А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


Мати губиться у такiй безоднi питань.
- Спитай батька,- казала вона.- Батько знає. "Ага,- думав Володько.-
Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й їх спина болить...".
Володько вiрив, що батько дiйсно багато знає, але тому вiн i не хоче
говорити, що знає.
I так, борсаючись у туманi, зближались мати i син до свого хутора.
Здалеку було видно свiтло їх лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та
було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого цiлоденною бiганиною
Володька.
Коли доходили до свого подвiр'я, вже з дороги почули спiв Матвiя i
Василя. Ледве-ледве манячать двоє слабо освiчених вiконець їх хати. Свiтло
лiхтаря освiтило заросле шпоришем подвiр'я. Мати загримала у дверi.
Спочатку за спiвом нiчого не було чути.
"Чу-у-у-у-дна дєл-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади... Со-творi-iїiл єсi...
Сотворiiїiл єсi,.." - виривалось з хати...
- От рознесло його,- каже мати.- Коли б злодiяка який всю худобу
виволiк - не чув би... Вiдчини!.. - i загримала дужче.
Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась залiзна
засова других - i в їх обрамленню стала невиразна бiла постать батька...
- А темнота! Господи! - сказав вiн.- Ну входьте, входьте.- I всi
ввiйшли до хати.
Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву.
- Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапає. А Володько, роздягаючись,
заквилiв:
- Мааамо! Їсти! Їсти! Їсти дайте.
А на печi як стiй вигулькує i Хведотiв голосочок:
- Я також хоцу... Мамо! - Вiн вiд самого обiду майже нiчого не їв, а
терпеливо чекав приходу матерi.
- Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути... Ox, ox, ox!..
- i вона встала.
Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла
у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його, вилила
у велику череп'яну миску. Озброївшись дерев'яними ложками, розсiлась
родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько їв поволi, з тактом i
розважно, тримаючи в лiвiй руцi також поважний кусисько чорного хлiба.
Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх зубiв. Мусiла
жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи
роти нерозжованим хлiбом. Найгiрше пописувався Хведот. Цей i собi
намагався дорiвняти iншим у темпi, набираючи повну ложку, при чому
безладно розливав усе на стiл.
- Забери те порося,- не витримав врештi батько.- Налий йому у який
черепочок i постав пiд столом.
Хведот вiдчуває всю гостроту образи, так само, як i голод, але
величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить собi з його людської
гiдностi. Йому не залишається нiчого iншого, як мовчки стерпiти все,
стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози.
Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила
не пiд столом, а на столi. Але тепер йому вже так не смакує. Запал i
захоплення їдженням зникли. Вiн чується вiдiрваним вiд решти родини й
ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiстає за все вiд батька
одного ляпаса i завчасу йде спати.
Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали
балачку. Мати оповiдала, що ходять по селi чутки, нiбито продаватимуть
Застав'я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. "Боже, Боже! Що там
того Застав'я для сили люду,сказала вона. - По клаптику розхапають".
Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу
пошкрябає у головi. А пiсля розказав про сьогоднiшню свою розмову з
Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася.
- Придбати пiд порогом такий шмат поля... Га! Славно б це було. Але де
його тих грошиськiв набрати?
Хведот не спав i хотiв попеститись у матерi, щоб забути свою образу.
Вiн устав i непомiтно за розмовою втемедився матерi на руки та схилив свою
голову їй на груди. Мати гладила,ту голiвку...
- Ох, дiти, дiти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нiчого ми не
вартi.
- Я пiду, мамо, на Рiздво колядувати. До мельника, до побережника. А на
третiй рiк пiду до школи. Виросту, буду вчитися i зароблю грошей,-
защебетав Володько.
Батькiв погляд упав на щебетуна, i малий осiкся... Вiн, видно, хотiв ще
щось сказати, та не вiдважився. Його виручив Хведот.
Усi посмiхнулись, навiть батько. Володько помiтив батькову усмiшку i
йому вiдлягло на серцi. Значить, не дуже велику дурницю вiн утяв. Мати,
гiрко посмiхаючись, гладила дiтей по головi.
