На плечi
накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко
годинника, хитається.
Пiсля гамору i метушнi табору, цей кут з мертвими i старим дивним жидом
видається Володьковi якимсь надзвичайним i загадковим. Кам'янi гладенькi
плити, дивнi написе, яких нiзащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут
хiба Хаїм Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав свої метушливi
костi. Як дивно... Як дiйсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсiм
iнакше, як було колись.
I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й огнями, старого
"галiцiяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От цiкаво, чи
живе вiн ще... Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли
йому щемiли утомою слабi ноги. Пригадує виразно, як дiд казав про вiйну.
Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни.
Але чому вiн, малий Володько, має все згадувати, помiчати кожну
дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати подiї, днi, настрiй
їх? Тут ось тисячi тис"ч народу. Чи задумується ще хтось, крiм нього, над
цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й отого старого з люлькою, що
плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися i бiгти,
упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця до
череди. Нi ж... Через голову лiзе думка, що пiднiмає, мов вага, усе, що
ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно i не даремно
бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди не
ступить нога.
I чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки
незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то роцi в глухому
закутi свiту i, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води
спокiйної рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз
на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже
Володько має увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так.
Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i
виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих
коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I будуть вони
заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що бачив
ти, запиши", - казав дiд Юхим,- "а тi будуть вечорами читати i
жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл
гарматних i ворох обня, якої свiт не бачив - це ж не дiйснiсть. Це ж,
чоловiче, казка. А що є бiльш привабливого вiд казки?
А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цiлою
iстотою її змiсту i переболiв кожне її слово, писане вогнем i кров'ю. Не
раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди,
там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь
далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi,
вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах
тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в неї,
тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в Тилявцi
виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля
груба, гнута, тяжка.
I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про
них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не
оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати,
щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв
сягнули. Перемагали i зникали...
Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь
лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах,
гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, "стрiлкових
полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi.
Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому китаєць носить косу, але
зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим.
Володько все це не зовсiм так розумiє, але приблизно так. В його головi
колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить
"отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього, стає iнодi чужим, туманiє.
Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво оружiя". Свята Русь, що в
"красє царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все
менше i менше болiє її поразкою. До отих "галiцiянiв - австрiякiв" чує
бiльше притягливої сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все
ж таки були "рускiми".
Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi...
Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь
комердяки i пре їх до табору.
Табiр димить, готується обiдати. Коло свого огнища не застає всiх.
Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було
чим поприв'язувати товар.
Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну
нiч. Усi чекають на свої родини, якi мають от-от над'їхати. Цiлу нiч кипiв
бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских.
Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь,
доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i парує над палаючим огнем
молошна каша. Зганяють миску, ложки.
Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одної
величезної миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як
звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки.
Полудень минає, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тiєю
дорогою поїхали. Може, туди на лiси, на Дермань до своїх подалися, а їх
усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади
турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi
та зневiри.
Володько знов-таки не подiляє їх горя. Але на всякий випадок вислали за
мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б їхали їх родини,
вказали, де є табiр з худобою.
Швидко минає повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися
дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них
знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в їх
мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непокоїть Володька.
Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю,
прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли.
Понадувались, мов печерицi.
Цю нiч табiр їх має зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi,
свинi загнанi до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi
гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них
москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик
Христом-Богом благає:
- Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас
полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду
принесу...
- Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi
стискаються, мов вiвцi, одна до другої. Володьковi тiсно, але натомлений i
невиспаний минулої ночi, вiн скоро вiддається на ласку i неласку тяжкого
сну.
Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки
злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiгає холод.
Шкiра їжиться. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь.
Холодно, вогонь згасає. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi
геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця.
Довго стоконяється мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей.
По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв
сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i
думав заснути.
Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом - спина
страждає. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже
друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i
не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними
дiвками.
I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував
диля на вогонь. Володько зiрвався, мов заєць, i пiшов геть. До Свого
табору прибув пiзно.
Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму
скоштували. Побачили Володька i всi юрбою:
- Ааа! Володько! I де ти пропадав?..
Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними
крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж
надто добре знає, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки
його уст, опали i на них їдка, iржава усмiшка. У думцi нищив їх самими
мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не
Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний
дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги.
Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед
бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе їй. Вiн тепер i не думає
постачати їм дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде
тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська,
що їм заманеться.
