Якшо пошкодження були тяжкими, винного зобов'язували сплатити штраф: триста асів, коли потерпілий був вільною людиною, і сто п'ятдесят асів — за раба.
Були передбачені в Законах XII таблиць і окремі випадки пошкодження або знищення чужих речей. Винного зобов'язували відшкодувати вартість пошкодженого майна, повернути збитки у подвійному розмірі, а інколи сікли і навіть страчували. Так, у випадку злісного вирубування чужих дерев винному належало заплатити двадцять п'ять асів за кожне дерево. Були відомі і публічні делікти, тобто злочини, які каралися від імені римського народу.
У Римі панувала господарсько-відособлена сім'я на чолі з домо-владикою. Його влада над усіма членами сім'ї була абсолютною. До складу римської сім'ї входили не тільки родичі, її членами були діти, поки вони знаходилися під владою батька, жінка, невістки, онуки, усиновлені особи та інші. Усі вони називалися агнатами. Зв'язки між членами сім'ї встановлювались не стільки по лінії кровної спорідненості, скільки по лінії «юридичної спорідненості». Всі інші кровні родичі домовладики та членів його сім'ї називалися когнатами. Форми шлюбу були різні, але найбільш поширеним був шлюб «з владою чоловіка». Існувала сильна батьківська влада: батько міг як завгодно покарати своїх дітей, продати їх у рабство.
Найдавнішою формою судового процесу в Римі був легісакційт ний. Для нього був характерним поділ на дві стадії судочинства: «ін юре» та «ін юдиціо». На першій стадії справа розглядалась у прето-Ра, який встановлював правомірність позову. Позивач повинен був викликати відповідача до претора, а якщо відповідач не з'являвся, мав право «накласти на нього руку» і привести його силоміць. Перед претором сторони в урочистих формулах висловлювали свої пре-Тензії. Було п'ять форм легісакційного процесу. Серед них була і така, Де сторони вносили грошову заставу. Сторона, що програвала спра-ВУ> втрачала свою заставу, і вона переходила до казни.
Коли сторони не доходили згоди, процес вступав у другу стадію.
Ретор призначав суддю, який- і розглядав справу. Такий суддя зна-
66
67
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
йомився з доказами, заслуховував виступи сторін або їх захист свідків, після чого і виносив остаточне рішення.
Римське право класичного і посткласичного періодів. УІ
сичний період глибоку і тонку розробку отримало римське прив право. Воно досягло високого для свого часу рівня юридичної • ніки, мало великий вплив на наступну історію права.
Центральне місце в римському приватному праві займало і вове регулювання речених відносин. З практичною метою риме юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ] чей на макциповані та неманциповані, на рухомі та нерухомі, на І лучені з цивільного обігу і невилучені, ка подільні та неподільні і',
Нові, більш складні умови життя, розширення території Рип кої держави викликали появу нових видів права власності. Квірк власність, яка була пов'язана з римським громадянством, мала І то незручностей, і тому в межах преторського права було розр но конструкцію так званої преторської або бонітарної власності., захисту прав бонітарного власника претори використовували Гне тут давності набуття.
З розширенням кордонів Римської держави і зростанням чисіе ності іноземців отримали визнання і правовий захист провіні власність (для римських громадян) і власність перегринів. Прой цінна власність мала своїм об'єктом землі та інше нерухоме завойованих територій (провінцій). Вважалося, що такі землі на жать усій римській общині, а громадяни одержували такі землІ| правах володіння за орендну плату. Тепер ця форма володіння І самостійним видом права власності. В результаті діяльності пре були створені судові формули спеціально для захисту права власне перегринів. Таким чином, з'явився новий інститут права власності! власність перегринів.
Римські юристи розкрили юридичний зміст права власності, і релічивши основні повноваження власника: право володіння, пр користування, право розпорядження, право на плоди або приб> які приносить річ, право витребування майна від третіх осіб. Щ: власності розглядалось як найбільш повне панування особи над ] чами, як абсолютне та необмежене право.
