Боже!
Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi засипи, непрозору нiч, мовчазне
поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами i людьми, що
носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам.
Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять непов'язанi, мов дикi
конi, зовсiм виразнi мрiї. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами
тварини, уривно, раз-поразу викрикує пiвень i гавкає глухо в безмежний,
чорний, проти вiтру, простiр собака Пундик, що його колись принiс i
викормив Василь.
Прокидається мати, вона бачить у хатi свiтло.
- Боже, Боже! I що ти собi, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю
"киросину", чим завтра засвiтимо?
Володько прокидається також. Рим, могутнi володарi, красунi - зникають.
Не вiдповiдає нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на своє мiсце бiля
батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень.
I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою,
нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо життя, щоб у ньому
родилось i виросло почуття вiчного.
Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького дубового лiсу
встає i зводиться велетенське, слiпуче свiтило, Землю притоптує м'який
вiтер, що вiльними хвильками гуляє по зябльованих полях.
Матвiй порається бiля плуга, сонце мiниться в плитi, нiби у кривому
дзеркалi, перед хлiвом у збруї стоять i їдять з цебра обрiк конi. Дорогою,
один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими,
товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з
червоною китичкою i пружно натягає вiжки, щоб здавалось, нiби тi конi
стаєннi, щоб тримали вони як слiд голови. Порiвнявшись з Матвiєвим
подвiр'ям, гукає здалека:
- Добре утро! Орати йдете? - голос радiсний, як сонце, як жайворон, що
б'є крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято.
Матвiй розгинає спину:
- Дай-бо здоровля! Iду!
- А вже протряхло?
- Протряхло.
- То Боже поможи!
- Спасибi!
За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета i, нiби
нiчого не було торiк, солодко й уважно вiтає Матвiя.
Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi, всi бадьоро ступають протряхлою
дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають
грунт i виважують скибу за скибою.
Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi лоскоче сильний запах
чорнозему, на чолi сходить пiт i скапує по щоках до рiллi. Галки i ворони
гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i викрикують рiзко й
несподiвано.
Виступають на кiн череватi лантухи, повнi зерна, широчезна, шорстка
п'ятiрня загортає насiння i пружно розбризкує його по готовiй, мов
свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце - шалений i дикий огнепад, заливає лани,
мужикiв, птахiв; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої
принади, що по них досхочу йдуть коханцi i сиплють плодом, потом,
молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв!
Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,- широта, довжiнь! Iде розмашно
туди й назад i сипле зерном. За ним ступає i заволочує посiяне Василь.
Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не болить.
Це лиш проходить хребтом цiна землi - своєї, лудяної сонцем, литої потом i
болючої, як i той хребет.
Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тiльки
набубнявiла в лiсi перша брость, як тiльки ряст зiйшов, як тiльки
зазеленiла перша лука - кiнець школi. Дiти знов розсипались по своїх
мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов
дзвiнки. Навiщо їм школа? "Усе одно не дасть хлiба" - iшло з поколiння в
поколiння.
А Володько вертається самiтньо зi школи, iде поза селом, городами,
зрубами, лiсом. Млiє земля, витикаються першi медяники, лiтають першi
джмелi, липовi галузки дають першi липкi листочки, осика пускає першi
пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх. А
над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами.
На Володька налягає шал i вiн верещить без потреби:
- Га-га-гаааа!
Луна пiдхоплює його крик i тiкає в глибiнь лiсу, жбурляючи ним
довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем.
Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий
за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо в
повiтрi. Володько задирає голову, i в ньому негайно прокидаються хижi
бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у торбинi
книга "Сєятєль", а на другому, угорському схилi долини поле засипане
людьми i звiдти чути спiв. Володько прикладає до чола долоню, прижмурює
очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег.
Додому приходить Володько знеможений весною i приносить велику китицю
рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на вiкнi.
У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь у полi,
мати й Катерина на городi, Хведот стереже вiд вороння коноплi,- ходить
бiля грядок i чи треба, чи не треба, грюкотить поржавiлою бляхою. Одна
Василинка має ще вiльне право дибати де попало, набивати рота всiм, що
трапиться, на що, звичайно, вiдзивається Настя:
- Не руш то! Чуєш? То бека! Покинь!
Але Василинка їй не вiрить, їй так чудесно смакує ота звичайна грудочка
землi, i при тому вона щось завзято розважає.
На городi безлiч працi: розробляється мiсце на грядки, Матвiй садить
новi щепи, що бiжать он довгими рядочками вiд подвiр'я до долинки,
копається в долинi сажавка, обтикається вербовим кiллям, засаджується
грабовий живоплiт, будується огорожа.
