Я був у старости. Так i так, кажу...
Мусимо забрати дiло в нашi руки".. Дамо молодших людей, рухливiшу
управу... А то цi проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер нiби
вiн її пiдтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої грошi... А коли
не стане грошей, що тодi? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз
на пiвроку, капiталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це ж
ми всi знаємо i знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з
ким пан Рона, коли прийде до крамницi, буде грати в шахи. Це, товаришi,
нiякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки зi .старого часу... I чи
треба це терпiти далi?
Вiдповiдь на це була проста:
- Викинути їх всiх до ста чортiв i все,- загули всi майже в один
голос.- В кооперативi треба навести порядок!
До Йона пiдступив маленький, згорблений, у пiдраному ватовому пiджаку,
спитий дядьчина. Це Сергiїв батько Макар.
- Знаєш, Йона,- казав вiн.- Вернувся Володько.
- Товаришi! Вернувся Володько,- оголосив на голос Йон.
- Вернувся? Гов! - загули довкруги голоси.
I в цьому гаморi була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вiстку i
сприйняла її дiткливо. Це молода Йонова жiнка Ганка, яка поралась у
ванкiрi за бугаєм i виглянула на хату, нiби хотiла краще чути, що скаже
Йон.
- Ви його бачили, Макаре? - запитав вiн.
- Був у нас вчора.
Йон не питав бiльше, але Макар сам додав:
- Було там бiльше. Мабуть, радились.
- Нам їх наради не цiкавi,- вiдповiв Йон рiшуче,- Хочу сам з ним
бачитись.
Йон довго не роздумував, зняв з вiшака короткого кожушка, пiдтягнувсь
поясом, нiчого не сказав i вийшов. Було пiсля полудня, через молошно-сiру
поволоку неба просвiчувало сонце, зi заходу подував теплий, одлижаний
вiтер.
Йон одразу подався "на Дерманцi", мав намiр зайти до Володька, не
застав його дома, невдоволений вертався назад, але бiля Стратонової хати
вони все-таки зустрiлися. Володько вертався вiд Рони.
- Здоров, товаришу! - весело привiтався Йон. Його широкi енергiйнi уста
дiйсно посмiхалися, мiцне пiдборiддя напружено витягнулось.
- Здоров, Йоне! - i потиснули мiцно руки.
- А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотiв би пройтися зi мною? -
енергiйно говорив Йон.
- Спiшу додому, ще не обiдав. А в чому справа? - вiдповiв у тон
Володько. Вони пiшли в напрямку дерманських хуторiв.
Йон не гаяв часу i одразу коротко, ясно i рiшуче вияснив своє
становище. Володько уважно його вислухав i без вагання заявив:
- Я, Йоне, не схвалюю твоїх намiрiв!
- Можливо, маєш на це свiй план? - запитав вiн стримано.
- Мiй план простiший простого: не розбивати села партiйними чварами,
кооператив лишити кооперативом - увести хiба до управи кiлькох
енергiйнiших членiв i звiльнити Бухлова.
- Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? - пiдносив тон Йон.
- Краще це, нiж мали б закрити її взагалi.
- Її закриють так чи так. Не сьогоднi, так завтра. Всi тi вашi чудовi
читальнi та просвiти - закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб
закрили не задурно, не за прекрасне спасибi. Забрати все в народнi руки, i
тодi хай нам вирвуть.
- Про якi такi народнi руки мова? - питав невинно Boлодько.
- Трудящi руки комунiзму! - патетично вiдповiв Йон.
- А, Йоне! Якi там трудящi i якого там комунiзму. Коли ти став тим
комунiстом i що ти на цьому тямиш? От пiшов би краще та побачив... А тодi
й казав... Скiльки їх там щодня тiкає... З наших селян такi ж комунiсти,
як з тебе китайський мандарин. Я нiколи не мав iлюзiї з цього приводу, але
пiсля того, що я там побачив... Нi, нi, нi! Тепер мене на це не вiзьмеш.
- Бачу, бачу! I не сумнiваюся. Видно, там тебе напомпували. I так
скоро. Не маємо про що говорити, ти там не був, а судити по втiкачах може
хiба слiпа курка. Всiляка та буржуазна сволота, класова наволоч, вiдпадки
народу, i Тiкають, бо знають чому!
- О, напевно, знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно
блюзнiрити, i коли б ти це розумiв - це був би страшний грiх, але ти, не
дивлячись на всю твою бундючнiсть - звичайна, жалюгiдна, замотиличена
вiвця... I одного разу... Пам'ятай! Ти будеш гiрко розчарований! - казав
Володько i дивився гостро до очей Йона.
- Так ось за що пустила тебе офензива,- вiдповiв в'їдливо Йон.- Нiяке
диво. Аж тепер ми тебе розкусили - куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти
туди не попав, але ми i тут з тобою порахуємось.
