На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися вiд землi й
там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали свої пiснi. Ще день,
два минає, парує й протряхає земля. На взлiссю виглянули першi квiтки. З
вирiю верталися птахи. Ось закурликали десь журавлi. Довго не можна
пiймати їх зором. Слiпуче сонце закриває їх своїм промiнням, але ось все
виразнiше й виразнiше чути їх радiсний голос, i око ловить першу низку.
Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не є так добре,
як у рiднiй землi.
Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi, жовтуватi бруньки набрякли й
нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач i закладає в
мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце ллє на
неї своє тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили її.
Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде полем,
сiє своє зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка.
- Боже помагай,- гукає здалека.- Протряхло?
- Спасибi! - зупиняється й говорить Матвiй.- Рiлля гарна.
- А добре сiється? - гукає знов Iван , хоч сам бачить.
- Нiчого. Вiтер пiд руку!
- А де ж Володько? Не вчиться сiяти?
- Кожний сiє, що вмiє,- вiдповiдає спокiйно Матвiй.- Я своє, а вiн
своє. Аби тiльки на добру землю.
Не любив Матвiй, коли йому витикали Володьком. На кожному мiсцi
пригадували:
- Не помагає. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися.
Матвiєвi й самому не зовсiм так хотiлося, як є, але що зробиш. Був один
- пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля його чекає.
Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що
iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже старий. Вiк свiй на
рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього деiнде попрацюють. А що там
говорять - пусте. Самi не знають, що верзуть. Через те не любив Матвiй
починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав їх, як мiг.
Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв
з ним уголос.
- Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що сили нема.
Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тiльки не прийшли
приморозки.
Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не
мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька.
- Гарно, гарно сходить,- говорив знов уголос.- Вiтрець, здається,
досить теплий.
Пiсля дивився навкруги по широкому небу, нiби чогось шукав. Його
старечий вже зiр оглядав небо i, здається, просив його не бути надто
немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже пiдростуть,
хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство. Вiчнi
скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва.
Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого бiльше нiде нема.
Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо... Але
воно має повне право на те. Його краса, його величнiсть... Вкриває землю
навкруги, носить на собi хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове,
незрiвняне сонце... Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму треба.
Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб щось творити, щось
давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя,
розумiння свободи, поняття честi.
Йшло до Великодня... На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю
повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому.
Кожного вечора над селом бамкає дзвiн, i люди йдуть говiти.
У суботу перед вербною недiлею майже цiле село йде до церкви. Мала
церква далеко не вмiщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у
Єрусалим на ослi. Народ з пальмовими гiлками стелить йому свої одяги,
гукає осанну... Христос їм не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони
будуть гукати "Розпни Його!" Вiн болiє над людською безраднiстю,
несвiдомiстю їх людського, розумного первня. Вiн знає їх до глибини, через
те сьогоднi не радiє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх.
"Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче".
Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлiчiє i
успєхi" даровану на iспитi в школi Євангелiю i вголос читав тi глави
страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував:
- У життi завжди є так. Дiти мої. Нiколи не возгордiться, коли вас
хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й вiрте
в себе.
У вербну суботу цiла Матвiєва родина в церквi. Мати наперед всiм
насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви
повно народу. Темний, хоч зоряний вечiр. У церквi спiвають. Тiсно.
Григорко Деберний вносить двi величезнi в'язки вербових галузок з
котиками.
Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдiя,
швидко роздає вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто вже
дiстав своє, витискається надвiр i засвiчує свiчку. Одна, двi, десять,
безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками й
чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь натхненне. У темнотi ночi
воно нiби горить i свiтить... Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й
б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень..."
Володько був також у церквi. Вiн стояв у тiснотi на крилосi в
товариствi Олега, Романа й iнших своїх товаришiв. Вiн | не належить до
церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос трохи
пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу.
Спереду церковий хор. Вiн сьогоднi у повному зборi. Там Антiн, там
Iлько, там Володькiв батько. Не дивлячись на старiсть, вiн все-таки
заходив на крилос, бо любив спiвати. З дiвчат там Настя, Одарка й
Наталка... Ганка також у церквi, але вона тепер не ходить спiвати. Вона
стоїть мiж дiвчатами серед церкви.
