Настя з
острахом лишень запитала:
- Що? Ти хочеш йти? А куди?
- Вийду в село,- буркнув Володько.
- Але ж там мете... Свiту не видно.
- Кому треба - видно,- вiдповiв спокiйно вiн.
Матвiй, як звичайно, до слова не втручався, а сусiди дивувалися. Трохи
згодом Володько був одягнутий, вийшов i пiшов проти вiтру в напрямку
заходу. I коли вийшов - вiдчув стiльки пружностi й сили, що далебi не
йшов, а гнався, бiг, летiв. Хотiлося швидше там бути. О, як вiн все-таки
зрослий з тiєю сiрою просторовiстю, заставленою купками солом'яно-бiлих
хижок з тими прорiзами розсвiтлених вiконець. З тими дядьками, тiтками,
запахом диму i гною, гавкiвнею собак, скрипiнням ворiт та криничних
журавлiв. Так. Село. Ось воно довкруги в темнотi, тут затишнiше, вiтер
топчеться по верхах дерев i шумить навiжено, до очей сипле дрiбним
снiгом... Вiконечка в темнотi ледве манячiють, темна закутана постать,
"добривечiр", копка, бiла пiд ногами рiвнина.
А ось i читальня, всi вiкна свiтяться, через них видно людськi постатi
всерединi. Володько рiшає не заходити одразу до читальнi, це наробило б
забагато метушнi. Чи не краще було б знайти десь Сергiя i розвiдатись, що
тут, властиво, дiється, але вiн напевно тут в читальнi. Вирiшив все-таки
йти до Сергiя i коли б не застав його дома - просив би когось, щоб його
покликали.
Але Сергiй був дома i не сам, а з ним Кiндрат i навiть Антiн. Звичайно,
нудились, сидiли похнюплено, перекидались окремими словами, i коли
вiдчинились хатнi дверi i в них появився у своєму жовтому кожушку i чорнiй
кепцi Володько, вони всi троє зiрвалися зi своїх мiсць, мов облитi
окропом.
- Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопцi! - викрикнув, звичайно
неголосний, Сергiй.
- Амiнь! Справжня! Здоровi, козарлюги! - енергiйно увiрвався Володько i
мiцно потиснув кожному руку.- Що нового?
- Що нового! - озвався бурхливо Кiндрат.- Тут, брате, без тебе просто
канiтєль. Ось сидимо i радимось. Добре, що прибув - тепер рiшай. У нас
вiйна.
- Що за вiйна? - смiявся Володько.
- Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив.
Розкажи... - звернувся Кiндрат до Сергiя.
- Е-е-е! - досадно говорив Сергiй, i його верхня, iз заростом губа
помiтно здригалася.Йона ти знаєш... Ходив, ходив аж доходився. Тепер вiн
тут пан, Троцький... Як тiльки ти вiдiйшов - почав збирати та намовляти...
I на тебе вказував... Диви он, мовляв... Ге! I багато пiшло за ним... I
Iлько вже там, i Никон там, i Демид хитається... Побрався з Ганкою, а вона
тепер Кляра Цеткiн, обробляє жiнок... Хочуть перебрати кооперативу...
Стара управа... Ти ж знаєш: Рона - голова, Iлько - секретар, я -
бухгалтер, Кiндрат, Антiн i Симон - члени... Але ж Симон - зайво казати...
П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства "мокрого клубу". А я
оце був у Крем'янцi i менi там сказали: як тiльки переберуть камонiсти -
кiнець нашiй лавочцi... Тепер до нас перевели "постерунок",у дяковiй хатi
сiм полiцаїв, по селi бешкети... На Рiздво Йон зробив дебош y церквi -
зiбрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах...
Люди мало його не розiрвали. Тепер вони збирають пiдписи, щоб зiбрати
надзвичайнi збори, i завтра це має статися... Я, Антiн i Кiндрат вирiшили
воювати. До останнього. Проти Йона... А тепер нам цiкаво, що на це ти...
Всi три дивились на Володька.
- Яз вами,промовив вiн.- Ясно. Я "туди" йти - йшов, але не дiйшов i
добре, що не дiйшов, а за науку заплатив, бо бачив на власнi очi людей з
того ославленого раю... Тисячами тiкають... А тут ми мали б самi лiзти в
його лабети. Хлопцi! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо
боротись... До останнього! Або ми, або вiн.
На це звiвся Антiн, а його дебела постать сягала пiд самий сволок...
- Ти, Володьку, викликав того вовка - ти його мусиш загнати назад. Село
кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршуковi викришив
кiлька зубiв. Йди ти, кажу, iк чорту з тими своїми лєнiнами... А вiн до
мене з матюком... О-о, коли ти вже до матерi заїжджаєш, то вже зась.