- Ха-ха-ха! - розсмiявся Володько.- Бiдний, зворушливий бiднячок Йон...
Свiтовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! - I Володько приспiшив крок.
Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що
сказати, такої реакцiї вiн нiяк не сподiвався, сердито дивився у спину
противника, нiби бажав i його знищити, а потiм круто повернувся i швидко
пiшов назад.
Цi двi чорнi постатi на бiлому тлi землi таїли в собi початок глибинної
i вiчної протидiйностi, що на нiй, можливо, побудовано i саму цiлiсть дiї
у всiй її маєстатнiй красi i славi.,
- Тут приходив отой... Як його... - казав Матвiй, що зустрiв Володька,
виходячи з клунi запорошений, як мiрошник.
- Йон! - допомiг пригадати йому Володько.
- Еге. Хотiв з тобою говорити,- казав Матвiй, обкидаючи з бороди
куряву, що набралася цiлими френдлями. I до цього додав: - А як воно там?
Чи не мiг би i я заглянути на тi вашi збори?
Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Вiн ще
нiколи не чув, щоб батько якось цими справами цiкавився.
- Певно, що можете,- вiдповiв вiн.- Це дуже важливi збори. Навiть дуже
важливi.
Одразу, як тiльки Володько пообiдав, вiн знов подався на село. Не мiг
допустити, щоб не бути там завчасно. Цiле село було на ногах. Ще далеко
перед початком зборiв люди стягалися пiд будову кооперативу. У самiй
будовi, у малiй кiмнатцi продавця, вiдбувалося приспiшене, надзвичайне
засiдання управи. Володько не був її членом, але попросив дозволу там
бути. Андрiй Андрiйович сидiв на своєму мiсцi голови, курив цигарку за
цигаркою, дивився поверх свого пенсне i нервово ворушив своїми повними
устами. Всi члени, навiть збунтований Iлько, були присутнi, але в цей
момент центром уваги був Симон. З ним дiялось щось дивне. Вiн сидiв збоку
на лавi розчервонiлий i розгублений... Про нього саме йшла мова.
- А, Володько! Сiдайте. У нас тут забавна штука,- казав Андрiй
Андрiйович.- Гiдна пера як не Шекспiра, то бодай Гоголя. Наш старий,
добрий "бiдний чоловiк Симон", iменуємий Зелотом, задумав нас залишити.
Признатися, я завжди був переконаний, що вiн майстер на всi руки, але
такого, їй-Богу, не сподiвався. Ось послухайте, яким обдарував вiн нас
апостольським посланiєм,- казав Андрiй Андрiйович своєю вченою мовою.
Симон, як жар червоний, звiвся на ноги i, затинаючись, почав говорити:
- Ан... Андрiю Андрiйовичу... Я... Я прошу не робити з цього кпини...
Кожна людина має своє сумлiння i... Андрiй Андрiйович йому в тон перебив:
- Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумлiння...
Ми тiльки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою
теологiчною елаборацiєю.
Невiдомо, чи Симон зрозумiв вiдповiдно цi слова, але вiн, заїкаючись,
казав:
- Ну то... Може, я... з дозволенiєм... вийду. Iзвiльняйте! Будьте всi
со Христом...
Вiн встав, смиренно зiгнувся, втягнув голову у плечi i вийшов.
Виглядав на блаженного. I коли за ним зачинилися дверi, захриплий
Кiндрат зауважив:
- Трохи забагато пив... Вступило в голову... Ось прочитай, що вiн там
накатав... - Кiндрат взяв зi столу сiрий папiрець i подав його Володьковi.
Володько намiрився читати мовчки, але Кiндрат вимагав:
- Вголос. Хочемо всi чути! Маємо другого Йона... З другого кiнця...
Володько читав: "До Управи Кооперативу в с. Тилявцi. Заява. Я, нижче
пiдписаний член кооперативу в с. Тилявцi, бажаю уступити з партiї кооп. на
пiдставi слова Божого, а саме: 2 посланiя до Коринфiян 6 i 14 вiрш i од
св. Iоана 18-4 вiрш i за того я не хочу бути в спiлцi (до Галатамiв 5
розд. 20-21 вiрш, до Ефiсiян 4-31-32, фiлiянцiв 4 р. 5 вiрш). Зiстаюсь
люблячий вас брат Симон Кисiлюк",прочитав Володько i мовчки положив
папiрець на столi. I при тому думав: i що це справдi з тими людьми
дiється... Рона мав свiй iронiчний вигляд, Кiндрат затиснув мiцно зуби,
щоб не лайнутися, як вiн казав, "по матушкi", а всi iншi безвиразно
мовчали. Сергiй запропонував поставити ту заяву на голосування, бiльшiсть
було "за" i Симона виключено з "партiї кооперативу". Розiбрали ще кiлька
питань, оминали справу опозицiї, переглянули книговодство, i на цьому
скiнчилося. Швидко хилилося до вечора.
