А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


- Ось воно те справжнє! Прийшло!
Все навкруги: i мiсяць, i зорi, i дерева - все то щастя, щастя й щастя.
От яка нiч... Вдивiться в неї... Ах, що й казати!
Ступав широко, легко... Нiс у собi ще тепло дiвчини, її iм'я звучало в
ухах. Вибiг нерiвною, кам'янистою дорогою пiд гору й тут на перехрестi
дорiг зустрiв... Йона.
Несподiвана й неприємна зустрiч.
- Куди бiжиш? - грубо запитав вiн Володька...
- Дивлюсь... Володько. Стрибає, мов теля... Йон - завжди Йон. Грубий,
сердитий... Хто його бачив несердитим? Вiчно клямцає зубами, мов вовк. Ось
вже рiк вiн трошки зрахманiв. Вже не чути, щоб когось побив, але при
кожному дотику їжить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив
його. Десь було зник...
- Звiдки? - знову впав запит вiд Йона.
- Не знаєш? - так само вiдповiв Володько.
- Вiд дiвки. Ну! - Це "ну" витиснене з уст, нiби погроза.
- А ти звiдки? - запитав i Володько.
- Я? Бував скрiзь... У Рони тепер п'ють. Нашi там всi. Iдiоти!
"Звiдки в нього те слово?" - подумав Володько. Уголос сказав:
- А ти? Тебе десь не видно... Де буваєш?
- Пити не ходжу... Бував у Крем'янцi.- Хвилину помовчав i сказав: - А
ти киснеш? Читальня, "Просвiта"... Петлюрiвщиною зайнявся... Йшов би краще
на Україну...
- А тут що? - запитав швидко Володько.- Звiдки тi слова, Йоне? Це щось
не наше...
- Вгадав. Наше це не є. Наше: "Просвiта", пан Рона, дiвки... Такий ось
ти... Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Думаєш, поможе
"Просвiта"?
- А хто, по-твоєму?
- Гм!.. Є трохи бiльша сила. Тож два кроки на схiд межа, нi? Тож сила
наша там, нi? Мiй брат у Ленiнградi командує батальйоном, а тут тебе
навiть волосним писарем не пустять А ми iдiоти: "Просвiта", читальня,
вистава... Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевицi. Туди
треба йти. Займати мiсця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто
мiлiонiв стоятиме...
Володько не перечив. Йоновi слова яснi, а Володько не має такої ж
вiдповiдi. В його головi непевнiсть. Можливо, й так. Там все-таки сила.
Цей клаптик землi... Милий вiн, але все-таки клаптик...
Йон провiв Володька аж до дерманських хуторiв i повернув до села. При
цьому весь час кидав свої сердитi слова. Володько бiльше слухав. Пiсля, як
залишився сам, мiг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати
те, що наповняло його сьогоднi. Радiсть ту велику. Ось перед ним батькiв
хутiр, цвiте молода черешня, розцвiтають яблуньки. Скрiзь така весна,
скрiзь так молодо... Можливо, не варто зараз розривати все на шматки.
Треба ним пожити...
Все, що говорив Йон, було дуже важливе, але Володько не надав йому
великого значення. Вiн дуже жив... Жив своїм молодим тiлом, своєю свiжою
душею, своїм нерозвиненим розумом. Навкруги так добре. Батько й Василь
ходили оглядати землю. Потiм Василь вiдiйшов. Вечором Володько подався в
село. Був захоплений i це захоплення передалось на хлопцiв. Через те
взялися завзято до вистави. Треба було дiвчат - знайшли. Звели з
Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка... Грали, спiвали,
танцювали... Вечорами Володько виминав Ганку й зникав несподiвано...
Можливо, вiн недобре робив. Дуже можливо. Але вiн не мiг iнакше. Ще в
читальнi Наталка казала:
- Я вийду пiд черешнi...
