А нижче довкруги анголи з розкритими крилами
намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з пером i книгою, один з
бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без нiчого. I довкруги
щось написано великими слов'янськими лiтерами. Володько пробує
прочитати... Вiн сидить закутаний иа стiльцi, задер догори голову i
поволi, по складах, читає: "Отче наш, iже єси на небесах, да святиться
iм'я твоє, да прийде царствiєтвоє"... i далi, i далi, цiлого "Отченаша"
вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись не раз бачив
вiн тi лiтери, але що там написано, не мiг довiдатись. Тепер зовсiм
iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до образу мандрує його зiр,
скрiзь є щось написане i все то вiн розбирає. Он там гурт людей у дивних
одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i пiд ними написано:
"Сошествiє Св. Духа на апостолов". То знов отам, багато людей у таких
самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел,
на ослi їде людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано: "Вход
Господа нашого Iiсуса Хрiста в Iєрусалiм". Ця картина особливо подобалась
Володьковi, нiколи, здається, не забуде її. Тi люди такi веселi, вони,
видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi його видно
страждання.
А в церквi щось там далi правиться, спiвають кiлька дядькiв сумних
пiсень, до вiкон проривається, великими стовпами сонце, луна вiд спiву
змiшується з димом кадила i все разом творить особливий настрiй...
Володько швидко втомлюється, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить
далi на своєму ослончику i далi роздивляється, i далi слухає. Мати тут же,
недалеко бiля нього, стоїть перед бiчною iконою Матерi Божої i пильно
молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених
ланцюжках. Володько спостерiгає дивне: йому видається, що очi його матерi
i очi Матерi Божої однаковi. Як це гарно, думає вiн i не може натiшитись.
А батько? Завжди вiн батько. Вiн стоїть випростано, спокiйно,
незалежно. Щось горде в його обличчi. Нi один образ не нагадує йому
батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тiєю книгою, але i то не
такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не
такий батько ще старий.
Людей потроху прибуває i прибуває. Володько iнодi спостерiгає їх. Хор
спiває: "Да iсправiться молитва моя", так дуже подобається Володьковi цей
жалiбний спiв, хоча вiн i не розумiє його слiв...
Служба тягнеться довго, Володько втомлений i розчулений. А коли
скiнчилась служба, почалось маслосвятiє, Володьковi вiдкривали груди, йому
було соромно, мастили його олiєю. Пiсля батько пiднiс його разом зi
стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у своїх грiхах.
Священик запитав його: "Чим ти згрiшив?" А Володько не знає, що сказати.
Пригадує багато своїх грiхiв, але боїться признатися. I матерi не слухав,
i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i млина, i
ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому пiдказує: "Не
слухав батька-матерi? Заздростив? Не молився рано й ввечерi Богу? Не
постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?"
Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе це
було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує
бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей.
"I чого вiн реве, той бельбас",- думає батько i суворо дивиться на
Володька. Мати знов цiла розчулена. "Ах, дитино моя, дитино!" - думає
вона. Володько мимрить: "Нi!" Що нi i як нi, вiн не пам'ятає. Йому
хотiлось не те сказати, але сказав - нi. Хотiв сказати: "Так! Я грiшний!"
Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не грiшний,
вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом...
Сповiдь скiнчилась, священик положив малому на голову руку i читає
якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї
простив "рабовi своєму Володимировi всi його прогрiшенiя - вiльнi i не
вiльнi". Володько цього не знає, вiн лише хотiв би лягти, йому стає
млосно, йому крутиться голова...
Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла над ним, i
спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i
прокинувся вiн аж надвечiр. У хатi була сама лиш мати. Сильно пахло
сонцем, свiжим повiтрям, весною. Сонце заходило i його променi якось
особливо засипали хату. Володьковi пригадався молодий сосновий лiс,
запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi, зовсiм
м'якенькi шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гiркi.
- Ну, як тобi, гниляку? - запитала мати.
- Добре,проговорив Володько.
- Ну, от... Я казала, щоб вiдправити маслосвятiє, а "вiн" усе нi та
нi... - Це вона мала на увазi батька.
Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили.
Та й що там тiєї роботи - три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов напало
на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне своїми долонями, що
подiбнi на брили землi, своє обшльогане вiтрами червоне лице i щось думає.
I хто зна, що вiн думає. А думає вiн про свої злиднi. Ось iде свято, а в
хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i з
чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зi злиднями,
ломай свої костi, а що з того маєш? I приходить на думку Матвiєвi - чи не
кинути все то та йти у свiт шукати для себе iншого мiсця. Землi треба!
Простору! Росiя ж велика - степи, далечi, землi широкi. I чого тут
тиснутись, як у горшку...
А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапiї землi багато i
вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити
можна. I це спокусило Матвiя, думав, думав i одного разу промовив до
Настi:
- А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали - га?
- Що, тобi сниться чи що? - каже Настя.
- Не сниться. Он у кацапiї, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з
хлiбом - поїду оглянути.
- Чи ти, бува, з глузду з'їхав? - сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули
наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I церкву,
i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу!
Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя.
- Дурна ти, бабо... Рiдня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з
голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мої вiдмовляться працювати?
- Ай, нагодують! Усе-таки свої є - свої, а не чужа-чужиниця. Ми
постарiємось - дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий видався, бо он
усе на землю видав, а прийде другий... Ну, як собi хоч, а я присягну тобi,
що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там за люди, може, у них i
церкви нема, i мова їх якась така дивна. Не пiду!
Що там з бабою про такi речi розважати, думає Матвiй, i на цьому
розмова їх скiнчилася. План свiй обдумує далi. Ходив у село, радився з
поважними мужиками, шукав спiльникiв в дорогу. Земля та десь аж у
Смоленськiй губернiї, десь отуди на пiвнiч.
I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять, коли
без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i все довкруги радiє,
Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому харчi на дорогу. I нiяких
бурчань! Пiслязавтра iду i все!
Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i сльози, i ахи, i всiм
оповiдає, як то "вiн" хоче "їх" кудись у свiт за очi волокти, але на
Матвiя це не дiє. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти, щось
там за камiнь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка,
щось позичив, i третього дня Матвiй, як слiд, по-святочному, одягнувся,
назув чоботи, закинув на плечi торбу, палицю в руки, попрощався i
почимчикував самий до станцiї Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що ту
чугунку пiдвели до тiєї Мизоцької цукроварнi, все-таки, як не кажiть,
вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати...
I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за дiтьми
приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь - той усе
в школi та школi i толку з нього небагато, а найгiрше Настi той город,
грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста сiянка, i всяка та всячина.
Корову - виведе на луг, прив'яже до кiлка, i хай там крутиться, а телиця
бiля неї також там ганяє. Iнколи Хведот посидить кiлька хвилин, а потiм
каже, що вiн "колову пас". Хведотовi тепер самому скучно, не виходить у
нього так, як то у Володька, не має вiн думки такої, а як зробить щось, то
горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улiзе в багно i
обличчя його не впiзнаєш.
А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги помiтно гояться, але
ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все розвивається, усе манить,
усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще прибiжить, i принесе кiлька
квiток жовтих з болота i оповiдає: "Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!" -
i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть.
Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати, нiж ранiш,
коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i тодi вiн
лежачи спостерiгає, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь там гудуть, як
рокоче на стрiсi лелека, як шпориш з землi витикається i застеляє
подвiр'я... Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що
бiгають... Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, iнколи по ньому
бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов летять
двоє лелек, або знов десь високо пiд синiм склепiнням тягнуться довгим
ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть... А потiм вечором цiлою
долиною розлягаються жаб'ячi скреготи. Все, здається, там кричить, навiть
дерева, навiть сама земля.
I коли так Матвiя не було дома, почали навiдувати Настю рiднi з
Дерманя. То, диви, несподiвано появляється дiд Улiян, приносить за пазухою
якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тiтка Зiнька.
Бували i Василь дядькiв зi Запорожжя, i тiтчина Катерина. Василь i
Катерина найбiльша радiсть для Володька. Василь дуже любив Володька,
пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворiє, то завжди щось йому
принесе. Раз булку, раз якихсь цукоркiв, раз ще чогось, що робило
Володьковi приємнiсть. А тiтчина
Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало
iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже того Володька напестила -
страх один. Сяде ото бiля нього i починає щось оповiдати про Залужжя, про
своїх знайомих. Розмовляє з ним, нiби вiн великий, нiби вiн їй рiвня...
- О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бiгати, прийдеш до
нас. А як виростеш... Хмм! Отакий великий, як твiй батько, отакий дужий
будеш... А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за тобою! Ах, Володьку,
мiй ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
- Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовляє Володько.
-- О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! - i цiлувала Володька
у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно,
так приємно, що анiтрохи не вiдчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що
хотiлось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як
вiдважувався, обiймав Катерину за шию, цiлував її, а очi при тому
загорялися i були такi синi, як i небо.
На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не було на кого "отого
гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна,
сумно, здалека видно гору, що на нiй могилки, там тепер видимо-невидимо
люду, i все то бавиться, веселиться - живi i мертвi разом, спiвають
"Христос Воскрес" разом з "чарочкою медовою". Богу дякувати, Зiнька
навинулась надвечiр i все, як там було, оповiла, казала, що цього року
люду було, як того маку, i куми, i свати, i сусiди, i навiть Домаха з
Пiвча. Володькова хресна мати була, "їх" шукала, не знайшла i ось передала
Володьковi двi крашанки та п'ятака. Володько був дуже втiшений, що мати
хрещена про нього пам'ятає, а йому здавалось, що його так зовсiм люди
забули. Шкода, шкода, що Настi не було на Проводах, велика шкода!
А на Юрiя, у вiвторок раненько, вернувся Матвiй. А що тобi невиспаний,
а замучений, а брудний. Зi станцiї знов тьомбав пiшки вiд пiвночi, торбу
порожню зачовгану викинув надвiр - "щоб висмердiлась". I чи їв що, чи не
їв - одразу спати завалився.
