А
Володько ще й дражниться:
- О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот вiд того реве
ще дужче, а мати вiд печi гукає:
- Дiти! Як вiзьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там боїться її
костура? Хiба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода їх
нiчим не обмежена.
НАЙБIЛЬШЕ ЩАСТЯ
Але ось одного вечора, перед самими жнивами, появився i батько.
Здорожений, брудний, їхалося довго й невигiдно, у найгiрших вагонах, туди
й назад на своїх сухих харчах, лише вряди-годи взялося десь ту склянку
чаю, щоб сухе горло промочити. I був невдоволений. Проїздив гарма-дарма
стiльки грошей, але мовчить. Краще про це, не згадувати, бо пiсля вiд
Настi не вiдчепишся. I так прогризла вона йому голову за тi вiчнi поїздки.
Знов приходили люди послухати, як то воно там у тiй кацапщинi, i знов
Матвiй усе то дуже ганив, нiчого йому там не сподобалось, нi поле, нi
природа, нi села, нi господарка. Знов спав у кацапа, де його цiлу нiч
гризли блощицi.
- Нi, нi,казав.- 3 таких господарiв не буде... Але Знахорцевi все то
бiльше сподобалось, i вiн навiть почав збирати бажаючих переїхати туди на
життя... Настя, розумiється, ще i ще раз забожилася i заклялася, що нiкуди
її з цього мiсця "вiн" не потягне. Тут гарно, тут добре, тут найкраще.
Вона ходила он до Почаєва, iшли три днi, а такого мiсця, як тут, нiде не
бачила.
Зовсiм близько пiдступили жнива. Жито зовсiм половiє, а пшениця, хоч ще
й зелена, одначе її колос уже набряк тугою силою дорiдного зерна. Були
зливи, громи, блискавицi, i мiсцями вони наробили шкоди. У самого Матвiя
вилягло вiд того багато пшеницi. Хоча тi зливи i тi громи дуже подобались
Василевi, Володьковi, Хведотовi. Як приємно, коли, наприклад, на твоєму
власному подвiр'ї стоять цiлi озера i ти можеш досхочу дрипатись у них, а
потiм як чудово, коли цiла природа втихомирюється, а в городi на
розквiтлому маку стоять i переливно горять величезнi краплини прозорої
води. А якi пiсля того ранки, яка соковитiсть i яка духмяна яскравiсть.
Шкода лишень, що такого ранку так гарно спиться, так солодко i так
блаженно, коли нiякi сили не можуть вплинути, щоб звести людину зi сну.
Але одного разу знайшлася сила, що зiрвала Володька раннiм ранком ще до
схiд сонця на ноги. Ще темнувато. Сонце ще за обрiєм, десь там за
лебедським зрубом, на шпоришi подвiр'я, на городi i на всьому довкруги
роса. Над лугом i рiчкою стоїть бiлий туман.
Володько ще спить побiч Хведота на Соломi в клунi, спить мiцно, як i
кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, нiби вiн неживий, i враз ного
будять. Роздер соннi очi - перед ним батько.
- Уставай, як хоч,- каже батько,- поїдемо до Острога.
- Що?!! - вирвалось у Волвдька. До Острога? Нi, нi. Може, це вiн спить
далi i йому сниться. Володько не вiрить. Таке щастя! Таке шалене щастя!
Але батько наглить:
- Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо.
Володько як стiй зривається, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж
Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як нашi дверi,
вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з блискучими
вiкнами, повнi всякої всячини, то ж там казарми i марширують москалi... I
пани там такi дивнi i незрозумiлi, що так "не по-нашому" балакають i
носять такi чистi i гарнi одяги.
I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба було одної
хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi.
Усi хочуть їсте, усi снiдають, але Володьковi нiяка їжа не на умi. Вiй
сидить на своєму возi i лише боїться, щоб батько часом не роздумав i не
скинув його, бо воно й таке бувало.
Їхати до мiста - для Володька найбiльша радiсть. Скiльки б разiв не
їхав батько до Мизоча, Володько завжди "канючить", щоб i його взяли. Але
рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був "меншим", вiн дуже
вперто просив його взяти.
- Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди
йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить, Володько думає,
що "вони вже погодилися", вiн сiдає на вiз, конi запрягаються, ось-ось i
вiз рушить. I враз батько, нiби пригадує собi Володька, оглядається i
каже:
- Злазь!
Володько - весь переляк, але не злазить.