В період домінату основним засобом переходу права власної стає так звана традиція. Тут право власності набувалося в силу са фактичної передачі речі. Дальший розвиток отримує набузна давніс
68
Розділ II
Т к після десяти років добросовісного і безперервного володіння це яво визнавалося тепер навіть за перегрівами. Розвивається і такий д речевого права, як право на чужі речі і земельний сервітут (право пасти худобу на чужому вигоні і т.д.). З'явився емфітевзис — довгострокова оренда необроблених ділянок'вемлі, виник ще один вид права на чужу річ — суперфіцій, тобто довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування будівлею, зведеною на чужій землі Багато нового з'явилось і в заставному праві. Великого поширення наприклад, у цей період набула іпотека, коли заставлена річ залишалась у володінні боржника.
Право зобов'язань взагалі було найбільш розробленою частиною римського права в класичний період. Воно виступало як юридична форма майнового обігу і як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже, право зобов'язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв'язки, за якими одна особа може вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.
Важливе значення мали розроблені римськими юристами загальні положення про договір, або контракт. Так, для укладення договору повинна бути обопільна згода сторін, добровільність угоди, відсутність обману або погрози. Договори розглядалися як непорушні і повинні були суворо дотримуватись.
Усі договори за класифікацією римських юристів розподілялися на чотири групи: вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. Підставою для такого поділу служила різниця в умовах і формі укладення угоди.
Договори, юридична сила яких виникала внаслідок виголошення певної словесної формули, називалися вербальними контрактами. Сюди, наприклад, належала стипуляція. Договори, укладення яких вимагало обов'язкової письмової форми, називалися літеральними. Договори, юридична сила яких ґрунтувалася на фактичній Передачі речі, що була предметом угоди, називалися реальними. аме з цього моменту, а не після досягнення угоди, реальний контракт вважався дійсним. І, нарешті, договори, де юридичні наслідки аставали з моменту досягнення і оформлення угоди, називалися консенсуальними.
Найбільш розробленими і найменш формальними були консен-Уальні договори. До групи консенсуальних контрактів належали такі г°вори: купівлі-продажу, наймання, товариства, доручення.
69
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
Держава і право античного світу
л
Розділ II
Подальшого розвитку в класичний період набули і зобов'язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з'являлися нові види тіриватних деліктів: обман, погроза тощо.
Для шлюбно-сімейного права характерною рисою був розклад патріархальної сім'ї. Шлюб з владою чоловіка з II століття н.е. практично вже не зустрічався. Стає поширеною нова форма шлюбу — шлюб без влади чоловіка. Жінка при такому шлюбі не поривала зв'язків зі своєю колишньою родиною, зберігала майнову самостійність. Великого поширення згодом набули позашлюбні стосунки.
Розклад патріархальної сім'ї знайшов свій вияв і в ослабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, посилилася майнова самостійність підвладних членів сім'ї. Зміни відбувались і в праві спадкування. Значно ширшим стало коло спадкоємців за законом, передусім за рахунок кровних родичів — когнатів. Вводиться в практику поняття обов'язкових законних спадкоємців — дітей, батьків, подружжя, які, незважаючи навіть на існування заповіту, мали нраво на певну частку майна померлого.
У період імперії значною мірою зберігалося і діяло республіканське законодавство про злочини і покарання, яке доповнювалося численними імператорськими конституціями.
Якщо в період Республіки злочинними вважалися тільки навмисні дії, то в імператорських конституціях була встановлена відпові-. дальність і за злочини, вчинені з необережності. Раніше посягання на злочин не відрізнялося від скоєння злочину і каралися вони однаково. В період імперії юристи почали розрізняти приготування до злочину від скоєного злочину. З'явилося в цей час і поняття осудності.
Характерною тенденцією в розвитку права було те, що низка приватних деліктів поступово стає кримінальними злочинами (крадіжка зі зломом, крадіж на великих шляхах і т.д.). З'являються і нові злочини: змова проти імператора, замах на життя імператора, підробка державних документів, підбурювання рабів до бунту, привласнення державного майна, образа релігії, церкви, священиків, несплата податків і т.ін. Зростає кількість військових злочинів: зрада в бою, дезертирство, самовільне ведення війни, підбурювання війська до бунту. Значно зріс перелік злочинів проти власності, проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи: убивство, а також виготовлення і носіння приватними особами знарядь для вбивства, в тому числі отрути, побиття когось за допомогою залучених з цією метою осіб, вигнання з
власного дому, самовільний вступ кредитора у володіння майном боржника, викрадення вільних людей, а також заманювання і переховування чужих рабів і т.д.
