Нi? - 1, виговоривши своє переконання, Єлисей
по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення
справи.
Володько горить, мов сiрник. У нього немає нi слiв, нi вiдваги, але
казати щось треба. Не можна про такi речi мовчати.
- Не треба, кажете, дiлитися. Бо ви не знаєте... Вам здається, що
москаль ваш брат, а вiн ваш "експлостатор". (Оо, Володько вмiє i вчене
слово пiдпустити). Подивiться:
де на Українi великi фабрики чи заводи? Де "оружейний завод"? В Тулi, в
Iжевську. Де обробляють українське залiзо? У Москвi, Петроградi, бо в
Українi, бачте, небезпечно. З неї тiльки хлiб та хлiб помпують, всi
заграницi, всi чужi держави кормлять та московську казну поповняють.
Володька слухають, мов старого. Раз вiн i за українське залiзо знає, tq
чого ще треба. Навiть Сергiй нiчого лiпшого не втне. Тiльки Сергiй "сам
був, сам бачив", а Володько? Хiба з книжок. А книжка хiба що? Бог? t
книжка бреше.
Та Володько не думає пiддаватися без бою. Вiрять йому, не вiрять - все
одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвiдомiсть!
Вперед, Володьку!
Сергiй пригадує про "залiзяку на пузяку, геп!" Це, мовляв, "мова" зi
"самопер попер до мордописнi".
Регiт. Володько гарячиться. Вiн чує в цьому щось жорстоко дике, але
йому бракує витривалостi, такту переслухати, стати понад це, злегковажити
тих близьких i дорогих людей. Володько вибухає, мов динамiт. Вiн хотiв би
побити того матроса, але не чує досить сили, тiкає у другу темну кiмнату i
там пiд бугаєм на тапчанi реве ревом лютi, болю i жалю. Тут уперше
вiдчуває Володько трагедiю свiту, з котрого вiн походить, але який вiн
любить i в який вiрить. Тато, дядько, Сергiй i безлiч Сергiїв. Всi вони
яскравi, виразнi здоровi постатi, справжнi герої працi i якiсь самi не
свої. Хтось сидить у їх душах i говорить їх власними устами хулу i зневагу
на самих себе. Хто? Хто ти, бiсе, що сидиш у душах моїх батькiв, дiдiв?..
I Володько починає гарячкове шукати вiдповiдi на пекучi питання.
Починає вiд себе i того вогнища, коло котрого зав'язалось i розрослось
його життя. Починає згадувати кожний виразнiший мент свого короткого
життєвого шляху, починаючи вiд того цвiркуна в печi, що навiв його i
батька на розмову про Росiю i рускiсть... Так. Вони були рускi... "Не такi
рускi... Не кацапи... Нi. Ненастоящi... А хахли, люди, простий народ"...
Але українцi? Нi. Українцями вони нiколи не були, тому яка жура, що честь
i шана того iменi топчеться. Але як тiльки їх свiдомiсть приняла цю нову
назву, коли вiдчули її близькiсть, вони зненацька оберталися "до фронту"
iншою, незнаною, новою стороною i на обличчi їх родились: самоповага,
гострота зору в майбутнє, гордiсть iз того, що належать вони до цього
обновленого, воскреслого з небуття народу.
Це Володько перший зi свого оточення пiшов незнаною дорогою
самопiзнання. I, переболiвши першi прикростi, вiн навiть не гнiвається на
своїх батькiв. Вiн iде далеко наперед i, виперши дурну сльозу образи,
гукає веселим дзвiнким голосом: таату! дядьку, Сергiю! Сюди! Не бiйтесь.
Тут обiцяна земля! Тут сонце i виноград!
Ну й чого я сварюся? - думає Володько. Так нiби менi не ясно, як два
рази два, що перемога за мною. Терпiння! Праця! На цьому ось Запорiжжi
родились, росли, дiставали iмена та прiзвища безлiч цiкавих, дужих людей.
Вони геть-чисто такi, як треба їм бути, тiльки на очах полуда. Зiрвати!
Мова, старi хати, призьби.. Солома мiняється залiзом. Поволi, крок за
кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собi, як
вiрного слугу свого. Бо все те, i хати, i призьби, i мова, творить цiлiсть
одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, i з тим, що буде.
I чого цi слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде дiло.
Велике буде дiло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великi
майстри, якi творили такий величний, такий хороший твiр у вогнi найбiльшої
з пожеж...
Разом iз хуртовиною женуться у безвiсть днi. Нема часу на довгi думки.