- Злазь, кажу тобi.
Володько вагається. Тодi батько бере батога i так смикне хлопця, то
тому аж зашкварчить десь там поза спиною... i тодi вiн летить униз, мов
куля, i немає часу навiть плакати, лише його серце сильно'б'ється i жаль
заливає думку...
Володько добре пам'ятає цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював,
щоб їхати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це i не вiрив, що
колись та мрiя сповниться.
I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей раз батько нiчого
йому не каже, лише мати чiпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу
далеку рушати. Але Володько їсти не хоче i не може, вiн цiлком виразно
заявляє:
- Я, мамо, не хочу ще їсти!
Викрикує вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить з
хлiва за гриву, один за одним, конi, впрягає їх у шлеї, насаджує
нашилники, надягає вiжки. Мати виносить i вмощує в конюшину кошичок яєць,
якогось пiвня, ще щось iз льоху.
Сама вона сьогоднi не їде, їй тяжко, та й дома мусить хтось зi старших
лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi Володько
певен, що вiн таки нарештi "їде до Острога". Переживає це надзвичайно,
бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору вiз, ось вiн виїжджає з
маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот улiво, праве переднє
колесо зачiпає овес сусiднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини
i стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з
випнутим животом i, здається, молиться.
Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i спереду,
бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн
може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись, i нiхто не
буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку йдуть
хода, потiм батько торкає їх злегка батiжком, зади коней починають
танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза починають
глухо деренчати.
Їдуть так далi i далi, минають поля, Володько знає, кому котре
належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далi Михтодове. Межi
зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленiє нова, туман
криє те мiсце, де тече рiчка, пахне болотом, в'ялою лепехою, диким
коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки.
Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що дiлить дерманське
вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з якої вони беруть воду,
минають три старi, залишенi для насiння сосни, що колись стояли на
взлiссi, а тепер серед поля, пiд пагорбком, нiби три сироти, викинутi
напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно вже Лебедi, їм
назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве, округле свiтило, що
почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають.
- Здоров, здоров! - примовляє до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби
їм те привiтання подобається.
Минають Лебедi. Крiм греблi i млина, нiчого цiкавого тут нема.
Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм змалiли i
ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина видно оббiлених борошном
людей, знайшлись i знайомi.
- Ей, дядьку Матвiю! Куди їдете? Дай-бо здоровля!
- Трру! - зупиняє Матвiй конi.- Та до города. Пора ось така, а тут
серпа нема путнього.
- Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?
- Та їздив.
- I що ж там бачили?
- Ет! Нема про що й говорити.
Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiймається, а дорога
ще далека. Матвiй торкає конi i тi йдуть. Iдуть далi, поля, глибока
дорога, потiм з обох бокiв висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф
висадив отi дерева - берези та осокори, що поросли такi здоровеннi, потiм
їдуть старим, дуже густим лiсом.
- Тут,оповiдає Матвiй,- часом, буває, людей переходять.
Ого! Володько знає, що це значить "переходити". Є то такi люди, що
нападають i забирають, що їм подобається, а часом навiть убивають... Це
дуже цiкаво...
- А отуди,показує батько батогом на гущавину,- Верхiв. Коли виїдемо
вище з лiсу, буде видно церкву...
- А чи далеко ще до Острога? - питає Володько.
- О, ще шмат... Ось виїдемо з лiса, а там хутори...- каже батько.
I коли доїхали до тих хуторiв, вiн знов зауважив:
- Бачиш? Самi хутори. А я ще знаю, як i, тут був лiс. Бач, як народ
множиться.
Володьковi страшенно подобається, що батько з ним так, мовби з
дорослим, розважає. Вiн дивиться на всi боки, бачить чепурнi хати з
вишневими садками, iнодi зустрiнеться хтось iз людей, якась баба у
червонiй хустцi, криниця-журавель з довгим коритом, бiля нього вiз iз
кiньми, баба з вiдрами, наливає пузату баньку водою, iдуть дiвчата iз
серпами, на що батько одразу зауважив:
-- Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, нiж у
нас...
Далi знов поля i гайки, сонце пiднялося i починає припiкати, на коней
падають гедзi, за возом лишається хмаринка куряви, що поволi скочується
влiво i осiдає на землю.
Володько знов i знов питає, чи далеко ще до Острога, батько терпеливо
вiдповiдає, що "ще шмат".