В імператорському Римі зростає також перелік покарань. З часів домінату метою покарань стає залякуваная. При імператорах поновлюється смертна кара в різних видах: повішення, спалення, розп'яття на хресті та ін. Винних кидали на поталу диким звірам, направляли на каторжні роботи в державних рудниках, таврували розпеченим залізом. Застосовувався і такий вид покарань, як заслання, Зустрічалися тілесні покарання, відома була і конфіскація майна.
Характерною рисою імператорського періоду є становий принцип кримінальної відповідальності. Так, представники вищих станів — сенатори, вершники — звільнялися від примусових робіт, тілесних покарань, смертна кара застосовувалась до них лише в чотирьох випадках, тоді як до представників нижчих станів — у тридцять одному випадку.
Відбулися за часів імперії суттєві зміни і в судочинстві. Легісак-ційний процес змінюється формулярним. У цьому процесі значно зростає роль претора, який на стадії «ін юре» надавав претензіям сторін відповідне юридичне оформлення. Він складав письмову юридичну формулу, в якій викладав суть справи і передавав її судді, якого призначав для конкретного розгляду справи. Формулярний процес передбачав залучення юристів для допомоги сторонам у викладі їх позицій, забезпечення доказами. Цим він сприяв розвиткові римської юриспруденції.
За часів домінату реформою Діоклетіана було введено третю форму процесу — екстраординарну. Тут зникає традиційний розподіл процесу на дві стадії. Магістрат тепер веде справу з початку до кінця, поєднуючи слідчі та судові функції, повністю втрачається принцип змагальності. Процес стає таємним, закритим. Засідання відбувалося за закритими дверима. Сторони вносили судове мито на покриття судових витрат. Увесь хід процесу знаходив відображення в судових протоколах. Вирішальне значення серед доказів мало признання підсудного, якого добивалися умовляннями, погрозами, тортурами.
У період імперії були створені спеціальні станові суди, які розглядали справи сенаторів, військових, духовенства.
70
ч
астина друга
72
ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА СЕРЕДНІХ ВІКІВ
Оагибель Західної Римської імперії, останньої світової рабовласницької держави, знаменувала собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду — Середньовіччя. На зміну рабовласницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного жи гтя і організації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був нов 'язаний з розвитком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлювала характер суспільства.
Незважаючи на значну різноманітність конкретних ; форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах, можна, проте, виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму, які були відомі історії. ;' Пертий з них притаманний тим народам, у яких ви-: никнення феодального суспільства і феодальної держави відбувалося в процесі безпосереднього розкладу родоплемінного устрою. І хоч тут з'являлося рабство, рабовласницький устрій не набував значного розвитку, поступаючись місцем феодальним відносинам, що активно формувалися в цей час. Саме на такий шлях вступила у своєму розвиткові більшість народів Європи, в тому числі північно-германські і слов'янські племена. Таким же був розвиток Японії та арабських племен.
Другий шлях був характерний для тих країн, де становлення феодалізму відбувалося в надрах вже існуючого тут рабовласницького суспільства через тривалу еволюцію рабовласницького суспільно-політичного ладу, поступове визрівання феодальної державності та права, посилення політичної влади феодалів. Таким, наприклад, був розвиток
Феодальна держава і прако ____« країнах Європії_____
л
Розділ І
багатьох азіатських країн — Китаю, Індії тощо. Подібний шлях був властивий і для Візантії.
Зрозуміло, що різні шляхи* переходу до феодалізму обумовили і конкретно-історичні форми соціальної стратифікації і специфіку правового становища окремих груп населення феодального суспільства в тих чи інших країнах. Але у всіх без винятку феодальних державах існували панівні верстви феодалів, які були суб'єктами права приватної або державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, які вели дрібне господарство і були змушені у зв'язку з системою позаекономічного примусу віддавати значну частину отриманого ними продукту представникам панівної верхівки.
Соціальна і правова структура населення у феодальних державах визначалась особливою складністю. Так, у багатьох країнах поряд з основними станами, а також у їх складі існували численні групи населення, які відчутно різнилися між собою за своїм правовим статусом.