Бризкає у вiкно льодовий дощ. Мов божевiльний, шарпається перед вiкном
горiх i шкряботить пазюринням по огольоденiй блясi стрiхи. На повiки
нижуться голочки iнею, ломляться, падають на червонi гарячi щоки i стають
перлистими краплинами.
Ще вчора, сидячи самiтно в темнотi, Володько кулився вiд прикрих
розмов. Сьогоднi знов, радiсний i повний надiй, женеться з Петром до
школи.
Там остаточно "українiзацiя". Читанки Курила, прикметники, дiєслова.
Зникли "глаголи" й "прилагатiльниє". Все пiддається, бо йде Україна, так,
як повiнь, як буревiй. Нема перепон її шаленому маршевi. Один Ферапонт
Яковлевич - кам'яна душа, "так сказать", малорос, чiпляється за кожний
сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха i
навiть е-е - Михайло Петрович "вєлiкiй прiкмєтнiк" - всi проти нього.
Очi й нiс Ферапонта виявляють неспокiй. Усмiх його гiркий. Двадцять
рокiв учив вiн про "Стєпниє края, Чернозьомную полосу", i тут зненацька
Україна. Дiд Днiпро, Тарас Шевченко, мова... З невiдомого, з пiдземелля, з
туманiв минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги
пана географа та iсторика Ферапонта ненависна Україна.
Вiн не ходить, не сидить, не спить. Вiн гасає з класу в клас, брязкає
невинними дверима, шарпає старенького Iванова, в якому короткi й довгi
Пiпiни починають балакати "мовою".
I не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з'являється в класi,
робить кiлька напружених зусиль i починає:
- Пановє! Вiд сьогоднi пiчнемо вiкладати iсторiю й географiю на
українськiй мовi.
Всi класи, зали й коридори розносять нечувану вiсть. Ферапонт упав!
Великий малорос не видержав. Матроси i Пушкiн не помогли, зрадили. Йде
мова i валить язик. Нема ради...
По Водохрещах повертає з нiмецького полону дядькiв Василь. Вечiр. У
свiтлицi на комiнку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє
кiлька сусiдiв, що зiйшлися "посидiти", полаяти погоду, оповiсти, хто де
помер на iспанку, згадати Петлюру. Переговорили все i замовкли. Одарка
сидить на печi, Єлисей пiд бугаєм на тапчанi "пiдбиває" мотузом постiл.
Йому зовсiм нiчого не видно, але свою роботу вiн знає, i пальцi зовсiм
добре замiняють очi. Вiн виводить пiд носом якусь стару протяжну пiсню...
У кухнi зовсiм темно, тiльки маленька смужка кволого свiтла
продирається через напiввiдчинену половинку дверей.
Сiннi дверi рипнули i хтось увiйшов до кухнi. Всi пiднiмають голови.
Володько встає зi стiльчика, що стоїть перед горiючою грубкою, i вiдхиляє
дверi. З темноти виступає Василь.
- Добрий вечiр вам! - каже вiн повiльною мiшаною мовою. Вимовив i
стоїть, оглядається, нiби хоче отямитися, куди вiн попав. Маленька
хвилинка тишi. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусiди. З печi
злазить Одарка. Очi в неї великi, здивованi. Вираз нiби переляканий.
Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
- Василю!
Це виривається майже одночасно в усiх присутнiх... Боже! Василь! З
нiмецького "плєну" вернувся. Нiхто не вiрив, що живий. Так. Вiн живий, але
вiн ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках.
На ньому чорна по колiна "шинеля" з жовтим нарукавником на лiвому рукавi.
Щоки повпадали, вiд чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий нiс.
Пiд носом великi вуса.
Обiйми. Одарка плаче. Ну, ну... Чого? Вiн же вернувся. Не було i
вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями,
страждав, а ось живий вернувся i знов у рiднiй хатi, серед рiдних людей.
Зняв чорну "капоту", сiв на лавi, опер довгi висохлi руки на колiна i
дивиться глибоким зором по стiнах, по стелi, по долiвцi.
- Знов дома,- проговорив.- Часом навiть не вiрилося, що буду тут...- I
повiв широкою плиткою долонею перед собою.- Був у Остпройсен. Схiднiй
Прусiї...- добавив.
Одарка, мов задубiла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її - давай
йому їсти!.. Чого ж ти!..
- Охляв,каже Василь.- Три тижнi в дорозi. По станцiях повно народу.
Тьху!.. У Гомелi два тижнi в "лазаретi" пролежав. Тиф. Недавно встав.
Трудно. Зi Здолбунова, коли б не пiдвiз отой... Вже й забув... Зi
Шинковцiв один... Мабуть, не дiйшов би... Да.
Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволi черевики,
розмотує отбмотки. Кожну рiч обережно i байдуже бере довгими бiлими
пальцями i складає купкою на боцi.
- Все вошиве. На станцiях без перерви сунуть. Зi Сибiру, з Германiї...
Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком i
лежить, як стерво.
Розмотав з нiг промоченi ганчiрки, стягнув протоптанi вовнянi панчохи,
виглянули бiлi, кiстлявi, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка
цебричок теплої води пiднесла. Василь миє ноги, всi дивляться на нього.
Володько слiдкує за кожним його рухом. Вiн не може погодитися з думкою, що
це Василь. Веселий, радiсний Василь, якого вiн так любив, якого стiльки
разiв згадував. Життя, видно, не проста рiч. Зiмне, зiбгає тебе, видушить
iз тебе форму, яку захоче, i все...
Ось Василь помився, пiшов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столi
чекає на нього їжа.
- Ви менi, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте,- каже вiн,
дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.
- Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найлiпше...
- Дайте менi молока...
- Молока? Боже мiй! То ж нi одна корова тепер не доїться. Сиру хiба
солоного, масла...
Одарка побiгла до комори за сиром i маслом. Прийшла Палажка. Побачила
Василя i залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся... На очi набiгають
сльозинки радостi, i вiн сам не знає, що казати.
- Ферштеген зi дойч? - чомусь вставив якийсь мудрагель зi сусiдiв.
- Я, я! - хитає Василь головою.- Яволь!..
- Ах, кiчкiне! Сусунате мутелi,- бурмоче Єлисей.- Ах, май лiбер гот! -
Вiн тепер знов має сина. Пропадав i знайшовся. Був мертвий i воскрес. I як
не радiти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей i, не знаходячи
справжнiх слiв, як не бурмотiти хоч чужi, незнайомi, в яких так само
таїться i блищить велика радiсть, як у кам'янiй рiнi ховаються й блищать
зернинки щирого золота.
Днiв цих не забудуть нiколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим
мрiйником.
Зима лагiдна i небезпечна, мов тигриця. Вiтер заходу несе теплi хвилi,
топить снiг. Льодовi фреидлi звисають пiд стрiхами там, де хороняться
пучечки червоних китяг калини "прялкам на слину".
З пiвночi чутки йдуть. Там десь петлюрiвцi курiнями, полками засипали
станцiї. Звiдтiль прибувають матроси, що прагнуть великих чинiв, промов,
походiв... Село нi. Село бажає землi та "твердої влади". Осточортiла вже
ота западенна "слабода". Хоч i можна даремно рубати лiс, дiлити панський
лан, зате порядку нiякого. Карбованцi пiшли. "Осиковi" папiрцi, а
"миколаєвки" купами трухлявiють за образом, i не знаєш, чи ховати далi, чи
викинуть... Був Нiколка, знав чоловiк, що хтось над тобою є... Хтось
чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Нi Бога, нi царя. "Послушанiє й
почот" все тобi отак - тьху!.. Халєра знає - що...
Бувало, приказ... Висить тобi бамага - номер, орел, печать... Чуєш, що
уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то:
товаришi селяни! Громадяни!.. Сповнiть ваш обов'язок! - В'язало б тебе,
недуга в твою м', до банти!...
В недiлю на церковнiй та монастирських брамах появляються оголошення.
"Товаришi сєлянє! Петлюра зi своїми радами не встановляє настоящого
режиму. Вiн несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян i робiтникiв
загроженi, бо до влади знов приходять рiзнi памєщикi й капiталiсти. Далой
з памєщицькими та капiталiстичними акулами. Закликаємо вас усiх з оружiєм
в руках встати для захисту народу. Хай живе соцiялiстична радянська
республiка!.."
Пiдписаний народнiй повстанчий комiтет села Дерманя.
Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповiдають мiтинг. Лави
сiрих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. "Петлюра
самозванець обєдiнiлся с галiчанамi, австрiйцамi, нємцамi. Он продайот наш
народ в капiталiстiческую кабалу... Далой Петлюру!.."
- Далой! Далоой!..
Камiняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад.
Чоло всiяв пiт. Вiн обiцяє пiдняти Дермань, повiт, цiлу Волинь. Вiн поведе
народ визволяти Україну, встановить порядок, спокiй.
Перший похiд на Здолбунiв. Там на станцiї цiла "батарея" гармат,
скорострiли i навiть три лiтаки.
Дермань готується до повстання.
Он той двоповерховий будинок, що зветься "корпус"-ом, живе вдень i
вночi. Там трiскотать "Адлер", там дзвонить дзвiнок телефону. Кабель його
пролiз через вiкно, в'ється мiж гiллям слив i десь зникає.