У головнiй кiмнатi читальнi збиралися люди. Їх було скрiзь повно - на
вулицi, у сiнях, у крамницi... Курили, спльовували, гуторили, смiялися...
О сьомiй годинi, як було заповiджено, розпочато збори. Вiдкривав їх Рона.
На голову пропонував Миколу Кочмарука. Саме в той час, дуже шумно,
демонстративно прибув Йон з цiлим своїм штабом, а що всi переднi мiсця
були занятi, вони розмiстилися ззаду по обох боках зали, переважно
навстоячки. Йон якраз зачув пропозицiю Рони i одразу попросив слова.
- Я пропоную на голову дядька Семена.
Зчинилось замiшання. Всi знали Семена як того, що возив Габльовi
горiлку, що добре пив горiлку, але не того, що вмiв би провадити зборами.
Одразу пiдняв руку Володько.
- Я б пропонував Сергiя,- сказав вiн рiшуче. Взагалi Володько мав
поважний i рiшучий вигляд, що скоро всi помiтили.
Бiльше не було зголошень, Рона подав всi три кандидатури на
голосування, голосували одверто пiдняттям руки i... О! Сергiй дiстав
бiльшiсть. Навiть чималу бiльшiсть. Це Володька пiдбадьорило, вважав це за
добрий знак. Сергiй заняв мiсце голови... Це вперше головував такий
молодик, що не конче всiм подобалось, дарма що Сергiй намагався втримати
поважний i дiловий вигляд... А вже нiяк не подобалось це Йоновi, який,
одначе, намагався цього не виявляти.
Народу було багато, але постiйно прибували все новi i новi члени,
простора кiмната читальнi ледве могла всiх вмiстити. Далеко не всi могли
сидiти, а чимало мусило просто стояти по кутах i ззаду поза рядами лавиць.
Було душно, свiтилась велика "лампа-молнiя", над головами стояла поволока
диму. I було порiвняно тихо. Спереду говорив той чи iнший член президiї...
Але ось багато голiв повернулося назад. Що сталося? Нiчого особливого.
Це тiльки повiльно, незграбно втиснувся у дверi дядько Матвiй. У своєму
жовтому кожусi, дебелий, широкий, повiльний. Увiйшов, сказав байдуже
"добрий вечiр", зняв чорну вовняну шапку i розглянувся по читальнi. Багато
здивування, бо ж, як вiдомо, останнiми роками Матвiя рiдко бачили мiж
громадою, перестав навiть приходити на "сходки", за винятком хiба
церковних вiдправ.
Але вiн завжди робив особливе враження, де б вiн i коли б не появлявся,
що одразу вiдчулося i тут. Сергiй перервав свою мову, а Рона встав i
церемонно промовив:
- Дядьку Матвiю. Ми дуже втiшенi, що бачимо вас на наших зборах. Прошу,
панове, зробiть десь мiсце.
Матвiй сприйняв цi слова дуже спокiйно, нiякої змiни виразу не виявив,
а лишень сказав:
- Та я... От так зайшов. Як дозволите - послухаю. Я можу й постояти.
Але десь там з другої кiмнати видобули розхитане крiсло i пiдставили
його Матвiєвi. Вiн сiв обережно на краю, лiвою рукою обтер мокрi вуса, у
правiй держав на колiнi шапку i почав слухати.
Управа робила звiти, якi були досить довгi, а згодом почалась над ними
дискусiя. Перше слово над звiтами забрав Йон. Вiн зупинився спочатку над
звiтом культурно-освiтньої комiсiї, а опiсля перейшов до касового. Не
конче тримався змiсту звiтiв, i мова його була обов'язково напаслива:
- Отже, товаришi! Ми тут заслухали звiти нашої управи... Звiти, як
звичайно, звiти... Вислухали, скiльки то зроблено вiдчитiв, як то
страшенно багато маємо рiзних газет, як намучились нашi iнструктори i,
розумiється, багато такого iншого. Але не було багато говорено, що то були
за звiти, який був їх змiст... I якi це були газети... Та якi то завелися
у нас iнструктори... (Голос з мiсця: правильно!)
Йон ще вище пiдносить голову, м'язи його шиї напинаються, його погляд
обiймає цiлу залу. Однi слухають його дуже уважно, сливе натхненно, iншi
знов з упередливою усмiшкою.
