Гіппій (V ст. до ; першим із софістів протиставив природу і закон (номос): істинно йЦ родне право і штучний людський закон — позитивне право, який І сом змушує до того, що суперечить природі. Закони поліса і закони І роди розрізняв також Антіфонт. На подібних позиціях стояв і СокЦ Згідно з думкою Арістотеля політичне право, яке становить норму 1 літичних відносин, розподіляється на природне і умовне (закон).У вважав Зенон, доля — це і є «природний» (загальний) закон.
Відносно римського права недостатньо буде сказати, що досягло найвищого рівня розвитку в історії античності і дістала! свого «класичного завершення». Право Стародавнього Риму пе ло свого творця, далеко вийшло за національні та історичні рам* найбільш досконала система права, яка регулює відносини прое товаровиробників — приватних власників.
Досягненням римської політико-правової думки було вирії ня цілої низки загальнотеоретичних проблем.
Римських авторів, як і давньогрецьких мислителів, цікавив пе| права на дві категорії — природне право і позитивний закон, рон, наприклад, давав таке визначення природного права: «Істині закон — це розумне положення, яке відповідає природі». При право, казав він, виникає раніше, ніж який-небудь писаний за і держава взагалі. Воно є складовою частиною діючого права. Се ка, який відстоював ідею долі, вважав, що «закон долі» відіграє ] того права природи, якому підкорюються всі установлення, в числі держава і право.
Ще більшого значення набуло обґрунтування римськими І стами розподілу права на публічне і приватне. Класичним є розпе усього права.на публічне — право, що стосується становища І кої держави, і приватне, тобто 'право, що обстоює користь окремі осіб, — даний Ульпіаном (ІІ-Ш ст.). Причому, приватне правові він його розумів, розподілялося на три частини, бо воно склада ся з природних настанов, з настанов народів і настанов цивілШ
-—-^
Щодо публічного права, то в цій галузі римські юристи розробля-правове становище святинь і жерців, повноваження державних оганів — магістратур, і окремих посадових осіб, поняття влади, громадянства і т.ін.
у своєму розвитку римське право пройшло три важливі історичні періоди, а саме:
1) найдавніший період (VI—III ст. до н.е.), коли римське право характеризувалося національно-полісною замкнутістю, строгим формалізмом, архаїчністю, його інститути були ще досить примітивні;
2) класичний період (III ст. до н.е. — НІ ст. н.е.). Саме в цей час римське право досягає свого розквіту, в ньому розвиваються найважливіші інститути, що забезпечують успішний розвиток приватної власності, товарно-грошових відносин;
3) посткласичний період (IV-VI ст.), коли право несе на собі відбиток загальної кризи. Однак найважливішим для цього періоду е те, що відбувається систематизація всього римського права, провадиться його кодифікація.
Джерела римського права. В Римі, як і в історії інших народів, найстародавнішим джерелом права був звичай. Боротьба плебеїв з патриціями прискорила появу писаного права. Запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, які цього наполегливо вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачилися суддями-патри-ціями, які використовували неписане право винятково у своїх інтересах. Під тиском плебеїв в 451 році до н.е. було обрано на один рік комісію з десяти осіб (децемвірів). Комісія підготувала текст законів, які були записані на десяти дерев'яних дошках і виставлені на Форумі. Народні збори прийняли ці десять дошок-таблиць. Однак через те, що в законах були виявлені певні прогалини, в 450 році до н.е. утворили Ще одну комісію децемвірів, яка доповнила вже прийняті закони двома Дошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів XII таблиць. До нашого часу текст цих законів не дійшов. Він став відомим з Уривків, що збереглися у творах римських авторів, передусім юристів.
Закони XII таблиць діяли, їх високо цінували римляни, і вони Мали велике значення в історії римського права Сучасники вважали 1Х «джерелом усього публічного і приватного права Риму».