У штабi Сергiй Корнiйчук. Там i Камiняка. Не їсть, не спить, лиш курить
цигарку за цигаркою, жує мiцними зубами папiросницю. Барва його обличчя
нагадує барву шинки. Чоло зрiзане пругами випнутих жил i зморщок. На
попрузi два нагани.
Зi Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному
овечому кожушку. Очi сiрi й гострi. Неголена щетина бороди вiдливає
золотом. Пiд носом "фузики", нiби повбиванi...
Жижлик Гнатюк у галiфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчi
слiди "пагонiв". Весь чорний, мов баняк. Наолiєна голова розсiчена рiвним
бiлим продiлом, а очi, мов двi шротини.
Це штаб. Це своя "тверда власть" республiки Дермань. Коло корпусу
щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчi, шикуються в
роти, батальйони. З околичних сiл прибувають вiддiли, приєднуються.
На перший день великого посту армiя дерманської республiки виступає в
переможний похiд. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже,
що варта сила його в захистi здобуткiв Великої Революцiї, Вiн запише себе
в iсторiю тривким чином...
На семiнарському подвiр'ї шикуються батальйони.
- Смiррнааа! Равнєнiє напррава! Смiрна!.. На крраул!..
Обвiшений наганами, у матроському бушлатi, Камiняка оглядає хоробру
революцiйну армiю. Вiйсько муром стоїть i проводить зором свого вождя.
Промова, наказ. Сурмач сурмить "вiльно" i розхiд.
Останнiй день масляної. У монастирi бамкає дзвiн, правиться перша
постова вечiрня. Але церква порожня. Все там, у вирi революцiї. Нiч
надходить. Ясна зоряна з приморозком нiч. До штабу прилiтає вiстка, що до
Будаража прибув вiддiл кiнних петлюрiвцiв. Командуючий збройними силами
республiки Дерманя негайно засилає вiддiл вiйська для лiквiдацiї
противника, що мав смiлiсть зайти на терен республiки. Над ранок герої
вертаються переможцями. Вiсiм петлюрiвцiв попало їм у полон з кiньми,
шаблями, сiдлами, добрими кожушками та чобiтьми. На першому поверсi
корпусу замкнули полонених. Конi, чоботи й кожушки пiшли у "строй". Це
перша кiнна сила республiки.
Другий день - день виступу. Сурма скликає усiх громадян на майдан пiд
монастир. Армiя у зборi. В саду закопанi казани, в яких вариться обiд.
Нагода хотiла, щоб у той час мiзоцький жидок Янкель купив пару ялiвок i
вiв їх попри табiр революцiйних сил. Варта затримала Янкеля та повiдомила
про це уряд республiки. Той не завагався виявити цiлу велич своєї влади.
Iменем революцiйного командування обидвi Янкелевi ялiвки беззастережно
мандрують у казани армiї, а Янкель дiстає "талон" з печатями i пiдписами
до скарбу великої республiки.
В полудень з високої дзвiницi сурмач сурмить "призив". Усi, хто є,
хоч-не-хоч мусять кинути батькiв, жiнок i дiтей та пожертвувати себе для
великого дiла.
Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Вiн уже поправився i мусить також
вiдiйти. Одарка з Палажкою витирають мокрi очi...
- Тiльки що, люди мої, прилiз... Ледь живий був... Ще не огрiвся, не
обувся i знов.
Нема часу. Там вiйсько шикується в лави для виступу. На лiквiдованих
конях гарцює начальство й розвiдка. Комаров наперед подався до Здовбицi
пiдготовляти грунт. Там чекає на нього любка його - жiночка. Вона, мабуть,
i не знає, що коханий її зненацька президентом республiки став.
Надвечiр востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї.
Нiчого. Прийдуть, побачать i переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарiя,
лiтаки, скорострiли.
- Поротно! Смiррна! С пєснямi шагом мааррш!
- Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..
Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сiрi шапки, хитаються рушницi
на смiрно, разом з помахом рук...
За нею друга рота, третя!.. Кожна пiсню виводить, ноги самi вибивають
крок, а за ротами юрби дiтей, дiвчат. Позаду два вози i пара кiннотникiв.
Пiзно вечором вертається Володько до дому. Цiлий день сторчав коло
монастиря, придивлявся до всього, що дiялось на його очах. Спочатку навiть
захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутiрки, промови. I аж вечором,
коли йшов додому, на нього сходить незрозумiлий острах за наслiдки всього,
що власними очима бачив сьогоднi.