Володько добре знає, де тi черешнi. Там за городами, де починається
широке, до самих Людвищ, поле. Черешнi старi, широкi. Пiд ними довгий
хвилястий плiт, пiд плотом молода, зелена трава. Далi поля, засiянi
яриною, й межi, що бiжать далеко, майже до обрiю... Не можна було не йти
туди, хоч Наталку проводив додому Iлько, а дома часто чекав на неї Iван з
Людвищ.
I Володько, i Наталка крали своє щастя. Тiльки Сергiй та Мокрина знали
про це. Часом Володько приходив "пiд черешнi", сидiв там довго, вдивлявся
в темноту, тратив вiру, що прийде, але все-таки сидiв. Завжди приходила.
Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась цiла - гаряча, гнучка,
трiпотлива... Часом знов Мокрина викликала її "на колодки". Тодi були вони
всi разом - Володько - Наталка, Сергiй - Мокрина, мов дикi птахи,
зривалися й вiдлiтали в темноту. Звiдти чути було дзвiнкий Мокринин смiх.
Вона не боялась смiятись.
А тi, що лишались? Наталка не вмiє й не може так смiятись. Вона
трагiчна. Коди навiть смiється - через смiх проривається щось поважне.
Вона тепер цiла горить. Коли цiлує, напружується, мов струна, i тремтить.
Вiбрацiї її тiла передаються на Володька. Вiн тодi забувається й йому
здається, що земля пiд ним вгинається.
Додому верталися пiзно.
- То нiчого,- казала Наталка.- Висплюся.
- А прийдеш завтра? Прийдеш! Правда, прийдеш? Володько вертається
завжди далиною. Сюдою найкраще йти. Тут не ходять люди. Свiже,
передранкове повiтря охолоджує його розпалене чоло... Часом заходить до
криницi, сiдає на цебринi, черпає долонею кришталево-чисту воду й п'є.
Навкруги велика тиша. Думає про себе й Наталку. Що буде з нею? Ще кiлька
тижнiв, ще мiсяць, i вона не його. Вона належатиме iншому. Як буде вiн без
неї? Як? Любить її, не може бути без неї. Колись цього не розумiв, але тим
краще розумiє це тепер. А чи може з нею одружитися? Нi. Що з нею робитиме?
Куди пiде? Нi батько, нi мати не дозволять цього, I сам вiн знає, що це
неможливе. Про це навiть не смiє нiхто знати. Нi Iлько, нi Ганка, нi Iван,
навiть Йон. Цей нiби з презирством ставиться до жiнок, але все те брехня.
Вiн любить Наталку. Можливо, вiн i Володька через неї ненавидить. Вiн не
знає, що мiж тими є, але знає що є щось...
I це помiчають iншi. Вони зустрiчаються вечором у читальнi. Вони разом
грають. Часом вони непомiтно сходяться й щось говорять. Iлько уважно
слiдкує за своєю сестрою... Вiн знає її. Може бути погано...
Ще гiрше з Ганкою. Вона також ходить до читальнi, але чому Володько
уникає її? Чому вiдмовляється провести? А як проводить, чому такий
байдужий i холодний? Колись того не було...
Але Ганка розумна й горда дiвчина. Вона не хоче виявити своїх сумнiвiв.
Вона тiльки iнодi каже:
- Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, нi? Ну, скажи... Це ж
правда...
Що їй вiдповiсти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її вiд дитинства.
Любив її. Ходив з нею прилюдно.
- Не кажи так, Ганко,- говорить вiн.- Не кажи так...
- Але то ж правда,- налягає вона...
- Нi.
- Можеш забожитись?
Починає говорити їй про все, що разом пережили. Згадує минуле. Як може
її не любити?
Вона слухає уважно, не перебиває... Увага її аж надто велика. Так, нiби
хоче вловити в тих словах все, що мiж ними заховане. А потiм каже:
- Вiрю. Ти любиш мене... Але ти мене не кохаєш. Нi, нi... Мовчи!
Пiсля цього й сама мовчить. Вiн також не знає, що сказати...
