Я люблю той
цвiт. Бiлий, радiсний, майже порцеляновий... Ну, а що ж дiйсно ви? Я все
говорю й говорю... Ви чогось нiби невеселi... Що таке? Дивуюся, як можна в
такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закоханi? (Володько почервонiв).
А-а! Володю. Кохайте. Це не грiх. I я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь,
хоч раз... Тi люди, що не вмiють чи не можуть кохати, вбогi, окраденi.
Вони, можливо, i проживуть своє життя, але наполовину гiрше. Я. цим тепер
не раз думаю... Думки маю дуже яскравi. Iнодi здається, що ось-ось досягну
iстину. Це, думаю, i є те, чого людина стремить. Як його назвати - не
знаю. Але знаю переконано, що я в цьому станi духово пiднялась. Хвороба
загострює...
Вона так швидко й жадiбно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла
вимовити слова, тiльки робила рухи руками. Володько дивився на неї
спiвчутливо й перечiкував кашель.
- Вам не можна багато говорити,- сказав Володько...
- Ет,махнула вона рукою.- Що це може значити, коли... вже є...
- Ви кажете, що я сумний. Сьогоднi вже менi це кажуть вдруге. Я не
сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пiсню, що спiвають на цвинтарi: "Ой,
вже весна, ой, вже красна... Iз стрiх вода капле... Молодому козаковi
мандрiвочка пахне...", я не можу видержати. Я дiйсно хочу мандрувати...
Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу... - почав Володько.
- Чому? - запитала Ольга.
- Не маємо вас... Нема кому грати... Нема жiнок...
- Берiть з села... Там стiльки дiвок...
- Не йдуть. Хлопцi є, а дiвчат нема.
Ольга на це не вiдповiла. Сидiла, зробилась зненацька поважною й мовчки
дивилася вниз. Сонце досягало верхiв каштана, i його тiнь вкривала вже її
ноги. Володько допомiг їй. вiдсунутись далi на сонце. На цвинтарi спiвали
дiвчата... Весь час в неладi баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько
привiтався з нею.
- Тобi, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового,
Володю?
- Дякую. Нiчого особливого,- сказав Володько.
- Я б ще трохи посидiла,- вiдповiла Ольга.
- Ну, ну... Але весняне сонце... Воно, знаєш?.. Виснажує.
Матушка сiдає на краєчку старої лавицi. Обличчя її заклопотане. Руки
тримає згорненi в пеленi. Слухає Ольжинi розважання, але їй не весело. Це
триває деякий час.
Бiля церкви вмовкають спiви дiвчат. Чути, заспiвали "Христос Воскрес".
Володько встає, прощається й вiдходить.
На цвинтарi перед церквою правиться вечiрня. Скрiзь повно народу. Хор
спiває великоднi тропарi. Сонце поволi, спокiйно сiдає за церковний сад.
VIII
Великоднi дзвони вiддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях
стояли в повiтрi їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого
мiсця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлiтаються по всiх
полях i застигають.
Кожний день щось ставалось нове. То розцвiли черешнi, то пiдросли й
пустили бульбахи пiвонiї, то розгорнули першi липкi листочки косатi
берези. На полях кожний день iшли орачi. Вони спiвали пiснi, розгортали
землю, сiяли зерно. На городах з кожним днем творились новi грядки. Хати
були бiлi, ще великоднi, осяянi сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У
Левинських праця, рух i клопiт. Олег вiд'їхав. Пан Глiб знову ходить
учити. Ольга лежить, о. Клавдiй лежить. Матушка бiгає по господарствi.
Решта хто де...
Село також працює. Сергiй ходить на поденне до цегельнi. Кiндрат
кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччинi. Демид у полi. Йон
їздить на Угорщину по дрова. Iлько працює в дворi.
Матвiй має нову турботу. Володько хоче вiдходити. Куда? У свiт,
далеко... На Україну... Вiн так i сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її
бачити цiлу... Сходити її хоче вздовж i впоперек власними ногами. Якийсь
дивак той Володько. Раз стялися обидва - батько й син... Нi один не
перемiг. Обидва лишились при своєму. Матвiй тодi подумав: хай! Не буду
йому перечити. Хай iде! Вiн так говорить, нiби Україна це його подвiр'я,
де вiн може йти, куди захочеться. Але хай iде. Кiлька днiв ходив старий
понурий i сердитий. Був такий i на палi, i вдома. Нiхто, крiм Володька, не
знав, що з ним сталося.
