шкалика, але сидiли вони довго й вперто щось говорили, щось писали,
рухались, ходили.
Потiм дядьки бачили, що кiлька людей кудись їздило. щось привозили.
Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi товстi
дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу.
Бачили, як їх тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару днiв помiтили,
що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату. Пробивають вiкна, дверi,
бiлять. За якийсь час дядьки з жахом помiтили, що бляшана вивiска з
написом "Продаж вуткi i лiкеруф" щезла з дверей "шкальнi" й з'явилася над
дверима бувшої Каплiйової комори. Одного дня погода видалася трохи
вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як всi
вiкна, всi дверi "шкальнi" зненацька вiдчинилися, i всерединi з'явилося з
десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали, але мали позакачуванi рукави,
попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До вечора
дядьки вже не могли пiзнати своєї "шкальнi". Здивовано дивилися на бiлi
стiни, на чистi вiкна, на поправленi сходи. Вiдчували, що в їх село
увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи їх, почали господарити. Треба
якось протестувати, якось боронитись, але як? Всi ходили збентеженi,
стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало мiсця, що
один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цiлком засяде весь
простiр. Всi розгубилися.
А тим часом шкальня все мiнялась, все перероджувалась, нiби в нiй
панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи
не свiтилися, ясно освiтилися... У великiй кiмнатi пiд стелею висить
здоровенна лампа. Свiтло б'є з неї, нiби вiд сонця, заливає велику
кiмнату, виривається цiлим водоспадом через вiкна й освiчує болото дороги.
I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й стеля великої кiмнати
оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись прапорцями... Отам висять
якiсь два портрети... Тож всi добре пам'ятають, як там ще висiли портрети
царя i царицi в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловiк
в кожусi й шапцi, без мундира й без медалiв. А на полицях шкальнi за
дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi шкалики
- пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники, цукор. Он у
кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати. Якiсь
скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навiть якась
молодиця з вузликом яєць увiйшла й просить за два яйця солi, за три
"керосiни", за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась.
А був це доперва мiсяць березень. Ступала поволi, але певно весна.
Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два змiряв Володько своїми ногами
вiддаль мiж мiстом i своїм селом. Але робив це радiсно, завжди охоче i
завжди бадьоро.
Вiдчував якесь натхнення. Багато вечорiв i ночей вiддав вiн своїй
роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його
вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою,
людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту душу,
оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою темнотою. Мав проти
себе темнi, сатанинськi сили, що, здається, навмисне родились на цей свiт,
зiйшлися зо всiх кiнцiв землi, щоб ставити спротив, щоб боротися. I
все-таки чув, що перемагає вiн, Володько, син Матвiя, син землi дiдiв i
прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвiєвого свiтилось в його очах. Чувся
справжнiм сином свого батька... Не вимагав за працю свою нiякої нагороди,
не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою?
Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме його iменi, нiхто не
запише у книгу iсторiї. Його - Володька й безлiч iнших Володькiв, що
родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi.
Найбiльшою нагородою для Володька був день вiдкриття його читальнi.
Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа
ясно освiчує кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плює. Всi сидять, всi
уважно слухають. Це вже не тi люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це
зовсiм iншi, що прийшли невiдомо звiдки й сiли тут i слухають мову
Володька, iнструктора культурно-освiтнього вiддiлу тилявецького
кооперативу. Це зовсiм iншi парубки. Вони якось iнакше сидять, якось
iнакше говорять. В очах їх рiвна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось
один з них черговий. Вiн пильнує, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив
смiття.
Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв
минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй
стiнi слова: "В своїй хатi своя правда, i сила, i воля". Простi, звичайнi
слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильної, намацальної правди,
I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб
стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i
розумiйте!
Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А
одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм
почорнiли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119