- Ах! - зрезигновано перериває мовчанку Ганка...- Iнакше й не могло
бути...
Цi слова найбiльше ранять Володька. Вiн спокiйно, але певно каже:
- Не можу себе перемогти. Я, Ганко, iнший. Не такий, як всi. Мене
навiть i любити не слiд...
Ганка довго мовчить. Передумує слова, що вирвались у Володька. Потiм,
нiби сама до себе, каже:
- Але... Володьку! Я тебе так люблю... Так люблю! Ти, може, не вiриш.
Але скажи менi: "Ганко! Скоч у ту рiчку!" Скочу! Я не знаю... Сама не
знаю, що це таке... Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти... Ах, цього
навiть не хочу висловити... Ти знайдеш собi iншу, не таку просту... Я
проста i... дурна. Так.
У неї на очах з'являються двi сльозинки, вiдриваються й спадають. Голос
її тремтить.
Пiсля таких слiв Володько нiяк не може сказати їй правду. у нього не
стає вiдваги. Йде з певним намiром сказати, а вертається ще з бiльшою
непевнiстю, нiж було до цього часу.
Тимчасом iшли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був
вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона. Той найняв пiдводу,
парадно одягнувся... їхав на високо вимощеному й застеленому килимами
возi. Вернувся з добрим настроєм, повний надiї.
- Дозвiл буде,- казав вiн урочисто.
Це всiх пiдбадьорило. Праця пiшла ще жвавiше. На селi рух. Пiд вiкнами
читальнi товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений i невдоволений.
- Що з тобою? - витає його Володько.
Йон замiсть вiдповiдi сплюнув набiк. Потiм вирiк:
- Ет... Все те дурниця!..
- Що дурниця? Чому дурниця?..
- Бо дурниця! - казав вiн рiшуче й сердито.- Вистава! Велике дiло!
Поможе це нам, як мертвому кадило.
- Але ж, Йоне! Хiба ти не бачив, що творилось минулої осенi? Ту
радiсть, те захоплення... То не була вистава... То було свято. Ти ж
бачив...
- Ну, й що ж?.. Бачив! Тобi свято... Нам гнуть карка, а ти свято... - I
Йон презирливо глянув на Володька.
- Йоне. Кажу тобi! - рiшуче проговорив Володько.- Це людей ушляхетнює,
вчить. Люди бачать, крiм будня, щось iнше. їх думки збуджуються, голови
думають...
Йон розреготався.
- Ушляхетнює... Ха-ха-ха! Нам не шляхетностi, а сили треба. Сили! Не
розумiєш? А ще й вчився!
- Ну, як собi хоч... Я не можу вiдняти народовi крихту розради. Це
роблять всi... Хочу сказати, всi народи, що звуться культурними. А з тим
самим народ росте! Так, так... Можеш не кривитися. Росте й потужнiє!
Вростає в силу...
Так i розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумiлися.
Йон вiдмовився грати на сценi. Добре. Може не грати. Натомiсть Йон все
ходить до Крем'янця та збирає бiля себе рiзних хлопцiв. Вiн щось говорить
з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через
зуби, розповiдає:
- Знаєш? Той Йон... (чвиркнув). Вiн менi говорить: заложiм комунiстичну
ячейку. "Що за ячейка?" - Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти
думаєш? Сергiй не хоче...
- I я не хочу,- просто вiдказав Володько.
- Ну, але... (Никои мнеться). Там, за границею... Йон там був...
- Йон був там? - швидко запитав Володько.
- Але ти мовчи. Вiн менi сказав так собi... Просив мовчати... А може,
правда... Володьку? Ти подумай: там все-таки нашi. Нi? Нашi ж... Як щось -
до кого звернешся? А там, знаєш, таке... Йон принiс цiлу купу. Газети -
ось такi! (Никон широко розвiв руками). По-українськи. Їй-бо'! Книжки.
Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всiх, каже, школах
по-українськи... Ну, а це ж що?.. А там...