Крім законів, що приймались народними зборами, джерелами Римського права в найдавніший період були рішення сенату, так звані Сенатус-консульти, а інколи постанови (едикти) магістратів. Тлума-
60
61
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
чення законів до кінця IV століття до н.е. залишалося привілеєм; ців-понтифіків.
У класичний період важлива роль, як і раніше, належала: нам. Але найбільш характерним джерелом права в цей час ста едикти преторів. При вступі на посаду претор обнародував едикт з юридичними формулами, за допомогою яких він збщ підтримувати порядок і судити. Ці формули могли відрізнятись! норм діючого цивільного права. Таким чином, претор мав з» вносити якісь нові правові положення і відкидати застарілі, поступово в преторських едиктах зароджувалося преторське при яке відрізнялося від цивільного.
Особливу роль у розвитку права в класичний період зіграли < ти претора перегринів (іноземців), чисельність і роль яких у РІ впинно зростала. Претор перегринів регулював відносини між ] кими громадянами і перегринами і тому взагалі не був зв'язаний і мами цивільного права. У своїй правотворчості, шляхом едиктів, він мав більшу свободу розсуду і міг посилатися на спр ливість. Створене преторами перегринів «право народів» було І рішньодержавним, тобто римським правом. «Право народів^ роз'яснював Ульпіан, — це право спільне для всіх народів і лі стково — право міжнародного спілкування». За часів імперії аЮІ на їіравотворчість преторів зникає, вони втрачають можливість Ц рити нові норми права. У II столітті н.е. імператор Адріан вирц упорядкувати преторське право, доручивши цю роботу відоь юристу Юліану. Складений Юліаном едикт був схвалений сеі консультом і дістав назву «вічного едикту». Він став обов'язкові всіх наступних магістратів.
За часів принципату знову зростає значення сенатус-консультів| в період пізньої Республіки втратили правову силу і авторитет. І* ратор Адріан повернув сенату законодавчу функцію, і сенатус-конс ти знову набули сили закону, їх роль як джерела права зростає, бо І складалися від імені принцепса і часто називалися його іменем.
Поступово зміцнюється і поширюється самостійна законе влада імператорів. У II столітті н.е. римські юристи обґруш положення, згідно з яким римський народ передає свою законе владу імператорам. На цей час імператорські закони — коне стають найважливішим джерелом римського права. Так, Ульпіан| III ст.) говорив: «Що бажано принцепсу, має силу закону». КонСІ туції на цей час поділялися на чотири види: 1) едикти — загай
Розділ II
порядження імператора для всього населення Імперії, які оголо-
валися публічно; 2) рескрипти — письмові відповіді імператора
юридичні запити і скарги приватних осіб або магістратів; 3) дек-
^ги — судові рішення, винесені імператором; 4) мандати — інструк-
\\ правителям провінцій, посадовим особам. У подальшому усі роз-
опядження імператорів стали називатися законами.
Дуже важливим і своєрідним джерелом римського права в класичний період стає діяльність юристів.
Серйозну роль у судовій практиці Риму відігравали юристи республіканського періоду. Вони давали юридичні консультації, складали і редагували різноманітні юридичні акти, брали участь у судових процесах. Під час розгляду судових справ юристи інтерпретували правові норми в дусі їх відповідності вимогам справедливості і часто навіть змінювали стару норму. Оформляли вони це у вигляді письмового звернення до судів або протоколу. Найбільш відомими з юристів Риму були Катон старший, Квінт Муцій Сцевола, Сервій Сульпіцій. Двох останніх вважають навіть засновниками римської юридичної науки.
Ще більшого значення набувають юристи за часів принципату. Розвивається викладацька діяльність юристів, виникають школи права. Важливе місце серед робіт римських юристів займали інституції — праці, які систематично викладали основи римського права з навчальною метою. Найбільш відомі, наприклад, Інституції Гая (II ст. н.е.), що складалися з чотирьох книг. .
