Керівництво цим загальнонаціональним рухом опинилося в руках землевласників-креолів і буржуазних елементів, але основну масу бійців складали селяни-індійці і метиси. За часів революції були проведені певні реформи антифеодального характеру: заборонено работоргівлю, скасовано подушну подать з індійців, знищено розподіл населення на стани, проголошена необмежена приватна власність і т.д. Однак всі ці перетворення, які тією чи іншою мірою провадилися в нових незалежних державах, не привели до корінної зміни їх соціально-економічної і правової структури. Панівне становище і владу зберегли великі землевласники. Аграрне питання в ході революції не було вирішене. Зберігалося деякий час рабство негрів і індійців, залишився пеонаж.
Організація нової державної влади. У період становлення незалежних держав Латинської Америки найпоширенішою була респуб-
268
Ромашок буржуазної исрлскии І)о початку А V сі
Розділ II
ліканська доктрина. Велику роль ІуІ виправ приклад Сполучених Штатів Америки. Однак утвердження республіканського ладу відбувалося шляхом гострої боротьби. Так, у Мексиці після проголошення незалежності в 1822 році Ітурбідс оголосив себе Імператором Августином ї і лише 1824 року країна сі?ла республікою. В Аргентині «республіканська представницька форма» встановилася в 1826 році. Монархічна форма правління існувала довгий час у Бразилії. Конституція і 824 року встановлювала своєрідний «розподіл влади». Імператору Педру І належала виконавча і так звана регулятивна влада (призначення сенаторів, розпуск палати депутатів, призначення і звільнення міністрів і т.ін.). Законодавча влада здійснювалася Генеральною асамблеєю, яка складалася з Сенату і Палати депутатів, що обиралася на чотири роки. І, нарешті. Конституція декларувала незалежність суддів. У 1889 році відбулося повалення монархії. У 1891 році була прийнята нова республіканська конституція Бразилії, яка сприйняла державний лад Сполучених Штатів.
Гострі розбіжності виникали при вирішенні питання про державну єдність і ступінь централізації державного управління. Такі лідери визвольного руху, як Ф. Міранда, С. Болівар та інші з метою об'єднання всіх патріотичних скл виступали за угворення великих централізованих унітарних держав. Тим часом місцеві поміщики-латифундисти відстоювали, як правило, сепаратизм, партикуляризм, шо давало їм усю повноту влади на місцях, а тому вони підтримували ідею федеративного державного устрою.
Особливо напруженою була боротьба між цими напрямками в Аргентині. Спочатку тут перемогу отримали прихильники сильної централізованої держави, але в 1831 році був прийнятий Федеральний пакт, який за своїм змістом нагадував Статті конфедерації США 1781 року. Відповідно до Конституції 1891 року набирає федерального устрою Бразилія, яка тепер отримує назву Сполучені штати Бразилії.
Своєрідна державна організація була запропонована С. Боліваром для Болівії. Розроблена ним Конституція Болівії 1826 року передбачала сильну державну владу. Вона була побудована на принципі розподілу влади, причім поряд з законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади Конституція виділяла так звану «виборчу владу», тобто право участі у виборах.
Законодавчий корпус включав три палати: Трибунат. Сенат і Цен-зорат. Виконавча влада вручалася незмінному президенту, який призначав за згодою палат віце-президента і міністрів. Але надії Боліва-
269
І
Частина третя
Історія держави і права Нового часу
ра вирішити всі проблеми шляхом простої централізації урядової влади не виправдалися. В 1829 році Конституція 1826 року була скасована. В Болівії почалася тривала смуга політичної нестійкості.
В цілому держави Латинської Америки були президентськими республіками. В деяких країнах президент обирався за зразком США посередніми виборами. Так, в Аргентині глава держави і віце-президент визначалися колегією вибірників. В інших державах (Бразилія, Перу, Болівія) президент обирався прямим голосуванням.