- От як виїдемо за отой гай, почнеться "соша", а там i до города
недалеко...
Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це має бути? I дiйсно доїхали до
сощи. Володько дивується: є то дорога, вся вимощена камiнням, i як тим
людям хотiлося все то робити? А їхати по нiй не дуже добре, тарахтить
сильно i так трясе, що мало печiнок не витрясе. Володько терпеливо все то
зносить, бо їхати таким усе-таки дуже цiкаво.
Десь тут незабаром має бути й мiсто.
- Дивися, дивися! - каже батько i показує батогом перед себе. Володько
дивиться i бачить, як один молодий панич їде насупроти машиною на двох
тiльки колесах. Володько вже таке бачив бiля монастиря, але все-таки його
то дуже цiкавить. Йому дивно, як то так, що той крутить лише ногами,
машина бiжить на двох колесах i не перекинеться.
Порiвнявся з возом, задзвонив i поїхав далi. Володько довго проводить
його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповiсти
Хведотовi. Також цiкавлять його отi стовпи, що стоять здовж дороги, i тi
дроти, що на них висять. Коди проїздиш бiля такого стовпа, вiн гуде, нiби
на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах "шлють
телеграми", i йому дуже кортiло побачити, як то тi телеграми бiжать по
них. Але скiльки вiн не задирав голову, скiльки не дивився, йому не
пощастило побачити анi одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме нiхто,
видно, не слав телеграм.
I чим воно ближче до мiста, тим бiльше несподiванок. Ось вже почали не
лише люди, але й пани появлятися. Он iде один, у черевиках i палицею
помахує, штани бiлi, пiджак темний - гарний панок. Дещо далi нагнав їх
фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кiньми, у фаєтонi якiсь великi
пани, колеса тоненькi i блискучi, що здається ось-ось розсипляться. Але
вони крутяться, котяться далi, блищать на сонцi, мов зi скла.
I нарештi мiсто, i виросло воно нагло, нiби з-пiд землi. Перш за все
цiлий ряд великих, кiлькаповерхових будинкiв, зовсiм один на один
подiбних. Батько пояснив одразу, що то казарми i що там живуть "москалi".
Це Володька дуже цiкавить, бо вiн любить дивитись на москалiв... Але й без
того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спiшать
одна за одною, нiби навперейми. Пiдвiд усе бiльшає i бiльшає. Отам далi
стоїть вусатий, у чорному одязi з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею
при боцi i якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не
бачив, а батько пояснив, що то "городовий". Володьковi цiкаво знати, що
вiн тут робить, але цього вже вiв не питає. Володько лише старанно, зо
всiх бокiв його оглянув i досить налюбувався. Чоботи має добрi, халяви
блискучi, аж мiнить. Вiн йому подобався.
Їдуть бiля казарм, Володько весь там. Бачить багато москалiв, ходять,
марширують, такi гарнi, такi виструнченi. Володько зовсiм не мав би нiчого
проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бiк
батогом.
- Он, бачиш, старший? То офiцер. Вiн командує. А там он причандалля
всяке. Стiна висока, рiв, драбини. Москалi мусять на то лiзти,
перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить - дiстане одразу. Все то для
вiйни.
Хм... Володько дивується. Йому незрозумiле, навiщо все то для вiйни...
Вiн бачив вiйну на малюнках, там б'ють, рубають, стрiляють, але... I вiн
мiркує i одразу пригадує: ,
- А то ж на вiйнi беруть фортецi! Їдуть на штурм...
Ага! Вiн уже розумiє.
Мiсто. Скiльки тут привабливого i цiкавого. Як тут, мабуть, приємно
ходити по отих рiвних дорiжках, а якi тут хати, якi он балкони, якi вiкна,
якi дверi. I скрiзь якiсь образки, папери, скрiзь щось написано. Володько
намагається все то прочитати. "Штатскiй i воєнний портной i. Цiмерман".
"Салон дамскiх мод - Роза Шапiро". "Ресторан Кiєв". "Заєжжiй двор - Iцко
Цукер". А як тут гамiрно, скiльки грюкоту, як усi голосно говорять...
Пiдводи їдуть одна за одною поволi, iнодi зупиняються. До них пiдходять
жиди i щось торгують. От i до Матвiєвого воза пiдходить стара жидiвка у
хустинi з великою, темною плямою на тiменi. Нiс у неї подiбний на
кривульку, губи розтяжнi, широкi, у кутках заслиненi, голос скрипучий.