Надалі імператор Август дозволив лише найвідомішим юристам давати відповіді, які мали офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді-консультації, скріплюючи їх своєю печаткою. Така система була схвалена імператором Адріаном, який підтвердив цей порядок, відповідно до якого тільки погляди певних юристів мали правову, тобто обов'язкову силу.
У посткласичний період за часів домінату основні інститути РИМСЬКОГО права зберігаються у своєму колишньому вигляді. Найбільші зміни відбуваються в джерелах права, серед яких особливої сили наоирає законодавство імператорів. Діяльність юристів було обмеже-Но- В 426 році законами Феодосія II та Валентіана II була визнана Юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, ульпіана, Модестина і Гая.
Велика кількість і невпорядкованість правових джерел викликала °требу в їх систематизації. Перші спроби систематизації імператорського законодавства були зроблені окремими юристами. В 295
62
63
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
році з'явився перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на < його укладача. Кодекс отримав офіційне визнання. Слідом за ним І видано Кодекс Гермогеніана, який містив сто двадцять імператор ких конституцій. У 438 році було здійснено першу офіційну код кацію імператорських конституцій — було розроблено Кодекс • досія, який складався з шістнадцяти книг, поділених на титули. ВІ були зібрані розпорядження римських імператорів, починаючи ї| чатку IV століття. Всеосяжна систематизація і кодифікація риме го права була проведена вже в 528-534 роках, тобто після п'а, Західної Римської імперії, у Візантії.
За вказівкою візантійського імператора Юстиніана для код кації всього римського права було створено в 530 році спеціа комісію в складі 17 чоловік під керівництвом видатного римсь юриста Трибоніана. Внаслідок її роботи з'явилося декілька зб| римського права, які пізніше стали єдиним Зведенням законів.
Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:
1) Дигести, або Пандекти, — своєрідна кодифікація праць ви них римських юристів;, яка була видана в 533 році. Вони є найва вішою частиною кодифікації. У Дигестах зібрано уривки майже з І ри тисячі творів 39 найвідоміших римських юристів. Ці фраг розташовано в систематичному порядку і розміщено в п'ятдесяти! гах, кожна з яких ділиться на титули з особливою назвою, що озій певний юридичний інститут. Дигести стали найбільш відомою і: ною частиною Збірника законів імператора Юстиніана;
2) Інституції — елементарний підручник римського цивіль права для юридичних шкіл. Він поділявся на чотири книги за: ком Інституцій Гая. Інституції набули юридичної сили в 533; них можна було посилатися суддям в процесі вирішення справ;
3) Кодекс Юстиніана (перше видання 529 року, друге — 534 ] Він становив зібрання імператорських конституцій, починаючи: ратора Адріана; складався з дванадцяти книг, з яких І і ІХ-ХІІІ були присвячені різним питанням римського публічного пра II-VIII — приватному праву.
Кодифікаційні роботи були завершені. Щоправда, Юстиніан| намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши йс самостійну частину, яка б називалася «Новели». Але це було: но вже після смерті Юстиніана. Значно пізніше збірки новел пс включатися в кодифікацію Юстиніана як самостійна четверта її' тина.
Розділ II
_——-—— __
Таким чином, кодифікація Юстиніана, яка з ХП століття дістає азву Зводу цивільного права (Согриз ]игіз СІУІІІЗ), стає найголовні-Н им"джерелом римського права. Вона є підсумком усієї його попередньої історії.
І
Римське право найдавнішого періоду. Панівною правовою системою в цей період було квіритське, або цивільне право, тобто право пов'язане з римським громадянином. Воно застосовувалося тільки до римських громадян як їх особливий привілей.
Повноправним римським громадянином з повною правоздатністю і дієздатністю могла бути лише вільна людина, яка належала до римської общини — римського народу, і була главою сім'ї — домовладикою.
Історично склалося так, що першою і основною формою власності в Стародавньому Римі була цивільна (квіритська) власність, яка розглядалась як право на повне і виняткове панування (користування, володіння і розпорядження) особи над речами.
