Хведот то сидiтиме ще пару зим на печi. От
уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи лазить; нiяково, щоб дитина
темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiдає, де. Попотьомбай-но щодня
милю туди та милю назад. Прийдеться-таки ликами запасатись та постали
плести. Мусить переходити вже ту зиму i в постолах. Що подiєш? Що при
такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби
то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то й ковзне.
По храпi, по мокрому, пiсля не обшкрябає чобота, не висушить. Там шкорбне,
там шпирхне, i чобiт горить. У мене он (i вiн гордо показував свої
широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) - у мене он третiй рiк
чобiт, а ще дивись... Має вiн хоч одну лату? А там пiдметку пiдоб'ю,
пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Думаєте, бачив того
чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв
п'ять одного. Тепер же... Ще рiк не минув. Дивись. То закаблук вiдлiтає,
то зуби шкiрить... Все на згубу, все на пропало.
Так розважає старий. Розважає, мiркує та все головою покручує. Все
воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо.
Настя з Володьком пiшли "до батькiв", а звiдти пiдуть на "вечiрню" до
монастиря. Матвiй довго бавився з Хведотом, який дуже скидається на
батька, "тiльки такий крикун, як мати", а опiсля лишив його самого в хатi,
а сам пiшов поле та садок оглянути.
Садок свiй оглядає i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки має вiльну
хвилину. Знає його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i бджолу тут завiв, та вона
догляду потребує, а йому нiколи. Радiє десь глибоко в собi якоюсь
особливою матвiївською радiстю. Нiхто її не помiчає, не помiчав її,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти є чого.
Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн з усiх усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв їх там, заливав, оповивав - i от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребує там когось!), перевiз
на хутiр, iз садiвником монастирським порадився i посадив деревця
по-людському. А сорти все якi! Самi, можна сказати, найкращi: золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго лежати, гарно пахнуть i мають
добрий збуток. Особливо зеленi ренети). Опiсля цеголки, цякiвки
червонобокi - солодкi, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до
масляної). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi - пiвхунта кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй не садив, бо
"який з того толк"? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди,
облетить, поб'ється, погниє... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й продати. Папiрiвки добрi. Нiчого сказати, але
нiякого з них толку. Двi всього i має їх Матвiй у своєму садку. Грушок; як
то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от пiд овочами погнулись. "Своєї фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi. Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
Глянеш - око радiє. Все на мiсцi. Все виплекане. Огорожа одна чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть дещо можна
буде.
Так то так. Але що то з тiєю дiтворою буде? Четверо вже їх. А хто може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба"
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то є? Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
Матвiй зупиняється за садом i окидає зором Сумiжну нивку лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн її продати хоче. Думка про неї вже не
виходить з Матвiєвої голови, хоча цiна її, мабуть, куслива... О, куслива.
Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити її, це значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу. Поле вироблене,
вигноєне, пiд сонцем.
I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже зябльованiй нивцi, розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки, нiбито те поле вже його. Порою навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши її iз землi, викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
I коли Матвiй зiйшов з Григорчукової нивки й уважно зайнявся пiдпорою
одної гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
- Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiмає голову.
- Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй i побачив на своїм
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка: "Ага. Приходить за поле
балакати, а вдає, що тiльки оглядати прийшов".
Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй купив його поле з таких причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому iншому, бо "це ж пiд
порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не має, то швидше роздобуде. Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть".
Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях чоловiк має
степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз збирався скочити
до Григорчука, та не знав, як його краще того... А тут нагода сама
допомагає.
Обидва зустрiлись заклопотано, руку один одному подали i байдуже
по-жидiвськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди... "аж
випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не забув заявити, що у
нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей рiк прийдеться. О,
скрутно".
- Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть,- завертає назад
Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
"дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах позеленiли. У самого
мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi... ну просто, можна рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере? Чи то вiн
хоче його вже заразом розкидати замiсть паренини, заорати та пшеницю
сiяти?
- Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
- Проходжу ото коло вашого саду i просто мене аж оскома бере... -
починає Григорчук. (А це ж Матвiєва слабка струна - садок. Нiби знає...)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
- По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй.
- Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
- А як виробиш та погноїш, то росте нiчого,- зм'якшував вартiсть
земельки обережний Матвiй.
- Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя десятина (тут є ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те
заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не рахується), їй-бо,
вона... ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
- Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
- Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi
"польза". Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землi, як тут. Оця мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у
москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було
губернiї. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони
кажуть, сохою. Покопирсає... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", знаєте, не видержує сушi. Твердiє, репає... Ото,
знаєте, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
Це все оповiдає Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй
i шевство знав. "Отак для своєї потреби"), нанiс полiн, дров i якусь,
видно, фортецю будував.
Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед
хати.
- Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на своє мiсце,- Баба моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
- А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру маєте хату... Но, пощо ви ото такi
малi вiконечка зробили?
- Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Знаєте, як то кожна копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Знаєте. Я маю готовi, вирiзанi тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не коштує, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так
стигне. Тепер ось каюсь... Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але
немає поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжує:
- До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на
Матвiя оком...
- Не курите? - сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що
Матвiй анi не п'є, анi не курить...
- Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
- Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка
"коришкiв" отої от поганої "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та дивується. Вiн хотiв би, щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
- Так як то ото кажете? - нiби ненароком згадавши щось, питає
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
- Що ж, знаєте, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви знаєте, все меншає i меншає у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Має ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де тої землi дiти наших дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є... Що, знаєте, по тiм... Я
думаю...
- Воно так-то так... - перебиває Григорчук.- Та що подiяти? От ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
- Та я нiчого не кажу...
- Чекайте-но... Бо не хватає справдi мiсця. На днях якось... Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi є повних грунтiв. I що ви думаєте? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини... А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється i що купляється. То-то,- i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
- Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой лiс та млин. Той
один лiс виплатить весь маєток. А млин. Скiльки платить вам Волько
оренди?..
- Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам знає лiк... Ще коли б то не був
млин громадський. Волько пiд'юджує кращих господарiв, щоб вони не
впоминалися оренди, а решта, знаєте... Що їм на тому вигорить?.. Плюне та
й пiде...
- Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi рублiв щороку дасть
громадi десятину поля.
Григорчук викурив цигарку, кинув її на долiвку i, трохи пiдвiвшись,
розтоптав її чоботом. Пiсля цього сплюнув.
- Думаєте? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставляє замiсть колiс турбiну i новi вальцi. Поки що
дамо йому спокiй, а пiсля таки вiзьмемось... Вiн то вже побалакує зо
старостою про купiвлю того млина. Видно, корисний вiн йому, хоч завше
лементує, що нiчого з нього не має. Я то, по правдi признатися, нiчого б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в нiй пастуха, то, звiсно, який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить той млин майже
задурно, а друге, що грiшми покористується лише дехто... Ну, от i
подивiться... Моя дурна голова не раз мiркує: чому б то, думаєш, та не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самi собi й за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску є де вигнати... Є й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом...
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та
помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходцi...
Крику, гамору наробили, але хiба що-небудь вирiшили? Де там. Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi...
Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi його загорiлись,
але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови
не тратив...
- Трудно, знаєте, сьогоднi чесну людину знайти... - продовжує.- Дуже
тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вiчi мужикам, i
хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв
оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне... i клянеться, i
божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й думає - чорт тебе бере, хай тебе
нечиста сила слухає... i пiшов собi додому. Ми викупили маєток - сто
двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири тисячi карбованцiв.
Суму цю ми вичавили зо своїх власних животiв та мозолiв i животiв наших
дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi "доходи" дасть... А тепер пiди
його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За десять тисяч такий лiс
продали... Та це ж треба... (Григорчук знов полiз до кишенi за кисетом з
"рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурнiших людей на свiтi. Але що ви
зробите?.. Скiльки то нашi главарi попоїздили до острозьких Таксарiв, щоб
таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без
дубини, отако за марно вiддати... Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало з
губкою та додає:
- Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене...
Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв'язував їх до ясел
ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого,
"дайбоздоров'я", i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що це
його найстарший i що вiн уже "у третю групу" ходить. Ось по тижневi i
наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба...
Як його, не знаю... того...
- Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати,- сказав
Григорчук.
- Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само не дуже...
Нi, нi... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i навiть
на зрубах вже не так, як колись... Навеснi та восени у верболозах та
болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла
в болотi i ледве витягли.
- То-то-то! Чув про це, чув! - пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi
лебедцi...
- Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути її допомогли менi, дякувати їм. А
коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що
то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще
недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельниковi.
Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А
пiди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять лiт отi
верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчує чоловiк, а п'ять лiт сiно
братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по
парi рокiв, думаю, вибавиться... А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як
пiде в зимi...
- Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... -
Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжує:
- Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки
порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони Боже, щоб
худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"... Воно то й
добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли до нас тi
чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як цигани,
поприходили.
Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що сьогоднi у фаетонах їздить, а
синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в
кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще тодi
такий був, що Господи).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи лазить; нiяково, щоб дитина
темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiдає, де. Попотьомбай-но щодня
милю туди та милю назад. Прийдеться-таки ликами запасатись та постали
плести. Мусить переходити вже ту зиму i в постолах. Що подiєш? Що при
такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби
то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то й ковзне.
По храпi, по мокрому, пiсля не обшкрябає чобота, не висушить. Там шкорбне,
там шпирхне, i чобiт горить. У мене он (i вiн гордо показував свої
широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) - у мене он третiй рiк
чобiт, а ще дивись... Має вiн хоч одну лату? А там пiдметку пiдоб'ю,
пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Думаєте, бачив того
чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв
п'ять одного. Тепер же... Ще рiк не минув. Дивись. То закаблук вiдлiтає,
то зуби шкiрить... Все на згубу, все на пропало.
Так розважає старий. Розважає, мiркує та все головою покручує. Все
воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо.
Настя з Володьком пiшли "до батькiв", а звiдти пiдуть на "вечiрню" до
монастиря. Матвiй довго бавився з Хведотом, який дуже скидається на
батька, "тiльки такий крикун, як мати", а опiсля лишив його самого в хатi,
а сам пiшов поле та садок оглянути.
Садок свiй оглядає i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки має вiльну
хвилину. Знає його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i бджолу тут завiв, та вона
догляду потребує, а йому нiколи. Радiє десь глибоко в собi якоюсь
особливою матвiївською радiстю. Нiхто її не помiчає, не помiчав її,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти є чого.
Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн з усiх усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв їх там, заливав, оповивав - i от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребує там когось!), перевiз
на хутiр, iз садiвником монастирським порадився i посадив деревця
по-людському. А сорти все якi! Самi, можна сказати, найкращi: золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго лежати, гарно пахнуть i мають
добрий збуток. Особливо зеленi ренети). Опiсля цеголки, цякiвки
червонобокi - солодкi, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до
масляної). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi - пiвхунта кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй не садив, бо
"який з того толк"? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди,
облетить, поб'ється, погниє... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й продати. Папiрiвки добрi. Нiчого сказати, але
нiякого з них толку. Двi всього i має їх Матвiй у своєму садку. Грушок; як
то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от пiд овочами погнулись. "Своєї фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi. Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
Глянеш - око радiє. Все на мiсцi. Все виплекане. Огорожа одна чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть дещо можна
буде.
Так то так. Але що то з тiєю дiтворою буде? Четверо вже їх. А хто може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба"
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то є? Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
Матвiй зупиняється за садом i окидає зором Сумiжну нивку лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн її продати хоче. Думка про неї вже не
виходить з Матвiєвої голови, хоча цiна її, мабуть, куслива... О, куслива.
Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити її, це значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу. Поле вироблене,
вигноєне, пiд сонцем.
I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже зябльованiй нивцi, розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки, нiбито те поле вже його. Порою навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши її iз землi, викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
I коли Матвiй зiйшов з Григорчукової нивки й уважно зайнявся пiдпорою
одної гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
- Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiмає голову.
- Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй i побачив на своїм
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка: "Ага. Приходить за поле
балакати, а вдає, що тiльки оглядати прийшов".
Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй купив його поле з таких причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому iншому, бо "це ж пiд
порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не має, то швидше роздобуде. Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть".
Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях чоловiк має
степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз збирався скочити
до Григорчука, та не знав, як його краще того... А тут нагода сама
допомагає.
Обидва зустрiлись заклопотано, руку один одному подали i байдуже
по-жидiвськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди... "аж
випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не забув заявити, що у
нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей рiк прийдеться. О,
скрутно".
- Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть,- завертає назад
Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
"дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах позеленiли. У самого
мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi... ну просто, можна рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере? Чи то вiн
хоче його вже заразом розкидати замiсть паренини, заорати та пшеницю
сiяти?
- Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
- Проходжу ото коло вашого саду i просто мене аж оскома бере... -
починає Григорчук. (А це ж Матвiєва слабка струна - садок. Нiби знає...)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
- По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй.
- Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
- А як виробиш та погноїш, то росте нiчого,- зм'якшував вартiсть
земельки обережний Матвiй.
- Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя десятина (тут є ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те
заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не рахується), їй-бо,
вона... ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
- Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
- Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi
"польза". Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землi, як тут. Оця мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у
москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було
губернiї. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони
кажуть, сохою. Покопирсає... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", знаєте, не видержує сушi. Твердiє, репає... Ото,
знаєте, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
Це все оповiдає Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй
i шевство знав. "Отак для своєї потреби"), нанiс полiн, дров i якусь,
видно, фортецю будував.
Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед
хати.
- Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на своє мiсце,- Баба моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
- А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру маєте хату... Но, пощо ви ото такi
малi вiконечка зробили?
- Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Знаєте, як то кожна копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Знаєте. Я маю готовi, вирiзанi тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не коштує, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так
стигне. Тепер ось каюсь... Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але
немає поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжує:
- До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на
Матвiя оком...
- Не курите? - сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що
Матвiй анi не п'є, анi не курить...
- Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
- Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка
"коришкiв" отої от поганої "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та дивується. Вiн хотiв би, щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
- Так як то ото кажете? - нiби ненароком згадавши щось, питає
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
- Що ж, знаєте, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви знаєте, все меншає i меншає у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Має ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де тої землi дiти наших дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є... Що, знаєте, по тiм... Я
думаю...
- Воно так-то так... - перебиває Григорчук.- Та що подiяти? От ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
- Та я нiчого не кажу...
- Чекайте-но... Бо не хватає справдi мiсця. На днях якось... Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi є повних грунтiв. I що ви думаєте? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини... А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється i що купляється. То-то,- i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
- Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой лiс та млин. Той
один лiс виплатить весь маєток. А млин. Скiльки платить вам Волько
оренди?..
- Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам знає лiк... Ще коли б то не був
млин громадський. Волько пiд'юджує кращих господарiв, щоб вони не
впоминалися оренди, а решта, знаєте... Що їм на тому вигорить?.. Плюне та
й пiде...
- Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi рублiв щороку дасть
громадi десятину поля.
Григорчук викурив цигарку, кинув її на долiвку i, трохи пiдвiвшись,
розтоптав її чоботом. Пiсля цього сплюнув.
- Думаєте? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставляє замiсть колiс турбiну i новi вальцi. Поки що
дамо йому спокiй, а пiсля таки вiзьмемось... Вiн то вже побалакує зо
старостою про купiвлю того млина. Видно, корисний вiн йому, хоч завше
лементує, що нiчого з нього не має. Я то, по правдi признатися, нiчого б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в нiй пастуха, то, звiсно, який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить той млин майже
задурно, а друге, що грiшми покористується лише дехто... Ну, от i
подивiться... Моя дурна голова не раз мiркує: чому б то, думаєш, та не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самi собi й за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску є де вигнати... Є й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом...
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та
помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходцi...
Крику, гамору наробили, але хiба що-небудь вирiшили? Де там. Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi...
Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi його загорiлись,
але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови
не тратив...
- Трудно, знаєте, сьогоднi чесну людину знайти... - продовжує.- Дуже
тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вiчi мужикам, i
хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв
оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне... i клянеться, i
божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й думає - чорт тебе бере, хай тебе
нечиста сила слухає... i пiшов собi додому. Ми викупили маєток - сто
двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири тисячi карбованцiв.
Суму цю ми вичавили зо своїх власних животiв та мозолiв i животiв наших
дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi "доходи" дасть... А тепер пiди
його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За десять тисяч такий лiс
продали... Та це ж треба... (Григорчук знов полiз до кишенi за кисетом з
"рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурнiших людей на свiтi. Але що ви
зробите?.. Скiльки то нашi главарi попоїздили до острозьких Таксарiв, щоб
таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без
дубини, отако за марно вiддати... Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало з
губкою та додає:
- Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене...
Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв'язував їх до ясел
ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого,
"дайбоздоров'я", i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що це
його найстарший i що вiн уже "у третю групу" ходить. Ось по тижневi i
наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба...
Як його, не знаю... того...
- Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати,- сказав
Григорчук.
- Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само не дуже...
Нi, нi... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i навiть
на зрубах вже не так, як колись... Навеснi та восени у верболозах та
болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла
в болотi i ледве витягли.
- То-то-то! Чув про це, чув! - пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi
лебедцi...
- Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути її допомогли менi, дякувати їм. А
коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що
то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще
недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельниковi.
Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А
пiди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять лiт отi
верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчує чоловiк, а п'ять лiт сiно
братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по
парi рокiв, думаю, вибавиться... А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як
пiде в зимi...
- Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... -
Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжує:
- Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки
порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони Боже, щоб
худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"... Воно то й
добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли до нас тi
чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як цигани,
поприходили.
Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що сьогоднi у фаетонах їздить, а
синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в
кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще тодi
такий був, що Господи).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119