Значного розвитку становий устрій набув у феодальному суспільстві в країнах Європи. У феодальних державах Сходу станові відмінності нерідко виникали з історично усталених кастових, племінних, національних поділів, які дістали правове закріплення, а також із релігійної належності людей, їх місця у державному апараті і т.д.
З урахуванням цих особливостей процесу становлення феодалізму увесь матеріал з історії феодальної держа-. ви і права в епоху Середньовіччя слід розподіляти на дві частини: феодальна держава і право в країнах Європи і феодальна держава і право в країнах Азії та Африки.
Розділ І
ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО В КРАЇНАХ ЄВРОПИ
§1. Виникнення феодальної держави
.І Аершою феодальною політичною структурою на території Західної Європи була держава Франків, розташована на
73
Частина друга
Історія держави і права ____Середніх віків_____
Феодальна держава і право \ ____в країнах Європи_____________
Розділ І
території римської провінції Галлії. Основою цієї держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Серед них на кінець V століття н.е. відокремлюються салічні (приморські) франки, у яких вже розпочався процес державотворення. Вони підкорюють сусідні племена і в VI столітті завойовують майже всю Галлію.
Держава Франків у своєму розвитку пройшла два основних періоди: перший — правління Меровінгів (кінець V ст. — VII ст.) — нащадків військового вождя (дуче) Меровея, який хоробро бився з Ат-тилою, і другий — правління Каролінгів (УШ-ІХ ст.) — наступників майордому меровінзьких королів Карла Мартелла, який 753 року здійснив державний переворот і захопив владу у Франкській державі. Процес феодалізації, що розгорнувся у франків, поява і розвиток феодальної власності на землю мали своїм безпосереднім наслідком розпад Франкської імперії — розподіл її відповідно до умов Вер-денського договору 843 року між онуками останнього франкського імператора Карла Великого.
Поділ привів до того, що на руїнах імперії Карла Великого виникли нові феодальні держави — Франція, яка охоплювала землі на захід від Рейну, Німеччина, розташована на землях східних франків, та Італія. Історія цих феодальних держав починається, таким чином, з IX століття.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Були передбачені в Законах XII таблиць і окремі випадки пошкодження або знищення чужих речей. Винного зобов'язували відшкодувати вартість пошкодженого майна, повернути збитки у подвійному розмірі, а інколи сікли і навіть страчували. Так, у випадку злісного вирубування чужих дерев винному належало заплатити двадцять п'ять асів за кожне дерево. Були відомі і публічні делікти, тобто злочини, які каралися від імені римського народу.
У Римі панувала господарсько-відособлена сім'я на чолі з домо-владикою. Його влада над усіма членами сім'ї була абсолютною. До складу римської сім'ї входили не тільки родичі, її членами були діти, поки вони знаходилися під владою батька, жінка, невістки, онуки, усиновлені особи та інші. Усі вони називалися агнатами. Зв'язки між членами сім'ї встановлювались не стільки по лінії кровної спорідненості, скільки по лінії «юридичної спорідненості». Всі інші кровні родичі домовладики та членів його сім'ї називалися когнатами. Форми шлюбу були різні, але найбільш поширеним був шлюб «з владою чоловіка». Існувала сильна батьківська влада: батько міг як завгодно покарати своїх дітей, продати їх у рабство.
Найдавнішою формою судового процесу в Римі був легісакційт ний. Для нього був характерним поділ на дві стадії судочинства: «ін юре» та «ін юдиціо». На першій стадії справа розглядалась у прето-Ра, який встановлював правомірність позову. Позивач повинен був викликати відповідача до претора, а якщо відповідач не з'являвся, мав право «накласти на нього руку» і привести його силоміць. Перед претором сторони в урочистих формулах висловлювали свої пре-Тензії. Було п'ять форм легісакційного процесу. Серед них була і така, Де сторони вносили грошову заставу. Сторона, що програвала спра-ВУ> втрачала свою заставу, і вона переходила до казни.
Коли сторони не доходили згоди, процес вступав у другу стадію.
