Божа рука була
щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах
велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О, яке безпосереднє диво!
Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те... I хай вашу мокру вiд
поту голову погладить вiтер. Пiднiмiть вашi втомленi груди, звiльнiть
серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря.
Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли сходить iз-за
Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою бринить роса, на
пiвденному боцi за пагорбком з'являються двi постатi. Ось вони
зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його син
Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченiй за нiч землi
рiвним, широким кроком. Сонце ллє їм назустрiч просто в загорiлi обличчя
своє м'яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть.
Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди - розважна, певна, рiшуча.
На його ногах старi, великi, посiрiлi, з короткими халявами чоботи.
Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi великими чорними латами.
Бiла його сорочка, як звичайно, пропечена i порудiла, а його кашкет
вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви.
Роки i все, що з ними було, залишили на Матвiєвi свiй тривкий слiд, що
його не вiдмиєш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще
гострiше врiзалися в загорiле, як стара бронза, порепане лице, погляд
мудро злагiднився, вилицi бiльше вип'ялись, борода просякла згустками
сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з великими, твердими
руками король поля i працi - Матвiй.
Володько зростом дорiвнюється батьковi, тiльки у плечах вужчий та м'язи
тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне українське сонце поклало тривку бронзовiсть
на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з
позакачуваними рукавами сорочка, на головi доморобний, крислатий
солом'яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки.
Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з "Боже поможи"
розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже
дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але його покiс був значно
гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла вiвса-зеленяка покiрно
клалися перед ними, їх очi уважно стежили за лiнiєю, м'язи їх рук
напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок.
Сонце пiдноситься... Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину,
з чола виступає пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря,
На половинi покосу, бiля борозни, косарi зупиняються. У спокiйному
повiтрi знайомим дзвоном задзвенiли пiд мантачками i брусками коси,
хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов покiс... Доходять
до межi Ет-тоє, закидають на плече грабки i повiльно, рiвним ходом,
вертаються назад.
- Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала... Коли б так ще пара
таких днiв, i ми той овес змахнемо.
А по короткiй перервi додає: - Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але
добре, що почали... Хоч завтра недiля... Та що накосимо - висохне i баби в
понедiлок зв'яжуть, А там i докосимо... Сонце, здається, чисте...
Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але на слова
батька вiдповiдає:
- А! Погода видержить...
Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд -
борщ в "близнюках" з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем сала i огiрками.
Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що
стояла в тiнному мiсцi. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим
смаком, що його, здавалось, годi успокоїти, пiсля чого вимагалось лягти
просто на сирiй землi i дозволити, "щоб в'язалось сало".
Але чверть години пiзнiше вони йшли знов далi покосом - нестримним,
рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося
до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвiй звичним, повiльним рухом
здiймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, пiдходить
до баньки з водою, пiдносить її i перехиляє над головою. Сонце скiсним
промiнням освiчує його кремезну, помiтно втомлену постать, чорна, вкрита
налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, i її
потьоки спливають по бородi i широких, вiдкритих, зарослих сивастим
волоссям грудях. Напившись, вiн ставить баньку на її мiсце.
- Ну,зауважив вiн, оглядаючи поглядом довкiлля.-Змахнемо ще пару
покосiв, i досить.
У природi вiдчувається наближення суботнього вечора, здається, про це
знає все. Сонце хилиться маєстатнiше, барва неба спокiйнiша, з ледве
помiтним вiдтiнком огненностi в тому мiсцi, де воно має намiр зайти за
почорнiлу стiну лiсу. Тiнь вiд лiсу вiдступила й поширилась, цiле
Стратонове поле, разом з в'язальниками на ньому, затягнулось м'якою
прохолодою, в'язальники помiтно квапляться, дов'язують покоси, на схилах
Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в бiлих одягах, облитi
сонцем. Вище шляхом в тому мiсцi, де вiн випинається з-за пригiрка,
помiтно тягнуться великi фури, наладованi снопами, а мiж ними в рiзних
мiсцях ступають повiльно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує
соняшний промiнь i розбарвлює її матовим срiблом. I все робиться тихо,
лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжнi, безконечнi обжинковi
спiви.