I все то хворобливо й жадiбно чiпляється смачної, розкiшної, п'янючої
землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя - бiльша за любов,
за життя. Земля найбiльший скарб - бiльший за золото i коштовнi речi.
Земля - сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе єство, мiстична сила
космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i вiчний
учитель мудростi! От що земля.
Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води, коли полями
по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi своїх буд,
лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко язика, коли
на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата, такого недiльного ранку
Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною в
напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шiсть
одиниць Матвiєвого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби.
Без худоби господар - не господар.
Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiкає вiд
зору i десь там на обрiю западає в долину. Направо - моє, налiво - моє!
Один лише вiтер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до
сусiдньої межi i тiкати злягано далi.
Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв - звiдти i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою
застигли лiси.
Матвiй зупиняється. Володько прикладає до чола долоню i вдивляється в
угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i
в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там
мужицький молодняк пасе конi i заливається спiвом, таким же великим та
просторим, як i сама земля.
- Земля! - виривається у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п'ятнадцять
назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
маєш. Тепер iнакше. Сам знаєш... Не малий.
Радiсно чути оте "не малий", Володько пiдносить голову, випростує
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту, вузлувату
- твердi слова з твердих уст, оповiдається про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чує
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiкає у безвiстi.
Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця
падає на землю вiд його велетенської постатi.
Нiколи та рука не обняла його - сина, не була щедрою на пестощi, та
все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi вiталися, син з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами до її шорстокої, темної
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
Завжди i завжди гордий вiн своїм батьком. Он над шляхом за шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не знає? Вiн тiльки вдоволено посмiхається. У нього ще й досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i
живе великим життям, i обiцяє щедро воздати за твердi днi довгих рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
- Ну,- каже батько,- пiдемо...
Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться
димова башта i звiдки виривається та розгортається в просторах владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.
ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ
Вiйна I
Паринина Матвiєва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також своє пасовисько. Землi угорщан
широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком вигнулись проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд
лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили
кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед
сiножаттю Михайла Турка.
Пiд урвищем земля роззявилась i з її пащеки вирiс коренастий дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднiє. Впало з небес i
розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi
водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу -
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води свої пiдносить i невпинною лавою
розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкуватої землi, а маки передчасно обсипали
свої шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi
сотворiння.
Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами
виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за
здобич бої зводились - угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо
закон їх - закон хмар i буревiїв.
Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
Паринина Матвiєва, Iвана Кушки i Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями.
За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть Григорка. Мужик
земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бої, градом
сипалось камiння, ломались на черепах дрюки... I так поколiння в
поколiння.
Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут -
межа в межу, а тому будь на сторожi.
Добре, що паринина не межує зi "шкодою", на Ет-тоє також пасовисько i
пасе там свої четверо хвостяк "нiмий", на iм'я Роман, якого кличуть на
мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви паленої
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
"маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому їх двоє, межа чiтка, креслена в планах, законом великої держави
суворо хоронена.
- I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На своєму хоч стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в
собi.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май
нагостро. "Ах, коли то воно скiнчиться",- думає не раз Володько. Думає
всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там
мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ -
буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських
штахетiв, i пошивав старими з панської клунi снiпками. На випадок вiйни -
два склади зручного камiння припасено.
Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи.
- А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
- Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минулої недiлi свою
"госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у неї книжки.
- Такi були воїни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя
православного ляхiв-єзуїтiв, туркiв та татар шаблями воювали.
- А що то є Україна? - невгавав Володько.
- То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Києва.
Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
- Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чує зненацька хлопець. Зривається, бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
- Володь-кууу!..
- А чогооо?!
- Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить... Небезпека! Сполох!
Ворог на овидi!
Володько зривається i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько
газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганяє
скорiш свої корови догори вiд границi.
- До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на бiгу Володько. -
Ти! Ти! - вимахує руками на нiмого i показує, щоб згонив i свiй товар до
буди. Той помiчає i вихором летить на вказане мiсце.
- Гей, гей! - кричить Володько, розмахує товстючою палюгою i пре до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко дихає. На чолi пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони
пасуть на толоцi, тому їх багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
Побачили противникiв i зупинилися.
- Давай-давааай! Давай-давааай! - потрясаючи високо над головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
"Приймати? Не приймати?" - швидко працює Володькова думка, але нiмий
уже белькоче i потрясає палицею.
- Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку.
А дерманцi клинцi,
пекли жабу в ринцi,
всiх дерманцiв запрягали,
з печi жабу витягали!
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
А вгорщани шмаркачi,
пекли жабу у печi,
батька й матiр запрягали,
з печi жаабу витягали!..
Вiдчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмахує
товстючою своєю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько
нi.
- Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння.
Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те,
що накидає ворог.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi засипи, непрозору нiч, мовчазне
поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами i людьми, що
носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам.
Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять непов'язанi, мов дикi
конi, зовсiм виразнi мрiї. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами
тварини, уривно, раз-поразу викрикує пiвень i гавкає глухо в безмежний,
чорний, проти вiтру, простiр собака Пундик, що його колись принiс i
викормив Василь.
Прокидається мати, вона бачить у хатi свiтло.
- Боже, Боже! I що ти собi, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю
"киросину", чим завтра засвiтимо?
Володько прокидається також. Рим, могутнi володарi, красунi - зникають.
Не вiдповiдає нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на своє мiсце бiля
батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень.
I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою,
нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо життя, щоб у ньому
родилось i виросло почуття вiчного.
Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького дубового лiсу
встає i зводиться велетенське, слiпуче свiтило, Землю притоптує м'який
вiтер, що вiльними хвильками гуляє по зябльованих полях.
Матвiй порається бiля плуга, сонце мiниться в плитi, нiби у кривому
дзеркалi, перед хлiвом у збруї стоять i їдять з цебра обрiк конi. Дорогою,
один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими,
товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з
червоною китичкою i пружно натягає вiжки, щоб здавалось, нiби тi конi
стаєннi, щоб тримали вони як слiд голови. Порiвнявшись з Матвiєвим
подвiр'ям, гукає здалека:
- Добре утро! Орати йдете? - голос радiсний, як сонце, як жайворон, що
б'є крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято.
Матвiй розгинає спину:
- Дай-бо здоровля! Iду!
- А вже протряхло?
- Протряхло.
- То Боже поможи!
- Спасибi!
За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета i, нiби
нiчого не було торiк, солодко й уважно вiтає Матвiя.
Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi, всi бадьоро ступають протряхлою
дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають
грунт i виважують скибу за скибою.
Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi лоскоче сильний запах
чорнозему, на чолi сходить пiт i скапує по щоках до рiллi. Галки i ворони
гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i викрикують рiзко й
несподiвано.
Виступають на кiн череватi лантухи, повнi зерна, широчезна, шорстка
п'ятiрня загортає насiння i пружно розбризкує його по готовiй, мов
свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце - шалений i дикий огнепад, заливає лани,
мужикiв, птахiв; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої
принади, що по них досхочу йдуть коханцi i сиплють плодом, потом,
молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв!
Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,- широта, довжiнь! Iде розмашно
туди й назад i сипле зерном. За ним ступає i заволочує посiяне Василь.
Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не болить.
Це лиш проходить хребтом цiна землi - своєї, лудяної сонцем, литої потом i
болючої, як i той хребет.
Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тiльки
набубнявiла в лiсi перша брость, як тiльки ряст зiйшов, як тiльки
зазеленiла перша лука - кiнець школi. Дiти знов розсипались по своїх
мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов
дзвiнки. Навiщо їм школа? "Усе одно не дасть хлiба" - iшло з поколiння в
поколiння.
А Володько вертається самiтньо зi школи, iде поза селом, городами,
зрубами, лiсом. Млiє земля, витикаються першi медяники, лiтають першi
джмелi, липовi галузки дають першi липкi листочки, осика пускає першi
пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх. А
над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами.
На Володька налягає шал i вiн верещить без потреби:
- Га-га-гаааа!
Луна пiдхоплює його крик i тiкає в глибiнь лiсу, жбурляючи ним
довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем.
Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий
за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо в
повiтрi. Володько задирає голову, i в ньому негайно прокидаються хижi
бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у торбинi
книга "Сєятєль", а на другому, угорському схилi долини поле засипане
людьми i звiдти чути спiв. Володько прикладає до чола долоню, прижмурює
очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег.
Додому приходить Володько знеможений весною i приносить велику китицю
рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на вiкнi.
У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь у полi,
мати й Катерина на городi, Хведот стереже вiд вороння коноплi,- ходить
бiля грядок i чи треба, чи не треба, грюкотить поржавiлою бляхою. Одна
Василинка має ще вiльне право дибати де попало, набивати рота всiм, що
трапиться, на що, звичайно, вiдзивається Настя:
- Не руш то! Чуєш? То бека! Покинь!
Але Василинка їй не вiрить, їй так чудесно смакує ота звичайна грудочка
землi, i при тому вона щось завзято розважає.
На городi безлiч працi: розробляється мiсце на грядки, Матвiй садить
новi щепи, що бiжать он довгими рядочками вiд подвiр'я до долинки,
копається в долинi сажавка, обтикається вербовим кiллям, засаджується
грабовий живоплiт, будується огорожа.
