Пальцi рук моїх також холоднi, хоча
вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами - палають.
Бачу, бачу... Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови. Хай. Все
одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тодi на
вечорi? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби,
помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам'ятається,
їх пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi скарби...
Найближчi люди, що часом звуть себе навiть друзями, з якоюсь особливою
насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди
люблять у своїх ближнiх бачити бiльше тiнну сторону, як соняшну. Дивно.
Нi?
Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я вибрав
собi для сповiдi. Менi здається, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або
бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є
надто молодий. Так. Це знає всякий i це не грiх. Але думаю, що я вже маю
право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подобається Вам
оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушує воно Вас, не хвилює, не
викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за
Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я дещо комiчно поводився.
Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди дещо
комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як риби
не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днiв думав я
про свою велику любов. I от пишу Вам про неї. Дивiться i... (закреслив). Я
не знаю, що дивiться. Все одно, що. Я боюся тiльки одного: Ви напевно
покажете цього листа комусь... А це ж не мусить бути. Як можна смiятися чи
кпити собi з моїх слiв, стрiчок чи ком, коли в кожнiй з них тече жива кров
i кожна боїться дотику розкладової бацили. Пожалiйте їх. Вiд цього i Вам
колись буде приємно".
На цьому скiнчив лист. Подумавши, закреслив останнiй рядок. Вiн не
бажає її жалю. Тепер треба якось лист вiдiслати. Згадав, що сусiдська
дiвчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це i буде той
iсторичний листоноша. Вiддав i чекає цiлий день. Але мало чекає... Його
мучить сумлiння й острах. Пишучи листа, вiн був у якомусь трансi. Цiла
сила його почуття, мов повiнь, рвалася, щоб її висловити. Слова i речення
низалися одно до другого всупереч власнiй волi, але скiнчив, вiддав,
пройшовся, прохолов. Предмети i думки вияснилися. Проза життя виявилася в
розкiшних тонах, як тодi i весь ефект його захоплення видався йому
безмежно наївним i смiшним. Безперечно, вона посмiється над ним, порве
дорогi листочки i викине. I як можна бути дiйсно таким некритичним...
Але вже пiзно. Зробленого не повернеш. I "Кохана Наталю", i знак
оклику, i гарячi слова - все вже пiшло в свiт. Широкий дивний свiт.
Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається
тим самим способом. I не треба знати, що думає Володько.
Вечiр. Сонце зникло. Захiд ще горить, схiд гасне. Тут то там
появляються зорi. Володько чекає Ганни на стежцi в садку. Чекає довго i
вперто. Ой хтось рухається в темнотi. Вона. Нi. То Iван. Був у млинi й
запiзнився. Перед святами завiзно. Зрiвнявся i "добрий вечiр" сказав.
- А ти ж чого тут?.. - питає.
Йди, йди, чоловiче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, якi
тебе не торкаються. О, нi. Iван стане, постоїть, скрутить папiроса,
попросить огню, не дiстане i знов сховає його. А за той час оповiсть, що
там люди толкують.
- Он, кажуть, що тiкають вже цi... Женуть їх з-пiд самого Києва. Ох,
кебто вже скорше тi большевики!..
- Большевики? Де вони?
- Йдуть! З-пiд Києва йдуА. Цi тiкають - страх. Все кидають. Кажуть, он
за тиждень i змiна влади.. Знов "нашi"... Вiд захоплення Iван зручно
чвиркає кутком рота.
- З кiньми треба "осторожно". Кажуть, цi вже по дорозi забирають. Скажи
там свойому дядьковi.
Володько слухає i не слухає. Большевики? Цi тiкають? Б'ються? Цiла
Україна в огнi? Все в огнi. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть
большевики i знов пройдуть по селах, мiстах новi порядки, новi закони,
новi слова. Знов.
Ага. Ганна.
- Ну як? Що?.. Дала їй?
Ганна виймає щось i подає Володьковi... Лист! Вiдповiдь. Нi. Це не
вiдповiдь. Це Володькiв зiм'ятий листок у тiм самiм рожевiм конвертi.
- Прочитала,- каже Ганна,- i вернула.
- I бiльш нiчого?
- I бiльш нiчого. Тепер у неї безлiч працi. Он, кажуть, большевики
йдуть...
Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах... А
як же Наталка? Що вона?..
Знак запиту i точка. Нема вiдповiдi. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова
тепла нiч i зорi поволi плинуть. А там десь у просторах iдуть большевики.
Володько знищений. Вiн може записати собi цю хвилю, як першу лекцiю.