Характерною особливістю державно-правової і політико-пар-тійної структури латиноамериканських держав був кауділізм — політичне лідерство, яке базувалося на персональному авторитеті диктатора і військовій силі групування, що мало владу або боролося за неї. Військові диктатори — каудільо спиралися на місцевих поміщиків, власні збройні загони, використовували політичні партії.
Державні перевороти ставали звичайним явищем у більшості латиноамериканських держав, що призводило до соціальної нестабільності. Так, у Колумбії було в цей період розв'язано двадцять сім громадянських воєн. Суперницькі угруповання Болівії до 1898 року зробили більше шістдесяти переворотів, жертвами яких стали шість президентів. У Гондурасі до 1903 року сто п'ятнадцять разів змінювалася влада.
Диктатори, які здійснювали державні перевороти, і політичні угруповання, що їх підтримували, намагалися посилити свою владу шляхом пристосування всього державного апарату до своїх політичних інтересів. У зв'язку з цим каудільо, як правило, скасовували раніше діючі конституції і організовували розробку і «прийняття» нових конституційних актів. Так, в Еквадорі в XIX столітті змінилося дванадцять конституцій, у Болівії — дев'ять, в Колумбії — одинадцять, в Венесуелі — одинадцять і т.д.
Сполучені Штати використовують каудилізм у своїх інтересах. Диктатури, які встановлювалися за допомогою США (у Венесуелі, Панамі, на Гаїті), були найбільш антинародними і найбільш терористичними.
Глава VIII КОЛОНІАЛЬНІ ІМПЕРІЇ
Великі географічні відкриття XV століття поклали початок гострій боротьбі європейських держав за нові невідомі землі. Першими на
270
Розвиток буржуазної держави \ до початку XX століття___ \
Розділ II
шлях загарбання далеких земель вступили Іспанія і Португалія і деякий час безроздільно панували на морях і океанах. Але поступово й інші держави Європи починають провадити політику колоніальних захватів. Боротьба між ними за нові володіння особливо загострилась у XVIII столітті, коли була підірвана колоніальна монополія Іспанії та Португалії і на перше місце серед держав-колонізаторів вийшли Англія, Франція і Голландія.
Британська колоніальна імперія. Спочатку Англія проводила лише розвідку заморських територій, дозволяючи своїм піратам (Рейлі, Дрейку) нападати на іспанські і португальські кораблі і грабувати їх. У XVII столітті в боротьбу вступають англійські торговельні компанії, а Ост-Індська компанія отримує Хартію на монопольну торгівлю з Індією.
Англійці проникають у Північну Америку, ведуть боротьбу з Францією у Вест-Індії. У XIX столітті Англія захоплює Індію, починає війну проти Афганістану і Китаю, вторгається в Ефіопію, Бірму. На кінець XIX століття Англія стає найбільшою колоніальною імперією світу, її володіння можна знайти на всіх материках: в Америці — Канада, в Африці — Нігерія, Гана, Кенія, Родезія та ін., в Азії—Індія, Бірма, Цейлон, Малайя, в Європі — Ірландія, Гібралтар, Мальта, а також Австралія, Нова Зеландія і численні острова в морях і океанах. А це означало, що на землях Британської колоніальної імперії проживала одна п'ята усього населення земної кулі.
Щоб утримувати колоніальні володіння в покорі, застосовувалося відверте насильство. Але загострення національно-визвольної боротьби, досвід війни за незалежність у Північній Америці змусили метрополію шукати більш ефективних форм управління колоніями.
Слід визнати, що англійська промислова буржуазія створила досить гнучку систему управління, побудовану на принципі «розділяй і пануй», яка дозволяла підтримувати колоніальний режим. Опір місцевого населення придушувався, знищувалися цілі племена (плем'я коса — в Південній Америці, маорі — в Новій Зеландії), і робилося це часто «чужими руками» (німецькі солдати в Північній Америці, сипаї в Індії).