Вже Закони XII таблиць приділяють значну увагу праву приватної власності, об'єктами якої були хатнє майно, худоба, будинки, присадибні ділянки, раби і т.д. Але розпорядження такою власністю мало свої особливості.
Усі речі, які не були вилучені з цивільного обороту (наприклад, громадська земля), розподілялися на дві категорії: речі, відчуження яких відбувалося шляхом манципації, і речі, які не потребували ман-ципації. Якщо останні продавалися шляхом їх простої передачі, без дотримання будь-яких формальностей, то перша категорія речей, до якої належали раби, робоча худоба, землі та будівлі, сільські сервітути, потребувала для цього специфічного і досить складного обряду манципації. Під час продажу таких речей мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх римських громадян, і шостий, який тримав ваги. Покупець брав шматок міді і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що ця річ по праву квіритів належить мені і повинна вважатися купленою мною за цей метал на цих вагах». Потім він ударяв шматком міді по вагах і передавав мідь продавцю. Це і було ствердженням переходу права власності на річ від однієї особи до іншої.
Все це свідчилсгпро те, що манциповані речі пізніше від інших Дістали статус приватної власності і за їх розподілом деякий час все 1116 зберігався колективний контроль, передусім з боку сусідів.
Квіритському праву був відомий ще один спосіб переходу права власності. Це був фіктивний судовий спір, що відбувався в присут-
64
65
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
ності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належі йому. Продавець не заперечував, і претор присуджував річ покуг.. Встановлене таким способом право власності називали квіритсь» власністю, оскільки воно базувалось на Законах XII таблиць.
Можна було набути річ у власність і на підставі тривалого діння нею. Для рухомого майна Закони XII таблиць визначали сі набувної давності в один рік, для нерухомого — у два роки.
Особливим видом речевого права були сервітути — обме законом право користування чужими речами, право проходити ч« сусідню ділянку, право проводу худоби і т.ін.
У першому періоді історії римського права були відомі два І_„ зобов'язань: зобов'язання із договорів і зобов'язання із деліктів.д
За римським правом договори носили назву контрактів. Найс шим контрактом був нексум—договір позики. Він укладався з с) І дотриманням обряду манципації в присутності п'яти свідків — пов правних римських громадян, і вагаря. Якщо боржник не повертав І визначений строк, йому давали тридцять пільгових днів. Коли ми| і цей строк, кредитор мав право «накласти руку на боржника» — за6| ти боржника до себе і тримати його ув'язненим протягом шістдесяти дЦ Кредитор міг накласти на боржника колодки або кайдани вагою не МІ ше, «а коли захоче, то й більше ніж 15 фунтів». Протягом того часу* КСІ боржник залишався в ув'язненні, його «три рази підряд» у базарні | приводили до претора на коміції, де оголошувалася сума його борг третій базарний день боржника продавали в рабство за кордони Риму || навіть страчували. Коли кредиторів було декілька, Закони XII таблиць) воляли розрубати боржника на шматки і взяти собі його частини.
Водночас Закони XII таблиць намагались обмежити свавілля І диторів, а тому постановляли, щоб ніхто не брав більше одного сотка на місяць, тоді як до цього брали «як заманеться багатим».!
І лише закон Петелія 326 року до н.е. заборонив продавати І жників у рабство або вбивати.. Відповідальність за борги було пе| несено з особи боржника на його майно.
Дуже давнім був і такий контракт, як стипуляція. Характер: го договору мав свій вияв у проголошенні у присутності свідків І весних формул у вигляді урочистого запитання кредитора і таї відповіді боржника. У такий спосіб можна було надати юридї сили угодам різноманітного характеру.