- Хазяїн! - гукає вона.- Що маєте продати?
- Яйця,байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвiй i їде далi.
- Ну! Стiйте-но! По чому хочете? Покажiть! - цупотить вона за возом,
вчепившись сухою рукою за полудрабок.
Володько розглядає її, але Матвiй не звертає на неї найменшої уваги.
- А! - байдуже кидає вiн.- Усе одно не купиш. Це нiби обурює жидiвку.
- Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай менi стiльки лiт жити,
скiльки я вже купила, щоб я мала стiльки грошiв, скiльки я вже купила
яєць. Стiйте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспiшаєте, хай менi
руки вiдлетять, якщо ви там далi продасте краще!
- По двi копiйки даси? - перебиває Матвiй її лемент, не зупиняючи
коней.
- Ой-вей, менi! По двi копiйки! Ви жартуєте зi старою жидiвкою, я вже
не молода. Жартувати - чому б нi, але жартують з дiвчатами, молодицями...
- Ну, то йди собi до чортової матерi! - рiшуче висловлюється Матвiй.- 3
тебе, видно, купець, як з моєї жiнки попадя. Хоч, щоб сперезав тебе
батюгою?
- Ну! Хазяй! Чого ви такi? Станьте! Хай мене Бог скарає, коли вам хтось
дасть по двi копiйки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив за яйце двi
копiйки? Ниньки двi копiйки - грiш, двi копiйки на дорозi не валяються.
Берете за двi - три грошi?
- Не морочи менi, Рухльо...- i тут Матвiй додає негарне слово. Вiн i
говорити не хоче, iде далi, але жидiвка вже помiтила i пiвня. Це змусило
її ще сильнiше залементувати, вона ще мiцнiше вчепилася за полудрабок,
жовта, нiби копчений оселедець, рука вже лiзе до коша, розгортає полову,
пробує яйця, мацає пiвня. Матвiй їде далi, оглядається, обiцяє "оперезати
її батюгою череззауш", посилає її "до ста чортiв", до "чортової матерi",
але то мало йому помагає. Жидiвка вже не вiдстає, щось трохи набавляє,
встигла вже переклясти себе, свої руки, свої ноги, своїх дiтей, свою
рiдню, якщо вона заробить на тому хоча грiш. Вона купує на страту, зовсiм
на страту, вона дає йому нечувану цiну, от хай її грiм заб'є, якщо це не
так. Матвiєвi це набридає, вiн щось спускає, вiн готовий вiддати яйце за
три грошi, а тепер, як вона не хоче, хай iде собi, бо, їй-богу, вiн уже не
жартує. Жидiвка починає вiрити i снажиться виторгувати бодай пару грошiв
на копi, вона вже дає п'ять злотих i грошiв двадцять за копу, а Матвiй
хоче рiвно шiсть злотих i нi гроша менше. Ну, вона ще накине два грошi i
хай вона не доживе до шабасу, коли то варто бiльше.
- Ну, вже бери - хай тебе халєра,- резюмує Матвiй i зупиняє конi. За
цей час устигли доїхати сливе до середини мiста. Починається рахування,
спочатку яєць, пiсля грошей. Жидiвка оглядає кожне яйце, декотре проглядає
на сонце, Матвiй пильно за нею слiдкує, щоб "клята" не общитала.
- А що хочете за пiвня? - питає одразу.
- Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за пiвня. Жидiвка виймає з
глибокої, заяложеної кишенi великий гаманець-пулярес i тремтячими руками
вiдлiчує срiбними й мiдяками п'ять золотих i двадцять два грошi, тобто
вiсiмдесят шiсть копiйок, подає їх Матвiєвi, той ще раз перелiчує, ховає
до вузлика, а пiсля починається вперта i доготривала боротьба за пiвня.
Жидiвка знов клене себе, знов без упину лементує, Матвiй знов лає її, знов
обiцяє оперезати її батюгою, жене до ста чортiв. Жидiвка тим не
ображається, приймає то як належне до продажу, i по довгому торзi годяться
на сорокiвку i грошiв двадцять. Пiврубля, що його вперто домагався Матвiй,
нiяк не можна вдержати, натомiсть жидiвка дiйшла до цiєї суми вiд одного
золотого, осудивши нещасного пiвня геть дощенту, що вона, либонь, купує
самi костi та пiр'я i хай вона ще сьогоднi "своїх дiтей не побачить", коли
вона не втратять на ньому половину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
Володько ще й дражниться:
- О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот вiд того реве
ще дужче, а мати вiд печi гукає:
- Дiти! Як вiзьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там боїться її
костура? Хiба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода їх
нiчим не обмежена.