Законодавча влада в Британській колоніальній імперії належала парламенту, а також уряду, який міг видавати нормативні акти для колоній у вигляді «наказів короля у Раді». В 1768 році з'явилася спеціальна посада державного секретаря у справах колоній, а 1854 року було створено міністерство колоній. Вищою апеляційною інстанцією
271
Частина третя
Історія держави і права ______Нового часу____
для судових установ колоній був Судовий комітет Таємної ради Великобританії.
Організація колоніального управління визначалася поділом британських колоній на «завойовані» і «переселенські». Перші з них були зовсім позбавлені політичної автономії. На чолі таких колоній стояли генерал-губернатори або губернатори, які управляли колоніями від імені корони. Тут панували британські чиновники, поліція, судді. Місцеве населення не брало участі в управлінні. В деяких «завойованих» колоніях створювалися представницькі органи як дорадчі установи при генерал-губернаторі.
Такими колоніями були африканські володіння — Нігерія, Кенія, Золотий Берег та ін.
Певна своєрідність в управлінні була притаманна Індії, яку Англія загарбала в XVIII столітті. До 1773 року необмеженим господарем англійських володінь в Індії була Ост-Індська компанія. Однак наприкінці XVIII століття над колонією встановлюється контроль парламенту Англії, а надалі в Індію призначається генерал-губернатор. За Актом 1784 року управління Індією було поділено між Секретним комітетом Ост-Індської компанії і Контрольною радою англійського уряду. Поступово створюються адміністративно-податковий і поліцейський апарат колонізаторів, судова система, військові сили, до складу яких включали підрозділи з корінних мешканців Індії.
Повстання в 1857 році сипаїв — індійських солдатів, які перебували на англійській службі, примусило британський уряд змінити систему управління Індією. Влада Ост-Індської компанії була ліквідована. Главою індійської адміністрації був проголошений генерал-губернатор (віце-король), який був підпорядкований спеціально створеному міністерству у справах Індії. У 1877 році англійську королеву Вікторію урочисто проголосили імператрицею Індії. Таким чином, управління повністю опинилося в руках англійців, місцеве населення ніякої участі в ньому не браіо.
Інша система управління склалася в колоніях, де переважною частиною населення були переселенці з самої Англії та інших європейських країн. Такими були північноамериканські колонії, Австралія, Нова Зеландія. З самого початку вони перебували в більш сприятливих умовах, і тут поступово утворився режим адміністративної, а з часом і політичної автономії.
У середині XVIII століття в таких колоніях почалося створення представницьких органів самоврядування. Однак колоніальні парла-
272
Розвиток буржуазної дерлсаки
до початку XX сто.іітпія __ \____
Розділ II
менти були обмежені у своїх правах, бо вища законодавча, виконавча і судова влада залишалась у британських генерал-губернаторів. Першою з переселенських колоній дістає фактичне самоврядування Канада, в окремих провінціях якої з'являється інститут відповідального уряду. Якщо колоніальний парламент виносив вотум недовіри колоніальному уряду, роль якого виконувала Рада при губернаторі, то уряд міг бути розпущеним. Поступово представницьке правління з відповідальними міністерствами набувають і інші переселенські колонії.
.Для всіх цих колоній дуже важливе значення мав виданий 1865 року Акт РІро дійсність колоніальних законів. Відповідно до нього акти законодавчих органів переселенських колоній можна було визнати недійсними тільки в тому разі, коли вони якось суперечили актам британського парламенту, що стосувалися цієї колонії. Крім цього, законодавчі органи колоній одержали право засновувати судові органи і видавати акти, які регулювали їх діяльність.
У 1867 році британський парламент прийняв Акт про Британську Північну Америку, який став Конституцією Канади. Самоврядування Канади втілювало основні риси англійської конституційної практики: двопалатний парламент, відповідальний уряд, прем'єр-міністр. Главою Канади проголошувався король Англії, якого репрезентував генерал-губернатор з дуже широкими правами.
В акті 1867 року Канада була названа домініоном. Надалі таким терміном почали називати колонії, які мали право на самоврядування, а Конституція Канади стала зразком наступних конституцій британських домініонів.
