.. Якiсь обклади, якiсь примочки,
несе йому щось з'їсти. А Володько їсти не може, кашель шарпає ним, думки
плутаються, голова йде ходором. Вiн терпить мову матерi, йому нiчого не
болить, лише йому дуже тяжко, що вiн спричинив стiльки клопоту в родинi. А
що буде, коли дiйсно прийде батько?
I вiн "приволiкся" десь аж бiля пiвночi. Полатаний його "куцан" весь у
бiлому поросi, нiби вiн також був у млинi, постоли розбилися i тримаються
лишень на самих волоках, ноги загорнутi лише в суконнi онучi, що
зальоденiли зовсiм, нiби вони видовбанi з дерева.
Прийшов, i як помiтив, що Володько весь червоний, лежить i не
рухається, промовив:
- Аз ним он що? Знов наганяв чого?
I бiльше не промовив нi слова, сiв бiля столу, мати подала йому вечерю,
сьогоднi, з приводу масницi, принесла шматок солоного сиру до картоплi,
їли мовчки. Мати пробує поволi i обережно оповiдати, як то воно з тим
Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пiзнiше пiдiйшов до хворого i
питає:
- А їв вiн що?
- Та де там! Анi скалинки не мав в устах,- вiдповiдає мати.
- Я вже й сам не знаю... Бити вас? Лаяти? - i вийшов з хати.
Володькова справа його поважно турбує, треба б до лiкаря, а тут його
хоч кричи, анi копiйки зайвої. Хай ще почекає кiлька днiв, а, може, само
пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився i лiг
спати. Лампа згасла, але мати стояла в темнотi бiля хворого, уста її
ворушилися, було чути її тихий шепiт. Вона молиться. Боже! Поможи їй,
захисти ту немiчну дитину.
Другий день - недiльний, але батько - спина не спина, болi не болi, а
встає з досвiтком. Надiває не постоли, а чоботи,- одразу видно, що не до
каменю збивається. Вiн iде до церкви.
А вернувшись, виймає з-за пазухи п'ятикопiйкову французьку булку.
- Маєш ти там, стара, ще яке молоко? - питає.
- Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже "у неї", не
молоко...
- Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить...
Володько це чує. Через бiль голови не може пiдвестися, але йому так
хотiлося б хоча глянути "на тата". "Добрi мої тато", - думає вiн.
Зараз по обiдi Матвiй пiшов до дiда Юхима. Через лiс, через поруб,
через поле. Скрiзь грубо снiгу, нi тобi стежки, нi слiду, борхається
навпростець по колiна цiлиною.
По годинi вiн на мiсцi. Тихо i порожньо, як i скрiзь на хуторах,
свiтить сонце, все довкруги занесене снiгом, величезнi снiговi замети
нагадують застиглi хвилi збуреного срiбного поля. Високий частокiл з дощок
оточує сад i забудiвлi. Добра, мурована, бiла, крита зеленою бляхою хата,
велика на кам'яних стовпах клуня, мурованi хлiви. Коли Матвiй увiйшов до
фiртки, бiля комори зашарпався здоровенний, гнiдої мастi псюка, що
прип'ятий ланцюгом на довгому дротi мiж коморою i стайнею. Побачивши
Матвiя, собака наробив галасу, нiби йому за те бозна-скiльки платять.
На це вибiгла Юхимова вихованка, а найстарша Матвiєва дочка, Катерина.
- Ой, тато! - викрикнула дiвчина.- Чи ти, Боску, замовкнеш? Ану,
замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усi здоровi?
- А,промовив лише Матвiй, обмiтає в сiнях снiг з чобiт, Юхим, видно,
вже з хати почув голос Матвiя i вiдчинив з кухнi назустрiч дверi.
- Ооо! Ооо! Кого бачу. Оце так-так! Милого гостя маємо - заходь,
заходь.
Старий дiйсно щиро радiв, сердечно потирав руки. Любив Матвiя. Завжди
охоче з ним зустрiчався i не раз розмовляли вони про речi незвичнi.