Володько часом поглядає на Наталку. Так рiдко її бачить i ще майже не
говорив з нею. Хотiв би затягнути її до читальнi. Там готуються до нової
вистави, i добре було б, щоб Наталка взяла в нiй участь. Вона напевно
могла б грати на сценi.
Вона стоїть спереду й спiває. Обличчя її освiтлене ясно сяйвом свiчок,
її очi блискучi, вiї довгi й рiвнi. Володько бачить її у профiль. Йому
хотiлося б, щоб вона помiтила його, але вона стоїть рiвно, не оглядається,
спокiйна й зайнята спiвом.
Аж коли почали давати вербу, i всi заворушилися, вона також
повернулась. До неї нахилилася Настя й щось їй шепнула. Наталка
усмiхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помiтив також
Олег. Вiн шепнув Володьковi:
- Гарна дiвчина. Нi?
Володько не знав, що сказати. Пiсля промовив:
- Дуже хотiв би дати їй одну ролю. Але вона не хоче...
- Дай їй. Затягни її до читальнi. Обов'язково! - сказав Олег.
Потiм всi почали виходити. На цвинтарi повно народу. Володько
слiдкував, куди пiде Наталка. Хотiв пiдiйти до неї й заговорити, але як?
Ось вона стала в гуртi дiвчат пiд дзвiницею. У кожної дiвчини верба й
свiчка. Щось говорять, смiються. Наталка також смiється.
- Володьку,каже Роман.- Зайдiм до нас...
- Нi. Я мушу переговорити з дiвчатами... А ти куди,
Олеже?
- Додому. Заходь. Будеш у читальнi/
- Певно. До побачення! - Володько це говорив, але думав про iнше. Вiн
бачить, що до дiвчат пiдходить Кiндрат i кожну б'є вербою. Хоче пiдiйти до
них також, але в той час чує удар верби.
- Не я б'ю, верба б'є... Це Ганка.
- Це ти? - здивовано питає. Ганка смiється.
- Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила.
Може б, мене провiв...
- Добре,каже вiн. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Бiля нього
дiвчина. Вона весела, вона смiється, вона щось його питає. Чому ж вiн не
радiє з того? Чому не заговорить з нею як слiд? Але вiн все-таки її
проведе. "Не побачусь з нею",промайнула тимчасом думка.
Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви "бiля козака" натовп людей.
Течiя людей, що пливе поволi вiд церкви, тут роздвоюється. Однi йдуть
направо, вниз, iншi налiво. Ще iншi зупиняються бiля натовпу. Скрiзь
свiчки, огники, тихий гамiр. Ганка також несе свiчку. Вона закриває її
правою долонею, щоб не погасла.
Володько провiв її аж додому. Тут бiля перелазу прощається.
- Ти якийсь дивний,- казала Ганка.- Я не розумiю... їй-Богу!
Володько не вiдповiдав.
- Ви ходите туди? На гору? - казала далi Ганка.- Я знаю. Менi казала
Одарка.
- Часом,промовив Володько.- Ми тепер нiкуди не ходимо. Часом заходили
до Настi. Але рiдко.
- Ну... - казала химерно Ганка... - Так добранiч... Твоя свiчка
погасла...
- Ха. Все одно не донесу. Добранiч!
Володько повернувся й пiшов назад пiд гору. По дорозi зустрiчав людей.
Зустрiв також Наталку. Вона йшла з Iльком. Свiчка її горить.
- Здоров! Куди бiжиш? - гукнув Iлько. Володько пiдiйшов до них.
- Додому. А де твоя свiчка?
- А твоя?
- Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зiм'яту свiчку
й засвiтив її вiд Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбiг
Демид. Вiн вже минув свою хату, а куди йде, невiдомо.
- Куди? - знову гукнув Iлько.
- Як хочеш - хода! - кинув на ходу Демид. Не зупинився.
Iлько, видно, зацiкавився.
- Куди?
- Ходи, то побачиш! - казав далi Демид.
- Слух'!.. Чекай! - Iлько зiрвався й побiг за Демидом.
- Куди, Iльку? - гукнула за ним Наталка, але вiн не вiдповiв. Скоро
зник у темнотi.
- Знають вони, куди,- додала Наталка..- Через те так побiгли.
- А вам шкода? - запитав Володько.
-Чого?