Йому не подобаються вiдчити, не подобаються книжки, не подобаються
газети. Все це вiдома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрiвська
агiтка... Не подобається йому також торговельна справа... Млява, хронiчний
дефiцит, вiчний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все
бiльшої i бiльшої гостроти, вислови все менше i менше вибагливостi, рухи
все гвалтовнiшої рiзкостi. Зала починає хвилюватися. Там то там встають то
сiдають неспокiйнi постатi, нiби їм хочеться щось також казати або кудись
звiдсiль тiкати... Обличчя їх набирають барви, очi огню. Падають вирази:
"Правильно! Так! Геть з ними!"
- Я думаю, товаришi,- казав переконано Йон,- що вже давно настав час, i
то найбiльший, зробити з цим якийсь порядок. Тi люди мають бути там, куди
вони належать, але не тут, у нашому кооперативi. Хай хто скаже менi, що
кажу неправду, хай хто спробує виправдати їх злочини перед працюючими
людьми, що їм повiрили, що за ними пiшли i що, нарештi, довiрили в їх руки
свої тяжко запрацьованi грошi.... - Вiн розвиває це своє твердження все
новими i новими зворушливими, повними розпачу фразами i завершує мову
гострим закликом: - Взиваю до всiх тут присутнiх: не майте до них
милосердя! Женiть їх вiд себе! Кермо i влада належать нам! Працюючим!
Мова урвалася, буревiй крикiв i оплескiв покрив останнi слова промовця,
на залi зчинилась метушня, деякi зриваються з мiсця... Сергiя вiдчайдушне
дзвонить i на цiле горло кричить:
- Тихо! Це не ярмарок, а збори!
- Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
- Прихвостень!
- Сволота!
На весь зрiст зривається могутня постать Кiндрата.
- Хочете битись! Битись хочете! Хто перший? Ходи! - i при цьому
здвигнув свого тяжкого стiльця. Але бурю втихомирив Йон.
- Товаришi! - казав вiн вже спокiйно.- Прошу спокою! Зала поволi
затихала, всi сiдали на мiсця... Останнiй сiв Кiндрат... Вiн попередливо
ще раз оглянув всiх присутнiх, поставив на мiсце стiльця i обережно
присiв. Слово забрав Рона, вiн був вже знервований, а тому його мова
втратила звичайну його грайливу блискучiсть.
- Так,казав вiн.-Вам тепер можна все казати... Язик без костей -
розумiється. Тепер може кожний щось казати: i те не так, i тамте зле, i
того їм ще бракує. Тепер, само собою, все дозволяється... Особливо коли ми
тут, а не там деiнде... Коли вже маємо цi ось нашi, напевно, не такi, як
хотiв би товариш Йон, але все-таки певнi, реальнi здобутки... Коли маємо
тепло огрiтий i ясно освiчений будинок, i крамницю, i читальню, i
часописи... Але де, питаємо, були тi мудрi голоснi люди, коли нiчого цього
не було? О, вони були, розумiється, занятi... Наприклад, розбивали один
одному голови... (на залi свист)...
Сердито задзвенiв Сергiїв дзвiнок, i його глухий голос викрикнув:
- Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки - попросимо
за дверi! Рона продовжував далi:
- Так. Визнаю. Маємо чимало недолiкiв... Бракує i досвiду, i
традицiї... I взагалi того всього, що зветься культурою... Але поки що ми
гордi i тим, що маємо... Що ми нашими власними, дуже скромними силами
досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,- прошу направити. Прошу.
Ходiть, берiть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я - буржуй,
експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я вiдiйду. I так я вже бiльше
нiчого не зможу на це давати... Всi мої десятини вже пiшли... I здебiльша
на це саме... Але для чого той вереск, та iстерiя... Ми ж, дяка Боговi, не
циганський балаган, анi большевицький мiтинг... А загальнi скромнi збори
кооперативу...
У залi нова буря - крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад
головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають i Рона
зрезигновано сiдає. Його повнi уста нервово стискаються, йому напевно
смертельно хочеться курити.
До слова зголосився Володько.
- Поки що слово має Андрiй Андрiйович! - кричав Сергiй.
- Я зрiкаюся,- махнув той рукою.
- Тодi прошу Довбенка,- сказав Сергiй. Володько встав, гамiр на залi
втихомирився, його давно вже не бачили i були цiкавi, що вiн скаже.
- Я,- почав вiн,- не маю намiру i не можу говорити багато i красно... Є
дивно i одночасно приємно ствердити, що, порiвнюючи за короткий час, я не
пiзнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию i ми все-таки
рухаємось. Ще вчора ми нiмi риби, а сьогоднi, диви, вже кричимо на цiле
горло... I непоганi маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би
добрий хор... Хочеться думати, що старi знанi часи святителiв
архиєпископiв Антонiя та Євлогiя минули безповоротно, коли то було
"малчать i нє разсуждать"... Трохи гiрше, що вони лишили по собi
спадщину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
Мусимо забрати дiло в нашi руки".. Дамо молодших людей, рухливiшу
управу... А то цi проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер нiби
вiн її пiдтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої грошi... А коли
не стане грошей, що тодi? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз
на пiвроку, капiталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це ж
ми всi знаємо i знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з
ким пан Рона, коли прийде до крамницi, буде грати в шахи. Це, товаришi,
нiякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки зi .старого часу... I чи
треба це терпiти далi?