Настя працювала на городi. Силу-силенну має тiєї працi. Василинка мало
може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останнiй рiк. Прийде зi школи,
вiзьме книжку й на город... Там присяде бiля матерi на грядцi, в однiй
руцi книжка, а другою поле зiлля. При тому вчить:
"Бяла паєнчина стернiско укрила,
Ой, жебим я прендзей шиць сен научила...
Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен, Брацiковi мему пєнкнон
кошулєчкен..."
Мати довго, терпеливо слухає її, а пiсля не видержує;
- I що ти, дитино, ото цiлий час мелеш?
- То, мамо, така пiсня...
- I ти то розумiєш? - При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялi,
запалi очi й дивиться на неї з жалем.
- Ну, мамо... Спочатку нi... Потiм нам пояснюють. Знаєте, що то
"кошулєчка"?
Мати поважно й здивовано дивиться, але не вiдповiв Василинка сама
пояснює:
- То сорочечка...
- А-а-а! - махає рукою Настя.- Таке воно тобi потрiбне, як менi бiда.
Будеш з того щось мати... Господнi Господи! Якi тi люди... - додає
зрезиговано й знову поле грядку.
Хведот у полi за копанкою скородить. Мати про нього казала:
- Но! Вже до тiєї роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до чогось...
Але надто вже вiн крутий.
Хведот дiйсно крутий. Це анi Василь, анi Володько. В духовному життi
вiн не бере участi. Воно для нього не iснує. Вiн жиє кiньми, коровами,
господарським начинням, полем. Володько, на його думку, "дурний". Його
читальнi, вистави... Його мандрiвки по ночах з хлопцями, особливо його
книжки й писанина... Кому то потрiбне? Хведот дивиться на свого брата
виразно згори. Нiчого з нього не буде. Анi пан, анi Iван...
Володько сам знає, що вiн не пан i не Iван. Це i є причиною, що вiн
тепер такий розгублений, такий не свiй. Чує себе розiрваним на кiлька
шматкiв. Знає, що йому поплутано всi стежки. Всi дороги, якими йшов до
цього часу, перетято... Треба шукати новi. Бо ж вiн знає, що не тут, не в
цьому селi його справжнє мiсце.
Але куди йти? Як? На це не дає нiхто вiдповiдi. Нi рiднi поля зi своєю
вiчною красою, нi предки, що нiкуди не ходили - тут родились, жили й тут
лишили могили, анi живi люди, що оточують Володька. Вiн тiльки чує, що
мусить iти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить
переступити. Треба вирватись тiльки звiдси, з цього ось мiсця, з цього
села. А там вже знов вiднайде свою дорогу...
Його днi йдуть неспокiйнi, нервовi. Його не тiшить нi рiлля, нi сад, нi
чепiга. Бiжить у поле, у лiс... Шукає самотностi. По часi хоче бачити бiля
себе людей - живих, чогось спрагнених, неспокiйних. Вирватись! Вирватись з
цього мiсця! Воно засмоктує в глибiнь... Ноги грузнуть по колiна, а тут
треба йти... Завжди один i той саме наказ...
Через те вiн i сказав батьковi, що вiдiйде. Вирвалось з уст слово
Україна, бо не мiг його обiйти. Не мiг! Вiн уже зрiсся з тим словом i його
тягне далечiнь, що простягавсь туди далi на схiд. Рiки туди течуть, дороги
туди бiжать...
Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так є, як має бути?
У Провiдну суботу Володько вийшов з дому й пiшов. Ще сонце стояло
високо. Напередоднi випав перший весняний дощ. Все зазеленiло. Навкруги
зелено, зелено й зелено. Свiжо так i тепло. Вiн пiшов через поля до
"предаткiв", потiм вузькою дорожиною до Одерадiвського березового гаю. Тут
повернув праворуч й розмитою дорожиною пiшов униз до села. Перейшов село,
долину, рiчку й пiшов на гору.
Коли вийшов на рiвне до Тетилькiвської дiброви, йому здавалось, що вже
можна й не вернутись. Варто йти далi так само на схiд, все на схiд... Там
десь у тих полях границя... Переступити її ось так, як цю межу, i йти собi
по землi. I там так зелено, так свiжо, так гарно. I там люди свої, i села,
i яри, i гаї рiзного дерева.
Ще сподiвався Володько, що зустрiне тут Наталку. Вона має десь
вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть
вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
Вiн тiльки що прийшов з Дерманя. Сидiв i вечеряв. Бiля нього сидiв
Матвiй. Настя поралася бiля печi. Хведот i Василина вже полягали спати,
але тепер повставали знову.