Острах побiльшується дома. У хатi тихо i сумно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення
справи.
Володько горить, мов сiрник. У нього немає нi слiв, нi вiдваги, але
казати щось треба. Не можна про такi речi мовчати.
- Не треба, кажете, дiлитися. Бо ви не знаєте... Вам здається, що
москаль ваш брат, а вiн ваш "експлостатор". (Оо, Володько вмiє i вчене
слово пiдпустити). Подивiться:
де на Українi великi фабрики чи заводи? Де "оружейний завод"? В Тулi, в
Iжевську. Де обробляють українське залiзо? У Москвi, Петроградi, бо в
Українi, бачте, небезпечно. З неї тiльки хлiб та хлiб помпують, всi
заграницi, всi чужi держави кормлять та московську казну поповняють.
Володька слухають, мов старого. Раз вiн i за українське залiзо знає, tq
чого ще треба. Навiть Сергiй нiчого лiпшого не втне. Тiльки Сергiй "сам
був, сам бачив", а Володько? Хiба з книжок. А книжка хiба що? Бог? t
книжка бреше.
Та Володько не думає пiддаватися без бою. Вiрять йому, не вiрять - все
одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвiдомiсть!
Вперед, Володьку!
Сергiй пригадує про "залiзяку на пузяку, геп!" Це, мовляв, "мова" зi
"самопер попер до мордописнi".
Регiт. Володько гарячиться. Вiн чує в цьому щось жорстоко дике, але
йому бракує витривалостi, такту переслухати, стати понад це, злегковажити
тих близьких i дорогих людей. Володько вибухає, мов динамiт. Вiн хотiв би
побити того матроса, але не чує досить сили, тiкає у другу темну кiмнату i
там пiд бугаєм на тапчанi реве ревом лютi, болю i жалю. Тут уперше
вiдчуває Володько трагедiю свiту, з котрого вiн походить, але який вiн
любить i в який вiрить. Тато, дядько, Сергiй i безлiч Сергiїв. Всi вони
яскравi, виразнi здоровi постатi, справжнi герої працi i якiсь самi не
свої. Хтось сидить у їх душах i говорить їх власними устами хулу i зневагу
на самих себе. Хто? Хто ти, бiсе, що сидиш у душах моїх батькiв, дiдiв?..
I Володько починає гарячкове шукати вiдповiдi на пекучi питання.
Починає вiд себе i того вогнища, коло котрого зав'язалось i розрослось
його життя. Починає згадувати кожний виразнiший мент свого короткого
життєвого шляху, починаючи вiд того цвiркуна в печi, що навiв його i
батька на розмову про Росiю i рускiсть... Так. Вони були рускi... "Не такi
рускi... Не кацапи... Нi. Ненастоящi... А хахли, люди, простий народ"...
Але українцi? Нi. Українцями вони нiколи не були, тому яка жура, що честь
i шана того iменi топчеться. Але як тiльки їх свiдомiсть приняла цю нову
назву, коли вiдчули її близькiсть, вони зненацька оберталися "до фронту"
iншою, незнаною, новою стороною i на обличчi їх родились: самоповага,
гострота зору в майбутнє, гордiсть iз того, що належать вони до цього
обновленого, воскреслого з небуття народу.
Це Володько перший зi свого оточення пiшов незнаною дорогою
самопiзнання. I, переболiвши першi прикростi, вiн навiть не гнiвається на
своїх батькiв. Вiн iде далеко наперед i, виперши дурну сльозу образи,
гукає веселим дзвiнким голосом: таату! дядьку, Сергiю! Сюди! Не бiйтесь.
Тут обiцяна земля! Тут сонце i виноград!
Ну й чого я сварюся? - думає Володько. Так нiби менi не ясно, як два
рази два, що перемога за мною. Терпiння! Праця! На цьому ось Запорiжжi
родились, росли, дiставали iмена та прiзвища безлiч цiкавих, дужих людей.
Вони геть-чисто такi, як треба їм бути, тiльки на очах полуда. Зiрвати!
Мова, старi хати, призьби.. Солома мiняється залiзом. Поволi, крок за
кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собi, як
вiрного слугу свого. Бо все те, i хати, i призьби, i мова, творить цiлiсть
одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, i з тим, що буде.
I чого цi слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде дiло.
Велике буде дiло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великi
майстри, якi творили такий величний, такий хороший твiр у вогнi найбiльшої
з пожеж...
Разом iз хуртовиною женуться у безвiсть днi. Нема часу на довгi думки.