Володько не знав i тут, що сказати. Вiн нiчого не знає Звiдки вiн може
знати, що там i як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до
пана Глiба. Глiб був рiшуче проти:
- Не вiрте! Москвi не вiрте нiколи. Де Москва, там не може бути
України! Ось поговорiть ви з нашим Сашою...
- Саша чорносотенець.
- Не чорносотенець, а москаль! - рiшуче казав пан Глiб.- Цей тiльки
дурний, а там розумнiшi...
Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так пiти та все
власними очима побачити? Та сходити всю Україну вздовж i впоперек? Та
доторкнутися ран її? Та вiдчути її цiлим нутром? Приваблива думка.
Володько не може з нею розстатися. Бачити Київ! Київ! Над Днiпром!
Справжнiй Київ! При цьому в нього загорялися очi, нiби в малого хлоп'яти.
В цей також час Матвiй розпочав будову нової хати. Копали фундамент,
прийшли мулярi, рух, гармидер. Цiле подвiр'я завалене цеглою, дошками,
колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки, у патинках
на босу ногу мiшає вапно, пiдвозить цеглу, носить з батьком дошки, будує.
риштування. Прийшли гарячi днi. Сонце смажить, обпiкає спину, руки,
обличчя. Шкiра стала гнiдою, волосся вилиняло, щоки запали. Вiн зовсiм
змiнився. Став костистим, худим, витягнутим. Спина гнучка, випинається
хребет i ребра.
Але все-таки вiн щасливий. Так. Вiн весь заповнений. Не чує часу. Ось
вiн дiстав якусь книжку. Передав йому її Лазюк з мiста. Спецiально йому...
Нiкому iншому. Хай прочитає й поверне. Написав листа. "Ця книжка дечому
вас навчить i допоможе розв'язати питання, що вас сьогоднi хвилюють".
Володько читає. Пiд час снiдання, в обiд, у перервах. Всi -дивляться на
нього, як на дивака. Але вiн весь у тiй книзi.- Англiя. Вiсiмнадцяте
столiття. Невелике приморське мiсто. Море рибалки, пiрати, кораблi, бруднi
шинки й сильнi, суворi люди. На вiтрильних кораблях вони пливуть через
океан у всi кiнцi свiту Для них вiдкрита Канада. Для них доступна Iндiя.
Крок за кроком вони пiдгортають Африку... Пiдгортають собi, мов купу
виграних грошей.
У тому мiстечку живуть два приятелi: Джонатан Блек i Горацiо Нельсон.
Обидва ще малi хлопцi. Перший не має батькiв. Вiн прислуговує в шинку
своєї старої й сварливої тiтки. Другий є сином поважного морського
старшини, й вiн ходить до школи. У школi вчать його не так граматики, як
почуття гiдностi, обов'язку й витривалостi. Сварлива тiтка часто
нагороджує Блека стусанами, але вiн на це не зважає. Вiн дуже захоплений
гостями, що приходять до шинку, придивляється до них, прислухається до їх
розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповiдають цiкавi
пригоди. Мiж ними трапляються пiрати. Одного разу Блек пiдслухує розмову
таких пiратiв. Довiдується, що на рейдi стоїть корабель з вантажем золота.
Власник корабля намовив пiратiв перенести золото на другий корабель, а той
затопити. За нього можуть дiстати вiд забезпечельнi Лойд десять тисяч
фунтiв.
Ця справа приголомшує малого Блека. Вiн не може прийти до себе. Пiрати
дали йому фальшивi грошi, але вiн того не помiчає. Тiтка б'є його за
недогляд i викидає на вулицю. Але й це його не пригноблює. Вiн весь пiд
враженням новини. Бiжить з цим до свого приятеля. Але той у школi.
Викликав його через вiкно й оповiв все, що знав.
- Поїдеш зо мною? - питає.
- Куди?
- На той корабель.
- Не можу. Джонатане. Мене не пустять...
- А пам'ятаєш нашу умову? - каже Блек. Кожний з них мусить один одного
послухати. Не послухає, дiстане бокс.