Василь засмалився вiд сонця, вуса його пiдросли. Одягнений у чорне. На
ногах черевики.
- Що нового в Дерманi? - питав Володько.
- Нема, Володьку, нiчого доброго,- сказав рiшуче Василь.- А потiм
продовжував перервану розмову з Матвiєм:- Цiле Застав'я - все заселили.
Геть туди, як їхати цим боком до Лебедiв. Хати вже ставлять. Лiс дали їм,
землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сiножатями,
майже вирубали.
Ще довго оповiдав про це все i не було потреби щось питати. Всi й так
знають. Мова йшла про так званих польських осадникiв. Матвiй довго мовчки
слухав Василя. Голову держав рiвно й дивився просто перед себе. Нарештi
проговорив:
- Не встигли тодi викупити... Ах, дерманцi, дерманцi! Володько вiдчув у
цих словах тяжкий докiр. Можливо, навiть не за те, що не встигли викупити.
Здається, за iнше...
А Василь так i зрозумiв...
- Знаєте, дядьку,- сказав вiн на Матвiєву мову.- Дерманцiв треба
ганьбити, але хто тодi знав? Ну, от я. Що я мiг знати? Звiдки? Цар був над
всiм. Нi? А прийшла Україна... Ет! Те повстання, тi всiлякi Камiняки, тi
крикуни...
Села нашi тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу:
народ встав! Так! Встав народ!
Ось, наприклад,- провадив далi Василь. (Володько подумав: звiдки вiн
навчився "наприклад"? Ранiш все казав "например"),- В нас помер Ферапонт
Яковлевич...
- Ферапонт помер? - раптом перебив Василя Володько.- Що йому?
- Помер,коротко вiдповiв Василь.- Не знаю, що йому було. Кажуть, слiпа
кишка... А був вiн уже другий рiк... Ну, нiби директором, чи що...
Народної школи. Тепер "семиклясувка"... Наш Андрiй ходить до п'ятого
класу. Прийшов раз зi школи й розказує: дали нового директора. З
Познаньщини... Каже, одразу наказав учителям вивчити дiтей державного
гiмну... Почали вчити. Перший раз як заспiвали... Дiти нiзащо не
тягнуть... А тiльки вийшов учитель - як вдарять свого... I нiхто їм не
казав. Самi. Учителi перелякались, директор почервонiв, сердитий...
Говорили до пiзньої ночi. Про землю, про дерманськi новини, про рiдню.
Всi були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там мiсця
для людини, що хоче рости. Хоче по Матвiєвих слiдах iти. Прийшов
розвiдати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось
купив...
Потiм полягали спати.
Володько заснув не одразу. Розмова й настрiй Василя пiддали йому
завзяття. Порiшив знов iти в село й знов там працювати. Вiн є з роду
Довбенкiв. А це мiцнi, твердi люди...
Другий день - Провiдна недiля. Люди йшли на могили, правили панахиди.
Потiм вiдходили набiк, розстеляли на зеленiй травi бiлi настiльники,
розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглi... Сходилися куми та свати й
поминали мертвих. Пiсля кiлькох чарок робилося весело. Пiд вечiр
верталися, i зо всiх бокiв села було чути спiви.
Володько був у читальнi. Справа з виставою вирiшена й пiдписана. Бракує
тiльки дiвчат. Надвечiр Сергiй сказав Володьковi:
- Не хотiв би часом зо мною?
- Куди?
- Побачиш.
Вiддiлилися вiд хлопцiв i пiшли просто селом. У селi повно люду. Деякi
так розспiвалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У
Польона, що йому пiд Сапановом обiрвало пальцi, справжня гульня. Вiкна
вiдчиненi, за столом повно гостей, мов на весiллi. Спiвають "Чарочку". Пiд
вiкнами бiгають i бавляться "у цвiт" дiти.
Сергiй i Володько пiшли далi. Сонце заховалось за обрiй i там лишилось.
М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свiжо й тепло.
На колодах, що лежать на вигонi, сидить Мокрина. Вона загорнута в
велику чорну хустку. Голова вiдкрита, а волосся заплетене в двi довгi
чорнi коси. Вона чекає на Сергiя...
Ось i вiн, але не сам. З ним Володько.
- Це добре, що ти його привiв,- сказала Мокрина.- Та дурна Наталка не
дає менi спокою... Хочете її бачити? - запитала рiшуче.
Для Володька це несподiванка.
- Вона не в Тетилькiвцях? - промовив вiн.