Старий, куди правду дiти, любив часами вiдiрватися на хвилину вiд земного,
заглянути в божеське, потолкувати про те i про се, часто вичитане з книг.
Матвiй, хоч не визначався такою вченiстю, одначе з приємнiстю тримав з ним
ногу. Дiдура лiчить ось уже понад сiмдесятку, а виглядає молодшим вiд
Матвiя. Бороду пiдстригає, вуса також, чуприна дещо вже шпакувата, але
колись, видно, була рудавою i тому не так помiтна сивина, i пiдбирав її у
гарну, опрятненьку стрiшку по-старосвiтськи. Дiдом навiть не випадало його
звати, а ще менше випало його звати чарiвником чи характерником. Здається,
буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою, хоча без шкiл,
тiєю, що своїм справжнiм людським розумом потрапить iнодi досягнути значно
бiльшого, нiж iншi зi школами. Усе в нього, що в руки брав, спорилось, а
тому i пасiка росла, множилась i давала зиски, тому i дiм поставив зовсiм
нерiвня iншим, i худiбка, i сад, i поле. Чарiвник! Розумiється, чарiвник.
Бо ось вiн вичарував з нiчого сливе все те, що iншим нiяк не дається...
Тому i Матвiй любив того чарiвника, саме такого хотiв бачити i саме
таким хотiв бути. Посвоячився, було, з ним, середущу його дочку Лукiю
подружив, та Бог не дозволив. Дала йому двоє дiток, а сама пiшла, невинна
i чиста, як голубиця, в життя вiчне, простудившись при праннi бiлизни
зимою, будучи ще не здоровою пiсля народження Василя.
Тяжко переживав Матвiй утрату тiєї своєї дружини, переживав по-своєму,
сам з собою i в собi, без зайвого слова, але болюче i глибоко. I до цього
дня не годен її забути, все i все пригадує, а iнколи доходить це i до
вiдома Настi, а та, звiсно, переживає, ту вину на iнших, Богу-духа винних,
звертає, тому їй нелегко водити дружбу з Юхимом, нелегко Василя та
Катерину своїми вважати, нелегко бачити Матвiєву скорботу, вiдчувати його
тугу за тим, що не вернеться.
Бо Настю хоча i любив, але не те вона, зовсiм не те, що Лукiя, а дiд
Улiян не дiд Юхим, i все iнше тут iншою мiрою мiряється, словом такого не
вискажеш, але чуття i розум знають усе i мовчазно розцiнюють.
А дiд Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, "по-Божому", вiрив, що це
"кара", i шукав за собою вини. I не тiльки стратив вiн Лукiю. Старший його
син Клим, що його хотiв було "на високi школи подати", також щось не
видержав, щось у нього в головi вiд високих наук чи вiд чогось iншого,
поплуталось, i мусiв його до того дому, де лiкують нерви, вiддати. За те,
казали мудрi люди, що старий з "нечистим" нюхався, за те i кара Божа, але
хтозна чи за те. Клим був парубок толковий i вчився незле, i станом був
гожий, високий, худорлявий, як i Василь, рудуватий, бiгали за ним дiвки, а
вiн, диви, до попiвни надто гордої, дочки о. Клавдiя, заходив, i так,
кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дiйшло. Вiдмовила,
кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка,тобто мати попiвни,
пишна та горда, в окулярах, нiяк i чути не хотiла, щоб дочка її Галя,
красуня на всю округу, вийшла за мужика.
Мало мав радостi Юхим зi своїх дiтей, але не падав духом. Жив,
трудився, шукав правди, тiшився, коли щось знаходив.
- О, це ти до речi прийшов,- казав старий до Матвiя i радiсно при тому
смiявся, мав Добру, лагiдну i веселу вдачу.- Катерино! Мерщiй та батьковi
меду. Сiдай, сiдай, голубе, та розказуй... А я ото сиджу i куняю над
книжкою, придбав, бачиш, нову пасiчницьку науку, а та каже, що вулики
Дадана вже застарiлi, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона
мусить свободу мати, бiльше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую
дати їй свободу, ось тiльки доживу лiта. А у нас тут, бачиш, скука. А як
там у тебе?