Мазнув його по зубах, що той полетiв в коцюбник, а два зуби у смiтник
виплював. На мене хотiли накинутись, але не вдалось.- I Ангiн байдуже
пiдняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
- Зате Йон. Ех! У нього ще всi зуби i тверда рука,- докинув Кiндрат.
- Ну, що ж... У нього зуби - у мене зуби. Будемо гризтись,- розвiв
незграбно руками Антiн.
- А знаєте... Я чув,- заговорив Кiндрат,- Йон хоче вiдкрити свою
"лавку". На мiсцi козака... У Григорковiй хатi...
- Та бре... - озвався Антiн.
- Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака... А козак
зв'язався з комендантом...
- 0-ха-ха! Отодi б наш кооператив дiйсно ляснув,- сказав Володько.- Але
ж то буде коломийка, I козак... А в нього все ще купують? - питав
Володько.
- Як не будуть купувати,- озвався Сергiй... - Тож наш "прикажчик" там
днює й ночує. Ех, Рона, Рона... Казав йому не в'язатись з таким
пройдисвiтом... Всiх покупцiв до козака спрямовує. А Рона не вiрить... То
ж його Бухлов... Iнтелiгентний человек... Щоб вiн здох, такий.
Говорили довго, жваво, гаряче. У хатi дим вiд цигарок. На сiрих стiнах
балухатi тiнi. Аж то прийшов Сергiїв батько, був трохи напiдпитку i
розмова припинилася. Почала про вечорницi... А трохи згодом, коли
розiйшлися i Володька проводив, як звичайно, Сергiй, вернулися знов до
тiєї ж справи.
- Маю найбiльшого ворога: батько. Злигався з "ними". I все за Мокрину.
Доносить їм ва мене...
Метелиця не втихала, бiля церкви зайшли пiд дзвiницю i стали в
затишку...
- А,- казав Сергiй,- тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дiдько
не розбереться. Село дiйсно кипить, i я не знаю, яка з цього вийде юшка.
Як завтра програємо - все пропало. Козак веде свою лiнiю, злигався з
полiцiєю, доносить, що у нас тут дiється, але добре, що вiн стявся з
Йоном...
Володько вислухав цiлий довгий звiт про цi справи до найменших
подробиць, йому ця картина стає ясною, вiдчуває i свою вину, а головне -
повна несвiдомiсть людини у всiх її промiрах. Вкинуто бацилу "класової
боротьби" туди, де не iснувало нiяких класiв, а тому постала боротьба для
боротьби, гарячка мiкробiв тифу в примiтивно-здоровому органiзмi
недорозвиненого iнтелектуально людського єства. Розумiється, що це
пов'язане i з нацiональною амбiцiєю цих людей. Вони тут "пiд Польщею", а
там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш "трудящi", "робiтники
i селяни", то, можливо, ще краще, дарма що i тут нiяких iнших класiв, за
винятком до кiнця зпролетаризованого колишнього помiщика Рони, вони не
бачать... Але вiв лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально
знищена алкоголем iстота, i нiякої небезпеки для "трудящого народу" вона
не може творити. Чому ж тодi боротьба з "помiщиками й буржуазiєю"? На це
питання нiхто не збирається вiдповiдати, бо його давно вияснив Карло Маркс
i Володимир Лєнiн. Тому навiщо про це думати.
- А слухай... Що з Наталкою? - обережно запитав Володько.
- Хворiє. Тяжко... Сухоти чи що... Не виходить нiде. Зараз, як ти
вiдiйшов - лягла. Кажуть, дуже простудилася... Десь там на полях ходила...
Була, мов непритомна. Мокрина вiдвiдує її. Я казав Iльковi: не силуй її.
Не хоче, то не хоче Але Iлько, як Iлько, розуму в нього, як у доброго
козла... Боїться, що замiж не вийде i зiстанеться йому на шиї. Хiба ж
Наталка з таких, що сидiтиме комусь на шиї... Iлько страх проти тебе...
То, каже, вiн все наробив... Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але
тепер, як довiдається... Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти "з ними"
- все добре... Hе з ними - бiда. З тебе зроблять смiття. Це їх етика -
також "для добра людства".
Володько мовчав. Згори, з пiддашшя, особливо коли повiвав вiтер, сипало
дрiбним снiгом, але холодно не було, а було тихо i навiть затишно, лишень
тi неспокiйнi думки i тi болючi вiдчування.
- Наталка анi тепер не виходить? - запитав Володько.
-Нi.
- Лежить?
- I лежить i не лежить... Ти б її тепер не впiзнав. Один кiстяк. Я оце
було до неї зайшов... Вона запитала: думаєш, вiн мене ще буде любити? Я
кажу: хiба я знаю. Зовсiм занепала Зовсiм. Каже: я хочу вмерти. Попiвська
Ольга також вмирає I взагалi, у Левинських,- продовжував Сергiй,- тепер
дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдiй. У хатi двоє вмираючих i обоє на
сухоти. Глiба iнспектор хоче перенести на iнше мiсце... Роман пиячить...