НАЙБIЛЬШЕ ЩАСТЯ
Але ось одного вечора, перед самими жнивами, появився i батько.
Здорожений, брудний, їхалося довго й невигiдно, у найгiрших вагонах, туди
й назад на своїх сухих харчах, лише вряди-годи взялося десь ту склянку
чаю, щоб сухе горло промочити. I був невдоволений. Проїздив гарма-дарма
стiльки грошей, але мовчить. Краще про це, не згадувати, бо пiсля вiд
Настi не вiдчепишся. I так прогризла вона йому голову за тi вiчнi поїздки.
Знов приходили люди послухати, як то воно там у тiй кацапщинi, i знов
Матвiй усе то дуже ганив, нiчого йому там не сподобалось, нi поле, нi
природа, нi села, нi господарка. Знов спав у кацапа, де його цiлу нiч
гризли блощицi.
- Нi, нi,казав.- 3 таких господарiв не буде... Але Знахорцевi все то
бiльше сподобалось, i вiн навiть почав збирати бажаючих переїхати туди на
життя... Настя, розумiється, ще i ще раз забожилася i заклялася, що нiкуди
її з цього мiсця "вiн" не потягне. Тут гарно, тут добре, тут найкраще.
Вона ходила он до Почаєва, iшли три днi, а такого мiсця, як тут, нiде не
бачила.
Зовсiм близько пiдступили жнива. Жито зовсiм половiє, а пшениця, хоч ще
й зелена, одначе її колос уже набряк тугою силою дорiдного зерна. Були
зливи, громи, блискавицi, i мiсцями вони наробили шкоди. У самого Матвiя
вилягло вiд того багато пшеницi. Хоча тi зливи i тi громи дуже подобались
Василевi, Володьковi, Хведотовi. Як приємно, коли, наприклад, на твоєму
власному подвiр'ї стоять цiлi озера i ти можеш досхочу дрипатись у них, а
потiм як чудово, коли цiла природа втихомирюється, а в городi на
розквiтлому маку стоять i переливно горять величезнi краплини прозорої
води. А якi пiсля того ранки, яка соковитiсть i яка духмяна яскравiсть.
Шкода лишень, що такого ранку так гарно спиться, так солодко i так
блаженно, коли нiякi сили не можуть вплинути, щоб звести людину зi сну.
Але одного разу знайшлася сила, що зiрвала Володька раннiм ранком ще до
схiд сонця на ноги. Ще темнувато. Сонце ще за обрiєм, десь там за
лебедським зрубом, на шпоришi подвiр'я, на городi i на всьому довкруги
роса. Над лугом i рiчкою стоїть бiлий туман.
Володько ще спить побiч Хведота на Соломi в клунi, спить мiцно, як i
кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, нiби вiн неживий, i враз ного
будять. Роздер соннi очi - перед ним батько.
- Уставай, як хоч,- каже батько,- поїдемо до Острога.
- Що?!! - вирвалось у Волвдька. До Острога? Нi, нi. Може, це вiн спить
далi i йому сниться. Володько не вiрить. Таке щастя! Таке шалене щастя!
Але батько наглить:
- Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо.
Володько як стiй зривається, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж
Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як нашi дверi,
вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з блискучими
вiкнами, повнi всякої всячини, то ж там казарми i марширують москалi... I
пани там такi дивнi i незрозумiлi, що так "не по-нашому" балакають i
носять такi чистi i гарнi одяги.
I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба було одної
хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi.
Усi хочуть їсте, усi снiдають, але Володьковi нiяка їжа не на умi. Вiй
сидить на своєму возi i лише боїться, щоб батько часом не роздумав i не
скинув його, бо воно й таке бувало.
Їхати до мiста - для Володька найбiльша радiсть. Скiльки б разiв не
їхав батько до Мизоча, Володько завжди "канючить", щоб i його взяли. Але
рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був "меншим", вiн дуже
вперто просив його взяти.
- Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди
йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить, Володько думає,
що "вони вже погодилися", вiн сiдає на вiз, конi запрягаються, ось-ось i
вiз рушить. I враз батько, нiби пригадує собi Володька, оглядається i
каже:
- Злазь!
Володько - весь переляк, але не злазить.