- Ех,махнув Матвiй рукою,- стара бiда, а тут до неї i нова
чiпляється... - I оповiв усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось
довiдується. I мiж тим останнiм довiдується про Володькову немiч.
Останнє чiпнуло Юхима за живе. Що ж... Вiн пiде. Може, що й порадить...
I деяких трав захопить iз собою. Трави бувають дуже цiлющi, Юхим це дуже
добре знає, на його полицi хтозна вiдколи, груба в шкiрянiм в'язаннi,
книжка "Цєлєбниє растєнiя" лежить.
I вони скоро пiшли, не дивлячись, що хилилось до вечора i що надворi
зривалось на метелицю, i коли вони прийшли до Матвiєвого дому, Володько
спав. Червоний, зi спраглими устами.
- Їв вiн що? - запитав Матвiй.
- Та лемензнув, як кiт, кришку булки з молоком,- вiдповiла мати. Юхим
оглядає хворого, мацає його чоло.
- У вас тут,- каже,- холодно. Ти б натопила, Насте... - Спробував
живчик малого i каже:Ну... Менi здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут
оце зiлля, завари, Насте, i хай п'є, але, по-моєму, мого знання тут не
хватить. Тут треба лiкаря, Матвiю.
Матвiєвi вiд цього уста скривились.
- Менi,каже вiн,- треба було б узяти запруту та спитати "її", чому то
так є. На лiд пускала хлопця!
- Людоньки, людоньки,- залебедiла Настя.-Дiтиська досихають на печi.
- То тепер нехай догниває на постелi! - перебив її Матвiй.
Настя в плач:
- Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього
не дiйшло б...
- Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобi це сто разiв казав!
- Втихомирся, Матвiю! - вмiшався Юхим.- Криком справи не направиш.
- Але ж, сто болiв в її ма', злiсть бере, кажеш, говориш, наказуєш i
нiби горохом об стiну. Казав: гляди не пускай їх надвiр...
- Але знаєш, Матвiю, дiти не можуть i в хатi завжди сидiти. I їм свiже
повiтря потрiбне.
- Так! Повiтря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лiкаря та
все...
- Але ж. Боже мiй! Сваркою та плачами не поможемо,- каже Юхим.
- Тошненько менi та нудненько менi,- тошнiє Настя.- Снилось менi,
людоньки, таке всяке... Сниться, що зо старим iдемо бiля млина греблею, а
за нами i воно бiгло. I враз, як зiрветься хуга, як пiднiметься в ставу
вода, i забрало нам нашого малого... А вода брудна, брудна. Господи,
Господи, що то буде...
Матвiй дещо охолов: i йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому,
мовляв, стоять вони, i тикнув пальцем на жiнку, над глибокою криницею, а
цей ось малий на їх очах упав у криницю. I бачимо, каже, його i помогти не
можемо.
- А, то верзеться iнколи,- каже Юхим.- А ви його липовим квiтом
напувайте з медом. Як не маєте - Катерина принесе...
Настя перебиває:
- Чому не маємо - маємо. Спасибi за пораду. А може, його маслосвятiє
справити та почаївськими мощами обкурити?
- Ну, то вже хiба опiсля, а тим часом не везiть його нiкуди i не
обкурюйте. Йому тепла треба.
Настя заметушилась, воно би й слiд прийняти гостя, чимсь почастувати,
але тут воно дiйсно нiчого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та
кiлька шматкiв хлiба.
- Вибачайте за таке прийняття... Такi ми тепер господарi, що нiяково
признатись.
- О, а менi ще чого треба? Що ви, що ви... Хiба я не знаю вас, а ви
мене. Менi ось треба квапитись додому, дивiться, яке надворi починає...