- Та де... Вже три днi тут... Вчора в дворi сiяли разом квiтки... Все
спiває... А часом набреде на думку щось i питає: а ти пiшла б до читальнi?
Певно, що пiшла б... Чому нi, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас
втрiскалась по вуха... Я знаю.
Володько не знав, що вiдповiсти. Йому було приємно це чути, але не
виявив нiчого назовнi. Присiв до Мокрини й жартома її обняв.
- Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дiвчина! - майже вигукнув.
- Так. Золота... Бiля золота лежала... а ти, Сергiю, дивись: обнiмає...
- Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он i мiсяць починає сходити.
Це також для нас.
- Хочете, Володьку? Пiду викличу? - запитала Мокрина... - Дивiться.
Вона там... Володько знає, про кого мова.
- А вийде? - запитав непевно...
- Ха-ха-а! - голосно засмiялась Мокрина. Голос у неї дзвiнкий, низький,
сильний. Смiх покотився долиною. Потiм зiрвалась з мiсця, кинула "чекайте"
й побiгла. Скоро вона зникла за рiчкою...
Парубки зiстались самi. Мовчанку перервав Сергiй.
- Як тiльки Наталка погодиться - одразу за виставу... Але рiшуче!
Володько думає щось iнше, але вiдповiдає:
- Так. Одразу. Тiльки чи знайдуть час хлопцi...
- Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали
подробицi вистави. Сходив мiсяць. Поволi, маєстатно. Небо прояснювалось,
земля пiдносилась. Вiд дерев лягли набiк довгi, невиразнi тiнi. В
декiлькох мiсцях заблищала рiчка. На горi виступили з темноти й пiдступили
ближче бiлi хати.
Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у
великiй хустцi, з вiдкритою головою. Була весела жива... Принесла двi
квiтки турецького часнику. Володько не мiг її пiзнати.
- Це вам принесла квiтки,- казала вона.- Бiгла з Мокриною й вирвала...
У нас вже розцвiли. Хочете? - i подала квiтки Володьковi.
- Якими словами вам дякувати?
- А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут роздякувались, нiби
пани. Володьку! Отак її! - Кинулась на шию Сергiя, мiцно пригорнулась i
дзвiнко, соковито поцiлувала. Пiсля зареготалась, аж луна покотила
долиною.
- Не моя... Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько.
- Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Нiби це мед. Розлижуть... А ми йдемо.
Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора треба. Завтра бариня встане: "Макрiно!
Оп'ять за парнямi бєгала! Сматрi в мiня!" Ха-ха-ха! Добранiч!
- Мокрино! Куди? - крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було.
Зiрвалась, гукнула Сергiєвi "лови" й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки.
Сергiй також побiг за нею...
I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi, де
були у вербну суботу... Думки пролiтають, крутяться. Що сказати? Сталося
це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки й взяв її за
руку. Не вирвала, навiть не поворушила. Вiд цiєї близькостi, вiд
хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так в темнотi
не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала iнтимнiсть, родила
надiю, а одночасно творила ледве помiтну непевнiсть. Варто тiльки
потягнути за руку, пригорнути i все... А як образиться? Сполохається?
Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм вiдмiнна, й
не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн знає, але не може. Руки
вiдмовляють послуху. Серце мiцної б'ється в грудях... Почуття набралися
повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не хоче повертатися...
Але не видержав:
- Наталю! - Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо.
- Що? - подiбно вирвалось у неї...
- Я вас... - слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але все-таки
доказав виразно:
- Люблю.
Хвилина тишi. Великої, напруженої... Що вiн сказав? Що вона? Вiд серця
догори напливає повiнь i, здається, з нею пiдноситься само серце. В очах
туман.
- Кажете правду? - ледве чує слова, що майже так само звучать, як його
власнi.
- Дуже велику...
А на це мов луна, з туманної далечини прилетiло:
- I я вас...
Зненацька стало ясно в його душi, головi, очах. Здригнувся... Впало
слово, мов щось гаряче... Боже мiй! Це ж значить... Це... Значить, воно є.
Все є. Значить, можна її пригорнути й загорiтись... Огнем, сяйвом,
щастям...
Вiд неї почув глибоке, кiлька разiв розiрване зiтхання. Вона пiдняла
голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя
видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi,
яснi й глибокi. Заглянув у їх глибини, i йому захотiлось пiдняти її, бiгти
з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в грудях, так
неуявно багато навкруги життя.
Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч,
десь пiсня, срiбний туман... Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли б так
треба було...
Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
цвiт. Бiлий, радiсний, майже порцеляновий... Ну, а що ж дiйсно ви? Я все
говорю й говорю... Ви чогось нiби невеселi... Що таке? Дивуюся, як можна в
такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закоханi? (Володько почервонiв).
А-а! Володю. Кохайте. Це не грiх. I я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь,
хоч раз... Тi люди, що не вмiють чи не можуть кохати, вбогi, окраденi.
Вони, можливо, i проживуть своє життя, але наполовину гiрше. Я. цим тепер
не раз думаю... Думки маю дуже яскравi. Iнодi здається, що ось-ось досягну
iстину. Це, думаю, i є те, чого людина стремить. Як його назвати - не
знаю. Але знаю переконано, що я в цьому станi духово пiднялась. Хвороба
загострює...
Вона так швидко й жадiбно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла
вимовити слова, тiльки робила рухи руками. Володько дивився на неї
спiвчутливо й перечiкував кашель.
- Вам не можна багато говорити,- сказав Володько...
- Ет,махнула вона рукою.- Що це може значити, коли... вже є...
- Ви кажете, що я сумний. Сьогоднi вже менi це кажуть вдруге. Я не
сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пiсню, що спiвають на цвинтарi: "Ой,
вже весна, ой, вже красна... Iз стрiх вода капле... Молодому козаковi
мандрiвочка пахне...", я не можу видержати. Я дiйсно хочу мандрувати...
Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу... - почав Володько.
- Чому? - запитала Ольга.
- Не маємо вас... Нема кому грати... Нема жiнок...
- Берiть з села... Там стiльки дiвок...
- Не йдуть. Хлопцi є, а дiвчат нема.
Ольга на це не вiдповiла. Сидiла, зробилась зненацька поважною й мовчки
дивилася вниз. Сонце досягало верхiв каштана, i його тiнь вкривала вже її
ноги. Володько допомiг їй. вiдсунутись далi на сонце. На цвинтарi спiвали
дiвчата... Весь час в неладi баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько
привiтався з нею.
- Тобi, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового,
Володю?
- Дякую. Нiчого особливого,- сказав Володько.
- Я б ще трохи посидiла,- вiдповiла Ольга.
- Ну, ну... Але весняне сонце... Воно, знаєш?.. Виснажує.
Матушка сiдає на краєчку старої лавицi. Обличчя її заклопотане. Руки
тримає згорненi в пеленi. Слухає Ольжинi розважання, але їй не весело. Це
триває деякий час.
Бiля церкви вмовкають спiви дiвчат. Чути, заспiвали "Христос Воскрес".
Володько встає, прощається й вiдходить.
На цвинтарi перед церквою правиться вечiрня. Скрiзь повно народу. Хор
спiває великоднi тропарi. Сонце поволi, спокiйно сiдає за церковний сад.
VIII
Великоднi дзвони вiддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях
стояли в повiтрi їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого
мiсця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлiтаються по всiх
полях i застигають.
Кожний день щось ставалось нове. То розцвiли черешнi, то пiдросли й
пустили бульбахи пiвонiї, то розгорнули першi липкi листочки косатi
берези. На полях кожний день iшли орачi. Вони спiвали пiснi, розгортали
землю, сiяли зерно. На городах з кожним днем творились новi грядки. Хати
були бiлi, ще великоднi, осяянi сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У
Левинських праця, рух i клопiт. Олег вiд'їхав. Пан Глiб знову ходить
учити. Ольга лежить, о. Клавдiй лежить. Матушка бiгає по господарствi.
Решта хто де...
Село також працює. Сергiй ходить на поденне до цегельнi. Кiндрат
кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччинi. Демид у полi. Йон
їздить на Угорщину по дрова. Iлько працює в дворi.
Матвiй має нову турботу. Володько хоче вiдходити. Куда? У свiт,
далеко... На Україну... Вiн так i сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її
бачити цiлу... Сходити її хоче вздовж i впоперек власними ногами. Якийсь
дивак той Володько. Раз стялися обидва - батько й син... Нi один не
перемiг. Обидва лишились при своєму. Матвiй тодi подумав: хай! Не буду
йому перечити. Хай iде! Вiн так говорить, нiби Україна це його подвiр'я,
де вiн може йти, куди захочеться. Але хай iде. Кiлька днiв ходив старий
понурий i сердитий. Був такий i на палi, i вдома. Нiхто, крiм Володька, не
знав, що з ним сталося.