За Законами XII таблиць зобов'язання виникали також з делії (правопорушень). За квіритським правом до таких деліктів нале
Розділ II
адіжки, пошкодження чужого майна, покалічення. Якщо злочи-еШ> був схоплений на місці крадіжки, то його віддавали в розпо-
дження потерпілого. Коли злодій чинив опір, його можна було бити, скликавши сусідів. Якщо злодія впіймали не зразу, його тілес-но карали або він мусив сплатити потерпілому подвійну вартість вкраденого. У разі тілесних пошкоджень діяв принцип таліону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Відносно римського права недостатньо буде сказати, що досягло найвищого рівня розвитку в історії античності і дістала! свого «класичного завершення». Право Стародавнього Риму пе ло свого творця, далеко вийшло за національні та історичні рам* найбільш досконала система права, яка регулює відносини прое товаровиробників — приватних власників.
Досягненням римської політико-правової думки було вирії ня цілої низки загальнотеоретичних проблем.
Римських авторів, як і давньогрецьких мислителів, цікавив пе| права на дві категорії — природне право і позитивний закон, рон, наприклад, давав таке визначення природного права: «Істині закон — це розумне положення, яке відповідає природі». При право, казав він, виникає раніше, ніж який-небудь писаний за і держава взагалі. Воно є складовою частиною діючого права. Се ка, який відстоював ідею долі, вважав, що «закон долі» відіграє ] того права природи, якому підкорюються всі установлення, в числі держава і право.
Ще більшого значення набуло обґрунтування римськими І стами розподілу права на публічне і приватне. Класичним є розпе усього права.на публічне — право, що стосується становища І кої держави, і приватне, тобто 'право, що обстоює користь окремі осіб, — даний Ульпіаном (ІІ-Ш ст.). Причому, приватне правові він його розумів, розподілялося на три частини, бо воно склада ся з природних настанов, з настанов народів і настанов цивілШ
-—-^
Щодо публічного права, то в цій галузі римські юристи розробля-правове становище святинь і жерців, повноваження державних оганів — магістратур, і окремих посадових осіб, поняття влади, громадянства і т.ін.
у своєму розвитку римське право пройшло три важливі історичні періоди, а саме:
1) найдавніший період (VI—III ст. до н.е.), коли римське право характеризувалося національно-полісною замкнутістю, строгим формалізмом, архаїчністю, його інститути були ще досить примітивні;
2) класичний період (III ст. до н.е. — НІ ст. н.е.). Саме в цей час римське право досягає свого розквіту, в ньому розвиваються найважливіші інститути, що забезпечують успішний розвиток приватної власності, товарно-грошових відносин;
3) посткласичний період (IV-VI ст.), коли право несе на собі відбиток загальної кризи. Однак найважливішим для цього періоду е те, що відбувається систематизація всього римського права, провадиться його кодифікація.
Джерела римського права. В Римі, як і в історії інших народів, найстародавнішим джерелом права був звичай. Боротьба плебеїв з патриціями прискорила появу писаного права. Запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, які цього наполегливо вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачилися суддями-патри-ціями, які використовували неписане право винятково у своїх інтересах. Під тиском плебеїв в 451 році до н.е. було обрано на один рік комісію з десяти осіб (децемвірів). Комісія підготувала текст законів, які були записані на десяти дерев'яних дошках і виставлені на Форумі. Народні збори прийняли ці десять дошок-таблиць. Однак через те, що в законах були виявлені певні прогалини, в 450 році до н.е. утворили Ще одну комісію децемвірів, яка доповнила вже прийняті закони двома Дошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів XII таблиць. До нашого часу текст цих законів не дійшов. Він став відомим з Уривків, що збереглися у творах римських авторів, передусім юристів.
Закони XII таблиць діяли, їх високо цінували римляни, і вони Мали велике значення в історії римського права Сучасники вважали 1Х «джерелом усього публічного і приватного права Риму».
Крім законів, що приймались народними зборами, джерелами Римського права в найдавніший період були рішення сенату, так звані Сенатус-консульти, а інколи постанови (едикти) магістратів. Тлума-
60
61
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
чення законів до кінця IV століття до н.е. залишалося привілеєм; ців-понтифіків.