I це не погроза. Зовсiм нi. Володько обертається i вiдходить.
- О-о-о! Дивiться, дивiться... Здурiв хлопчисько,- затерендiла
Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов
iскра бочку пороху.
- Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни...
- Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'їхав...
Але Володько вже не слухає. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й
iде просто на кузню, що стоїть бiля сошi. Нiчого ще не їв. Не взяв зi
собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись,
поки не приїде батько.
Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчної майстернi. Дзвенить
залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плюється жаром горнило. По
кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi.
Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж
батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани!
чвалає батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела
постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зеленої
барви.
"Татусю!" - викрикнув хлопець у думцi. "Дорогi тату!"
- Татууу! - гукає вiн уголос.
Матвiж оглядається, але не помiчає одразу Володька. Тут пря кузнi
стiльки того народу.
- Я тут, тату! - вигукує вiн ще раз.
Матвiй зобачив його i пiд'їхав. Кобила впотiла, тяжко сапає. Видно,
шпарко чвалав.
- Де дiвчата з худобою? - було першим запитом батька.
- Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi?
- Нiчого, нiчого! Володьку; - викрикує Матвiй.- Все добре! Ми ще всi
дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австрiякiв вiдбито... Тепер
додому з худобою!
Матвiй нiби хлопчик радiє. Ця радiсть передалася й на Володька,
- Додому! - крикнув вiн.- Чого ж тут капiти? Чудесно. Значить, все
гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть i далi дома. Все-таки
привабливе це, чорт бери, слово... Володько радiє, мало не пiдскакує.
Бiжить коло кобили i все розпитує батька, нiби вiн бозна-коли з дому.
Виявляється - цiлу нiч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов
бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються.
Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони тепер зовсiм
йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i до табору прибули на
превелике здивування дiвок.
- Оооо! - загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись, горять.
Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з'явився, мов добрий дух
визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебiй,
що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей,
нi брiв насуплених. Теплий i привiтний, мов пшеничний пирiг. Коли ще
вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума. Тi,
що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли.
Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим часом торбину з
харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогнi
варилася каша...
- Чому дiвчатам не даси м'яса? - запитав Володька батько.- Що ти,
найголоднiшяй, чи що?
- А вiн тут не хотiв їсти!..- зауважила котрась.
- А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька такий
лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо. В очах
його вогко. - Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?..
I бiльше не сказав нiчого. Дiвки вдячнi йому. Дивний такий. Iнший,
напевно, он як усе розплескав би.
Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бiчними
дорогами. Володько чув велику втому й батько кiлька разiв давав йому
каштанку.
- Їдь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма',
не спав.
Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета
i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд'їхав до нього.
- Їдьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив.
- Но, но... Їдь, їдь...
Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя хата i все
навкруги. Як приємно сiсти на лавi за знайомим столом. На нiм миска
тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах i сльозою в
оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi оповiдання.
I, здається, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт людей з
назвами: тато, мама i дiти.
IV
Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали
улюбленою музикою... Село жило вiйною. Школа втiкла... Зграї дiтвори
пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи,
наступають, варять "у кухнi" i дiстають порцiї.
Осiнь швидко минає. Шляхом снують обози, лiтають козаки зi штабу
корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках.
Розпочинається попит на овес та сiно. "Ага,- думає Матвiй.- Уже не
йдуть самi до них, не просять. А скiльки то знищили того вiвса"...
Матвiєвi, отому мужиковi, що має поломленi працею руки, мозолi в
долонях, вiдколи їх носить; тi очi, де безодня змагання, муки, впертостi.
Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко розумному
оковi оцiнити її. Бачить i знає людей - чужих i своїх... I вiн казав:
- Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росiї хазяїна!.. А без нього
все "нипочом"...
Це був тяжкий i суворий присуд. Але iншого в Матвiя не знайшлося.
Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I та руйнуюча
сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi сил, справною та
твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля.
- Кров така,- Казав вiн.- Татарська!..
У Суражi за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколiйка зв'язує її з
Острогом. Гарматний говiр не вмовкає. Пiшли "маршовi роти" на
"пополнєнiє". Тилявка на серединi дороги мiж фронтом i запасовою базою.
Майже кожного дня надвечiр дiти зриваються з гамором i женуться пiд
жолобецький лiс.
- Москалi йдуть!..
Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти - одна за другою,
без крику i пiсень. Це ж не "первi бої". Тепер iдуть бородатi сибiряки,
молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв,
яких земель. Раси, говори, барви...
У Тилявцi нiчлiг. "Квартир'єри" розписують на воротах крейдою: 5, 10,
15, як де. До Матвiєвої хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було,
бiльше не влазить.
По приходi в село "роти" розпочинають торгiвлю. Новенькi "сапагi,
палатки", ватовi "фуфайкi", штани, в'язанi "кальсони". Салдат i душу чорту
продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть.
- Старiк! Мєняй сапагi!.. Давай какiє-нєбуть, лiш би на ногу абуть...
- А вам же...
- Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умiрать у старих...
I мiняли. На дрантя, на непотрiб з доплатою "два цєлкових". А роти
виходять зi села, мов ограбованi. Вiдходять i не вертаються. Полон,
смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться i "маршовi роти" розвозять
по "тилу" калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували.
Що ближче зима, то бiльше в селi "фуражирiв". Уже й на солому попит.
Ячмiнь також у моду пiшов.
Продав Матвiй першi п'ятдесят пудiв вiвса по "руб i двадцять". Ну, це
вже цiна, але й ще не справжня. Фуражир бiлий папiр до пiдпису тиче
Матвiєвi.
- То нi, господин фуражир. Не пiдпишу.
- Пiшi, атєц. Усьо равно... Пiшi!
- Ее, нє... Не можу. Характер не дозволить.
- Крутой ти дєдя. Ну, ладна...
I пише розписку з цiною два рублi за пуд. Дивиться на те Матвiй:
нечесний пiшов народ. Але... I пiдписав.
- Нє бось, атєц. Нiкто тєбя нє тронєт. А жiть i нам нада.
- Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто може. Мiльйони
злодюг... Не буде добра, ох, не буде.
А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов кабани. Матвiїв знайомий, з
бiлими вусиками "батареєць", завжди наїжджає за вiвсом, ячменем, соломою.
Заночує, замовить курку, заплатить добрi гропгi. Вечором чай жлуктить,
"Кузьму Крючкова" розкурює
- Ех, жiсть, жiсть!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко
годинника, хитається.
Пiсля гамору i метушнi табору, цей кут з мертвими i старим дивним жидом
видається Володьковi якимсь надзвичайним i загадковим. Кам'янi гладенькi
плити, дивнi написе, яких нiзащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут
хiба Хаїм Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав свої метушливi
костi. Як дивно... Як дiйсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсiм
iнакше, як було колись.
I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й огнями, старого
"галiцiяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От цiкаво, чи
живе вiн ще... Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли
йому щемiли утомою слабi ноги. Пригадує виразно, як дiд казав про вiйну.
Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни.
Але чому вiн, малий Володько, має все згадувати, помiчати кожну
дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати подiї, днi, настрiй
їх? Тут ось тисячi тис"ч народу. Чи задумується ще хтось, крiм нього, над
цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й отого старого з люлькою, що
плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися i бiгти,
упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця до
череди. Нi ж... Через голову лiзе думка, що пiднiмає, мов вага, усе, що
ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно i не даремно
бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди не
ступить нога.
I чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки
незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то роцi в глухому
закутi свiту i, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води
спокiйної рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз
на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже
Володько має увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так.
Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i
виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих
коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I будуть вони
заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що бачив
ти, запиши", - казав дiд Юхим,- "а тi будуть вечорами читати i
жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл
гарматних i ворох обня, якої свiт не бачив - це ж не дiйснiсть. Це ж,
чоловiче, казка. А що є бiльш привабливого вiд казки?
А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цiлою
iстотою її змiсту i переболiв кожне її слово, писане вогнем i кров'ю. Не
раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди,
там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь
далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi,
вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах
тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в неї,
тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в Тилявцi
виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля
груба, гнута, тяжка.
I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про
них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не
оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати,
щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв
сягнули. Перемагали i зникали...
Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь
лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах,
гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, "стрiлкових
полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi.
Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому китаєць носить косу, але
зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим.
Володько все це не зовсiм так розумiє, але приблизно так. В його головi
колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить
"отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього, стає iнодi чужим, туманiє.
Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво оружiя". Свята Русь, що в
"красє царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все
менше i менше болiє її поразкою. До отих "галiцiянiв - австрiякiв" чує
бiльше притягливої сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все
ж таки були "рускiми".
Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi...
Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь
комердяки i пре їх до табору.
Табiр димить, готується обiдати. Коло свого огнища не застає всiх.
Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було
чим поприв'язувати товар.
Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну
нiч. Усi чекають на свої родини, якi мають от-от над'їхати. Цiлу нiч кипiв
бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских.
Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь,
доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i парує над палаючим огнем
молошна каша. Зганяють миску, ложки.
Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одної
величезної миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як
звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки.
Полудень минає, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тiєю
дорогою поїхали. Може, туди на лiси, на Дермань до своїх подалися, а їх
усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади
турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi
та зневiри.
Володько знов-таки не подiляє їх горя. Але на всякий випадок вислали за
мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б їхали їх родини,
вказали, де є табiр з худобою.
Швидко минає повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися
дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них
знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в їх
мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непокоїть Володька.
Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю,
прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли.
Понадувались, мов печерицi.
Цю нiч табiр їх має зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi,
свинi загнанi до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi
гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них
москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик
Христом-Богом благає:
- Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас
полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду
принесу...
- Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi
стискаються, мов вiвцi, одна до другої. Володьковi тiсно, але натомлений i
невиспаний минулої ночi, вiн скоро вiддається на ласку i неласку тяжкого
сну.
Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки
злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiгає холод.
Шкiра їжиться. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь.
Холодно, вогонь згасає. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi
геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця.
Довго стоконяється мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей.
По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв
сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i
думав заснути.
Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом - спина
страждає. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже
друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i
не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними
дiвками.
I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував
диля на вогонь. Володько зiрвався, мов заєць, i пiшов геть. До Свого
табору прибув пiзно.
Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму
скоштували. Побачили Володька i всi юрбою:
- Ааа! Володько! I де ти пропадав?..
Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними
крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж
надто добре знає, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки
його уст, опали i на них їдка, iржава усмiшка. У думцi нищив їх самими
мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не
Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний
дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги.
Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед
бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе їй. Вiн тепер i не думає
постачати їм дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде
тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська,
що їм заманеться.
I це не погроза. Зовсiм нi. Володько обертається i вiдходить.
- О-о-о! Дивiться, дивiться... Здурiв хлопчисько,- затерендiла
Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов
iскра бочку пороху.
- Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни...
- Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'їхав...
Але Володько вже не слухає. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й
iде просто на кузню, що стоїть бiля сошi. Нiчого ще не їв. Не взяв зi
собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись,
поки не приїде батько.
Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчної майстернi. Дзвенить
залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плюється жаром горнило. По
кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi.
Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж
батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани!
чвалає батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела
постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зеленої
барви.
"Татусю!" - викрикнув хлопець у думцi. "Дорогi тату!"
- Татууу! - гукає вiн уголос.
Матвiж оглядається, але не помiчає одразу Володька. Тут пря кузнi
стiльки того народу.
- Я тут, тату! - вигукує вiн ще раз.
Матвiй зобачив його i пiд'їхав. Кобила впотiла, тяжко сапає. Видно,
шпарко чвалав.
- Де дiвчата з худобою? - було першим запитом батька.
- Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi?
- Нiчого, нiчого! Володьку; - викрикує Матвiй.- Все добре! Ми ще всi
дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австрiякiв вiдбито... Тепер
додому з худобою!
Матвiй нiби хлопчик радiє. Ця радiсть передалася й на Володька,
- Додому! - крикнув вiн.- Чого ж тут капiти? Чудесно. Значить, все
гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть i далi дома. Все-таки
привабливе це, чорт бери, слово... Володько радiє, мало не пiдскакує.
Бiжить коло кобили i все розпитує батька, нiби вiн бозна-коли з дому.
Виявляється - цiлу нiч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов
бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються.
Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони тепер зовсiм
йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i до табору прибули на
превелике здивування дiвок.
- Оооо! - загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись, горять.
Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з'явився, мов добрий дух
визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебiй,
що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей,
нi брiв насуплених. Теплий i привiтний, мов пшеничний пирiг. Коли ще
вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума. Тi,
що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли.
Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим часом торбину з
харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогнi
варилася каша...