I Юхим дiйсно хутко вiдiйшов, не дивлячись, що Матвiй затримував
посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще раз розказав,
чим i як поїти, i пiшов.
У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй мiркував про того
лiкаря. Воно то легко сказати - лiкар, але ось останнi копiйки, навiть тi
заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги сплачуй, проценти
плати, податки плати, "штраховку" плати... До того i час вельми тяжкий до
мiста з хворим їхати. Хуга зiрвалась i холод великий. Матвiй рiшає
зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе.
Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього стало вiдраднiше.
Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось
трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому їх вiдняло, зовсiм
їх не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах, дуже
болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик,
коли ж хтось був у хатi, цiпив зуби i мовчав. Матвiй, бачучи таке,
повеселiшав i рiшив таки "почекати з лiкарем".
Минали днi за днями.
Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути. I коли вже
надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
- Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки - наробило. Ночi мої, сон
мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди в
хатi - мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Нi. Не
послухав, i от лежиш, а в серцi моїм камiнь гарячий, ох, треба було тебе
бити, ох, i треба було!
Володько волiв сто разiв бiльшi терпiти болi, нiж вислухувати отi
вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що лилися десь iз
самої душi. Знає вiн, що матерi не легко, що має вона повнi руки роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось, i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому льоду та в млинi. А той
останнiй вечiр... Заслухався тiєї казки i не запримiтив, що вечiр,що
нiч,що холод.Вертався назад i немiг уже перестрибнути потiчка, що
пересiкає стежку i впадає до рiчки. Ноги його заклякли i не хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало не
загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати. Замерз
би як стiй... I хлопець уже уявляв себе, як то вiн десь там лежить
завiяний снiгом i нiхто не знає, де вiн дiвся, i вiд того почав далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди на могилки i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
I все лежить, i все думає. Дивиться у стелю, бачить там вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi видива творять, а уява
малює з них картини, то якiсь краєвиди далекi i привабливi, то знов звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що йдуть юрбою i поодинцi. Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога рiвна, довга, обсаджена
тополями, небо синє i глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить
далеко... А вiн живий, i здоровий, i щасливий бiжить здоровими ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
На третьому тижнi Володькового лежання поробились у нього на стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти. Витiкало багато
матерiї, у хатi недобрий запах, мати не встигає мiняти пiдстилок... Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились пролежнi. Усе то
пече, щемить, не дає нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi iнодi з'являються
краплини холодного поту i тодi мати знов починає плакати та ламати руки.
Але найгiршими були ночi, тихi ночi. Все довкруги спить, спочиває,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i вдивляється в темноту. Iнодi
йому щось страшне ввижається, здається, що по хатi хтось тихо ходить, там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться моторошно, вiн
натягає на голову якусь прикривку, пiтнiє, кров його б'є хоровитим боєм,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але ненадовго. Буває, що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у снi скрикує. Тодi встає мати,
перемiнить йому пiдстилку, запитає щось, перехрестить i лягає знов.
I так далi минають днi.
Наближається, нарештi, весна. Уже в березнi помiтне її наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiкає зi свого мiсця i оголює
землю, сонце без страху, одверто заливає малi вiконечка i проривається
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується i її
iнодi видно з вiкна.
Ах, яка та весна! Яка то свiжа радiсть! Володько чекає її i не
дочекається, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати. Зате Хведот без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрикує:
- Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
- О! Воводьку! Песик побiг! Або:
- Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
Володько тiльки слухає i тiльки заздрить. Ну, чому всi ходять i всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що там надворi
дiється. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi з ран
не тече i, пiдпертий подушками, вiн може вже сидiти. Цього року в
М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати знов
журу має - йому треба перший раз iти до сповiдi i грiхи свої сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь зiйшов. Матвiй
залишив камiнь, а взявся до землi. Сонце пригрiло i поле засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
- Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповiдi i причастя,-
гризеться мати.