Наприкінці XIX століття Англія вимушена була погодитися на об'єднання кількох розрізнених австралійських колоній у федеративний союз. Конституція Австралійського союзу, яка набула чинності з 1 січня 1901 року, була побудована, як і канадська. Двопалатний парламент, уряд і генерал-губернатор, що представляв англійську корону, — такою була структура вищих органів влади і управління.
У 1909 році права домініону були надані насильно приєднаному Південно-Африканському союзу. Уряд домініону мав досить значну владу по відношенню до провінцій.
Починаючи з 1887 року, уряд Великобританії став практикувати «колоніальні» конференції за участю урядів домініонів. Надалі вони отримали назву «імперських конференцій».
Французька колоніальна імперія. Початок французької колоніальної експансії можна датувати XVI століттям. Франція вимуше-
273
Частина третя
Історія держави і права ____Нового часу____
на була вести важку боротьбу з такими конкурентами, як Іспанія і Португалія. На початку XVII століття Франція проникає в Канаду, потім захоплює Мартишку, Гваделупу, частину Гаїті, починає війну в Китаї. Але потім настає період невдач. Франція втрачає Канаду, Індію і деякі інші території, і вони переходять до Англії.
Нові колоніальні загарбання Франція розпочинає вже після буржуазної революції. У 1830 році починається завоювання Алжиру. В середині XIX століття були захоплені Кхмер (Кампучія), Мавританія. На кінець XIX століття виникає величезна колоніальна імперія, до складу якої були включені Туніс, Марокко, Сенегал, Гвінея, Французьке Конго та ін. Якщо в 1870 році населення французьких колоній налічувало шість мільйонів чоловік, то до початку Першої світової війни воно становило 55 мільйонів чоловік.
З метою організації управління французькі колоніальні володіння були розділені на чотири генерал-губернаторства: Французька Західна Африка, Французька екваторіальна Африка, Мадагаскар і Індокитай.
Індокитай, який був найбагатшим володінням, у свою чергу розподілявся на декілька частин: Кохінхіна (Південний В'єтнам), Аннам (Центральний В'єтнам), Тонкій (Північний В'єтнам), Камбоджа, Лаос. Генерал-губернатор Індокитаю мав верховну владу по відношенню до всіх місцевих резидентів.
Алжир знаходився у розпорядженні міністерства внутрішніх справ. Країна була поділена на три департаменти (Північний Алжир) і південну територію. На чолі громадянського управління департаментами були поставлені префекти і генеральні ради. Але місцеве населення у своїх справах повинно було звертатися до військової влади.
У Тунісі і Марокко французький уряд залишив місцевих монархів, які перебували під контролем французьких резидентів. Французьке військове командування розділило Туніс і Марокко на військові округи на чолі з дивізійними генералами. Під час загострення національно-визвольного руху до цих офіцерів переходили всі повноваження державної влади.
Колоніальні імперії Голландії і Португалії. У ХУІ-ХУІІ століттях Голландія, на той час одна з найбільш розвинутих країн Європи, докладала багато зусиль, щоб оволодіти Ост-Індією. Після важкої боротьби з Англією Голландія утвердилася в Індонезії.
274
Розвиток буржуазної держави \ до початку XX століття____\_
Розділ II
Свої колоніальні володіння в Африці створила Португалія, яка заволоділа Анголою, Мозамбіком, частиною Гвінеї.
Глава IX
ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК БУРЖУАЗНОГО ПРАВА
Буг
уржуазне право виникає разом Із становленням буржуазної держави і розвивається як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем рабовласницького і феодального права. Відкидалися лише ті частини попереднього права, які ставали на перешкоді економічним і політичним інтересам буржуазії. Ступінь пра-вонаступництва буржуазного і дореволюційного права (римського, звичаєвого, міського і т.д.) була різною в окремих країнах, але ніде старі правові системи не були знищені повністю. Якась їх частина увійшла до буржуазного права, трансформувалась у його норми.