Ретор призначав суддю, який- і розглядав справу. Такий суддя зна-
66
67
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
йомився з доказами, заслуховував виступи сторін або їх захист свідків, після чого і виносив остаточне рішення.
Римське право класичного і посткласичного періодів. УІ
сичний період глибоку і тонку розробку отримало римське прив право. Воно досягло високого для свого часу рівня юридичної • ніки, мало великий вплив на наступну історію права.
Центральне місце в римському приватному праві займало і вове регулювання речених відносин. З практичною метою риме юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ] чей на макциповані та неманциповані, на рухомі та нерухомі, на І лучені з цивільного обігу і невилучені, ка подільні та неподільні і',
Нові, більш складні умови життя, розширення території Рип кої держави викликали появу нових видів права власності. Квірк власність, яка була пов'язана з римським громадянством, мала І то незручностей, і тому в межах преторського права було розр но конструкцію так званої преторської або бонітарної власності., захисту прав бонітарного власника претори використовували Гне тут давності набуття.
З розширенням кордонів Римської держави і зростанням чисіе ності іноземців отримали визнання і правовий захист провіні власність (для римських громадян) і власність перегринів. Прой цінна власність мала своїм об'єктом землі та інше нерухоме завойованих територій (провінцій). Вважалося, що такі землі на жать усій римській общині, а громадяни одержували такі землІ| правах володіння за орендну плату. Тепер ця форма володіння І самостійним видом права власності. В результаті діяльності пре були створені судові формули спеціально для захисту права власне перегринів. Таким чином, з'явився новий інститут права власності! власність перегринів.
Римські юристи розкрили юридичний зміст права власності, і релічивши основні повноваження власника: право володіння, пр користування, право розпорядження, право на плоди або приб> які приносить річ, право витребування майна від третіх осіб. Щ: власності розглядалось як найбільш повне панування особи над ] чами, як абсолютне та необмежене право.
В період домінату основним засобом переходу права власної стає так звана традиція. Тут право власності набувалося в силу са фактичної передачі речі. Дальший розвиток отримує набузна давніс
68
Розділ II
Т к після десяти років добросовісного і безперервного володіння це яво визнавалося тепер навіть за перегрівами. Розвивається і такий д речевого права, як право на чужі речі і земельний сервітут (право пасти худобу на чужому вигоні і т.д.). З'явився емфітевзис — довгострокова оренда необроблених ділянок'вемлі, виник ще один вид права на чужу річ — суперфіцій, тобто довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування будівлею, зведеною на чужій землі Багато нового з'явилось і в заставному праві. Великого поширення наприклад, у цей період набула іпотека, коли заставлена річ залишалась у володінні боржника.
Право зобов'язань взагалі було найбільш розробленою частиною римського права в класичний період. Воно виступало як юридична форма майнового обігу і як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже, право зобов'язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв'язки, за якими одна особа може вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.
Важливе значення мали розроблені римськими юристами загальні положення про договір, або контракт. Так, для укладення договору повинна бути обопільна згода сторін, добровільність угоди, відсутність обману або погрози. Договори розглядалися як непорушні і повинні були суворо дотримуватись.
Усі договори за класифікацією римських юристів розподілялися на чотири групи: вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. Підставою для такого поділу служила різниця в умовах і формі укладення угоди.
Договори, юридична сила яких виникала внаслідок виголошення певної словесної формули, називалися вербальними контрактами. Сюди, наприклад, належала стипуляція. Договори, укладення яких вимагало обов'язкової письмової форми, називалися літеральними. Договори, юридична сила яких ґрунтувалася на фактичній Передачі речі, що була предметом угоди, називалися реальними. аме з цього моменту, а не після досягнення угоди, реальний контракт вважався дійсним. І, нарешті, договори, де юридичні наслідки аставали з моменту досягнення і оформлення угоди, називалися консенсуальними.
Найбільш розробленими і найменш формальними були консен-Уальні договори. До групи консенсуальних контрактів належали такі г°вори: купівлі-продажу, наймання, товариства, доручення.
69
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
Держава і право античного світу
л
Розділ II
Подальшого розвитку в класичний період набули і зобов'язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з'являлися нові види тіриватних деліктів: обман, погроза тощо.