У класичний період важлива роль, як і раніше, належала: нам. Але найбільш характерним джерелом права в цей час ста едикти преторів. При вступі на посаду претор обнародував едикт з юридичними формулами, за допомогою яких він збщ підтримувати порядок і судити. Ці формули могли відрізнятись! норм діючого цивільного права. Таким чином, претор мав з» вносити якісь нові правові положення і відкидати застарілі, поступово в преторських едиктах зароджувалося преторське при яке відрізнялося від цивільного.
Особливу роль у розвитку права в класичний період зіграли < ти претора перегринів (іноземців), чисельність і роль яких у РІ впинно зростала. Претор перегринів регулював відносини між ] кими громадянами і перегринами і тому взагалі не був зв'язаний і мами цивільного права. У своїй правотворчості, шляхом едиктів, він мав більшу свободу розсуду і міг посилатися на спр ливість. Створене преторами перегринів «право народів» було І рішньодержавним, тобто римським правом. «Право народів^ роз'яснював Ульпіан, — це право спільне для всіх народів і лі стково — право міжнародного спілкування». За часів імперії аЮІ на їіравотворчість преторів зникає, вони втрачають можливість Ц рити нові норми права. У II столітті н.е. імператор Адріан вирц упорядкувати преторське право, доручивши цю роботу відоь юристу Юліану. Складений Юліаном едикт був схвалений сеі консультом і дістав назву «вічного едикту». Він став обов'язкові всіх наступних магістратів.
За часів принципату знову зростає значення сенатус-консультів| в період пізньої Республіки втратили правову силу і авторитет. І* ратор Адріан повернув сенату законодавчу функцію, і сенатус-конс ти знову набули сили закону, їх роль як джерела права зростає, бо І складалися від імені принцепса і часто називалися його іменем.
Поступово зміцнюється і поширюється самостійна законе влада імператорів. У II столітті н.е. римські юристи обґруш положення, згідно з яким римський народ передає свою законе владу імператорам. На цей час імператорські закони — коне стають найважливішим джерелом римського права. Так, Ульпіан| III ст.) говорив: «Що бажано принцепсу, має силу закону». КонСІ туції на цей час поділялися на чотири види: 1) едикти — загай
Розділ II
порядження імператора для всього населення Імперії, які оголо-
валися публічно; 2) рескрипти — письмові відповіді імператора
юридичні запити і скарги приватних осіб або магістратів; 3) дек-
^ги — судові рішення, винесені імператором; 4) мандати — інструк-
\\ правителям провінцій, посадовим особам. У подальшому усі роз-
опядження імператорів стали називатися законами.
Дуже важливим і своєрідним джерелом римського права в класичний період стає діяльність юристів.
Серйозну роль у судовій практиці Риму відігравали юристи республіканського періоду. Вони давали юридичні консультації, складали і редагували різноманітні юридичні акти, брали участь у судових процесах. Під час розгляду судових справ юристи інтерпретували правові норми в дусі їх відповідності вимогам справедливості і часто навіть змінювали стару норму. Оформляли вони це у вигляді письмового звернення до судів або протоколу. Найбільш відомими з юристів Риму були Катон старший, Квінт Муцій Сцевола, Сервій Сульпіцій. Двох останніх вважають навіть засновниками римської юридичної науки.
Ще більшого значення набувають юристи за часів принципату. Розвивається викладацька діяльність юристів, виникають школи права. Важливе місце серед робіт римських юристів займали інституції — праці, які систематично викладали основи римського права з навчальною метою. Найбільш відомі, наприклад, Інституції Гая (II ст. н.е.), що складалися з чотирьох книг. .
Надалі імператор Август дозволив лише найвідомішим юристам давати відповіді, які мали офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді-консультації, скріплюючи їх своєю печаткою. Така система була схвалена імператором Адріаном, який підтвердив цей порядок, відповідно до якого тільки погляди певних юристів мали правову, тобто обов'язкову силу.