Вiдповiдь на це була проста:
- Викинути їх всiх до ста чортiв i все,- загули всi майже в один
голос.- В кооперативi треба навести порядок!
До Йона пiдступив маленький, згорблений, у пiдраному ватовому пiджаку,
спитий дядьчина. Це Сергiїв батько Макар.
- Знаєш, Йона,- казав вiн.- Вернувся Володько.
- Товаришi! Вернувся Володько,- оголосив на голос Йон.
- Вернувся? Гов! - загули довкруги голоси.
I в цьому гаморi була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вiстку i
сприйняла її дiткливо. Це молода Йонова жiнка Ганка, яка поралась у
ванкiрi за бугаєм i виглянула на хату, нiби хотiла краще чути, що скаже
Йон.
- Ви його бачили, Макаре? - запитав вiн.
- Був у нас вчора.
Йон не питав бiльше, але Макар сам додав:
- Було там бiльше. Мабуть, радились.
- Нам їх наради не цiкавi,- вiдповiв Йон рiшуче,- Хочу сам з ним
бачитись.
Йон довго не роздумував, зняв з вiшака короткого кожушка, пiдтягнувсь
поясом, нiчого не сказав i вийшов. Було пiсля полудня, через молошно-сiру
поволоку неба просвiчувало сонце, зi заходу подував теплий, одлижаний
вiтер.
Йон одразу подався "на Дерманцi", мав намiр зайти до Володька, не
застав його дома, невдоволений вертався назад, але бiля Стратонової хати
вони все-таки зустрiлися. Володько вертався вiд Рони.
- Здоров, товаришу! - весело привiтався Йон. Його широкi енергiйнi уста
дiйсно посмiхалися, мiцне пiдборiддя напружено витягнулось.
- Здоров, Йоне! - i потиснули мiцно руки.
- А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотiв би пройтися зi мною? -
енергiйно говорив Йон.
- Спiшу додому, ще не обiдав. А в чому справа? - вiдповiв у тон
Володько. Вони пiшли в напрямку дерманських хуторiв.
Йон не гаяв часу i одразу коротко, ясно i рiшуче вияснив своє
становище. Володько уважно його вислухав i без вагання заявив:
- Я, Йоне, не схвалюю твоїх намiрiв!
- Можливо, маєш на це свiй план? - запитав вiн стримано.
- Мiй план простiший простого: не розбивати села партiйними чварами,
кооператив лишити кооперативом - увести хiба до управи кiлькох
енергiйнiших членiв i звiльнити Бухлова.
- Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? - пiдносив тон Йон.
- Краще це, нiж мали б закрити її взагалi.
- Її закриють так чи так. Не сьогоднi, так завтра. Всi тi вашi чудовi
читальнi та просвiти - закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб
закрили не задурно, не за прекрасне спасибi. Забрати все в народнi руки, i
тодi хай нам вирвуть.
- Про якi такi народнi руки мова? - питав невинно Boлодько.
- Трудящi руки комунiзму! - патетично вiдповiв Йон.
- А, Йоне! Якi там трудящi i якого там комунiзму. Коли ти став тим
комунiстом i що ти на цьому тямиш? От пiшов би краще та побачив... А тодi
й казав... Скiльки їх там щодня тiкає... З наших селян такi ж комунiсти,
як з тебе китайський мандарин. Я нiколи не мав iлюзiї з цього приводу, але
пiсля того, що я там побачив... Нi, нi, нi! Тепер мене на це не вiзьмеш.
- Бачу, бачу! I не сумнiваюся. Видно, там тебе напомпували. I так
скоро. Не маємо про що говорити, ти там не був, а судити по втiкачах може
хiба слiпа курка. Всiляка та буржуазна сволота, класова наволоч, вiдпадки
народу, i Тiкають, бо знають чому!
- О, напевно, знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно
блюзнiрити, i коли б ти це розумiв - це був би страшний грiх, але ти, не
дивлячись на всю твою бундючнiсть - звичайна, жалюгiдна, замотиличена
вiвця... I одного разу... Пам'ятай! Ти будеш гiрко розчарований! - казав
Володько i дивився гостро до очей Йона.
- Так ось за що пустила тебе офензива,- вiдповiв в'їдливо Йон.- Нiяке
диво. Аж тепер ми тебе розкусили - куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти
туди не попав, але ми i тут з тобою порахуємось.