I все то хворобливо й жадiбно чiпляється смачної, розкiшної, п'янючої
землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя - бiльша за любов,
за життя. Земля найбiльший скарб - бiльший за золото i коштовнi речi.
Земля - сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе єство, мiстична сила
космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i вiчний
учитель мудростi! От що земля.
Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води, коли полями
по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi своїх буд,
лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко язика, коли
на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата, такого недiльного ранку
Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною в
напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шiсть
одиниць Матвiєвого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби.
Без худоби господар - не господар.
Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiкає вiд
зору i десь там на обрiю западає в долину. Направо - моє, налiво - моє!
Один лише вiтер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до
сусiдньої межi i тiкати злягано далi.
Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв - звiдти i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою
застигли лiси.
Матвiй зупиняється. Володько прикладає до чола долоню i вдивляється в
угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i
в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там
мужицький молодняк пасе конi i заливається спiвом, таким же великим та
просторим, як i сама земля.
- Земля! - виривається у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п'ятнадцять
назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
маєш. Тепер iнакше. Сам знаєш... Не малий.
Радiсно чути оте "не малий", Володько пiдносить голову, випростує
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту, вузлувату
- твердi слова з твердих уст, оповiдається про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чує
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiкає у безвiстi.
Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця
падає на землю вiд його велетенської постатi.
Нiколи та рука не обняла його - сина, не була щедрою на пестощi, та
все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi вiталися, син з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами до її шорстокої, темної
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
Завжди i завжди гордий вiн своїм батьком. Он над шляхом за шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не знає? Вiн тiльки вдоволено посмiхається. У нього ще й досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i
живе великим життям, i обiцяє щедро воздати за твердi днi довгих рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
- Ну,- каже батько,- пiдемо...
Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться
димова башта i звiдки виривається та розгортається в просторах владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.
ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ
Вiйна I
Паринина Матвiєва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також своє пасовисько. Землi угорщан
широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком вигнулись проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд
лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили
кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед
сiножаттю Михайла Турка.
Пiд урвищем земля роззявилась i з її пащеки вирiс коренастий дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднiє. Впало з небес i
розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi
водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу -
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води свої пiдносить i невпинною лавою
розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкуватої землi, а маки передчасно обсипали
свої шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi
сотворiння.
Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами
виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за
здобич бої зводились - угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо
закон їх - закон хмар i буревiїв.
Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
Паринина Матвiєва, Iвана Кушки i Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями.
За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть Григорка. Мужик
земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бої, градом
сипалось камiння, ломались на черепах дрюки... I так поколiння в
поколiння.
Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут -
межа в межу, а тому будь на сторожi.
Добре, що паринина не межує зi "шкодою", на Ет-тоє також пасовисько i
пасе там свої четверо хвостяк "нiмий", на iм'я Роман, якого кличуть на
мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви паленої
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
"маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому їх двоє, межа чiтка, креслена в планах, законом великої держави
суворо хоронена.
- I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На своєму хоч стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в
собi.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май
нагостро. "Ах, коли то воно скiнчиться",- думає не раз Володько. Думає
всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там
мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ -
буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських
штахетiв, i пошивав старими з панської клунi снiпками. На випадок вiйни -
два склади зручного камiння припасено.
Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи.
- А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
- Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минулої недiлi свою
"госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у неї книжки.
- Такi були воїни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя
православного ляхiв-єзуїтiв, туркiв та татар шаблями воювали.
- А що то є Україна? - невгавав Володько.
- То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Києва.
Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
- Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чує зненацька хлопець. Зривається, бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
- Володь-кууу!..
- А чогооо?!
- Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить... Небезпека! Сполох!
Ворог на овидi!
Володько зривається i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько
газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганяє
скорiш свої корови догори вiд границi.
- До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на бiгу Володько. -
Ти! Ти! - вимахує руками на нiмого i показує, щоб згонив i свiй товар до
буди. Той помiчає i вихором летить на вказане мiсце.
- Гей, гей! - кричить Володько, розмахує товстючою палюгою i пре до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко дихає. На чолi пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони
пасуть на толоцi, тому їх багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
Побачили противникiв i зупинилися.
- Давай-давааай! Давай-давааай! - потрясаючи високо над головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
"Приймати? Не приймати?" - швидко працює Володькова думка, але нiмий
уже белькоче i потрясає палицею.
- Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку.
А дерманцi клинцi,
пекли жабу в ринцi,
всiх дерманцiв запрягали,
з печi жабу витягали!
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
А вгорщани шмаркачi,
пекли жабу у печi,
батька й матiр запрягали,
з печi жаабу витягали!..
Вiдчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмахує
товстючою своєю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько
нi.
- Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння.
Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те,
що накидає ворог.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119