- Чому дiвчатам не даси м'яса? - запитав Володька батько.- Що ти,
найголоднiшяй, чи що?
- А вiн тут не хотiв їсти!..- зауважила котрась.
- А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька такий
лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо. В очах
його вогко. - Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?..
I бiльше не сказав нiчого. Дiвки вдячнi йому. Дивний такий. Iнший,
напевно, он як усе розплескав би.
Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бiчними
дорогами. Володько чув велику втому й батько кiлька разiв давав йому
каштанку.
- Їдь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма',
не спав.
Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета
i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд'їхав до нього.
- Їдьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив.
- Но, но... Їдь, їдь...
Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя хата i все
навкруги. Як приємно сiсти на лавi за знайомим столом. На нiм миска
тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах i сльозою в
оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi оповiдання.
I, здається, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт людей з
назвами: тато, мама i дiти.
IV
Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали
улюбленою музикою... Село жило вiйною. Школа втiкла... Зграї дiтвори
пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи,
наступають, варять "у кухнi" i дiстають порцiї.
Осiнь швидко минає. Шляхом снують обози, лiтають козаки зi штабу
корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках.
Розпочинається попит на овес та сiно. "Ага,- думає Матвiй.- Уже не
йдуть самi до них, не просять. А скiльки то знищили того вiвса"...
Матвiєвi, отому мужиковi, що має поломленi працею руки, мозолi в
долонях, вiдколи їх носить; тi очi, де безодня змагання, муки, впертостi.
Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко розумному
оковi оцiнити її. Бачить i знає людей - чужих i своїх... I вiн казав:
- Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росiї хазяїна!.. А без нього
все "нипочом"...
Це був тяжкий i суворий присуд. Але iншого в Матвiя не знайшлося.
Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I та руйнуюча
сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi сил, справною та
твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля.
- Кров така,- Казав вiн.- Татарська!..
У Суражi за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколiйка зв'язує її з
Острогом. Гарматний говiр не вмовкає. Пiшли "маршовi роти" на
"пополнєнiє". Тилявка на серединi дороги мiж фронтом i запасовою базою.
Майже кожного дня надвечiр дiти зриваються з гамором i женуться пiд
жолобецький лiс.
- Москалi йдуть!..
Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти - одна за другою,
без крику i пiсень. Це ж не "первi бої". Тепер iдуть бородатi сибiряки,
молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв,
яких земель. Раси, говори, барви...
У Тилявцi нiчлiг. "Квартир'єри" розписують на воротах крейдою: 5, 10,
15, як де. До Матвiєвої хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було,
бiльше не влазить.
По приходi в село "роти" розпочинають торгiвлю. Новенькi "сапагi,
палатки", ватовi "фуфайкi", штани, в'язанi "кальсони". Салдат i душу чорту
продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть.
- Старiк! Мєняй сапагi!.. Давай какiє-нєбуть, лiш би на ногу абуть...
- А вам же...
- Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умiрать у старих...
I мiняли. На дрантя, на непотрiб з доплатою "два цєлкових". А роти
виходять зi села, мов ограбованi. Вiдходять i не вертаються. Полон,
смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться i "маршовi роти" розвозять
по "тилу" калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували.
Що ближче зима, то бiльше в селi "фуражирiв". Уже й на солому попит.
Ячмiнь також у моду пiшов.
Продав Матвiй першi п'ятдесят пудiв вiвса по "руб i двадцять". Ну, це
вже цiна, але й ще не справжня. Фуражир бiлий папiр до пiдпису тиче
Матвiєвi.
- То нi, господин фуражир. Не пiдпишу.
- Пiшi, атєц. Усьо равно... Пiшi!
- Ее, нє... Не можу. Характер не дозволить.
- Крутой ти дєдя. Ну, ладна...
I пише розписку з цiною два рублi за пуд. Дивиться на те Матвiй:
нечесний пiшов народ. Але... I пiдписав.
- Нє бось, атєц. Нiкто тєбя нє тронєт. А жiть i нам нада.
- Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто може. Мiльйони
злодюг... Не буде добра, ох, не буде.
А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов кабани. Матвiїв знайомий, з
бiлими вусиками "батареєць", завжди наїжджає за вiвсом, ячменем, соломою.
Заночує, замовить курку, заплатить добрi гропгi. Вечором чай жлуктить,
"Кузьму Крючкова" розкурює
- Ех, жiсть, жiсть!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119