Нарештi й Матвiй з Володьком докошують свiй покiс, майже половина ниви
докошена, густа тiнь лiсу затягнула ген цiле поле аж до Жолобеччини.
Володько чує велику втому, але свiжiсть вечора так чудово злагiднює
втомленiсть твердих м'язiв, що не хочеться кiнчати недокiнченого дiла.
Матвiй також з жалем поглядає на нескiнчене поле i шкодує, що день був
такий короткий.
Але святий, великий, трудовий день скiнчився, вiд сходу сонця до заходу
сонця, весь залитий наснагою сили тiла, природи, неба i землi огненного
духа, що ним живе всесвiт. Kocaрi лишають поле i йдуть... Поволi, без
поспiху... Тiло неохоче рухається, кожний м'яз, кожна кiсточка вимагають
вiдпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею вiд Хомового по
застарiлiй ховзькiй травi з посохлим бадиллям деревiю, громобою з його
брязкучим насiнням, заплутаної кашки i повитої на стебла повiйки. Зо всiх
бокiв гомiнким хором невтомно i настирливо вибивають свої одноманiтнi
трелi цвiркуни.
Нарештi вийшли на шлях... Ще кiлька сотень крокiв, i хутiр... Ось вiн
злiва у сутiнку вечора - такий знаний, рiдний, свiй. Густий малинник перед
хатою, широкий, молодий горiх, кiлька рядкiв малих ще слив i високий,
густий живоплiт вiд дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться
дим.
Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'якої куряви, весь час
тягнуться скрипливi вози, повiльно котяться тяжкi колеса, з-пiд кiнських
копит збивається хмарками курява.
- Добрий вечiр! - озивається кожний, що порiвняється з косарями.- Як
косилося?
- Слава Богу!
- Чи видержить погода?
- Дасть Бог - видержить.
З села чути бамкання дзвону. Його звуки повiльно вириваються з садiв i
розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зi
звуками обжинкових пiсень.
Дома чекає на косарiв вечеря. Хведот привiв вiд води конi, Василина
порається з коровами, Настя попiдтикала спiдницю, позакачувала рукави й
бiгає бiля печi. По хвилi на столi парує гаряча, бараболяна, затерта
затiркою юшка...
По вечерi Володько одразу береться за бритву. Пiсля вже смерком бере
вiдро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти
вузькою стежкою мiж маком, що вже доспiває, коноплями, буряками та
капустою. На все впала роса. Бiля обсадженої вербами копанки пiднiмається
ледь помiтний теплий туман i чути скрекотiння жаб.
Вода в копанцi тепла, дощова Я чиста. Володько швидко роздягається
донага, набирає вiдро води й обливає себе цiлого. Пiсля натирається мiцно
милом... розтирає набряклi м'язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже
приємно... Чується сильним, пружним, молодим... Пiсля виливає на себе ще
кiлька вiдер води й швидко витирається. До тiла з ледве чуйним бренькотом
торкаються комарi. Вiн швидко надягає сорочку, штани й почуває себе
обновленим. Втома десь зникає. Цiле тiло поволi вiдпружується... Навкруги
так приємно, так гарно... Не хочеться ще кидати такий вечiр та йти спати.
Через те Володько сiдає на м'якiй травi й дивиться.
Цiле небо всiяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський двiр,
чути ще обжинковий спiв. Це йдуть запiзненi женцi запiзнених чиїхсь жнив.
Одна дiвчина несе на головi вiнок, а решта йдуть коло неї й спiвають.
Знайомi, гарнi, повнi якоїсь туги й одночасно радощiв спiви.
Володько вслухається в тi звуки... Думка вiдлiтає далеко... Земля
дiлиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволi вiдкривається, мов дверi
великого храму, i в нiй починає дiятись щось особливе. Виходять дивовижнi
образи, встають надзвичайнi, неземнi люди, починає грати чудова музика.
Боже мiй! Таж це страшний суд!