- Ех, горенько менi та тошненько з такими робiтниками. Роздягайтесь-но,
та спати...
I дiти пiшли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купiвлю
землi.
Одначе Володько не мiг зараз заснути. Вiн пильно з заплющеними очима
прислухувався до розмови батькiв. До того проходив у думцi багатий на
вражiння день: свої гри з товаришами, монастир, ченцi, учнi i цiлу подорож
до Дерманя й назад.
Розмова батькiв частинно йому незрозумiла. Вiн не зовсiм проймається їх
прибiльшеними турботами за грiшми. Нащо їм грошi? Нащо їм та земля? Мають
вони хлiб, картоплю, сало, молоко. Чого ж їм ще треба? Чи ж, як вiн
виросте... Чи йому потрiбна буде та земля? Ось вiн чобiт не має. Не має
добрих штанят...
Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились,
як i де дiстати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлiбом до нового
врожаю? Скiльки було б карбованцiв за годовану льоху? Тощо. Це цiкавить
старих так дуже, що порою вони досить уперто змагаються й одне одного
переконують.
Сплять на полу. Пiл широкий, тривкий. З одного кiнця пiд стiною мiсце
батька. З другого вiд печi - матерi. Попосерединi Володько i Хведот, а
Василь - окремо у запiчку. Володько спав завше коло батька.
На полу - не зовсiм м'яко. Велика, як пiл, солом'яна мата розкладалась
на дошках. Застеляють її грубими ряднами, а пiд голови кладуть рядом
подушки.
Лягаючи, цiла родина спочатку молиться. Лягти без молитви нiхто не
посмiє. Батько, лягаючи вже в постiль, ще три рази хрестить себе,
вiдмовляє "Ангелу Христов Хранителю" i кладеться. Володько чує це все,
вивчив таким робом i собi цю молитву, говорив її так i, лягаючи, хрестив
мiсце подушки, на котрому клав голову. Чув також Володько, як батько
лежачи постогнував вiд рiзних болiв i як не раз крiзь сон гукав або мимрив
якiсь невиразнi слова. Голос його тодi глухий, нiби хто душив батька.
Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою i затикав пальцями
вуха. А серце його починало швидко i болюче битись.
- Ти ще не спиш? - питає батько, лягаючи коло Володька i вкриваючись
кожухом. Володька цей запит здивував i втiшив. Батько рiдко коли питав
що-небудь дiтей. Рiдко коли турбувався вiн, що i як з ними. I це раптом...
I то таким тоном.
- Не хочу спати. Я думаю... - каже Володько.
- Ну, ну. Спи. Хай конi думають. У них великi голови. А тобi ще рано
думати. Спи. Згаси, стара, блимавку,- говорить батько.
Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвiтили були на мiсце лампадки,
i в хатi стала понiч.
- Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю... - молиться батько на сон.
Володько пiдвiв голову, перехрестив подушку i знов лiг. Цим вiн показав,
що вiн не забуває молитись. Йому б дуже хотiлось, щоб батько це кожного
разу спостерiг, але той якраз того нiколи не помiчав, чи, може, так
удавав. i пiсля цього все стихло. Крiм Хведота, нiхто ще не спав. В хатi
поволеньки почало виднiшати. Це, мабуть, сходить мiсяць. Крихiтне, кволе
його свiтло пробилось i до хати. Володько мiг навiть розпiзнати обриси
посудника коло дверей.
Десь у печi ввесь час цвiркоче цвiркун. Володько не може анi на хвилю
зупинити настирливе цвiркотiння. Вiн слухав його довго й терпеливо, але
коли намагався перекинути свою увагу на щось iнше, помiтив, що цього не в
силi зробити. Йому хотiлось заговорити до батька. Iншим разом вiн нiяк не
смiв би навiть подумати про щось подiбне, але тепер у батька, видно,
настрiй не кепський. До того батько все одно не спить. Це чує Володько по
його вiддиху. Помiркувавши хвилю, малий набирає вiдваги, потайки горнеться
ближче до батька й шепоче:
- Тату...
Батько не обзивається.
- Таату!.. - пiдвищеним голосом.
- Чому ти не спиш? - каже батько.