А Матвiй має вже на те готову вiдповiдь:
- Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то й повiв не треба
було б на землi.
Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i поїхали до
церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою.
Ледве сягає зiр пiд склепiння банi. Там, у найвищому мiсцi, велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi, що на всi
боки розсипає снопи промiння.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
несе йому щось з'їсти. А Володько їсти не може, кашель шарпає ним, думки
плутаються, голова йде ходором. Вiн терпить мову матерi, йому нiчого не
болить, лише йому дуже тяжко, що вiн спричинив стiльки клопоту в родинi. А
що буде, коли дiйсно прийде батько?
I вiн "приволiкся" десь аж бiля пiвночi. Полатаний його "куцан" весь у
бiлому поросi, нiби вiн також був у млинi, постоли розбилися i тримаються
лишень на самих волоках, ноги загорнутi лише в суконнi онучi, що
зальоденiли зовсiм, нiби вони видовбанi з дерева.
Прийшов, i як помiтив, що Володько весь червоний, лежить i не
рухається, промовив:
- Аз ним он що? Знов наганяв чого?
I бiльше не промовив нi слова, сiв бiля столу, мати подала йому вечерю,
сьогоднi, з приводу масницi, принесла шматок солоного сиру до картоплi,
їли мовчки. Мати пробує поволi i обережно оповiдати, як то воно з тим
Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пiзнiше пiдiйшов до хворого i
питає:
- А їв вiн що?
- Та де там! Анi скалинки не мав в устах,- вiдповiдає мати.
- Я вже й сам не знаю... Бити вас? Лаяти? - i вийшов з хати.
Володькова справа його поважно турбує, треба б до лiкаря, а тут його
хоч кричи, анi копiйки зайвої. Хай ще почекає кiлька днiв, а, може, само
пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився i лiг
спати. Лампа згасла, але мати стояла в темнотi бiля хворого, уста її
ворушилися, було чути її тихий шепiт. Вона молиться. Боже! Поможи їй,
захисти ту немiчну дитину.
Другий день - недiльний, але батько - спина не спина, болi не болi, а
встає з досвiтком. Надiває не постоли, а чоботи,- одразу видно, що не до
каменю збивається. Вiн iде до церкви.
А вернувшись, виймає з-за пазухи п'ятикопiйкову французьку булку.
- Маєш ти там, стара, ще яке молоко? - питає.
- Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже "у неї", не
молоко...
- Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить...
Володько це чує. Через бiль голови не може пiдвестися, але йому так
хотiлося б хоча глянути "на тата". "Добрi мої тато", - думає вiн.
Зараз по обiдi Матвiй пiшов до дiда Юхима. Через лiс, через поруб,
через поле. Скрiзь грубо снiгу, нi тобi стежки, нi слiду, борхається
навпростець по колiна цiлиною.
По годинi вiн на мiсцi. Тихо i порожньо, як i скрiзь на хуторах,
свiтить сонце, все довкруги занесене снiгом, величезнi снiговi замети
нагадують застиглi хвилi збуреного срiбного поля. Високий частокiл з дощок
оточує сад i забудiвлi. Добра, мурована, бiла, крита зеленою бляхою хата,
велика на кам'яних стовпах клуня, мурованi хлiви. Коли Матвiй увiйшов до
фiртки, бiля комори зашарпався здоровенний, гнiдої мастi псюка, що
прип'ятий ланцюгом на довгому дротi мiж коморою i стайнею. Побачивши
Матвiя, собака наробив галасу, нiби йому за те бозна-скiльки платять.
На це вибiгла Юхимова вихованка, а найстарша Матвiєва дочка, Катерина.
- Ой, тато! - викрикнула дiвчина.- Чи ти, Боску, замовкнеш? Ану,
замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усi здоровi?
- А,промовив лише Матвiй, обмiтає в сiнях снiг з чобiт, Юхим, видно,
вже з хати почув голос Матвiя i вiдчинив з кухнi назустрiч дверi.