Бризкає у вiкно льодовий дощ. Мов божевiльний, шарпається перед вiкном
горiх i шкряботить пазюринням по огольоденiй блясi стрiхи. На повiки
нижуться голочки iнею, ломляться, падають на червонi гарячi щоки i стають
перлистими краплинами.
Ще вчора, сидячи самiтно в темнотi, Володько кулився вiд прикрих
розмов. Сьогоднi знов, радiсний i повний надiй, женеться з Петром до
школи.
Там остаточно "українiзацiя". Читанки Курила, прикметники, дiєслова.
Зникли "глаголи" й "прилагатiльниє". Все пiддається, бо йде Україна, так,
як повiнь, як буревiй. Нема перепон її шаленому маршевi. Один Ферапонт
Яковлевич - кам'яна душа, "так сказать", малорос, чiпляється за кожний
сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха i
навiть е-е - Михайло Петрович "вєлiкiй прiкмєтнiк" - всi проти нього.
Очi й нiс Ферапонта виявляють неспокiй. Усмiх його гiркий. Двадцять
рокiв учив вiн про "Стєпниє края, Чернозьомную полосу", i тут зненацька
Україна. Дiд Днiпро, Тарас Шевченко, мова... З невiдомого, з пiдземелля, з
туманiв минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги
пана географа та iсторика Ферапонта ненависна Україна.
Вiн не ходить, не сидить, не спить. Вiн гасає з класу в клас, брязкає
невинними дверима, шарпає старенького Iванова, в якому короткi й довгi
Пiпiни починають балакати "мовою".
I не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з'являється в класi,
робить кiлька напружених зусиль i починає:
- Пановє! Вiд сьогоднi пiчнемо вiкладати iсторiю й географiю на
українськiй мовi.
Всi класи, зали й коридори розносять нечувану вiсть. Ферапонт упав!
Великий малорос не видержав. Матроси i Пушкiн не помогли, зрадили. Йде
мова i валить язик. Нема ради...
По Водохрещах повертає з нiмецького полону дядькiв Василь. Вечiр. У
свiтлицi на комiнку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє
кiлька сусiдiв, що зiйшлися "посидiти", полаяти погоду, оповiсти, хто де
помер на iспанку, згадати Петлюру. Переговорили все i замовкли. Одарка
сидить на печi, Єлисей пiд бугаєм на тапчанi "пiдбиває" мотузом постiл.
Йому зовсiм нiчого не видно, але свою роботу вiн знає, i пальцi зовсiм
добре замiняють очi. Вiн виводить пiд носом якусь стару протяжну пiсню...
У кухнi зовсiм темно, тiльки маленька смужка кволого свiтла
продирається через напiввiдчинену половинку дверей.
Сiннi дверi рипнули i хтось увiйшов до кухнi. Всi пiднiмають голови.
Володько встає зi стiльчика, що стоїть перед горiючою грубкою, i вiдхиляє
дверi. З темноти виступає Василь.
- Добрий вечiр вам! - каже вiн повiльною мiшаною мовою. Вимовив i
стоїть, оглядається, нiби хоче отямитися, куди вiн попав. Маленька
хвилинка тишi. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусiди. З печi
злазить Одарка. Очi в неї великi, здивованi. Вираз нiби переляканий.
Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
- Василю!
Це виривається майже одночасно в усiх присутнiх... Боже! Василь! З
нiмецького "плєну" вернувся. Нiхто не вiрив, що живий. Так. Вiн живий, але
вiн ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках.
На ньому чорна по колiна "шинеля" з жовтим нарукавником на лiвому рукавi.
Щоки повпадали, вiд чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий нiс.
Пiд носом великi вуса.
Обiйми. Одарка плаче. Ну, ну... Чого? Вiн же вернувся. Не було i
вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями,
страждав, а ось живий вернувся i знов у рiднiй хатi, серед рiдних людей.
Зняв чорну "капоту", сiв на лавi, опер довгi висохлi руки на колiна i
дивиться глибоким зором по стiнах, по стелi, по долiвцi.
- Знов дома,- проговорив.- Часом навiть не вiрилося, що буду тут...- I
повiв широкою плиткою долонею перед собою.- Був у Остпройсен. Схiднiй
Прусiї...- добавив.
Одарка, мов задубiла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її - давай
йому їсти!.. Чого ж ти!..
- Охляв,каже Василь.- Три тижнi в дорозi. По станцiях повно народу.
Тьху!.. У Гомелi два тижнi в "лазаретi" пролежав. Тиф. Недавно встав.
Трудно. Зi Здолбунова, коли б не пiдвiз отой... Вже й забув... Зi
Шинковцiв один... Мабуть, не дiйшов би... Да.
Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволi черевики,
розмотує отбмотки. Кожну рiч обережно i байдуже бере довгими бiлими
пальцями i складає купкою на боцi.
- Все вошиве. На станцiях без перерви сунуть. Зi Сибiру, з Германiї...
Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком i
лежить, як стерво.
Розмотав з нiг промоченi ганчiрки, стягнув протоптанi вовнянi панчохи,
виглянули бiлi, кiстлявi, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка
цебричок теплої води пiднесла. Василь миє ноги, всi дивляться на нього.
Володько слiдкує за кожним його рухом. Вiн не може погодитися з думкою, що
це Василь. Веселий, радiсний Василь, якого вiн так любив, якого стiльки
разiв згадував. Життя, видно, не проста рiч. Зiмне, зiбгає тебе, видушить
iз тебе форму, яку захоче, i все...
Ось Василь помився, пiшов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столi
чекає на нього їжа.
- Ви менi, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте,- каже вiн,
дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.
- Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найлiпше...
- Дайте менi молока...
- Молока? Боже мiй! То ж нi одна корова тепер не доїться. Сиру хiба
солоного, масла...
Одарка побiгла до комори за сиром i маслом. Прийшла Палажка. Побачила
Василя i залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся... На очi набiгають
сльозинки радостi, i вiн сам не знає, що казати.
- Ферштеген зi дойч? - чомусь вставив якийсь мудрагель зi сусiдiв.
- Я, я! - хитає Василь головою.- Яволь!..
- Ах, кiчкiне! Сусунате мутелi,- бурмоче Єлисей.- Ах, май лiбер гот! -
Вiн тепер знов має сина. Пропадав i знайшовся. Був мертвий i воскрес. I як
не радiти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей i, не знаходячи
справжнiх слiв, як не бурмотiти хоч чужi, незнайомi, в яких так само
таїться i блищить велика радiсть, як у кам'янiй рiнi ховаються й блищать
зернинки щирого золота.
Днiв цих не забудуть нiколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим
мрiйником.
Зима лагiдна i небезпечна, мов тигриця. Вiтер заходу несе теплi хвилi,
топить снiг. Льодовi фреидлi звисають пiд стрiхами там, де хороняться
пучечки червоних китяг калини "прялкам на слину".
З пiвночi чутки йдуть. Там десь петлюрiвцi курiнями, полками засипали
станцiї. Звiдтiль прибувають матроси, що прагнуть великих чинiв, промов,
походiв... Село нi. Село бажає землi та "твердої влади". Осточортiла вже
ота западенна "слабода". Хоч i можна даремно рубати лiс, дiлити панський
лан, зате порядку нiякого. Карбованцi пiшли. "Осиковi" папiрцi, а
"миколаєвки" купами трухлявiють за образом, i не знаєш, чи ховати далi, чи
викинуть... Був Нiколка, знав чоловiк, що хтось над тобою є... Хтось
чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Нi Бога, нi царя. "Послушанiє й
почот" все тобi отак - тьху!.. Халєра знає - що...
Бувало, приказ... Висить тобi бамага - номер, орел, печать... Чуєш, що
уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то:
товаришi селяни! Громадяни!.. Сповнiть ваш обов'язок! - В'язало б тебе,
недуга в твою м', до банти!...
В недiлю на церковнiй та монастирських брамах появляються оголошення.
"Товаришi сєлянє! Петлюра зi своїми радами не встановляє настоящого
режиму. Вiн несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян i робiтникiв
загроженi, бо до влади знов приходять рiзнi памєщикi й капiталiсти. Далой
з памєщицькими та капiталiстичними акулами. Закликаємо вас усiх з оружiєм
в руках встати для захисту народу. Хай живе соцiялiстична радянська
республiка!.."
Пiдписаний народнiй повстанчий комiтет села Дерманя.
Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповiдають мiтинг. Лави
сiрих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. "Петлюра
самозванець обєдiнiлся с галiчанамi, австрiйцамi, нємцамi. Он продайот наш
народ в капiталiстiческую кабалу... Далой Петлюру!.."
- Далой! Далоой!..
Камiняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад.
Чоло всiяв пiт. Вiн обiцяє пiдняти Дермань, повiт, цiлу Волинь. Вiн поведе
народ визволяти Україну, встановить порядок, спокiй.
Перший похiд на Здолбунiв. Там на станцiї цiла "батарея" гармат,
скорострiли i навiть три лiтаки.
Дермань готується до повстання.
Он той двоповерховий будинок, що зветься "корпус"-ом, живе вдень i
вночi. Там трiскотать "Адлер", там дзвонить дзвiнок телефону. Кабель його
пролiз через вiкно, в'ється мiж гiллям слив i десь зникає.