Олег залишив гiмназiю й перейшов, до духовної семiнарiї, щоб уникнути
побору... Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже пiдупала.
Володько, розумiється, мав про що думати... Йшов поволi додому, темна
нiч, засипана снiгом дорога, шумiв вiтер...I всi цi клопоти, що зiбралися
нараз, нiби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари
за пашпорт...
А де тi грошi взяти... Нема ось за що сестрi чобiт купити, на сiль, на
сiрники, на нафту не хватає... А тут ще один суд над головою. Не
сьогоднi-завтра викличуть на суд за тi золотi монети, що їх вiдобрали на
границi... I мало - вiдобрали, прийде нова кара... Добре, що бодай
слiдство припинили... Невiдомо як надовго, але поки що видається все
гаразд.
А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було
зроблено... Що буде з ним. Воно зовсiм хворе. Воно в гарячцi лихолiття, i
треба негайно щось робити.
Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на
вiдлигу. Матвiйове подвiр'я завалене заметами. Володько одразу взявся
прочищати снiг, кормити коней, худобу... Матвiй знов мав дiло зi своєю
спиною, а тому мусiв зрання полежати. Настя зробила снiданок i покликала
Володька.
Снiдали самi чоловiки - батько й сини. Мати поралась бiля печi, а
Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бiдкатися за
Володька... Знов з тим селом... Мало йому старої бiди, то шукає ще
нової... Володько вiдповiдав рiшуче й остаточно:
- Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!
- Господи... Хоч, щоб знов замкнули.
- Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:
- То є, як було i зо мною. Я вивiв людей з Дерманя... Купив їм тут
землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарi, а тодi мало мене не
загризли. Коли б був пiддався - затоптали б. Такi ми люди.
Володьковi ця батькова мова не дуже подобалась, сподiвався iншого. Вiн
знає, що старому та його мандрiвка дуже не була до серця, вiн сердився, нi
разу не вiдвiдав у тюрмi... Старий як сердився, то сердився, але тепер це,
здається, минуло.
Володько розповiв про кооператив.
- Я то вже чув,- сказав старий.- Того чортового комунiзму не допустiть.
Я вже раз бачив його... В революцiю. Досить.
Володько не гаяв часу, настрiй йому сприяв, надворi розпогодилось,
потеплiло, свiтило сонце, слiпуче блищало бiле рiвне снiгове поле. Вiн
одразу вибрався, просто через поля, сади i долину до Рони. Було бiля
години десятої, але Рону застав ще у постелi. Вiн читав щось з Купрiна...
У кiмнатi, як звичайно, "лiричний непорядок", а до того сьогоднi додавався
ще й "собачий холод". У сiнях розчухраний Марко возився зi самоваром.
- Володько? - викрикнув Андрiй Андрiйович, коли
Марко доповiв про його прибуття.- У-у! Прошу! Розумiється!
Володькiв вхiд нагадував вихiд на сцену якогось артиста Рона був дiйсно
несподiвано заскочений, не мiг заховати свого вдоволення, просто як був у
нижнiй бiлизнi, зiрвався з постелi i почав швидко натягати зiм'ятi, доброї
темно-синьої матерiї штани.
- Марку! Швидше самовара! У мене тут... чортячий холод... Немає дров. А
це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажiть, кажiть, кажiть.
I дуже добре, що вас там на тiй границi... Що? Недобре? Посидiв трохи. Ха!
Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безлiч. Жах. Сьогоднi у нас
загальнi збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого
кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при життi... То ж туди
пiшли всi мої... Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй!
Тобто, за Йоном - я буржуй... Ну? Що ви? Кажiть. Ви, напевно, за Йоном!
Володько спокiйно посмiхнувся.
- Нi, Андрiю Андрiйовичу,- вiдповiв вiн.
- З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужi. Але чого хоче. той самий
святий пролєтарiй Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи?
Прошу. Дамо вам функцiю. Тiльки працюйте. Нi, вiн, бачите, хоче сам
керувати. Хоче викинуть мене, Сергiя, Антона... Але ж дурень. Не розумiє,
що без нас це дiло не пiде. Не хочу хвалитися, але ж всi недобори покривав
я. Зi своєї i так порожньої кишенi. Десятини продавав. Загляньте тiльки до
книг... Приватники нас б'ють i в хвiст i в гриву... А вiн тут з тим
комунiзмом... То ж там нi одної грамотної людини, i сам Йон женився на
куркульцi i затiває он забрати мiсце козака. Як вам це подобається. А
влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку... - Рона
говорив поспiхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нiчого не бачив,
нервувався... - Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку...