- Ооо! Ооо! Кого бачу. Оце так-так! Милого гостя маємо - заходь,
заходь.
Старий дiйсно щиро радiв, сердечно потирав руки. Любив Матвiя. Завжди
охоче з ним зустрiчався i не раз розмовляли вони про речi незвичнi.
Старий, куди правду дiти, любив часами вiдiрватися на хвилину вiд земного,
заглянути в божеське, потолкувати про те i про се, часто вичитане з книг.
Матвiй, хоч не визначався такою вченiстю, одначе з приємнiстю тримав з ним
ногу. Дiдура лiчить ось уже понад сiмдесятку, а виглядає молодшим вiд
Матвiя. Бороду пiдстригає, вуса також, чуприна дещо вже шпакувата, але
колись, видно, була рудавою i тому не так помiтна сивина, i пiдбирав її у
гарну, опрятненьку стрiшку по-старосвiтськи. Дiдом навiть не випадало його
звати, а ще менше випало його звати чарiвником чи характерником. Здається,
буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою, хоча без шкiл,
тiєю, що своїм справжнiм людським розумом потрапить iнодi досягнути значно
бiльшого, нiж iншi зi школами. Усе в нього, що в руки брав, спорилось, а
тому i пасiка росла, множилась i давала зиски, тому i дiм поставив зовсiм
нерiвня iншим, i худiбка, i сад, i поле. Чарiвник! Розумiється, чарiвник.
Бо ось вiн вичарував з нiчого сливе все те, що iншим нiяк не дається...
Тому i Матвiй любив того чарiвника, саме такого хотiв бачити i саме
таким хотiв бути. Посвоячився, було, з ним, середущу його дочку Лукiю
подружив, та Бог не дозволив. Дала йому двоє дiток, а сама пiшла, невинна
i чиста, як голубиця, в життя вiчне, простудившись при праннi бiлизни
зимою, будучи ще не здоровою пiсля народження Василя.
Тяжко переживав Матвiй утрату тiєї своєї дружини, переживав по-своєму,
сам з собою i в собi, без зайвого слова, але болюче i глибоко. I до цього
дня не годен її забути, все i все пригадує, а iнколи доходить це i до
вiдома Настi, а та, звiсно, переживає, ту вину на iнших, Богу-духа винних,
звертає, тому їй нелегко водити дружбу з Юхимом, нелегко Василя та
Катерину своїми вважати, нелегко бачити Матвiєву скорботу, вiдчувати його
тугу за тим, що не вернеться.
Бо Настю хоча i любив, але не те вона, зовсiм не те, що Лукiя, а дiд
Улiян не дiд Юхим, i все iнше тут iншою мiрою мiряється, словом такого не
вискажеш, але чуття i розум знають усе i мовчазно розцiнюють.
А дiд Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, "по-Божому", вiрив, що це
"кара", i шукав за собою вини. I не тiльки стратив вiн Лукiю. Старший його
син Клим, що його хотiв було "на високi школи подати", також щось не
видержав, щось у нього в головi вiд високих наук чи вiд чогось iншого,
поплуталось, i мусiв його до того дому, де лiкують нерви, вiддати. За те,
казали мудрi люди, що старий з "нечистим" нюхався, за те i кара Божа, але
хтозна чи за те. Клим був парубок толковий i вчився незле, i станом був
гожий, високий, худорлявий, як i Василь, рудуватий, бiгали за ним дiвки, а
вiн, диви, до попiвни надто гордої, дочки о. Клавдiя, заходив, i так,
кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дiйшло. Вiдмовила,
кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка,тобто мати попiвни,
пишна та горда, в окулярах, нiяк i чути не хотiла, щоб дочка її Галя,
красуня на всю округу, вийшла за мужика.
Мало мав радостi Юхим зi своїх дiтей, але не падав духом. Жив,
трудився, шукав правди, тiшився, коли щось знаходив.