- Ха-ха-ха! - розсмiявся Володько.- Бiдний, зворушливий бiднячок Йон...
Свiтовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! - I Володько приспiшив крок.
Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що
сказати, такої реакцiї вiн нiяк не сподiвався, сердито дивився у спину
противника, нiби бажав i його знищити, а потiм круто повернувся i швидко
пiшов назад.
Цi двi чорнi постатi на бiлому тлi землi таїли в собi початок глибинної
i вiчної протидiйностi, що на нiй, можливо, побудовано i саму цiлiсть дiї
у всiй її маєстатнiй красi i славi.,
- Тут приходив отой... Як його... - казав Матвiй, що зустрiв Володька,
виходячи з клунi запорошений, як мiрошник.
- Йон! - допомiг пригадати йому Володько.
- Еге. Хотiв з тобою говорити,- казав Матвiй, обкидаючи з бороди
куряву, що набралася цiлими френдлями. I до цього додав: - А як воно там?
Чи не мiг би i я заглянути на тi вашi збори?
Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Вiн ще
нiколи не чув, щоб батько якось цими справами цiкавився.
- Певно, що можете,- вiдповiв вiн.- Це дуже важливi збори. Навiть дуже
важливi.
Одразу, як тiльки Володько пообiдав, вiн знов подався на село. Не мiг
допустити, щоб не бути там завчасно. Цiле село було на ногах. Ще далеко
перед початком зборiв люди стягалися пiд будову кооперативу. У самiй
будовi, у малiй кiмнатцi продавця, вiдбувалося приспiшене, надзвичайне
засiдання управи. Володько не був її членом, але попросив дозволу там
бути. Андрiй Андрiйович сидiв на своєму мiсцi голови, курив цигарку за
цигаркою, дивився поверх свого пенсне i нервово ворушив своїми повними
устами. Всi члени, навiть збунтований Iлько, були присутнi, але в цей
момент центром уваги був Симон. З ним дiялось щось дивне. Вiн сидiв збоку
на лавi розчервонiлий i розгублений... Про нього саме йшла мова.
- А, Володько! Сiдайте. У нас тут забавна штука,- казав Андрiй
Андрiйович.- Гiдна пера як не Шекспiра, то бодай Гоголя. Наш старий,
добрий "бiдний чоловiк Симон", iменуємий Зелотом, задумав нас залишити.
Признатися, я завжди був переконаний, що вiн майстер на всi руки, але
такого, їй-Богу, не сподiвався. Ось послухайте, яким обдарував вiн нас
апостольським посланiєм,- казав Андрiй Андрiйович своєю вченою мовою.
Симон, як жар червоний, звiвся на ноги i, затинаючись, почав говорити:
- Ан... Андрiю Андрiйовичу... Я... Я прошу не робити з цього кпини...
Кожна людина має своє сумлiння i... Андрiй Андрiйович йому в тон перебив:
- Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумлiння...
Ми тiльки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою
теологiчною елаборацiєю.
Невiдомо, чи Симон зрозумiв вiдповiдно цi слова, але вiн, заїкаючись,
казав:
- Ну то... Може, я... з дозволенiєм... вийду. Iзвiльняйте! Будьте всi
со Христом...
Вiн встав, смиренно зiгнувся, втягнув голову у плечi i вийшов.
Виглядав на блаженного. I коли за ним зачинилися дверi, захриплий
Кiндрат зауважив:
- Трохи забагато пив... Вступило в голову... Ось прочитай, що вiн там
накатав... - Кiндрат взяв зi столу сiрий папiрець i подав його Володьковi.
Володько намiрився читати мовчки, але Кiндрат вимагав:
- Вголос. Хочемо всi чути! Маємо другого Йона... З другого кiнця...
Володько читав: "До Управи Кооперативу в с. Тилявцi. Заява. Я, нижче
пiдписаний член кооперативу в с. Тилявцi, бажаю уступити з партiї кооп. на
пiдставi слова Божого, а саме: 2 посланiя до Коринфiян 6 i 14 вiрш i од
св. Iоана 18-4 вiрш i за того я не хочу бути в спiлцi (до Галатамiв 5
розд. 20-21 вiрш, до Ефiсiян 4-31-32, фiлiянцiв 4 р. 5 вiрш). Зiстаюсь
люблячий вас брат Симон Кисiлюк",прочитав Володько i мовчки положив
папiрець на столi. I при тому думав: i що це справдi з тими людьми
дiється... Рона мав свiй iронiчний вигляд, Кiндрат затиснув мiцно зуби,
щоб не лайнутися, як вiн казав, "по матушкi", а всi iншi безвиразно
мовчали. Сергiй запропонував поставити ту заяву на голосування, бiльшiсть
було "за" i Симона виключено з "партiї кооперативу". Розiбрали ще кiлька
питань, оминали справу опозицiї, переглянули книговодство, i на цьому
скiнчилося. Швидко хилилося до вечора.