Настя працювала на городi. Силу-силенну має тiєї працi. Василинка мало
може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останнiй рiк. Прийде зi школи,
вiзьме книжку й на город... Там присяде бiля матерi на грядцi, в однiй
руцi книжка, а другою поле зiлля. При тому вчить:
"Бяла паєнчина стернiско укрила,
Ой, жебим я прендзей шиць сен научила...
Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен, Брацiковi мему пєнкнон
кошулєчкен..."
Мати довго, терпеливо слухає її, а пiсля не видержує;
- I що ти, дитино, ото цiлий час мелеш?
- То, мамо, така пiсня...
- I ти то розумiєш? - При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялi,
запалi очi й дивиться на неї з жалем.
- Ну, мамо... Спочатку нi... Потiм нам пояснюють. Знаєте, що то
"кошулєчка"?
Мати поважно й здивовано дивиться, але не вiдповiв Василинка сама
пояснює:
- То сорочечка...
- А-а-а! - махає рукою Настя.- Таке воно тобi потрiбне, як менi бiда.
Будеш з того щось мати... Господнi Господи! Якi тi люди... - додає
зрезиговано й знову поле грядку.
Хведот у полi за копанкою скородить. Мати про нього казала:
- Но! Вже до тiєї роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до чогось...
Але надто вже вiн крутий.
Хведот дiйсно крутий. Це анi Василь, анi Володько. В духовному життi
вiн не бере участi. Воно для нього не iснує. Вiн жиє кiньми, коровами,
господарським начинням, полем. Володько, на його думку, "дурний". Його
читальнi, вистави... Його мандрiвки по ночах з хлопцями, особливо його
книжки й писанина... Кому то потрiбне? Хведот дивиться на свого брата
виразно згори. Нiчого з нього не буде. Анi пан, анi Iван...
Володько сам знає, що вiн не пан i не Iван. Це i є причиною, що вiн
тепер такий розгублений, такий не свiй. Чує себе розiрваним на кiлька
шматкiв. Знає, що йому поплутано всi стежки. Всi дороги, якими йшов до
цього часу, перетято... Треба шукати новi. Бо ж вiн знає, що не тут, не в
цьому селi його справжнє мiсце.
Але куди йти? Як? На це не дає нiхто вiдповiдi. Нi рiднi поля зi своєю
вiчною красою, нi предки, що нiкуди не ходили - тут родились, жили й тут
лишили могили, анi живi люди, що оточують Володька. Вiн тiльки чує, що
мусить iти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить
переступити. Треба вирватись тiльки звiдси, з цього ось мiсця, з цього
села. А там вже знов вiднайде свою дорогу...
Його днi йдуть неспокiйнi, нервовi. Його не тiшить нi рiлля, нi сад, нi
чепiга. Бiжить у поле, у лiс... Шукає самотностi. По часi хоче бачити бiля
себе людей - живих, чогось спрагнених, неспокiйних. Вирватись! Вирватись з
цього мiсця! Воно засмоктує в глибiнь... Ноги грузнуть по колiна, а тут
треба йти... Завжди один i той саме наказ...
Через те вiн i сказав батьковi, що вiдiйде. Вирвалось з уст слово
Україна, бо не мiг його обiйти. Не мiг! Вiн уже зрiсся з тим словом i його
тягне далечiнь, що простягавсь туди далi на схiд. Рiки туди течуть, дороги
туди бiжать...
Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так є, як має бути?
У Провiдну суботу Володько вийшов з дому й пiшов. Ще сонце стояло
високо. Напередоднi випав перший весняний дощ. Все зазеленiло. Навкруги
зелено, зелено й зелено. Свiжо так i тепло. Вiн пiшов через поля до
"предаткiв", потiм вузькою дорожиною до Одерадiвського березового гаю. Тут
повернув праворуч й розмитою дорожиною пiшов униз до села. Перейшов село,
долину, рiчку й пiшов на гору.
Коли вийшов на рiвне до Тетилькiвської дiброви, йому здавалось, що вже
можна й не вернутись. Варто йти далi так само на схiд, все на схiд... Там
десь у тих полях границя... Переступити її ось так, як цю межу, i йти собi
по землi. I там так зелено, так свiжо, так гарно. I там люди свої, i села,
i яри, i гаї рiзного дерева.
Ще сподiвався Володько, що зустрiне тут Наталку. Вона має десь
вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть
вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
Вiн тiльки що прийшов з Дерманя. Сидiв i вечеряв. Бiля нього сидiв
Матвiй. Настя поралася бiля печi. Хведот i Василина вже полягали спати,
але тепер повставали знову.