На момент свого зародження буржуазне право мало прогресивне значення, означало великий прогрес в історії людства. Воно юридичне закріплювало зміну феодальних відносин більш передовими на той час — буржуазними. Утвердження права буржуазного типу супроводжувалося ліквідацією середньовічних обмежень, скасуванням станових привілеїв, феодальної залежності селянства, цехової організації і т.ін. Відкидаючи феодальний партикуляризм, буржуазне право народжувалося в усіх країнах у вигляді національних правових систем.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Організація нової державної влади. У період становлення незалежних держав Латинської Америки найпоширенішою була респуб-
268
Ромашок буржуазної исрлскии І)о початку А V сі
Розділ II
ліканська доктрина. Велику роль ІуІ виправ приклад Сполучених Штатів Америки. Однак утвердження республіканського ладу відбувалося шляхом гострої боротьби. Так, у Мексиці після проголошення незалежності в 1822 році Ітурбідс оголосив себе Імператором Августином ї і лише 1824 року країна сі?ла республікою. В Аргентині «республіканська представницька форма» встановилася в 1826 році. Монархічна форма правління існувала довгий час у Бразилії. Конституція і 824 року встановлювала своєрідний «розподіл влади». Імператору Педру І належала виконавча і так звана регулятивна влада (призначення сенаторів, розпуск палати депутатів, призначення і звільнення міністрів і т.ін.). Законодавча влада здійснювалася Генеральною асамблеєю, яка складалася з Сенату і Палати депутатів, що обиралася на чотири роки. І, нарешті. Конституція декларувала незалежність суддів. У 1889 році відбулося повалення монархії. У 1891 році була прийнята нова республіканська конституція Бразилії, яка сприйняла державний лад Сполучених Штатів.
Гострі розбіжності виникали при вирішенні питання про державну єдність і ступінь централізації державного управління. Такі лідери визвольного руху, як Ф. Міранда, С. Болівар та інші з метою об'єднання всіх патріотичних скл виступали за угворення великих централізованих унітарних держав. Тим часом місцеві поміщики-латифундисти відстоювали, як правило, сепаратизм, партикуляризм, шо давало їм усю повноту влади на місцях, а тому вони підтримували ідею федеративного державного устрою.
Особливо напруженою була боротьба між цими напрямками в Аргентині. Спочатку тут перемогу отримали прихильники сильної централізованої держави, але в 1831 році був прийнятий Федеральний пакт, який за своїм змістом нагадував Статті конфедерації США 1781 року. Відповідно до Конституції 1891 року набирає федерального устрою Бразилія, яка тепер отримує назву Сполучені штати Бразилії.
Своєрідна державна організація була запропонована С. Боліваром для Болівії. Розроблена ним Конституція Болівії 1826 року передбачала сильну державну владу. Вона була побудована на принципі розподілу влади, причім поряд з законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади Конституція виділяла так звану «виборчу владу», тобто право участі у виборах.
Законодавчий корпус включав три палати: Трибунат. Сенат і Цен-зорат. Виконавча влада вручалася незмінному президенту, який призначав за згодою палат віце-президента і міністрів. Але надії Боліва-
269
І
Частина третя
Історія держави і права Нового часу
ра вирішити всі проблеми шляхом простої централізації урядової влади не виправдалися. В 1829 році Конституція 1826 року була скасована. В Болівії почалася тривала смуга політичної нестійкості.
В цілому держави Латинської Америки були президентськими республіками. В деяких країнах президент обирався за зразком США посередніми виборами. Так, в Аргентині глава держави і віце-президент визначалися колегією вибірників. В інших державах (Бразилія, Перу, Болівія) президент обирався прямим голосуванням.
Характерною особливістю державно-правової і політико-пар-тійної структури латиноамериканських держав був кауділізм — політичне лідерство, яке базувалося на персональному авторитеті диктатора і військовій силі групування, що мало владу або боролося за неї. Військові диктатори — каудільо спиралися на місцевих поміщиків, власні збройні загони, використовували політичні партії.