- Злазь, кажу тобi.
Володько вагається. Тодi батько бере батога i так смикне хлопця, то
тому аж зашкварчить десь там поза спиною... i тодi вiн летить униз, мов
куля, i немає часу навiть плакати, лише його серце сильно'б'ється i жаль
заливає думку...
Володько добре пам'ятає цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював,
щоб їхати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це i не вiрив, що
колись та мрiя сповниться.
I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей раз батько нiчого
йому не каже, лише мати чiпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу
далеку рушати. Але Володько їсти не хоче i не може, вiн цiлком виразно
заявляє:
- Я, мамо, не хочу ще їсти!
Викрикує вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить з
хлiва за гриву, один за одним, конi, впрягає їх у шлеї, насаджує
нашилники, надягає вiжки. Мати виносить i вмощує в конюшину кошичок яєць,
якогось пiвня, ще щось iз льоху.
Сама вона сьогоднi не їде, їй тяжко, та й дома мусить хтось зi старших
лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi Володько
певен, що вiн таки нарештi "їде до Острога". Переживає це надзвичайно,
бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору вiз, ось вiн виїжджає з
маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот улiво, праве переднє
колесо зачiпає овес сусiднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини
i стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з
випнутим животом i, здається, молиться.
Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i спереду,
бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн
може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись, i нiхто не
буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку йдуть
хода, потiм батько торкає їх злегка батiжком, зади коней починають
танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза починають
глухо деренчати.
Їдуть так далi i далi, минають поля, Володько знає, кому котре
належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далi Михтодове. Межi
зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленiє нова, туман
криє те мiсце, де тече рiчка, пахне болотом, в'ялою лепехою, диким
коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки.
Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що дiлить дерманське
вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з якої вони беруть воду,
минають три старi, залишенi для насiння сосни, що колись стояли на
взлiссi, а тепер серед поля, пiд пагорбком, нiби три сироти, викинутi
напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно вже Лебедi, їм
назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве, округле свiтило, що
почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають.
- Здоров, здоров! - примовляє до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби
їм те привiтання подобається.
Минають Лебедi. Крiм греблi i млина, нiчого цiкавого тут нема.
Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм змалiли i
ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина видно оббiлених борошном
людей, знайшлись i знайомi.
- Ей, дядьку Матвiю! Куди їдете? Дай-бо здоровля!
- Трру! - зупиняє Матвiй конi.- Та до города. Пора ось така, а тут
серпа нема путнього.
- Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?
- Та їздив.
- I що ж там бачили?
- Ет! Нема про що й говорити.
Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiймається, а дорога
ще далека. Матвiй торкає конi i тi йдуть. Iдуть далi, поля, глибока
дорога, потiм з обох бокiв висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф
висадив отi дерева - берези та осокори, що поросли такi здоровеннi, потiм
їдуть старим, дуже густим лiсом.
- Тут,оповiдає Матвiй,- часом, буває, людей переходять.
Ого! Володько знає, що це значить "переходити". Є то такi люди, що
нападають i забирають, що їм подобається, а часом навiть убивають... Це
дуже цiкаво...
- А отуди,показує батько батогом на гущавину,- Верхiв. Коли виїдемо
вище з лiсу, буде видно церкву...
- А чи далеко ще до Острога? - питає Володько.
- О, ще шмат... Ось виїдемо з лiса, а там хутори...- каже батько.
I коли доїхали до тих хуторiв, вiн знов зауважив:
- Бачиш? Самi хутори. А я ще знаю, як i, тут був лiс. Бач, як народ
множиться.
Володьковi страшенно подобається, що батько з ним так, мовби з
дорослим, розважає. Вiн дивиться на всi боки, бачить чепурнi хати з
вишневими садками, iнодi зустрiнеться хтось iз людей, якась баба у
червонiй хустцi, криниця-журавель з довгим коритом, бiля нього вiз iз
кiньми, баба з вiдрами, наливає пузату баньку водою, iдуть дiвчата iз
серпами, на що батько одразу зауважив:
-- Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, нiж у
нас...
Далi знов поля i гайки, сонце пiднялося i починає припiкати, на коней
падають гедзi, за возом лишається хмаринка куряви, що поволi скочується
влiво i осiдає на землю.
Володько знов i знов питає, чи далеко ще до Острога, батько терпеливо
вiдповiдає, що "ще шмат".
- От як виїдемо за отой гай, почнеться "соша", а там i до города
недалеко...
Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це має бути? I дiйсно доїхали до
сощи. Володько дивується: є то дорога, вся вимощена камiнням, i як тим
людям хотiлося все то робити? А їхати по нiй не дуже добре, тарахтить
сильно i так трясе, що мало печiнок не витрясе. Володько терпеливо все то
зносить, бо їхати таким усе-таки дуже цiкаво.
Десь тут незабаром має бути й мiсто.
- Дивися, дивися! - каже батько i показує батогом перед себе. Володько
дивиться i бачить, як один молодий панич їде насупроти машиною на двох
тiльки колесах. Володько вже таке бачив бiля монастиря, але все-таки його
то дуже цiкавить. Йому дивно, як то так, що той крутить лише ногами,
машина бiжить на двох колесах i не перекинеться.
Порiвнявся з возом, задзвонив i поїхав далi. Володько довго проводить
його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповiсти
Хведотовi. Також цiкавлять його отi стовпи, що стоять здовж дороги, i тi
дроти, що на них висять. Коди проїздиш бiля такого стовпа, вiн гуде, нiби
на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах "шлють
телеграми", i йому дуже кортiло побачити, як то тi телеграми бiжать по
них. Але скiльки вiн не задирав голову, скiльки не дивився, йому не
пощастило побачити анi одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме нiхто,
видно, не слав телеграм.
I чим воно ближче до мiста, тим бiльше несподiванок. Ось вже почали не
лише люди, але й пани появлятися. Он iде один, у черевиках i палицею
помахує, штани бiлi, пiджак темний - гарний панок. Дещо далi нагнав їх
фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кiньми, у фаєтонi якiсь великi
пани, колеса тоненькi i блискучi, що здається ось-ось розсипляться. Але
вони крутяться, котяться далi, блищать на сонцi, мов зi скла.
I нарештi мiсто, i виросло воно нагло, нiби з-пiд землi. Перш за все
цiлий ряд великих, кiлькаповерхових будинкiв, зовсiм один на один
подiбних. Батько пояснив одразу, що то казарми i що там живуть "москалi".
Це Володька дуже цiкавить, бо вiн любить дивитись на москалiв... Але й без
того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спiшать
одна за одною, нiби навперейми. Пiдвiд усе бiльшає i бiльшає. Отам далi
стоїть вусатий, у чорному одязi з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею
при боцi i якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не
бачив, а батько пояснив, що то "городовий". Володьковi цiкаво знати, що
вiн тут робить, але цього вже вiв не питає. Володько лише старанно, зо
всiх бокiв його оглянув i досить налюбувався. Чоботи має добрi, халяви
блискучi, аж мiнить. Вiн йому подобався.
Їдуть бiля казарм, Володько весь там. Бачить багато москалiв, ходять,
марширують, такi гарнi, такi виструнченi. Володько зовсiм не мав би нiчого
проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бiк
батогом.
- Он, бачиш, старший? То офiцер. Вiн командує. А там он причандалля
всяке. Стiна висока, рiв, драбини. Москалi мусять на то лiзти,
перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить - дiстане одразу. Все то для
вiйни.
Хм... Володько дивується. Йому незрозумiле, навiщо все то для вiйни...
Вiн бачив вiйну на малюнках, там б'ють, рубають, стрiляють, але... I вiн
мiркує i одразу пригадує: ,
- А то ж на вiйнi беруть фортецi! Їдуть на штурм...
Ага! Вiн уже розумiє.
Мiсто. Скiльки тут привабливого i цiкавого. Як тут, мабуть, приємно
ходити по отих рiвних дорiжках, а якi тут хати, якi он балкони, якi вiкна,
якi дверi. I скрiзь якiсь образки, папери, скрiзь щось написано. Володько
намагається все то прочитати. "Штатскiй i воєнний портной i. Цiмерман".
"Салон дамскiх мод - Роза Шапiро". "Ресторан Кiєв". "Заєжжiй двор - Iцко
Цукер". А як тут гамiрно, скiльки грюкоту, як усi голосно говорять...
Пiдводи їдуть одна за одною поволi, iнодi зупиняються. До них пiдходять
жиди i щось торгують. От i до Матвiєвого воза пiдходить стара жидiвка у
хустинi з великою, темною плямою на тiменi. Нiс у неї подiбний на
кривульку, губи розтяжнi, широкi, у кутках заслиненi, голос скрипучий.