- Що вiн вас лишив.
- Хiба я дитина?
- О, нi... Але ви так завжди... з братом... Скрiзь з братом...
- Не я з братом, а вiн зо мною... Боїться... - але тут вона осiклася.
- Чого боїться? - питав далi Володько.
- Ет,кинула вона байдуже,- Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходiм.
- Провести вас? - питав Володько.
- Ви вже провели. Нi? Надокучить багато. У цих словах Володько щось
вiдчув. В той час дмухнув вiтер й свiчки обох згасли.
- Ой! - крикнула Наталка.- Боже!
- Чого ви злякались?
- Це недобрий знак. Подивiться. Обидвi свiчки... Нараз... Ваша i моя.
- А ви вiрите в забобони...
- Це не забобони. Я вiрю. Це буде недобре.
- Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще...
Особливо тепер...
Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину.
Володько казав:
- У церквi на вас дивився... Маєте гарний голос. Люблю слухати спiви...
Бувало у Дерманi, ще малим, завжди ходив з матiр'ю на вечiрню... Там є
монастир. В той час спiвав семiнарський хор. Ах, як це було гарно...
Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тiтка Зiнька. Там є
великий образ Теодора Острозького. Бiля образу такi схiдцi й довгий
свiчник. Нас затиснули аж на схiдцi, пiд самий образ. Нiколи того не
забуду. Перед нами горiло багато свiчок. Ми дивились через горiючi свiчки
на людей. Тiснота була страшна. А хор так гарно спiвав. Мати моя також
любить спiви. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як
вона молилась... На її устах, очах... Ну. Менi здавалось - вона на-правду
бачить самого Бога... Але нащо я це кажу? - перервав сам себе Володько.
Наталка весь час йшла бiля нього й мовчала.- Вам це зовсiм не цiкаве,-
додав по хвильцi...
- Чому... Я люблю... - Коротко вiдповiла Наталка.- А менi Настя
казала,- сказала вона й замовкла...
-Що?
- Що ви на мене дивитесь.
- А ви що?
- Нiчого. Що я? Кiндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене,
Настю...
- Ну, i що?
- Настя може йти. Що їй? Але я... Мене не пускають. У нас такi сусiди.
Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бiгає.
- Ви мусите згодитися... Мусите бути з нами! Можливо, не хочете.
- Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пiшла б... О, Боже. Поговорiть з
Iльком. Може, вiн щось скаже... А тепер добранiч.
Були вже бiля рiчки. Володько дивився, як переходила вона кладку, як
переступила через перелаз i як поволi зникала у темнотi. Потiм повернувся
й пiшов вже не горою, а долиною вздовж рiчки до криницi.
Було вже тихо. Люди розiйшлися. Долину залила глибока темрява. Дорога
мало помiтна, але Володько знає її напам'ять. Пахне весною, бруньками,
медом молоденьких листочкiв вiльхи.
Володько чує, що настрiй його пiднявся. Чогось йому весело. Має багато
моментiв життя, що їх не забуде, а до них належить i цей. Нiчого
особливого не сталося. Ну, був у церквi, ну, дивився, як роздають вербу...
Багато разiв був у церквi й багато бачив подiбне... Але це не те. Нi! Це
зовсiм, зовсiм щось iнше. У тiй темнотi, мiж полум'ям свiчок, мiж теплом i
диханням людей, мiж словами, зверненими до Бога, мiж спiвом, родилось щось
таке, що наповняє цiлу його iстоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне.
Чує його по цiлому тiлi - тут i тут, нервами, розумом... Хто знає, що з
цього може бути. Ах, нащо це знати? Тепер, на початку життя? Навеснi?
Серед спiву цiлої землi, що ось прокидається й починає дихати?
I на другий день, i на третiй Володько не позбавився свого почуття.
Куди б не пiшов, воно йшло за ним. Був у полi -- воно там... У стеблинах
хвощу, що тiльки витикаються на" поверхню... У бруньках лiщини. У
хмаринах, що розсипанi по синьому, бiлi такi, майже прозорi... Був у лiсi.
Так. Тут воно також з ним. М'який мох, пралiски над Угорщиною, першi
фiялки - все це видихає з себе те почуття. Працював. Iшов за плугом. З
чола падав пiт. Але й тут, з-пiд свiжої скиби, разом з сильним запахом
землi, промiнювало одно й те саме всемогутнє почуття.