Державні перевороти ставали звичайним явищем у більшості латиноамериканських держав, що призводило до соціальної нестабільності. Так, у Колумбії було в цей період розв'язано двадцять сім громадянських воєн. Суперницькі угруповання Болівії до 1898 року зробили більше шістдесяти переворотів, жертвами яких стали шість президентів. У Гондурасі до 1903 року сто п'ятнадцять разів змінювалася влада.
Диктатори, які здійснювали державні перевороти, і політичні угруповання, що їх підтримували, намагалися посилити свою владу шляхом пристосування всього державного апарату до своїх політичних інтересів. У зв'язку з цим каудільо, як правило, скасовували раніше діючі конституції і організовували розробку і «прийняття» нових конституційних актів. Так, в Еквадорі в XIX столітті змінилося дванадцять конституцій, у Болівії — дев'ять, в Колумбії — одинадцять, в Венесуелі — одинадцять і т.д.
Сполучені Штати використовують каудилізм у своїх інтересах. Диктатури, які встановлювалися за допомогою США (у Венесуелі, Панамі, на Гаїті), були найбільш антинародними і найбільш терористичними.
Глава VIII КОЛОНІАЛЬНІ ІМПЕРІЇ
Великі географічні відкриття XV століття поклали початок гострій боротьбі європейських держав за нові невідомі землі. Першими на
270
Розвиток буржуазної держави \ до початку XX століття___ \
Розділ II
шлях загарбання далеких земель вступили Іспанія і Португалія і деякий час безроздільно панували на морях і океанах. Але поступово й інші держави Європи починають провадити політику колоніальних захватів. Боротьба між ними за нові володіння особливо загострилась у XVIII столітті, коли була підірвана колоніальна монополія Іспанії та Португалії і на перше місце серед держав-колонізаторів вийшли Англія, Франція і Голландія.
Британська колоніальна імперія. Спочатку Англія проводила лише розвідку заморських територій, дозволяючи своїм піратам (Рейлі, Дрейку) нападати на іспанські і португальські кораблі і грабувати їх. У XVII столітті в боротьбу вступають англійські торговельні компанії, а Ост-Індська компанія отримує Хартію на монопольну торгівлю з Індією.
Англійці проникають у Північну Америку, ведуть боротьбу з Францією у Вест-Індії. У XIX столітті Англія захоплює Індію, починає війну проти Афганістану і Китаю, вторгається в Ефіопію, Бірму. На кінець XIX століття Англія стає найбільшою колоніальною імперією світу, її володіння можна знайти на всіх материках: в Америці — Канада, в Африці — Нігерія, Гана, Кенія, Родезія та ін., в Азії—Індія, Бірма, Цейлон, Малайя, в Європі — Ірландія, Гібралтар, Мальта, а також Австралія, Нова Зеландія і численні острова в морях і океанах. А це означало, що на землях Британської колоніальної імперії проживала одна п'ята усього населення земної кулі.
Щоб утримувати колоніальні володіння в покорі, застосовувалося відверте насильство. Але загострення національно-визвольної боротьби, досвід війни за незалежність у Північній Америці змусили метрополію шукати більш ефективних форм управління колоніями.
Слід визнати, що англійська промислова буржуазія створила досить гнучку систему управління, побудовану на принципі «розділяй і пануй», яка дозволяла підтримувати колоніальний режим. Опір місцевого населення придушувався, знищувалися цілі племена (плем'я коса — в Південній Америці, маорі — в Новій Зеландії), і робилося це часто «чужими руками» (німецькі солдати в Північній Америці, сипаї в Індії).
Законодавча влада в Британській колоніальній імперії належала парламенту, а також уряду, який міг видавати нормативні акти для колоній у вигляді «наказів короля у Раді». В 1768 році з'явилася спеціальна посада державного секретаря у справах колоній, а 1854 року було створено міністерство колоній. Вищою апеляційною інстанцією
271
Частина третя
Історія держави і права ______Нового часу____
для судових установ колоній був Судовий комітет Таємної ради Великобританії.