Василь засмалився вiд сонця, вуса його пiдросли. Одягнений у чорне. На
ногах черевики.
- Що нового в Дерманi? - питав Володько.
- Нема, Володьку, нiчого доброго,- сказав рiшуче Василь.- А потiм
продовжував перервану розмову з Матвiєм:- Цiле Застав'я - все заселили.
Геть туди, як їхати цим боком до Лебедiв. Хати вже ставлять. Лiс дали їм,
землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сiножатями,
майже вирубали.
Ще довго оповiдав про це все i не було потреби щось питати. Всi й так
знають. Мова йшла про так званих польських осадникiв. Матвiй довго мовчки
слухав Василя. Голову держав рiвно й дивився просто перед себе. Нарештi
проговорив:
- Не встигли тодi викупити... Ах, дерманцi, дерманцi! Володько вiдчув у
цих словах тяжкий докiр. Можливо, навiть не за те, що не встигли викупити.
Здається, за iнше...
А Василь так i зрозумiв...
- Знаєте, дядьку,- сказав вiн на Матвiєву мову.- Дерманцiв треба
ганьбити, але хто тодi знав? Ну, от я. Що я мiг знати? Звiдки? Цар був над
всiм. Нi? А прийшла Україна... Ет! Те повстання, тi всiлякi Камiняки, тi
крикуни...
Села нашi тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу:
народ встав! Так! Встав народ!
Ось, наприклад,- провадив далi Василь. (Володько подумав: звiдки вiн
навчився "наприклад"? Ранiш все казав "например"),- В нас помер Ферапонт
Яковлевич...
- Ферапонт помер? - раптом перебив Василя Володько.- Що йому?
- Помер,коротко вiдповiв Василь.- Не знаю, що йому було. Кажуть, слiпа
кишка... А був вiн уже другий рiк... Ну, нiби директором, чи що...
Народної школи. Тепер "семиклясувка"... Наш Андрiй ходить до п'ятого
класу. Прийшов раз зi школи й розказує: дали нового директора. З
Познаньщини... Каже, одразу наказав учителям вивчити дiтей державного
гiмну... Почали вчити. Перший раз як заспiвали... Дiти нiзащо не
тягнуть... А тiльки вийшов учитель - як вдарять свого... I нiхто їм не
казав. Самi. Учителi перелякались, директор почервонiв, сердитий...
Говорили до пiзньої ночi. Про землю, про дерманськi новини, про рiдню.
Всi були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там мiсця
для людини, що хоче рости. Хоче по Матвiєвих слiдах iти. Прийшов
розвiдати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось
купив...
Потiм полягали спати.
Володько заснув не одразу. Розмова й настрiй Василя пiддали йому
завзяття. Порiшив знов iти в село й знов там працювати. Вiн є з роду
Довбенкiв. А це мiцнi, твердi люди...
Другий день - Провiдна недiля. Люди йшли на могили, правили панахиди.
Потiм вiдходили набiк, розстеляли на зеленiй травi бiлi настiльники,
розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглi... Сходилися куми та свати й
поминали мертвих. Пiсля кiлькох чарок робилося весело. Пiд вечiр
верталися, i зо всiх бокiв села було чути спiви.
Володько був у читальнi. Справа з виставою вирiшена й пiдписана. Бракує
тiльки дiвчат. Надвечiр Сергiй сказав Володьковi:
- Не хотiв би часом зо мною?
- Куди?
- Побачиш.
Вiддiлилися вiд хлопцiв i пiшли просто селом. У селi повно люду. Деякi
так розспiвалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У
Польона, що йому пiд Сапановом обiрвало пальцi, справжня гульня. Вiкна
вiдчиненi, за столом повно гостей, мов на весiллi. Спiвають "Чарочку". Пiд
вiкнами бiгають i бавляться "у цвiт" дiти.
Сергiй i Володько пiшли далi. Сонце заховалось за обрiй i там лишилось.
М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свiжо й тепло.
На колодах, що лежать на вигонi, сидить Мокрина. Вона загорнута в
велику чорну хустку. Голова вiдкрита, а волосся заплетене в двi довгi
чорнi коси. Вона чекає на Сергiя...
Ось i вiн, але не сам. З ним Володько.
- Це добре, що ти його привiв,- сказала Мокрина.- Та дурна Наталка не
дає менi спокою... Хочете її бачити? - запитала рiшуче.
Для Володька це несподiванка.
- Вона не в Тетилькiвцях? - промовив вiн.