У головнiй кiмнатi читальнi збиралися люди. Їх було скрiзь повно - на
вулицi, у сiнях, у крамницi... Курили, спльовували, гуторили, смiялися...
О сьомiй годинi, як було заповiджено, розпочато збори. Вiдкривав їх Рона.
На голову пропонував Миколу Кочмарука. Саме в той час, дуже шумно,
демонстративно прибув Йон з цiлим своїм штабом, а що всi переднi мiсця
були занятi, вони розмiстилися ззаду по обох боках зали, переважно
навстоячки. Йон якраз зачув пропозицiю Рони i одразу попросив слова.
- Я пропоную на голову дядька Семена.
Зчинилось замiшання. Всi знали Семена як того, що возив Габльовi
горiлку, що добре пив горiлку, але не того, що вмiв би провадити зборами.
Одразу пiдняв руку Володько.
- Я б пропонував Сергiя,- сказав вiн рiшуче. Взагалi Володько мав
поважний i рiшучий вигляд, що скоро всi помiтили.
Бiльше не було зголошень, Рона подав всi три кандидатури на
голосування, голосували одверто пiдняттям руки i... О! Сергiй дiстав
бiльшiсть. Навiть чималу бiльшiсть. Це Володька пiдбадьорило, вважав це за
добрий знак. Сергiй заняв мiсце голови... Це вперше головував такий
молодик, що не конче всiм подобалось, дарма що Сергiй намагався втримати
поважний i дiловий вигляд... А вже нiяк не подобалось це Йоновi, який,
одначе, намагався цього не виявляти.
Народу було багато, але постiйно прибували все новi i новi члени,
простора кiмната читальнi ледве могла всiх вмiстити. Далеко не всi могли
сидiти, а чимало мусило просто стояти по кутах i ззаду поза рядами лавиць.
Було душно, свiтилась велика "лампа-молнiя", над головами стояла поволока
диму. I було порiвняно тихо. Спереду говорив той чи iнший член президiї...
Але ось багато голiв повернулося назад. Що сталося? Нiчого особливого.
Це тiльки повiльно, незграбно втиснувся у дверi дядько Матвiй. У своєму
жовтому кожусi, дебелий, широкий, повiльний. Увiйшов, сказав байдуже
"добрий вечiр", зняв чорну вовняну шапку i розглянувся по читальнi. Багато
здивування, бо ж, як вiдомо, останнiми роками Матвiя рiдко бачили мiж
громадою, перестав навiть приходити на "сходки", за винятком хiба
церковних вiдправ.
Але вiн завжди робив особливе враження, де б вiн i коли б не появлявся,
що одразу вiдчулося i тут. Сергiй перервав свою мову, а Рона встав i
церемонно промовив:
- Дядьку Матвiю. Ми дуже втiшенi, що бачимо вас на наших зборах. Прошу,
панове, зробiть десь мiсце.
Матвiй сприйняв цi слова дуже спокiйно, нiякої змiни виразу не виявив,
а лишень сказав:
- Та я... От так зайшов. Як дозволите - послухаю. Я можу й постояти.
Але десь там з другої кiмнати видобули розхитане крiсло i пiдставили
його Матвiєвi. Вiн сiв обережно на краю, лiвою рукою обтер мокрi вуса, у
правiй держав на колiнi шапку i почав слухати.
Управа робила звiти, якi були досить довгi, а згодом почалась над ними
дискусiя. Перше слово над звiтами забрав Йон. Вiн зупинився спочатку над
звiтом культурно-освiтньої комiсiї, а опiсля перейшов до касового. Не
конче тримався змiсту звiтiв, i мова його була обов'язково напаслива:
- Отже, товаришi! Ми тут заслухали звiти нашої управи... Звiти, як
звичайно, звiти... Вислухали, скiльки то зроблено вiдчитiв, як то
страшенно багато маємо рiзних газет, як намучились нашi iнструктори i,
розумiється, багато такого iншого. Але не було багато говорено, що то були
за звiти, який був їх змiст... I якi це були газети... Та якi то завелися
у нас iнструктори... (Голос з мiсця: правильно!)
Йон ще вище пiдносить голову, м'язи його шиї напинаються, його погляд
обiймає цiлу залу. Однi слухають його дуже уважно, сливе натхненно, iншi
знов з упередливою усмiшкою.