Горацiо пригадує умову й погоджується. Йдуть. Беруть чужого човна й
пiдвечiр виїжджають на море. Гребуть по черзi. По часi знаходять корабель
i по линвах видряпуються на нього. Вилiзли. Обидва засапанi, з обох
сочиться пiт. Дивуються, що корабель порожнiй, але побiч нього на прив'язi
другий корабель. Ходять по чердаку, але нiкого не бачать. Нарештi з доку
вийшли люди. Хлопцi сховалися. Бачать власникiв корабля, бачать пiратiв.
Потiм бачать, як пiрати перекладають золото. Хлопцiв пiсля помiтили.
Почали за i ми бiгти. Тi пострибали в воду й поплили. За ними стрiл але
даремне.
По довгих зусиллях хлопцi виплили на сухе й заховалися в очеретах. Що
тепер? Треба сповiстити про це забезпечальню Лойд у Лондонi. Але це за сто
миль. Як туди дiстануться
- Пiшки,сказав Блек.- Iнакше нi.
Нельсон не погоджується.
- Забув умову? - знов сказав Блек.
Добре. Нельсон погоджується. Вони пiдуть.
На другий день Блек чекає Нельсона на умовленому мiсцi. У нього за
плечима на палицi клунок. Вiн готовий в дорогу. Нельсон довго не
приходить. Блек терпеливо чекає, але ось i Нельсон. Вiн одягнений зовсiм
не по-дорожньому. Подає приятелевi руку й з жалем говорить:
- Небожу, Блек, з тобою. Мене вiддають на службу. Буду моряком i буду
воювати iспанцiв.
Це причина важлива. Блек жалкує, що Нельсон не може, але погоджується.
- Добре,каже вiн.- Тодi я йду сам. Будь здоров!
- Але... - мнеться Нельсон.- Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.
- Нi. Не можу тебе вдарити,- каже Блек.
- Мусиш! Я вимагаю! Бий! - гнiвається Нельсон.
Блек легко вдаряє його в щелепи.
- Слабо! - каже Нельсон.
Пiсля прощаються й розходяться.
З великими трудами дiстався Блек до Лойду. Його там приймають,
нагороджують, пояснюють, що таке Лойд.
- Наша велика країна тримається торгiвлею. У всi кiнцi свiту сягає наша
торгiвля. Але все то побудовано на честi й солiдностi,- кажуть йому там.-
Тiльки чесна й солiдна праця дає великi наслiдки. ,
Блек слухає цi засади. "Так! - вирiшує вiн.- Я буду працювати чесно й
солiдно". З тим вiн вiддається працi. Вiн думає, як полiпшити iнформативну
службу. Вiн винаходить перший, примiтивний телеграф. Вiн наражується на
небезпеку й вислiджує таємницi ворожої Францiї, що намагалась знищити
потугу Англiї. Вiн рятує вiд переслiдувань наполеонiвських гвардiйцiв
жiнку великого аристократа, закохується в неї, закохує її в себе. Вiн
закладає в Лондонi власний картель, здобуває велике майно. Вiн бореться з
власним громадянством, що намагалося змусити мiнiстра флоту, щоб той дав
наказ воєнним кораблям охороняти торговельнi кораблi.
Блек перечить цьому. Воєнний флот не смiє бути роздiлений. Треба
з'єднати всi сили й змусити Францiю залишити переслiдування англiйської
торгiвлi. Громадянство з ним не погоджується. В рiшучий момент Блек
пускається на обман, їде через Ла-Манш i подає фальшиву звiстку:
французький флот розбито. Всi приймають звiстку з захопленням. Флот
лишають цiлим. В той час адмiрал флоту скупчує всi свої морськi сили,
змушує французький флот до бою й розбиває його. Це сталося пiд
Трафальгаром, I адмiралом тим був нiхто iнший, як колишнiй приятель Блека
Нельсон. У тiм бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англiї
врятованi назавжди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119