У посткласичний період за часів домінату основні інститути РИМСЬКОГО права зберігаються у своєму колишньому вигляді. Найбільші зміни відбуваються в джерелах права, серед яких особливої сили наоирає законодавство імператорів. Діяльність юристів було обмеже-Но- В 426 році законами Феодосія II та Валентіана II була визнана Юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, ульпіана, Модестина і Гая.
Велика кількість і невпорядкованість правових джерел викликала °требу в їх систематизації. Перші спроби систематизації імператорського законодавства були зроблені окремими юристами. В 295
62
63
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
році з'явився перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на < його укладача. Кодекс отримав офіційне визнання. Слідом за ним І видано Кодекс Гермогеніана, який містив сто двадцять імператор ких конституцій. У 438 році було здійснено першу офіційну код кацію імператорських конституцій — було розроблено Кодекс • досія, який складався з шістнадцяти книг, поділених на титули. ВІ були зібрані розпорядження римських імператорів, починаючи ї| чатку IV століття. Всеосяжна систематизація і кодифікація риме го права була проведена вже в 528-534 роках, тобто після п'а, Західної Римської імперії, у Візантії.
За вказівкою візантійського імператора Юстиніана для код кації всього римського права було створено в 530 році спеціа комісію в складі 17 чоловік під керівництвом видатного римсь юриста Трибоніана. Внаслідок її роботи з'явилося декілька зб| римського права, які пізніше стали єдиним Зведенням законів.
Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:
1) Дигести, або Пандекти, — своєрідна кодифікація праць ви них римських юристів;, яка була видана в 533 році. Вони є найва вішою частиною кодифікації. У Дигестах зібрано уривки майже з І ри тисячі творів 39 найвідоміших римських юристів. Ці фраг розташовано в систематичному порядку і розміщено в п'ятдесяти! гах, кожна з яких ділиться на титули з особливою назвою, що озій певний юридичний інститут. Дигести стали найбільш відомою і: ною частиною Збірника законів імператора Юстиніана;
2) Інституції — елементарний підручник римського цивіль права для юридичних шкіл. Він поділявся на чотири книги за: ком Інституцій Гая. Інституції набули юридичної сили в 533; них можна було посилатися суддям в процесі вирішення справ;
3) Кодекс Юстиніана (перше видання 529 року, друге — 534 ] Він становив зібрання імператорських конституцій, починаючи: ратора Адріана; складався з дванадцяти книг, з яких І і ІХ-ХІІІ були присвячені різним питанням римського публічного пра II-VIII — приватному праву.
Кодифікаційні роботи були завершені. Щоправда, Юстиніан| намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши йс самостійну частину, яка б називалася «Новели». Але це було: но вже після смерті Юстиніана. Значно пізніше збірки новел пс включатися в кодифікацію Юстиніана як самостійна четверта її' тина.
Розділ II
_——-—— __
Таким чином, кодифікація Юстиніана, яка з ХП століття дістає азву Зводу цивільного права (Согриз ]игіз СІУІІІЗ), стає найголовні-Н им"джерелом римського права. Вона є підсумком усієї його попередньої історії.
І
Римське право найдавнішого періоду. Панівною правовою системою в цей період було квіритське, або цивільне право, тобто право пов'язане з римським громадянином. Воно застосовувалося тільки до римських громадян як їх особливий привілей.
Повноправним римським громадянином з повною правоздатністю і дієздатністю могла бути лише вільна людина, яка належала до римської общини — римського народу, і була главою сім'ї — домовладикою.
Історично склалося так, що першою і основною формою власності в Стародавньому Римі була цивільна (квіритська) власність, яка розглядалась як право на повне і виняткове панування (користування, володіння і розпорядження) особи над речами.
Вже Закони XII таблиць приділяють значну увагу праву приватної власності, об'єктами якої були хатнє майно, худоба, будинки, присадибні ділянки, раби і т.д. Але розпорядження такою власністю мало свої особливості.