Зрання Василь ходив до церкви i пустив мiж рiднею чутку, що батько з
кацапщини вернувся. I як наїхало гостей... ! Єлисей з дядиною, i дiд
Улiян, i його син Володькiв хресний батько Макар, i залужцi обоє. А що в
такий час не годиться їхати в гостi з порожнiми руками, то кожне щось
привезло. Знайшли i пiвока горiлки, i запiканки, i настоянки. Тiтка Зiнька
i за макiтру вареникiв, i за гладишку сметани не забула.
Розбудили Матвiя. Бiдака мусiв зволiкатися, продирати заспанi бали,
митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, i в хатi,
i надворi, всi хочуть на жито... А жита цього року вже он як виросли,
скоро в палки будуть вбиватися. "Як на Стрiтення, кажуть, пiвень пiд
порогом нап'ється, то на Юрiя вiл напасеться". А цього року дiйсно на
Стрiтення не тiльки пiвень, а й вiл мiг напитися, така була тодi одлига. А
тепер ось жито, справдi, по колiна. А гарно, а гоже, а зелено... На жито!
Настя i сюди i туди метнулася, не ждала стiльки гостей. Зiнька з
дядиною Одаркою їй помогли. Дядина також не з порожнiми руками прибула,
велику мисалу холодницi привезла та величезного пшеничного калача... Настя
якраз перед тим дещо свiжого сиру вiддушила, наробила швидко м'ялохи, десь
там ще шматок сала завалялося з торiшнього року, розбила з тузйн яєць.
Вареники, яєшня, холодниця - ге! Чого ще треба!
Вийшли всi наверх, пiд лiс, знайшли гарне, зелене мiсце пiд дубком, що
почав щойно розвиватися. Сонце грiє, сосна пахне, килим зеленого жита
стелиться вниз, сад квiтучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу i
яких тiльки барв на всьому, на землi i на небi.
I почали "Христос Воскрес" спiвати - Господи, як голоси тахнуть в
просторi, як м'яко все звучить. А потiм до прикуски пили, за кожним разом
"Христос Воскрес", ближче i ближче христосувались, так що й Настя
розчервонiлася, а тiтка Зiнька так зовсiм, як мак, зробилася, шкода, що
Катерини нема.
- Ну, а як там у тiм Смоленськiм? - питає Єлисей.
- Е! Нема чого й казати. Не наша культура,- каже Матвiй, i нiхто не
знає, що це вiн за слово таке висловив, один хiба Єлисей може то сказати.
А Настя радiє. Казала ж вона - не їдь! Може, тепер дасть спокiй з тим.
- То, знаєте,- вiв своє Матвiй.- Не сподобалось менi там. Нi. Не наша,
кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, лiс там заздрощi, та що з
лiсу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вмiють. Вийде ото вам з
таким гаком, сохою то звуть, i поре отак, як попало. Сiна там хоч гатку
гати, але i тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях,
де скошенр,цiлу зиму...
I народ, кажу вам, невзрачний... (Знов чуже слово!) Добрий люд, щирий,
та сiрий такий. Самi вам лаптi. Я думав, що це у нас бiда, та коли я
порiвняв... Ге! То ми, виходить, багатiї проти них. Баба там усiм
заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в "iзвоз", то на
промисли... А баба i цiпом молотить, i оре, i...
- Та невже баба? - перебиває Матвiя Корнiй.
- Ха-ха-ха! - регоче Макар.
- Ну, вже як баба того наробить! - говорить Єлисей.
- А, хай йому частець, щоб я ото i молотила, i орала, i всю чоловiчу
роботу робила,заявила Зiнька.
- Їв таку землю хотiв вiн мене, людоньки, волокти,- каже Настя.
- Та я б туди нi за якi грiхи не пiшла б,- озвалась Одарка.
- Е, в таку землю не варто лiзти,- додає Єлисей.
- Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. I погуторити з вами, i се i
те, лише лiнивий дещо. Поспати, поїсти любить... Випити. Анi дорiг там,
кажу вам, нема, навiть отаких, як ось у нас, а що вже мiста - ерам один.
Був я в тому Переяславцi, де ото пам'ятник проти француза за I8I2 рiк
стоїть, так, кажу вам, що за смiтник, що то за гноярня... Приїде вам
кацап, стане серед мiста, кине сiна коневi, що кiнь з'їв то з'їв, а решта
так i лишається. I нiхто того анi прибирає, анi пiдмiтає. Отак затоптують
в болото i все. А болото, особливо оце весною - страх, кажу вам. Конi по
черева грузнуть... Та й усе у них там таке: ночував я у однiй хатi, мужик
собi нiчого, добряга, i "тюрою" мене гостив - їжа така: квас та сила
цибулi, аякже, аякже... Так ото ночую у нього втомлений, а тут вiн усе
менi говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а
земля яка, а люди як живуть... До пiвночi не мiг заснути. А до того ще й
"клопiв" у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього нiяк
не розкажеш.
- А що це таке тi клопи? - зацiкавилась Зiнька.
- О! - озвався Єлисей.- Худоба така кацапська...
- Та блощицi. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а
кусюче, а смердить..
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119