Хотiв її знову бачити. Кожний день хотiв її бачити. У четвер вечором
знову пiшов до церкви. Це "Страсть". Це вечiр, коли згадують Юду
злочестивого й розбiйника. Знову горять свiчки i дзвонять дзвони. Уява
родить тi чи iншi, вже багато разiв родженi, картини, а мiж ними й ця, що
стоїть тепер перед очима.
Наталка спiвала на крилосi. Але пiсля церкви не мiг з нею Говорити. З
нею був її наречений. На Великдень також не бачив її. Першого дня
розговiння, вiдвiдини найближчих. А на другий день її вже нiде не було.
Навiть у церквi. Володько був на цвинтарi, де сходяться дiвчата та
спiвають веснянки. Був на вулицi. Скрiзь повно народу. Скрiзь "Христос
Воскрес", скрiзь веселi обличчя, скрiзь барви, смiх. Цiлий день
безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики "б'ються" крашанками. Дiвчата з
вiдкритими головами, у вiночках. Сонце, тепло, от-от розцвiтуть черешнi.
Володько вже мiг одягнути бiлу, з виложеним комiром сорочку й так iти.
Весняний, теплий вiтер приємно лоскоче молоде, пружне тiло. Чує себе
наповненим кипучою силою. Одначе йому неприємно. Зустрiчається з тим чи
iншим з хлопцiв.
- Христос воскрес!
- Воiстину воскрес! Як маємось?
- Нiчого!
Розходяться. Кожний має сьогоднi свої радощi. Нема часу на чужi. Хлопцi
зiбрались на вечiр до Башковець. "Миритися". Кликали й Володька. Нi. Вiн
не може. Нi, то нi. Пiшли самi. Вдарили пiсню й пiшли.
Володько йде вулицею сам. Бiля школи зустрiчає Кiндрата. Вiн п'яний,
червоний i веселий.
- А-а-а! Христос воскрес! Не чув хiба? А ми тебе шукаємо. Був у
Андрiя... Ех! - i не договорив.
- Так. Я бачу, що ех... А хто там ще був?
- Свої. Сергiй... А ти, брате, що? Сумуєш? Хто сьогоднi сумує - дурень.
Ти пробач. Не тобi це влiпив, а так... взагалi... Наталку бачив рано...
Йшла до Тетильковець. Я провiв її й кажу: чому не хочеш грати? Дурна.
Ходи, й кiнець. А Iльковi наб'ю морду, й також кiнець. Нi. Вона завжди
туди ходить. Дiвка, як шкло!
Володько легко почервонiв. Кiндрат не помiтив.
- Не казала, коли вернеться?
- Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопцi?
- Нi. Я додому. А хлопцi пiшли до Башковець. Будь здоров!
Розiйшлися. Володько йшов бiля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу.
Вона вже другий мiсяць майже не встає. Застав її не в кiмнатi, а в саду
перед ганком. Лежала в крiслi-гойдалцi. Ноги мала загорненi пледом.
Передвечiрнє сонце падало на неї з-над широкого каштана. На клумбах
густими кущами росли шпичастi лiлеї, косетинь, турецький часник.
Розцвiтали кругленькi стокротки. Фiялки вже розцвiли.
Обличчя Ольги блiде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще
збiльшує його блiдiсть. Великi, чорнi очi горять хворобливо, але весело.
Вона зрадiла, що Володько її навiдав.
- Воiстину, воiстину воскрес! - сказала радiсно на Володькове
привiтання.- Володю! Дуже тiшуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всi -
хто в лiсi, хто в гостях. Мама бiля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що
ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всi чекали. А
який гарний видався Великдень. Нi? Рiдко коли так буває. Сонце, теплiнь...
Подивiться: отам вже розцвiтає черешня... То дуже добра черешня. Я завжди
любила їсти з неї ягоди. Чорнi такi, соковитi й солодкi. А тепер
розцвiтає... Кожної весни розцвiтає, але рiдко коли на Великдень. Ще
пам'ятаю, раз розцвiла на Великдень. Я з Галиною ще були тодi у братствi.
Приїхали, пам'ятаю, на Великдень, i саме цвiла та черешня.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119