Одвертим i щирим не завжди безпечно бути. Зрозумiння твоїх почувань не
шукай у когось, а силою фактiв приневолюй признати їх. Жiнки. Не помiчав
їх iснування у справжньому їх виглядi. Перший зудар з ними вплинув на
хлопця мов струм холодної води на гаряче залiзо. Любити їх без ненавистi
не можна. I тут, як i скрiзь, найнебезпечнiшим мiсцем - легковажнiсть.
Висипався ячмiнь. Замовкли соловiї. Зачервонiли i налилися соком
черешнi. Скiнчилася школа.
Володько не мiг перемогти в собi свого почуття. Ходив, мов ранений.
Юначi його очi засвiтились небезпечними вогниками ненавистi. Хотiлося б на
комусь помститися. На пальцях вiдчуває замiсть нiгтiв звiрячi пазурi, що
час вiд часу показуються на свiт, то знов ховаються, мов у молодого тигра.
Збирався йти додому, але майже несподiвано налетiв буревiй
большевицького наступу. Чутки i розмови про це не вмовкали, але нiхто не
думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподiвалися i радiли.
- О!! Чекайте! Як прийдуть тi!.. Вони цим покажуть!..
- Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнiн i Троцький все по-старому
повернули. За комунiю нi слова.
- За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там
взяв курку. Мужик поскаржився i большевика розстрiляли мов собаку.
- Не твоє, не бери. Хочеш мати - купи!.. Такi розмови чути на кожному
мiсцi. Нiякi слова, нiякi противнi докази не мають успiху. Так допекли
"цi", що нiкому не може прийти на думку, щоби були ще гiршi. Одного ранку
зненацька по кутку чутка;
- Тiкають!.. Ховайте конi!
Всi, хто має конi, пре ними в лiс та хащавини. Володько схватив
дядьковi лошаки i пiгнав "у Хвищик". Густий грабовий молодняк. Побiч рiв,
зарослий калиною, терном i дикими черешнями. До самого рову i далi через
лiс глибоким проваллям врiзалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.
У гущавинi рух i життя. Скрiзь поприв'язуванi конi, а коло них гуртами
молодь i старшi люди. Конi нагодованi. Як тiльки що - за повiд, махнув на
коня i гайда далi. На взлiссi i на полi варта. У лiсi також вартовики.
Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища вiд всiх
дерев i звiдсiль видно польову дорогу, що йде вiд Верхова. Видно також
чеську колонiю Борщiвку, поля, луг. Десь на сходi раз-пораз чутно гарматну
мову. Мiж листям кругом Володька спiлi ягоди. Не можна втриматися, щоб не
рвати їх. Вiн їсть їх i спльовує кiстки на землю. З-за горбка на схiд по
дорозi з'являється якийсь гурт людей. За кiлька хвилин Володько бачить, що
то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.
Вояки не йдуть, а майже бiжать. Варта з-пiд лiсу подає сигнал. Володько
також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готовi. Кiлька
людей має зброю i коли б ворогiв не багато, їх можна зовсiм легко
пiдстрiлити.
Майже одночасно з протилежного кiнця дороги з'являється якась пiдвода.
Вона доїжджає до тiєї дорожини, що збiгає вниз "до Хвищика". Вершник, що
iде з утiкаючими вояками, помiчає пiдводу, наганяє коня i чвалає їй
назустрiч. Пiдводчик раптом зривається, обертає батiг пужалном, гараздить
по втомлених конях, звертає на дорожину i пре вниз у провалля...
- Стуй! Стуй, пся крев! - крикнув вершник i пустився через овес
навперейми за пiдводою.
- Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..
Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вiвсом. Вершник погрожує, що
буде стрiляти, але не знiмає з плечей рушницi. Пiхотинцi, що бiжать
дорогою, теж погрози не виконують.
В той час iз лiсу чути кiлька стрiлiв. Це селяни. Вершник вiдразу
зупиняється, круто повертає коня i тiкає назад вiвсом на дорогу.
"Пак! Пак! Пак!.." - впало ще кiлька стрiлiв. Вершник зо всiєї сили
острожить коня, але вiдразу щось з ним сталося. Вiн випускає з рук повiд,
деякий час ще незграбно пiдгицує на сiдлi i далi падає на землю.
В той час з-за гори, звiдкiль вибiгли вояки, вигулькнуло ще кiлькох
вершникiв. Пригнувшись до кiнських ший, вони навзаводи пруть вперед.
Пiхотинцi, що бiжать спереду, починають нервуватися i нараз розсипаються
по полю.
Знов чути кiлька стрiлiв. Деякi попадали просто на дорозi. Але вершники
пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблi.
- Ааай! Матка Боска! - виразно вчув Володько i побачив, що пiхотинцi
позривались на ноги та попiднiмали вверх руки... Але шаблi вершникiв
замигали над головами пiхотинцiв. їх все меншає. За хвилину вершники
кидають усе i з мiсця пруть далi. Ще хвилина, i вони сховалися за могилою.