Йому не подобаються вiдчити, не подобаються книжки, не подобаються
газети. Все це вiдома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрiвська
агiтка... Не подобається йому також торговельна справа... Млява, хронiчний
дефiцит, вiчний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все
бiльшої i бiльшої гостроти, вислови все менше i менше вибагливостi, рухи
все гвалтовнiшої рiзкостi. Зала починає хвилюватися. Там то там встають то
сiдають неспокiйнi постатi, нiби їм хочеться щось також казати або кудись
звiдсiль тiкати... Обличчя їх набирають барви, очi огню. Падають вирази:
"Правильно! Так! Геть з ними!"
- Я думаю, товаришi,- казав переконано Йон,- що вже давно настав час, i
то найбiльший, зробити з цим якийсь порядок. Тi люди мають бути там, куди
вони належать, але не тут, у нашому кооперативi. Хай хто скаже менi, що
кажу неправду, хай хто спробує виправдати їх злочини перед працюючими
людьми, що їм повiрили, що за ними пiшли i що, нарештi, довiрили в їх руки
свої тяжко запрацьованi грошi.... - Вiн розвиває це своє твердження все
новими i новими зворушливими, повними розпачу фразами i завершує мову
гострим закликом: - Взиваю до всiх тут присутнiх: не майте до них
милосердя! Женiть їх вiд себе! Кермо i влада належать нам! Працюючим!
Мова урвалася, буревiй крикiв i оплескiв покрив останнi слова промовця,
на залi зчинилась метушня, деякi зриваються з мiсця... Сергiя вiдчайдушне
дзвонить i на цiле горло кричить:
- Тихо! Це не ярмарок, а збори!
- Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
- Прихвостень!
- Сволота!
На весь зрiст зривається могутня постать Кiндрата.
- Хочете битись! Битись хочете! Хто перший? Ходи! - i при цьому
здвигнув свого тяжкого стiльця. Але бурю втихомирив Йон.
- Товаришi! - казав вiн вже спокiйно.- Прошу спокою! Зала поволi
затихала, всi сiдали на мiсця... Останнiй сiв Кiндрат... Вiн попередливо
ще раз оглянув всiх присутнiх, поставив на мiсце стiльця i обережно
присiв. Слово забрав Рона, вiн був вже знервований, а тому його мова
втратила звичайну його грайливу блискучiсть.
- Так,казав вiн.-Вам тепер можна все казати... Язик без костей -
розумiється. Тепер може кожний щось казати: i те не так, i тамте зле, i
того їм ще бракує. Тепер, само собою, все дозволяється... Особливо коли ми
тут, а не там деiнде... Коли вже маємо цi ось нашi, напевно, не такi, як
хотiв би товариш Йон, але все-таки певнi, реальнi здобутки... Коли маємо
тепло огрiтий i ясно освiчений будинок, i крамницю, i читальню, i
часописи... Але де, питаємо, були тi мудрi голоснi люди, коли нiчого цього
не було? О, вони були, розумiється, занятi... Наприклад, розбивали один
одному голови... (на залi свист)...
Сердито задзвенiв Сергiїв дзвiнок, i його глухий голос викрикнув:
- Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки - попросимо
за дверi! Рона продовжував далi:
- Так. Визнаю. Маємо чимало недолiкiв... Бракує i досвiду, i
традицiї... I взагалi того всього, що зветься культурою... Але поки що ми
гордi i тим, що маємо... Що ми нашими власними, дуже скромними силами
досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,- прошу направити. Прошу.
Ходiть, берiть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я - буржуй,
експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я вiдiйду. I так я вже бiльше
нiчого не зможу на це давати... Всi мої десятини вже пiшли... I здебiльша
на це саме... Але для чого той вереск, та iстерiя... Ми ж, дяка Боговi, не
циганський балаган, анi большевицький мiтинг... А загальнi скромнi збори
кооперативу...
У залi нова буря - крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад
головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають i Рона
зрезигновано сiдає. Його повнi уста нервово стискаються, йому напевно
смертельно хочеться курити.
До слова зголосився Володько.
- Поки що слово має Андрiй Андрiйович! - кричав Сергiй.
- Я зрiкаюся,- махнув той рукою.
- Тодi прошу Довбенка,- сказав Сергiй. Володько встав, гамiр на залi
втихомирився, його давно вже не бачили i були цiкавi, що вiн скаже.
- Я,- почав вiн,- не маю намiру i не можу говорити багато i красно... Є
дивно i одночасно приємно ствердити, що, порiвнюючи за короткий час, я не
пiзнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию i ми все-таки
рухаємось. Ще вчора ми нiмi риби, а сьогоднi, диви, вже кричимо на цiле
горло... I непоганi маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би
добрий хор... Хочеться думати, що старi знанi часи святителiв
архиєпископiв Антонiя та Євлогiя минули безповоротно, коли то було
"малчать i нє разсуждать"... Трохи гiрше, що вони лишили по собi
спадщину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119