А з-за жолобецького дубового лiсу поволi випливає велетенський,
запiзнений мiсяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Свiт
ширшає, обрiї вiдступають... Володько має, що йому треба ще пiти в село,
що там праця, що завтра велике свято, але вiн не може вiдiрватися вiд
цього мiсця. Вiн щось чує... Йому видається, що це востаннє вiв бачить тi
дерева, небо, будинки... Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в
собi... Йому хочеться торкатися пучками пальцiв землi, що на нiй стоїть.
Хочеться цiлувати її, обняти й вести кудись в iнше мiсце...
Ах, це слабiсть... Не варто потурати нервам... Вiн стрясає головою та
йде швидко до хати. Нiхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається,
чиститься на завтра... Мати качає рублем бiлизну. Її тонкi, засуканi по
лiкоть руки справно працюють рублем... Накочена на качалку сорочка
вирiвнюється, м'якшає, гладшає.
Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є... Таж
вона знає всього двi лiтери... Одна, як круглий калачик - О... Друга, як
жук, лапата - Ж. Знала колись i А - як кроковка, але вже багато рокiв
згасли її очi й не добачають... Вiзьме книжку, дивиться на неї здалека
перед собою й каже:
- Колись ще знала три буквi... Не можу вже їх пiзнати...
Увiйшов до хати Хведот.
- Володьку. Тебе кличуть,- сказав вiн. Не сказав, хто кличе, тiльки
дискретно посмiхався. Видно, хтось такий небувалий... Володько швидко
встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов...
Надворi нiкого... Вийшов до брами... Рипнула фiртка, i на дорозi
побачив чорну постать...
- Володьку,чує тихий голос. Пiзнав його одразу... Наталка. Як вона
прийшла? Пiдiйшов до неї. Вона знiяковiла, I схвильована...
- Я так боялася... Так боялася. Думаю, як його викликати... Ходила
довго попiд бгiжем... Аж то побачила Хведота... Чому ти не прийшов у село?
- Я ж сказав, що не прийду,- вiдповiв Володько.- Моє все зроблене...
Треба було батьковi помогти. У нас цього року запiзнилась косiнка. А що
там?
- Ходiм... - сказала вона,- Я тут боюсь.
- Чого?
- А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш... A там стiльки працi,
що Господи... Вiнки, бiганина, варять, печуть... Всi: де Володько? Де
Володько? Привезли скриньку горiлки. Там цiле село...
Вони звернули на дорожину, що веде до кущiв. Наталка все не могла
заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося...
-... I я не видержала... Пiду. Трохи стемнiло i я пiшла... А знаєш? -
вона взяла його за руку й зупинилась. Пiдступила ближче,- Знаєш? Був знов
Iлько.- Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась
вiдповiдi - Прийшов з Бухловим...
- З Бухловим? - перебив Володько...
- З ним... Боже! Я собi думаю: таж Бухлов з козаком, з полiцiєю. А
Iлько втiк з iншими хлопцями... Як же так? А вони собi принесли шпроти...
Знаєш? Такi рибочки в бляшанках... Бухлов трохи п'яний... Виймає рибочку й
дає менi - Я одвернулась. А Iлько до мене; "Дурна! Їж!" Я вибiгла з
хати... Цiлий день про це думала... Думала собi: чи сказати це кому? Потiм
рiшила: тобi. Кому iнакше?
- I бiльше не кажи нiкому,- сказав Володько. Вони пiшли просто на темну
стiну гаю. Там тихо. З села долiтає пiсня, 3 другого боку, з Угорщини чути
також пiсню, тiльки ночлiжанську.
Вертався Володько зовсiм пiзно. Йшов через село, повз новий будинок.
Село вже спало. Будинок стояв уквiтчаний. Перед ним така ж уквiтчана
брама. З неба свiтив оточений сiрим кiльцем мiсяць. Буде змiна погоди,
думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазi завтрiшнє
свято, а за скошений овесь i не згадав...
Це було не саме посвячення будинку на площi села Тилявки. Це було щось
бiльше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятилiття, столiття, але
навкруги було тихо, сонно, нiби безлюдно. Були чудовi весни, пишно цвiли
черешнi... Були поля зеленi... Вiтер вiяв з далеких морiв... Було не одно
густе, як мед, лiто, що заливало землю щирим золотом; були пахучi днi
осенi, повнi жовтих, червоних i синiх овочiв, були бiлi, яскравi зими;
поля вкритi застиглим бiлим металом, зненацька схвильованим i ствердлим
химерно... Була велична, маєстатична, свята земля - гордiсть Бога й
натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда... Сувора, як чоло
Саваофа, i радiсна одночасно, як гарний спiв.