Організація колоніального управління визначалася поділом британських колоній на «завойовані» і «переселенські». Перші з них були зовсім позбавлені політичної автономії. На чолі таких колоній стояли генерал-губернатори або губернатори, які управляли колоніями від імені корони. Тут панували британські чиновники, поліція, судді. Місцеве населення не брало участі в управлінні. В деяких «завойованих» колоніях створювалися представницькі органи як дорадчі установи при генерал-губернаторі.
Такими колоніями були африканські володіння — Нігерія, Кенія, Золотий Берег та ін.
Певна своєрідність в управлінні була притаманна Індії, яку Англія загарбала в XVIII столітті. До 1773 року необмеженим господарем англійських володінь в Індії була Ост-Індська компанія. Однак наприкінці XVIII століття над колонією встановлюється контроль парламенту Англії, а надалі в Індію призначається генерал-губернатор. За Актом 1784 року управління Індією було поділено між Секретним комітетом Ост-Індської компанії і Контрольною радою англійського уряду. Поступово створюються адміністративно-податковий і поліцейський апарат колонізаторів, судова система, військові сили, до складу яких включали підрозділи з корінних мешканців Індії.
Повстання в 1857 році сипаїв — індійських солдатів, які перебували на англійській службі, примусило британський уряд змінити систему управління Індією. Влада Ост-Індської компанії була ліквідована. Главою індійської адміністрації був проголошений генерал-губернатор (віце-король), який був підпорядкований спеціально створеному міністерству у справах Індії. У 1877 році англійську королеву Вікторію урочисто проголосили імператрицею Індії. Таким чином, управління повністю опинилося в руках англійців, місцеве населення ніякої участі в ньому не браіо.
Інша система управління склалася в колоніях, де переважною частиною населення були переселенці з самої Англії та інших європейських країн. Такими були північноамериканські колонії, Австралія, Нова Зеландія. З самого початку вони перебували в більш сприятливих умовах, і тут поступово утворився режим адміністративної, а з часом і політичної автономії.
У середині XVIII століття в таких колоніях почалося створення представницьких органів самоврядування. Однак колоніальні парла-
272
Розвиток буржуазної дерлсаки
до початку XX сто.іітпія __ \____
Розділ II
менти були обмежені у своїх правах, бо вища законодавча, виконавча і судова влада залишалась у британських генерал-губернаторів. Першою з переселенських колоній дістає фактичне самоврядування Канада, в окремих провінціях якої з'являється інститут відповідального уряду. Якщо колоніальний парламент виносив вотум недовіри колоніальному уряду, роль якого виконувала Рада при губернаторі, то уряд міг бути розпущеним. Поступово представницьке правління з відповідальними міністерствами набувають і інші переселенські колонії.
.Для всіх цих колоній дуже важливе значення мав виданий 1865 року Акт РІро дійсність колоніальних законів. Відповідно до нього акти законодавчих органів переселенських колоній можна було визнати недійсними тільки в тому разі, коли вони якось суперечили актам британського парламенту, що стосувалися цієї колонії. Крім цього, законодавчі органи колоній одержали право засновувати судові органи і видавати акти, які регулювали їх діяльність.
У 1867 році британський парламент прийняв Акт про Британську Північну Америку, який став Конституцією Канади. Самоврядування Канади втілювало основні риси англійської конституційної практики: двопалатний парламент, відповідальний уряд, прем'єр-міністр. Главою Канади проголошувався король Англії, якого репрезентував генерал-губернатор з дуже широкими правами.
В акті 1867 року Канада була названа домініоном. Надалі таким терміном почали називати колонії, які мали право на самоврядування, а Конституція Канади стала зразком наступних конституцій британських домініонів.
Наприкінці XIX століття Англія вимушена була погодитися на об'єднання кількох розрізнених австралійських колоній у федеративний союз. Конституція Австралійського союзу, яка набула чинності з 1 січня 1901 року, була побудована, як і канадська. Двопалатний парламент, уряд і генерал-губернатор, що представляв англійську корону, — такою була структура вищих органів влади і управління.