Володько швидко злазить з черешнi i, розгортаючи галузки кущiв, бiжить
до коней.
- Большевики! - гукає вiн. Але там уже всi знають про це.
Iз села прибiгло кiлькох розчервонiлих i засапаних дядькiв:
- Вертаймось додому! Большевики!
- Додому! - подається далi ланцюгом чутка. Прибiгли також тi, що
стрiляли, з рушницями "на пасi". Вони вдоволенi своїми успiхами. Все-таки
не даремно "патронiв" висмалили.
- Це я його так,- хвалиться Iван Сурко.
- Нєє.. Бреш, брате! Он i Мифод свiдок. Я! їй-бо, я!..
- Та не бреши!..
- Хрест на церквi, комин на хатi, що я...
- Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там,- i тикнув пальцем у
небо,- на тебе його й запишуть.
- А в селi,захоплено оповiдає вiдомий ентузiаст "змiни влад" Терешко,-
пооовно! Повно! - з притиском зазначує.- В'їхали й одразу: "Гдє староста?"
I рiзнув матюком. Кавалерiя з "красним хлагом" пролетiла... Кажуть, сам
Будьонний...
- Ну... То "наврат"... - сумнiваються скептики.- Який-небудь з менших.
- Але кавалерiя! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристанi, шапки
набакир. "Тi" ще в селi з маслом та сметаною розправлялися, а цi, грiм їх
убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Нi одного "в плєн"... Всiх - на
мiсцi...
- Здорово! Звiсно пани. Сметаною захопилися.
- А баби пiсля, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобi, Яську,
сметана! На, на! Їж!..
- Ай, да баби! - гукають будьонцi.- Так їх, панов, сукiних синов!..
Всi вдоволенi такими вiстками. Бiльш нетерплячi хапаються вести конi
додому.
Обережнiшi втихомирюють:
- Почекай. Не прися на рожен... Чорт нiколи не спить. Нарвешся на
такого, заметуть тобi коники, як стiй...
- Нi чорта. "Цi" не чiпають,..
- Не чiпають. Почекай побачиш. Уже "їх" досить було. Хто не прийде, не
скаже- на, тiльки - дай... Нi?
- Звiсно.
Дядьки вичiкують. Аж надвечiр розвiдка приносить остаточну вiсть, що
все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозi
лежать розкиданi "Яськи", але на них не звертається уваги. Завтра накаже
староста й пiдберуть. За Осовцем, там, де Мiзоч, заходить велике червоне
сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пiсню. Решта пiдхоплюють i в її звуках
никнуть усi подiї дня. Нiби нiчого й не сталося. От водили собi конi на
пашу, а тепер вертаються додому.
У селi повно чуток, але нi одного большевика. Увiрвалися, наїлися самi
й конi, i далi. Здається, то не люди, а буревiй. Конi їх загнанi, вiчно в
милi, що, змiшавшися з порохом дороги, творить нiби шкаралущу. Одяги
рiзнi. Англiйськi, старi нiмецькi, росiйськi. Зброя також рiзна. Однi
шаблi справжнi козацькi, i вони самим своїм виглядом наводять на людину
неприємне почуття. Вигляд їх - вигляд диких. Чорнi вiд сонця i вiтрiв
обличчя. Груди розхристанi, сильнi, оброслi волоссям. Мова їх рiшуча,
коротка - наказ i лайка. Перечити їм небезпечно.
Володьковi пригадалися оповiдання про татар, Пугачева, Стєньку Разiна.
Це вони - душi минулого, мешканцi безмежних степiв злетiлися в орду i пiд
зручним керуванням ханiв пруть на захiд.
Минає кiлька порожнiх днiв. Спiє жито, ячмiнь. У селi спокiй. Одної
суботи парний вечiр. Над заходом у нерiшучостi зупинилася отара хмар.
Поволi вони пiднiмаються по небу. Дiйшовши до якогось мiсця, бризнули вони
теплим дощем i розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик i кiлька
зiр. Дерева нiби спiтнiлi. З землi пiднiмається легкий теплий туман.
Вiддзвонили на вечiрню.
На полях "за Поповим" крики. Полями вiд Мiзоча бiжать люди i кричать.
Що сталося? Вiд крайнiх хат добiгають неймовiрнi вiстки. З Мiзоча прибiгли
люди i перелякано оповiдають, що з лiсiв вийшло дуже багато полякiв. По
дорозi вони нищать усе.
Того самого вечора в Бущенському лiсi розпочалася гарматна канонада.