Не було тiльки на нiй людини. Було безлiч недокiнчених задумiв, безлiч
початкiв, нарисiв... На кожному проектi видно було велику, натхненну руку
творця... Рiшучi, несподiванi зариси, потужнi, налитi силою обриси м'язiв,
дебелi куснi, литi з кращих металiв... Бракувало їм вiдповiдної душi.
Великої душi. Твердої душi. Розумної душi...
Цiлi вiки вагiтнiла стара, чудова земля своїм великим плодом... Небо,
обрiї, дерева, цвiт яблунi, хвиляста чорна рiлля, швидколетi птахи, й дикi
звiрi, i риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня,
коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею вiдхилить завiсу
темноти. Скаже Бог: дарую вам вiд сьогоднi душу. Будьте мудрi, як я. Хочу
бачити вас володарями, а не рабами. Воскреснiть!
Нi, нi... Це не було тiльки посвячення будинку. Це посвоєму воскресало
й зводилось село. Це не була квiтуча весна, це було густе, налите снагою
лiто з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце.
Нiколи воно не вставало так. Сам Бог зiйшов зi свого трону й зводив його
обома своїми руками... Як горiли золотi стернi розлогих i ланiв, як
суворо, рiвно стояв на обрiю лiс, як гнулись тяжкi вiти яблунь - про все
це немає сили сказати... Село виступало - хата за хатою, всi лавою, мов
живi, бiлi, веселi, усмiхненi... Дзвiн вiд самого рання бушував над селом
i розлiтався навкруги, нiби розбитий гураган; всiх зводив, всiх гнав до
Тилявки, всiх випростував i бадьорив.
Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки... За ними в бiлому, в
червоному, в синьому йдуть дiвчата... Там далi йдуть дядьки в тяжких,
кованих чоботях, що залишають на стежцi глибокий слiд. Всi вони .йдуть, бо
кличе тилявець-кий дзвiн... Там буде сьогоднi празник... Про це знають всi
навкруги...
I на полях вiд Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дiвчата,
дядьки... Тилявецькi поля вiтають їх своїми стернями, своїми пiвкопами...
Здається, пiвкопи знають, кому вони належать i якi руки складали їх.
На сходi знов вiд Жолобок з густого, чорного лiсу виходять юрба за
юрбою, йдуть стежками вздовж вкритого курявою широкого шляху просто
назустрiч дзвоновi, що реве над Тилявкою... Йдуть поспiхом (бо можуть
спiзнитись) дiвчата з червоними, веселими лицями... Он перед ними вже хати
Тилявки, що стоять сьогоднi гордо... Бiлi хати пiд зливою яскравих
променiв ранкового сонця...
А з пiвночi також iдуть... Там запало в глибокий яр старе лiсове село
Угорське. Угорщани встали сьогоднi рано. Вони ж довiдались, що сьогоднi в
Тилявцi велике свято. Вони ж знали, що там бiгали весь час якiсь люди,
сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цiлими днями. Вони
знали, що туди вселили "постерунок", що послали туди вiйсько... Вони знали
також свого "вуйта". Не раз погрожував вiн, що Тилявку "присадить,
знищить, рознесе, загладить". Вони також знали, що Тилявка жила б тому, i
росла, i працювала... Кожний день хтось приносив вiстку, яку передавали з
хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при
гостинах... Скрiзь на кожному кроцi чути було про Тилявку, i як не пiти
туди сьогоднi, коли так голосно реве великий дзвiн i так завзято, сильним,
металевим голосом кличе до себе...
Село встало. Було все на ногах, шумiло все, квапилось, вдягалося
святочно. Всiма дорогами, всiми стежками через сади й перелази йшли
радiснi, святочнi люди. Зо всiх бокiв вступали в село гурти, нiби
процесiї, що йшли вулицями, весело вiтались зi знайомими.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119