- Дякую. Я вже поснiдав.
- Е! Вип'єте! Це вже обiд. Не роздягайтесь - замерзнете. У мене недавно
був турнiр. Грали й комунiсти. Але мене тi турнiри зажеруть. Ледве хватає
на призи, А ваш браток вже засiяв на моєму озимину. Чули? Навеснi переїде.
Тринадцять десятин вiдпустив i вже просвистав... Хай хоч хтось працює.
Я... Ет... Який я, скажiть, господар.
Шаховi турнiри, пiсля кооперативу, театру, футбольної гри i пиятики -
ще одна хронiчна пристрасть цiєї своєрiдної, загубленої у глибокiй
провiнцiї, людини. Вiн помiтно, добровiльно, добродiйно здавав своє життя
в ломбард i єдиною його чеснотою було - не сперечатися з долею. Так,
мабуть, хтось хоче i нема потреби робити якiсь зусилля спротиву.
Марко принiс на дерев'янiй тацi двi порцеляновi чашки чаю, обидва
присiли до круглого, розколотого посерединi, мармурового, холодного
столика, пили чай, i Володько, своєю плутаною мовою... (вiн завжди, в
товариствi Рони, почував себе не свобiдно) намагався пояснити поступовання
Йона.
- Я знаю Йона,- казав вiн.- Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не
з тих, щоб дiлився з кимсь владою... По-друге, вони мають згори iнструкцiї
перебирати на мiсцях всi органiзацiї... Що тi органiзацiї, пiд претекстом
комунiзму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не
органiзацiї, а настрiй народних мас... По-друге, це буде корисне i цим i
тим, i там у Москвi, i тут у Варшавi... Буде рух, фермент, невдоволення,
покривдженi... Причина для визволення тим i причина для лiквiдацiї цим.
- Можливо, можливо,- байдуже казав Рона,- але у нас тут... Тож
кооператив народовi... Це його хлiб... Коли я вiдiйду... Що це їм дасть?
Володько делiкатно перебив:
- Дозвольте, Андрiю Андрiйовичу... Хочу звернути вашу увагу на одну
справу... Оповiдають, що ваш прикажчик приятелює з козаком.- Володько на
хвилинку замовк... - I ще бiльше... Що вiн посилає покупцiв до козака,
навiть коли має потрiбнi товари у себе.
- Не вiрю,рiшуче вiдповiв Рона.- Не може бути... Що Бухлов сволота -
так, але що аж така сволота - не вiрю.
- Але чим пояснити, що постiйно маємо недобiр?
- Бо мало купують. Всi iдуть до мiста.
- А чому козак не має недобору?
- Бо вiн, по-перше сам... По-друге - наш народ ще не звик до
кооперацiї. Це... Зрештою, ви це добре знаєте... - казав Рона.
- За шiсть рокiв був час призвичаїтись. Колись же торгiвля йшла... I
були зиски.
- Розумiється... Були зиски... Бо були люди... Зацiкавлення... Тепер
молодь думає за все, лишень не за те, що треба.
Володько не вважав за потрiбне вдаватися в суперечки, вiн мав на це
свiй усталений погляд. Козак вiв справу сам, особисто, незалежно...
Кооператив це iнституцiя, форма, бюрократiя. Все догори ногами... У
м'ясницi привезуть оселедцiв, у пiст їх забракне. Але такi думки на Рону
не впливали... До того ж вiн не економiст... Вiн тiльки цю справу любить i
в неї вiрить... Хоча самої вiри для цього мало.
Зрештою, це цiла фiлософiя, тим часом треба думати про конкретне. Всi
їх справи поважно загроженi i треба знаходити вихiд. I саме про це йде
мова... Яка кiнчається ген по обiдi...
- Ах, Володимире Матвiйовичу,- казав на закiнчення Рона, весь
зачаджений тютюновим димом,- село страшна потвора. Головне, що воно дуже
глибоко вросло у землю... А треба б трохи i неба...
Цього самого часу у хатi Трохима Пацюка, у тiй самiй низькiй з малими
вiкнами кiмнатi, де то за вiйни штабс-капiтан Смiрнов робив звичайно свiй
"рощот" за працю на окопах, велася жива нарада. Сидiли, стояли, ходили
Йон, Iлько, Никон, Демид, кiлька молодших парубкiв... Було i пару старших
хазяїв - Терешко Соловей i Гнат Чорноокий... Одягненi у чорнi ватовi
пiджаки, настроєнi ударно. Йон вiв промову... Одруження надало йому поваги
i взагалi вiн, як казав Сергiй, "є дурний дядько".
- Отже, кажу вам, товаришi... Наша перемога в наших руках. Маємо
сiмдесят п'ять вiдсоткiв членства.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119