Для шлюбно-сімейного права характерною рисою був розклад патріархальної сім'ї. Шлюб з владою чоловіка з II століття н.е. практично вже не зустрічався. Стає поширеною нова форма шлюбу — шлюб без влади чоловіка. Жінка при такому шлюбі не поривала зв'язків зі своєю колишньою родиною, зберігала майнову самостійність. Великого поширення згодом набули позашлюбні стосунки.
Розклад патріархальної сім'ї знайшов свій вияв і в ослабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, посилилася майнова самостійність підвладних членів сім'ї. Зміни відбувались і в праві спадкування. Значно ширшим стало коло спадкоємців за законом, передусім за рахунок кровних родичів — когнатів. Вводиться в практику поняття обов'язкових законних спадкоємців — дітей, батьків, подружжя, які, незважаючи навіть на існування заповіту, мали нраво на певну частку майна померлого.
У період імперії значною мірою зберігалося і діяло республіканське законодавство про злочини і покарання, яке доповнювалося численними імператорськими конституціями.
Якщо в період Республіки злочинними вважалися тільки навмисні дії, то в імператорських конституціях була встановлена відпові-. дальність і за злочини, вчинені з необережності. Раніше посягання на злочин не відрізнялося від скоєння злочину і каралися вони однаково. В період імперії юристи почали розрізняти приготування до злочину від скоєного злочину. З'явилося в цей час і поняття осудності.
Характерною тенденцією в розвитку права було те, що низка приватних деліктів поступово стає кримінальними злочинами (крадіжка зі зломом, крадіж на великих шляхах і т.д.). З'являються і нові злочини: змова проти імператора, замах на життя імператора, підробка державних документів, підбурювання рабів до бунту, привласнення державного майна, образа релігії, церкви, священиків, несплата податків і т.ін. Зростає кількість військових злочинів: зрада в бою, дезертирство, самовільне ведення війни, підбурювання війська до бунту. Значно зріс перелік злочинів проти власності, проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи: убивство, а також виготовлення і носіння приватними особами знарядь для вбивства, в тому числі отрути, побиття когось за допомогою залучених з цією метою осіб, вигнання з
власного дому, самовільний вступ кредитора у володіння майном боржника, викрадення вільних людей, а також заманювання і переховування чужих рабів і т.д.
В імператорському Римі зростає також перелік покарань. З часів домінату метою покарань стає залякуваная. При імператорах поновлюється смертна кара в різних видах: повішення, спалення, розп'яття на хресті та ін. Винних кидали на поталу диким звірам, направляли на каторжні роботи в державних рудниках, таврували розпеченим залізом. Застосовувався і такий вид покарань, як заслання, Зустрічалися тілесні покарання, відома була і конфіскація майна.
Характерною рисою імператорського періоду є становий принцип кримінальної відповідальності. Так, представники вищих станів — сенатори, вершники — звільнялися від примусових робіт, тілесних покарань, смертна кара застосовувалась до них лише в чотирьох випадках, тоді як до представників нижчих станів — у тридцять одному випадку.
Відбулися за часів імперії суттєві зміни і в судочинстві. Легісак-ційний процес змінюється формулярним. У цьому процесі значно зростає роль претора, який на стадії «ін юре» надавав претензіям сторін відповідне юридичне оформлення. Він складав письмову юридичну формулу, в якій викладав суть справи і передавав її судді, якого призначав для конкретного розгляду справи. Формулярний процес передбачав залучення юристів для допомоги сторонам у викладі їх позицій, забезпечення доказами. Цим він сприяв розвиткові римської юриспруденції.
За часів домінату реформою Діоклетіана було введено третю форму процесу — екстраординарну. Тут зникає традиційний розподіл процесу на дві стадії. Магістрат тепер веде справу з початку до кінця, поєднуючи слідчі та судові функції, повністю втрачається принцип змагальності. Процес стає таємним, закритим. Засідання відбувалося за закритими дверима. Сторони вносили судове мито на покриття судових витрат. Увесь хід процесу знаходив відображення в судових протоколах. Вирішальне значення серед доказів мало признання підсудного, якого добивалися умовляннями, погрозами, тортурами.
У період імперії були створені спеціальні станові суди, які розглядали справи сенаторів, військових, духовенства.