- Хазяїн! - гукає вона.- Що маєте продати?
- Яйця,байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвiй i їде далi.
- Ну! Стiйте-но! По чому хочете? Покажiть! - цупотить вона за возом,
вчепившись сухою рукою за полудрабок.
Володько розглядає її, але Матвiй не звертає на неї найменшої уваги.
- А! - байдуже кидає вiн.- Усе одно не купиш. Це нiби обурює жидiвку.
- Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай менi стiльки лiт жити,
скiльки я вже купила, щоб я мала стiльки грошiв, скiльки я вже купила
яєць. Стiйте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспiшаєте, хай менi
руки вiдлетять, якщо ви там далi продасте краще!
- По двi копiйки даси? - перебиває Матвiй її лемент, не зупиняючи
коней.
- Ой-вей, менi! По двi копiйки! Ви жартуєте зi старою жидiвкою, я вже
не молода. Жартувати - чому б нi, але жартують з дiвчатами, молодицями...
- Ну, то йди собi до чортової матерi! - рiшуче висловлюється Матвiй.- 3
тебе, видно, купець, як з моєї жiнки попадя. Хоч, щоб сперезав тебе
батюгою?
- Ну! Хазяй! Чого ви такi? Станьте! Хай мене Бог скарає, коли вам хтось
дасть по двi копiйки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив за яйце двi
копiйки? Ниньки двi копiйки - грiш, двi копiйки на дорозi не валяються.
Берете за двi - три грошi?
- Не морочи менi, Рухльо...- i тут Матвiй додає негарне слово. Вiн i
говорити не хоче, iде далi, але жидiвка вже помiтила i пiвня. Це змусило
її ще сильнiше залементувати, вона ще мiцнiше вчепилася за полудрабок,
жовта, нiби копчений оселедець, рука вже лiзе до коша, розгортає полову,
пробує яйця, мацає пiвня. Матвiй їде далi, оглядається, обiцяє "оперезати
її батюгою череззауш", посилає її "до ста чортiв", до "чортової матерi",
але то мало йому помагає. Жидiвка вже не вiдстає, щось трохи набавляє,
встигла вже переклясти себе, свої руки, свої ноги, своїх дiтей, свою
рiдню, якщо вона заробить на тому хоча грiш. Вона купує на страту, зовсiм
на страту, вона дає йому нечувану цiну, от хай її грiм заб'є, якщо це не
так. Матвiєвi це набридає, вiн щось спускає, вiн готовий вiддати яйце за
три грошi, а тепер, як вона не хоче, хай iде собi, бо, їй-богу, вiн уже не
жартує. Жидiвка починає вiрити i снажиться виторгувати бодай пару грошiв
на копi, вона вже дає п'ять злотих i грошiв двадцять за копу, а Матвiй
хоче рiвно шiсть злотих i нi гроша менше. Ну, вона ще накине два грошi i
хай вона не доживе до шабасу, коли то варто бiльше.
- Ну, вже бери - хай тебе халєра,- резюмує Матвiй i зупиняє конi. За
цей час устигли доїхати сливе до середини мiста. Починається рахування,
спочатку яєць, пiсля грошей. Жидiвка оглядає кожне яйце, декотре проглядає
на сонце, Матвiй пильно за нею слiдкує, щоб "клята" не общитала.
- А що хочете за пiвня? - питає одразу.
- Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за пiвня. Жидiвка виймає з
глибокої, заяложеної кишенi великий гаманець-пулярес i тремтячими руками
вiдлiчує срiбними й мiдяками п'ять золотих i двадцять два грошi, тобто
вiсiмдесят шiсть копiйок, подає їх Матвiєвi, той ще раз перелiчує, ховає
до вузлика, а пiсля починається вперта i доготривала боротьба за пiвня.
Жидiвка знов клене себе, знов без упину лементує, Матвiй знов лає її, знов
обiцяє оперезати її батюгою, жене до ста чортiв. Жидiвка тим не
ображається, приймає то як належне до продажу, i по довгому торзi годяться
на сорокiвку i грошiв двадцять. Пiврубля, що його вперто домагався Матвiй,
нiяк не можна вдержати, натомiсть жидiвка дiйшла до цiєї суми вiд одного
золотого, осудивши нещасного пiвня геть дощенту, що вона, либонь, купує
самi костi та пiр'я i хай вона ще сьогоднi "своїх дiтей не побачить", коли
вона не втратять на ньому половину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119