- Та де... Вже три днi тут... Вчора в дворi сiяли разом квiтки... Все
спiває... А часом набреде на думку щось i питає: а ти пiшла б до читальнi?
Певно, що пiшла б... Чому нi, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас
втрiскалась по вуха... Я знаю.
Володько не знав, що вiдповiсти. Йому було приємно це чути, але не
виявив нiчого назовнi. Присiв до Мокрини й жартома її обняв.
- Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дiвчина! - майже вигукнув.
- Так. Золота... Бiля золота лежала... а ти, Сергiю, дивись: обнiмає...
- Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он i мiсяць починає сходити.
Це також для нас.
- Хочете, Володьку? Пiду викличу? - запитала Мокрина... - Дивiться.
Вона там... Володько знає, про кого мова.
- А вийде? - запитав непевно...
- Ха-ха-а! - голосно засмiялась Мокрина. Голос у неї дзвiнкий, низький,
сильний. Смiх покотився долиною. Потiм зiрвалась з мiсця, кинула "чекайте"
й побiгла. Скоро вона зникла за рiчкою...
Парубки зiстались самi. Мовчанку перервав Сергiй.
- Як тiльки Наталка погодиться - одразу за виставу... Але рiшуче!
Володько думає щось iнше, але вiдповiдає:
- Так. Одразу. Тiльки чи знайдуть час хлопцi...
- Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали
подробицi вистави. Сходив мiсяць. Поволi, маєстатно. Небо прояснювалось,
земля пiдносилась. Вiд дерев лягли набiк довгi, невиразнi тiнi. В
декiлькох мiсцях заблищала рiчка. На горi виступили з темноти й пiдступили
ближче бiлi хати.
Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у
великiй хустцi, з вiдкритою головою. Була весела жива... Принесла двi
квiтки турецького часнику. Володько не мiг її пiзнати.
- Це вам принесла квiтки,- казала вона.- Бiгла з Мокриною й вирвала...
У нас вже розцвiли. Хочете? - i подала квiтки Володьковi.
- Якими словами вам дякувати?
- А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут роздякувались, нiби
пани. Володьку! Отак її! - Кинулась на шию Сергiя, мiцно пригорнулась i
дзвiнко, соковито поцiлувала. Пiсля зареготалась, аж луна покотила
долиною.
- Не моя... Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько.
- Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Нiби це мед. Розлижуть... А ми йдемо.
Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора треба. Завтра бариня встане: "Макрiно!
Оп'ять за парнямi бєгала! Сматрi в мiня!" Ха-ха-ха! Добранiч!
- Мокрино! Куди? - крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було.
Зiрвалась, гукнула Сергiєвi "лови" й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки.
Сергiй також побiг за нею...
I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi, де
були у вербну суботу... Думки пролiтають, крутяться. Що сказати? Сталося
це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки й взяв її за
руку. Не вирвала, навiть не поворушила. Вiд цiєї близькостi, вiд
хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так в темнотi
не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала iнтимнiсть, родила
надiю, а одночасно творила ледве помiтну непевнiсть. Варто тiльки
потягнути за руку, пригорнути i все... А як образиться? Сполохається?
Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм вiдмiнна, й
не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн знає, але не може. Руки
вiдмовляють послуху. Серце мiцної б'ється в грудях... Почуття набралися
повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не хоче повертатися...
Але не видержав:
- Наталю! - Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо.
- Що? - подiбно вирвалось у неї...
- Я вас... - слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але все-таки
доказав виразно:
- Люблю.
Хвилина тишi. Великої, напруженої... Що вiн сказав? Що вона? Вiд серця
догори напливає повiнь i, здається, з нею пiдноситься само серце. В очах
туман.
- Кажете правду? - ледве чує слова, що майже так само звучать, як його
власнi.
- Дуже велику...
А на це мов луна, з туманної далечини прилетiло:
- I я вас...
Зненацька стало ясно в його душi, головi, очах. Здригнувся... Впало
слово, мов щось гаряче... Боже мiй! Це ж значить... Це... Значить, воно є.
Все є. Значить, можна її пригорнути й загорiтись... Огнем, сяйвом,
щастям...
Вiд неї почув глибоке, кiлька разiв розiрване зiтхання. Вона пiдняла
голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя
видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi,
яснi й глибокi. Заглянув у їх глибини, i йому захотiлось пiдняти її, бiгти
з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в грудях, так
неуявно багато навкруги життя.
Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч,
десь пiсня, срiбний туман... Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли б так
треба було...
Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119