70
ч
астина друга
72
ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА СЕРЕДНІХ ВІКІВ
Оагибель Західної Римської імперії, останньої світової рабовласницької держави, знаменувала собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду — Середньовіччя. На зміну рабовласницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного жи гтя і організації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був нов 'язаний з розвитком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлювала характер суспільства.
Незважаючи на значну різноманітність конкретних ; форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах, можна, проте, виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму, які були відомі історії. ;' Пертий з них притаманний тим народам, у яких ви-: никнення феодального суспільства і феодальної держави відбувалося в процесі безпосереднього розкладу родоплемінного устрою. І хоч тут з'являлося рабство, рабовласницький устрій не набував значного розвитку, поступаючись місцем феодальним відносинам, що активно формувалися в цей час. Саме на такий шлях вступила у своєму розвиткові більшість народів Європи, в тому числі північно-германські і слов'янські племена. Таким же був розвиток Японії та арабських племен.
Другий шлях був характерний для тих країн, де становлення феодалізму відбувалося в надрах вже існуючого тут рабовласницького суспільства через тривалу еволюцію рабовласницького суспільно-політичного ладу, поступове визрівання феодальної державності та права, посилення політичної влади феодалів. Таким, наприклад, був розвиток
Феодальна держава і прако ____« країнах Європії_____
л
Розділ І
багатьох азіатських країн — Китаю, Індії тощо. Подібний шлях був властивий і для Візантії.
Зрозуміло, що різні шляхи* переходу до феодалізму обумовили і конкретно-історичні форми соціальної стратифікації і специфіку правового становища окремих груп населення феодального суспільства в тих чи інших країнах. Але у всіх без винятку феодальних державах існували панівні верстви феодалів, які були суб'єктами права приватної або державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, які вели дрібне господарство і були змушені у зв'язку з системою позаекономічного примусу віддавати значну частину отриманого ними продукту представникам панівної верхівки.
Соціальна і правова структура населення у феодальних державах визначалась особливою складністю. Так, у багатьох країнах поряд з основними станами, а також у їх складі існували численні групи населення, які відчутно різнилися між собою за своїм правовим статусом.
Значного розвитку становий устрій набув у феодальному суспільстві в країнах Європи. У феодальних державах Сходу станові відмінності нерідко виникали з історично усталених кастових, племінних, національних поділів, які дістали правове закріплення, а також із релігійної належності людей, їх місця у державному апараті і т.д.
З урахуванням цих особливостей процесу становлення феодалізму увесь матеріал з історії феодальної держа-. ви і права в епоху Середньовіччя слід розподіляти на дві частини: феодальна держава і право в країнах Європи і феодальна держава і право в країнах Азії та Африки.
Розділ І
ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО В КРАЇНАХ ЄВРОПИ
§1. Виникнення феодальної держави
.І Аершою феодальною політичною структурою на території Західної Європи була держава Франків, розташована на
73
Частина друга
Історія держави і права ____Середніх віків_____
Феодальна держава і право \ ____в країнах Європи_____________
Розділ І
території римської провінції Галлії. Основою цієї держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Серед них на кінець V століття н.е. відокремлюються салічні (приморські) франки, у яких вже розпочався процес державотворення. Вони підкорюють сусідні племена і в VI столітті завойовують майже всю Галлію.
Держава Франків у своєму розвитку пройшла два основних періоди: перший — правління Меровінгів (кінець V ст. — VII ст.) — нащадків військового вождя (дуче) Меровея, який хоробро бився з Ат-тилою, і другий — правління Каролінгів (УШ-ІХ ст.) — наступників майордому меровінзьких королів Карла Мартелла, який 753 року здійснив державний переворот і захопив владу у Франкській державі. Процес феодалізації, що розгорнувся у франків, поява і розвиток феодальної власності на землю мали своїм безпосереднім наслідком розпад Франкської імперії — розподіл її відповідно до умов Вер-денського договору 843 року між онуками останнього франкського імператора Карла Великого.
Поділ привів до того, що на руїнах імперії Карла Великого виникли нові феодальні держави — Франція, яка охоплювала землі на захід від Рейну, Німеччина, розташована на землях східних франків, та Італія. Історія цих феодальних держав починається, таким чином, з IX століття.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56