Раз за разом бовхали гармати i робили довгу й гомiнку луну. I не вiдомо,
хто з ким б'ється, де вороги. Село принишкло i мовчить. Люди виходять у
садок. Мiсяць, зорi, тiнi на землi, легкий теплий туман i гарматнi вибухи
з лунним шумом.
Аж ранком прийшли вiстки: Бущенщиною на захiд сила-силенна полякiв
просунулась. Мов злива. Без дорiг, без ладу, отак просто, хто кудою, пiд
розлогим прикриттям лiсу. У деяких мiсцях зупиняться, обернуть кулемета,
сипнуть у небо "по кавалерiї" i знов втiки. А будьоновцi, мов чабани, зо
всiх бокiв на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде i лупить у саму
гущу.
На другий день народ коло церкви. З'явилися набундюченi "хлюсти" при
французьких шаблях з острогами. Це все тi, що "з первих днєй революцiї под
красним знамєнєм кров пролiвають". З Дерманя їх чимало таких пiшло "туди",
а тепер вернулись, щоби показатись усiм, що з них вийшло та й кому треба
носа втерти. Тепер вони пуриси великi. Тепер їм море по колiна. Тепер
"твайо-майо, а майо не твайо". Захоче - з поповою дочкою в танець пiде.
Дудки вiдмовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нiчим, той усiм.
В понедiлок рано "заказали" конi вести "на прийом". Повели. Кiннота
коней потребує.
Вiд самого Києва без вiдпочинку пруть. Впав кiнь - покинув, другого
давай. Буревiйним маршем пролетiли Україну, i "дайош Варшаву".
Через село "коло Попового" пройшло того не мало. Обоз. Київцi,
волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорнi люди з червоними
ганчiрками. Скриплять немащенi вози, трiщать колеса, падають конi. Матюки,
курява, поржавiлi рушницi. Реве гармонiя:
Я на бочкє сiжу,
а пад бочкай слiзка,
утєкайтє, палякi,
альшевiкi блiзка.
Хрипить гармонiя, хрипить забитий курявою голос. Iде орда зi сходу на
захiд.
Український степ, Дон, Волга. Далека Азiя, жагучi вiтри, сипкi пiски.
Очi бронзовi, скiснi, а на чолi шарпає вiтер зрудiле волосся. Все то пiд
барвою Маркса. Все то слухнянi й п'янi слуги великого "пророка". Хто
визбирав їх таких якраз, як треба, таких, один на другого подiбних, таких
хижих i таких спрагнених перемоги?
Буржуй, бєз разсуждєнья
давай-ка мiлiони...
теперь нашє правлєньє,
тєпєрь нашi закони...
Так. Це їх "правлєнiє". Це також їх закони, писанi не чорнилом, а живою
кров'ю на живому тiлi конаючої iмперiї.
Ех, яблучко, куда котiшся?..
Хто знає, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило тебе i який
грiх зiрвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царi? Сатана, що збурив пекло,
щоб на його мiсцi поставити сатанський рай?
I, здається, нема нi кiнця, нi краю тому обозовi. Хто кормить їх?
Земля. Адже ж вони "за землю i волю кров ллють". Хто має їх кормити. Он на
полях вiвси зеленi. На возах коси. Он пасуться селянськi корiвки. Село
"самообложиться" i дасть. Не дасть - "реквiзицiя лишкiв". Не хватить -
"все на фронт"... I тодi не запитають i не попросять. Вiзьмуть, а хоч, то
й кулю в лоб додадуть.
Володько йде в село. Близяться жнива, але село святкує. Приїхав i
зупинився якийсь штаб. Нi. Не штаб це - цирк. На всiх парканах, стовпах,
воротах, скрiзь, де тiльки знайшлося догiдне мiсце - плакати. Ось
бородатий кацап сохою оре поле. На нього нападають здоровеннi пси з
написами:
Дєнiкiн. Петлюра. Колчак. Юдєнiч. Врангель. Кацап хвицає постолом,
лупить Дєнiкiна в зуби, Петлюру в бiк, Юденiча в зад, Врангеля пiймав за
хвiст, розкрутив i вишпурнув за Чорне море. Ось там нарисовано, як
Пiлсудський навзаводи кидає Київ. Його воїнство з "яйками", сметаною,
курми, "квасьним млєкєм" пре за ним навздогiн. Баби з коцюбами женуться за
втiкаючим воїнством. Пiд усiм пiдписано: "До лясу, панове! До лясу!"
"Ми на горє всєм буржуям мiравой пажар раздуєм!"
"Мiр хiжiнам, вайна дворцам!"
"Да здраствуєт красная армiя - защiтнiца слабих i угнєтьонних!"
"Пралєтарiї всєх стран - саєдiняйтесь!"
"Релiгiя - опiум народа!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119