- Тату! Де той цвiркун сидить? - Володько запитав не без остраху, що
почує у вiдповiдь якийсь жарт або просто нiчого не почує. Але батько йому
вiдповiв цiлком поважно:
- У печi.
- А вiн не спечеться?
- На гаряче вiн не дурний лiзти.
- А де ж вiн сидить?
- Ну, де-небудь у щiлинi, коло стiни.
- Чи можу я його пiймати?
- Що ж ти з ним? У борщ укинеш?
- А нащо вiн там завше цвiркоче? Я б його забив.
- Часом i ти так само цвiркочеш, але тебе ж нiхто не забиває. Та ти ще
його не так-то й зловиш.
- А метелика я зловив. Вiн має дуже гладенькi крильцята. Василь робить
з них попiлець i сипле його до чобiт. Я хотiв одну. пташку в лозинi
пiймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула i
вiдлетiла.
- То треба було їй на хвiст солi насипати.
- Нi. Тож тiльки зайцiв так ловлять сiллю... Солi я не мав.
- Другим разом вiзьми. Як тiльки зобачиш якого птаха, одразу сипни на
хвiст солi, i є.
- Умовкни там, старий,- заговорила мати - Я вже заснути б хотiла...
Такий наказ Володьковi зовсiм не подобався. Вiн же тiльки розiйшовся,
тiльки натрапив на вiдповiдний мент... Одначе треба хоч на хвильку
втихомиритись... Ах, чорт... Знов той осоружний цвiркун... Ну, щоб йому
праве око, капосному, вилiзло... А Хведот, як дихає, нiби пiдкульгуе...
Вiдблиск мiсяця сповз уже з посудника на землю. Володько не втримається.
Вiн починає соватись, вертiтись. Нi, вiн мусить дещо ще розпитати. Як же
так? Усi все знають, а вiн один, мов баран. Дай, Боже, хоробростi.
- Тату... - починає вiн тихо, обережно, мов злодiй. Мов щось украсти
хоче.
- Тааату!..
- Та спи вже, спи. Бач, мати на нас гримає. Ще макогоном пожбурить.
- Тату?..
- Ну, чого тобi?..
- Я з Хведотом недавно бачив ужа,- i вiд цiєї згадки Володька проймає
острах. Шепче вiн це з тремтiнням у горлi. Йому страх як хотiлось би
пригорнутися щiльно до батька, тiсно обняти рученятами його шию. Але це
тiльки паненята так роблять. Вiн мужчина. Йому не личать пестощi.
Обнiмати, хоч i батька,- сором. То ще Хведот може з матiр'ю пеститись, але
ж вiн що. Сопляк малий. Вiн ще не виговорить букви р, ж,- каже л, з... Не
виговорить ч, а каже ц... Володько найбiльше, що мiг дiстати вiд матерi,
це пару слiв та погладження по голiвцi... А вiд батька i того нi. Батько
лише часом попругою через спину погладить... Одначе Володько нiкого так не
любить i нiким так не гордий, як своїм татом... Тато! Його тато! Такого
чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний.
- А де ж ти бачив того вужа?
- На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що
то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця
яка. Хведот своїть над ним i гукає: "Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то
павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тiкай!" i
ми втекли. Чи вуж крiпко кусає?
- Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.
- I де дiваються вужi зимою?
- Зимою вони сплять по норах.
- А що вони їдять?..
-А що ти думаєш? Думаєш, вони такi жеруни, як ти? Вони засипають i
сплять. Їсти їм тодi не треба.
- Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не їдять?
- Розумiється.
- А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали?
- Може, й добре. Але що тодi їли б чорногузи?
- А чорногузи не здохнуть вiд ужiв?
- Нєє, це вже така тварина, що їсть тобi i жабу, i вужа, i пiсля того
чує себе так, нiби це були вареники з маслом.
- Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А де вони дiваються
зимою?
- Бо так їх пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобi
личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi краї - у вирiй. Знаєш,
як наша мати печi тримається, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше
було лiто, а у нас є й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде.
- Тату! А де ж тi краї? Там нiколи немає зими? А чому? Де це?
- То далеко. Звiдсiль не зобачиш. За морем. Багато птахiв вiдлiтає
туди, але весною вони знову вернуться.