У 1909 році права домініону були надані насильно приєднаному Південно-Африканському союзу. Уряд домініону мав досить значну владу по відношенню до провінцій.
Починаючи з 1887 року, уряд Великобританії став практикувати «колоніальні» конференції за участю урядів домініонів. Надалі вони отримали назву «імперських конференцій».
Французька колоніальна імперія. Початок французької колоніальної експансії можна датувати XVI століттям. Франція вимуше-
273
Частина третя
Історія держави і права ____Нового часу____
на була вести важку боротьбу з такими конкурентами, як Іспанія і Португалія. На початку XVII століття Франція проникає в Канаду, потім захоплює Мартишку, Гваделупу, частину Гаїті, починає війну в Китаї. Але потім настає період невдач. Франція втрачає Канаду, Індію і деякі інші території, і вони переходять до Англії.
Нові колоніальні загарбання Франція розпочинає вже після буржуазної революції. У 1830 році починається завоювання Алжиру. В середині XIX століття були захоплені Кхмер (Кампучія), Мавританія. На кінець XIX століття виникає величезна колоніальна імперія, до складу якої були включені Туніс, Марокко, Сенегал, Гвінея, Французьке Конго та ін. Якщо в 1870 році населення французьких колоній налічувало шість мільйонів чоловік, то до початку Першої світової війни воно становило 55 мільйонів чоловік.
З метою організації управління французькі колоніальні володіння були розділені на чотири генерал-губернаторства: Французька Західна Африка, Французька екваторіальна Африка, Мадагаскар і Індокитай.
Індокитай, який був найбагатшим володінням, у свою чергу розподілявся на декілька частин: Кохінхіна (Південний В'єтнам), Аннам (Центральний В'єтнам), Тонкій (Північний В'єтнам), Камбоджа, Лаос. Генерал-губернатор Індокитаю мав верховну владу по відношенню до всіх місцевих резидентів.
Алжир знаходився у розпорядженні міністерства внутрішніх справ. Країна була поділена на три департаменти (Північний Алжир) і південну територію. На чолі громадянського управління департаментами були поставлені префекти і генеральні ради. Але місцеве населення у своїх справах повинно було звертатися до військової влади.
У Тунісі і Марокко французький уряд залишив місцевих монархів, які перебували під контролем французьких резидентів. Французьке військове командування розділило Туніс і Марокко на військові округи на чолі з дивізійними генералами. Під час загострення національно-визвольного руху до цих офіцерів переходили всі повноваження державної влади.
Колоніальні імперії Голландії і Португалії. У ХУІ-ХУІІ століттях Голландія, на той час одна з найбільш розвинутих країн Європи, докладала багато зусиль, щоб оволодіти Ост-Індією. Після важкої боротьби з Англією Голландія утвердилася в Індонезії.
274
Розвиток буржуазної держави \ до початку XX століття____\_
Розділ II
Свої колоніальні володіння в Африці створила Португалія, яка заволоділа Анголою, Мозамбіком, частиною Гвінеї.
Глава IX
ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК БУРЖУАЗНОГО ПРАВА
Буг
уржуазне право виникає разом Із становленням буржуазної держави і розвивається як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем рабовласницького і феодального права. Відкидалися лише ті частини попереднього права, які ставали на перешкоді економічним і політичним інтересам буржуазії. Ступінь пра-вонаступництва буржуазного і дореволюційного права (римського, звичаєвого, міського і т.д.) була різною в окремих країнах, але ніде старі правові системи не були знищені повністю. Якась їх частина увійшла до буржуазного права, трансформувалась у його норми.
На момент свого зародження буржуазне право мало прогресивне значення, означало великий прогрес в історії людства. Воно юридичне закріплювало зміну феодальних відносин більш передовими на той час — буржуазними. Утвердження права буржуазного типу супроводжувалося ліквідацією середньовічних обмежень, скасуванням станових привілеїв, феодальної залежності селянства, цехової організації і т.ін. Відкидаючи феодальний партикуляризм, буржуазне право народжувалося в усіх країнах у вигляді національних правових систем.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56