Усі речі, які не були вилучені з цивільного обороту (наприклад, громадська земля), розподілялися на дві категорії: речі, відчуження яких відбувалося шляхом манципації, і речі, які не потребували ман-ципації. Якщо останні продавалися шляхом їх простої передачі, без дотримання будь-яких формальностей, то перша категорія речей, до якої належали раби, робоча худоба, землі та будівлі, сільські сервітути, потребувала для цього специфічного і досить складного обряду манципації. Під час продажу таких речей мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх римських громадян, і шостий, який тримав ваги. Покупець брав шматок міді і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що ця річ по праву квіритів належить мені і повинна вважатися купленою мною за цей метал на цих вагах». Потім він ударяв шматком міді по вагах і передавав мідь продавцю. Це і було ствердженням переходу права власності на річ від однієї особи до іншої.
Все це свідчилсгпро те, що манциповані речі пізніше від інших Дістали статус приватної власності і за їх розподілом деякий час все 1116 зберігався колективний контроль, передусім з боку сусідів.
Квіритському праву був відомий ще один спосіб переходу права власності. Це був фіктивний судовий спір, що відбувався в присут-
64
65
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
ності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належі йому. Продавець не заперечував, і претор присуджував річ покуг.. Встановлене таким способом право власності називали квіритсь» власністю, оскільки воно базувалось на Законах XII таблиць.
Можна було набути річ у власність і на підставі тривалого діння нею. Для рухомого майна Закони XII таблиць визначали сі набувної давності в один рік, для нерухомого — у два роки.
Особливим видом речевого права були сервітути — обме законом право користування чужими речами, право проходити ч« сусідню ділянку, право проводу худоби і т.ін.
У першому періоді історії римського права були відомі два І_„ зобов'язань: зобов'язання із договорів і зобов'язання із деліктів.д
За римським правом договори носили назву контрактів. Найс шим контрактом був нексум—договір позики. Він укладався з с) І дотриманням обряду манципації в присутності п'яти свідків — пов правних римських громадян, і вагаря. Якщо боржник не повертав І визначений строк, йому давали тридцять пільгових днів. Коли ми| і цей строк, кредитор мав право «накласти руку на боржника» — за6| ти боржника до себе і тримати його ув'язненим протягом шістдесяти дЦ Кредитор міг накласти на боржника колодки або кайдани вагою не МІ ше, «а коли захоче, то й більше ніж 15 фунтів». Протягом того часу* КСІ боржник залишався в ув'язненні, його «три рази підряд» у базарні | приводили до претора на коміції, де оголошувалася сума його борг третій базарний день боржника продавали в рабство за кордони Риму || навіть страчували. Коли кредиторів було декілька, Закони XII таблиць) воляли розрубати боржника на шматки і взяти собі його частини.
Водночас Закони XII таблиць намагались обмежити свавілля І диторів, а тому постановляли, щоб ніхто не брав більше одного сотка на місяць, тоді як до цього брали «як заманеться багатим».!
І лише закон Петелія 326 року до н.е. заборонив продавати І жників у рабство або вбивати.. Відповідальність за борги було пе| несено з особи боржника на його майно.
Дуже давнім був і такий контракт, як стипуляція. Характер: го договору мав свій вияв у проголошенні у присутності свідків І весних формул у вигляді урочистого запитання кредитора і таї відповіді боржника. У такий спосіб можна було надати юридї сили угодам різноманітного характеру.
За Законами XII таблиць зобов'язання виникали також з делії (правопорушень). За квіритським правом до таких деліктів нале
Розділ II
адіжки, пошкодження чужого майна, покалічення. Якщо злочи-еШ> був схоплений на місці крадіжки, то його віддавали в розпо-
дження потерпілого. Коли злодій чинив опір, його можна було бити, скликавши сусідів. Якщо злодія впіймали не зразу, його тілес-но карали або він мусив сплатити потерпілому подвійну вартість вкраденого. У разі тілесних пошкоджень діяв принцип таліону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56