У штабi Сергiй Корнiйчук. Там i Камiняка. Не їсть, не спить, лиш курить
цигарку за цигаркою, жує мiцними зубами папiросницю. Барва його обличчя
нагадує барву шинки. Чоло зрiзане пругами випнутих жил i зморщок. На
попрузi два нагани.
Зi Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному
овечому кожушку. Очi сiрi й гострi. Неголена щетина бороди вiдливає
золотом. Пiд носом "фузики", нiби повбиванi...
Жижлик Гнатюк у галiфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчi
слiди "пагонiв". Весь чорний, мов баняк. Наолiєна голова розсiчена рiвним
бiлим продiлом, а очi, мов двi шротини.
Це штаб. Це своя "тверда власть" республiки Дермань. Коло корпусу
щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчi, шикуються в
роти, батальйони. З околичних сiл прибувають вiддiли, приєднуються.
На перший день великого посту армiя дерманської республiки виступає в
переможний похiд. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже,
що варта сила його в захистi здобуткiв Великої Революцiї, Вiн запише себе
в iсторiю тривким чином...
На семiнарському подвiр'ї шикуються батальйони.
- Смiррнааа! Равнєнiє напррава! Смiрна!.. На крраул!..
Обвiшений наганами, у матроському бушлатi, Камiняка оглядає хоробру
революцiйну армiю. Вiйсько муром стоїть i проводить зором свого вождя.
Промова, наказ. Сурмач сурмить "вiльно" i розхiд.
Останнiй день масляної. У монастирi бамкає дзвiн, правиться перша
постова вечiрня. Але церква порожня. Все там, у вирi революцiї. Нiч
надходить. Ясна зоряна з приморозком нiч. До штабу прилiтає вiстка, що до
Будаража прибув вiддiл кiнних петлюрiвцiв. Командуючий збройними силами
республiки Дерманя негайно засилає вiддiл вiйська для лiквiдацiї
противника, що мав смiлiсть зайти на терен республiки. Над ранок герої
вертаються переможцями. Вiсiм петлюрiвцiв попало їм у полон з кiньми,
шаблями, сiдлами, добрими кожушками та чобiтьми. На першому поверсi
корпусу замкнули полонених. Конi, чоботи й кожушки пiшли у "строй". Це
перша кiнна сила республiки.
Другий день - день виступу. Сурма скликає усiх громадян на майдан пiд
монастир. Армiя у зборi. В саду закопанi казани, в яких вариться обiд.
Нагода хотiла, щоб у той час мiзоцький жидок Янкель купив пару ялiвок i
вiв їх попри табiр революцiйних сил. Варта затримала Янкеля та повiдомила
про це уряд республiки. Той не завагався виявити цiлу велич своєї влади.
Iменем революцiйного командування обидвi Янкелевi ялiвки беззастережно
мандрують у казани армiї, а Янкель дiстає "талон" з печатями i пiдписами
до скарбу великої республiки.
В полудень з високої дзвiницi сурмач сурмить "призив". Усi, хто є,
хоч-не-хоч мусять кинути батькiв, жiнок i дiтей та пожертвувати себе для
великого дiла.
Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Вiн уже поправився i мусить також
вiдiйти. Одарка з Палажкою витирають мокрi очi...
- Тiльки що, люди мої, прилiз... Ледь живий був... Ще не огрiвся, не
обувся i знов.
Нема часу. Там вiйсько шикується в лави для виступу. На лiквiдованих
конях гарцює начальство й розвiдка. Комаров наперед подався до Здовбицi
пiдготовляти грунт. Там чекає на нього любка його - жiночка. Вона, мабуть,
i не знає, що коханий її зненацька президентом республiки став.
Надвечiр востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї.
Нiчого. Прийдуть, побачать i переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарiя,
лiтаки, скорострiли.
- Поротно! Смiррна! С пєснямi шагом мааррш!
- Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..
Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сiрi шапки, хитаються рушницi
на смiрно, разом з помахом рук...
За нею друга рота, третя!.. Кожна пiсню виводить, ноги самi вибивають
крок, а за ротами юрби дiтей, дiвчат. Позаду два вози i пара кiннотникiв.
Пiзно вечором вертається Володько до дому. Цiлий день сторчав коло
монастиря, придивлявся до всього, що дiялось на його очах. Спочатку навiть
захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутiрки, промови. I аж вечором,
коли йшов додому, на нього сходить незрозумiлий острах за наслiдки всього,
що власними очима бачив сьогоднi.
Острах побiльшується дома. У хатi тихо i сумно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119