- От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га?
- Розумiється. Але там є й такi, яких ми нiколи не бачимо. Чув про
Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справдi є. Бачив ти
того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив?
Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там
є такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри.
- Ох, Боже! - вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Вiн
аж помовчав хвильку.
- Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця?
- Несе. Розумiється. Як маленькi горошинки.
- А чи є там i вужi?
- Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, i
навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там i звiрi хижi.
Там є такий звiр, що в нашу клуню не влiз би. Вiн зветься слон. Такого
слона оговтали i ним їздять. Вишкрябається на нього з п'ять чоловiка i той
пре. Є там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi звiрюки. Не дай
Бог попасти такому у пазурi. Одразу поласує тобою, i все. Там повно
того...
- А чи є там i люди?..
- А де їх нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у
них, як у нашої корови Маньки.
- А їх, тату, не поїдять ужi та слони?
- Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з'їсть. Вони мають завше
при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки.
-- Далеко то є, тату?
- Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.
- А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?
- То треба їхати водою, морями...
- А, а... А що то є море?..
- То є такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега
не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту.
- А де там та вода дiвається?
- Хм... - Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто її знає, де
вона дiвається.Та,- каже старий,- у морi є така безодня. Така безодня, що
туди вливається вiчно вода... Та я її не бачив.
- А хто ж то бачив?
- Були такi цiкавi, що бачили.
- А наша рiчка теж туди пливе?
- Нi. Наша насамперед до Горинi вливається. Колись до Острога поїдем,
то зобачиш ту рiчку.
- А коли ми до Острога?..
- Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись поїдем.
- А та Горинь куди тече?
- Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там є багна такi, а в багнах тих є
рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впадає в Днiпро...
- Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка...
- Ну, нiчого собi. Я бачив її. Зо двi верстви впоперек буде... Як вiд
нас до Мартинового хутора...
- Ой, юй, юй!.. А де то є той Днiпро?..
- Та то там... Коло Києва.
- А що то є Київ?..
- То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне.
- Мiсто? Хм. А де є те мiсто?..
- В Росiї.
- А що то таке Росiя?
- Росiя то наша "родiна".
- Що то "родiна"?
- То є те мiсце, де ми родилися.
- Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю.
- То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже,
дуже велика.
- То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть у Росiї? На
нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росiї?
- Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i лiси,
рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росiї.
- А кому, тату, належить Росiя?
- Росiя належить царевi.
- Царевi? А де вiн, той цар?
- Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко.
- То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн не хоче дати нiмецькому
царевi хлiба? Чого вони хочуть воювати?
- А тобi хто це казав?
- А мама.
- Е! Мама! Нiчого вона не тямить. Володьковi така вiдповiдь не до
вподоби. Одначе треба змовчати.
- А чого вони хочуть воювати?..
- Це не наше дiло. Що царi роблять, нам годi до того втручатися. Вони
краще знають.
- А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?
- Ну! То цар, а то ми.
- А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летiли до Росiї, то
цар мене бив би?
- Розумiється. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.
- А я б йому сказав: "Ти холєра!" Та вкусив би його за руку, та плював
би на нього...
- Но, но-но! Ти то нiде такого не кажи. А чорногузiв також не чiпай, бо
вiд мене дiстанеш налигачем. Ти знаєш, що розгнiваний чорногуз може
спалити хату? Коли йому знищать кубло, то вiн летить кудись на вогнище,
принесе головешку iз жаром i положить на стропi. Ну, але досить, синку.
Спати! Досить!..
I батько обернувся на другий бiк.
Синку? Тато сказали: синку? Вiд цього приємно, тепло Володьковi. Вiн
просто щасливий. Рiдко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й -
синок. Ах, ах!.. - i малий горнеться калачиком, пiдкладає обидвi руки пiд
праву щоку, цiлує щось, щось уявне, щось миле йому. Цiлує в думцi
бородате, суворе батькове обличчя... "Вони все такi добрi, тi тато. Тата
спина i руки болять, тому вони сердитi. Ну, як виросту, то я за них
працюватиму"...
Володькова уява буяє.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119