- О, це ти до речi прийшов,- казав старий до Матвiя i радiсно при тому
смiявся, мав Добру, лагiдну i веселу вдачу.- Катерино! Мерщiй та батьковi
меду. Сiдай, сiдай, голубе, та розказуй... А я ото сиджу i куняю над
книжкою, придбав, бачиш, нову пасiчницьку науку, а та каже, що вулики
Дадана вже застарiлi, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона
мусить свободу мати, бiльше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую
дати їй свободу, ось тiльки доживу лiта. А у нас тут, бачиш, скука. А як
там у тебе?
- Ех,махнув Матвiй рукою,- стара бiда, а тут до неї i нова
чiпляється... - I оповiв усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось
довiдується. I мiж тим останнiм довiдується про Володькову немiч.
Останнє чiпнуло Юхима за живе. Що ж... Вiн пiде. Може, що й порадить...
I деяких трав захопить iз собою. Трави бувають дуже цiлющi, Юхим це дуже
добре знає, на його полицi хтозна вiдколи, груба в шкiрянiм в'язаннi,
книжка "Цєлєбниє растєнiя" лежить.
I вони скоро пiшли, не дивлячись, що хилилось до вечора i що надворi
зривалось на метелицю, i коли вони прийшли до Матвiєвого дому, Володько
спав. Червоний, зi спраглими устами.
- Їв вiн що? - запитав Матвiй.
- Та лемензнув, як кiт, кришку булки з молоком,- вiдповiла мати. Юхим
оглядає хворого, мацає його чоло.
- У вас тут,- каже,- холодно. Ти б натопила, Насте... - Спробував
живчик малого i каже:Ну... Менi здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут
оце зiлля, завари, Насте, i хай п'є, але, по-моєму, мого знання тут не
хватить. Тут треба лiкаря, Матвiю.
Матвiєвi вiд цього уста скривились.
- Менi,каже вiн,- треба було б узяти запруту та спитати "її", чому то
так є. На лiд пускала хлопця!
- Людоньки, людоньки,- залебедiла Настя.-Дiтиська досихають на печi.
- То тепер нехай догниває на постелi! - перебив її Матвiй.
Настя в плач:
- Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього
не дiйшло б...
- Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобi це сто разiв казав!
- Втихомирся, Матвiю! - вмiшався Юхим.- Криком справи не направиш.
- Але ж, сто болiв в її ма', злiсть бере, кажеш, говориш, наказуєш i
нiби горохом об стiну. Казав: гляди не пускай їх надвiр...
- Але знаєш, Матвiю, дiти не можуть i в хатi завжди сидiти. I їм свiже
повiтря потрiбне.
- Так! Повiтря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лiкаря та
все...
- Але ж. Боже мiй! Сваркою та плачами не поможемо,- каже Юхим.
- Тошненько менi та нудненько менi,- тошнiє Настя.- Снилось менi,
людоньки, таке всяке... Сниться, що зо старим iдемо бiля млина греблею, а
за нами i воно бiгло. I враз, як зiрветься хуга, як пiднiметься в ставу
вода, i забрало нам нашого малого... А вода брудна, брудна. Господи,
Господи, що то буде...
Матвiй дещо охолов: i йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому,
мовляв, стоять вони, i тикнув пальцем на жiнку, над глибокою криницею, а
цей ось малий на їх очах упав у криницю. I бачимо, каже, його i помогти не
можемо.
- А, то верзеться iнколи,- каже Юхим.- А ви його липовим квiтом
напувайте з медом. Як не маєте - Катерина принесе...
Настя перебиває:
- Чому не маємо - маємо. Спасибi за пораду. А може, його маслосвятiє
справити та почаївськими мощами обкурити?
- Ну, то вже хiба опiсля, а тим часом не везiть його нiкуди i не
обкурюйте. Йому тепла треба.
Настя заметушилась, воно би й слiд прийняти гостя, чимсь почастувати,
але тут воно дiйсно нiчого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та
кiлька шматкiв хлiба.
- Вибачайте за таке прийняття... Такi ми тепер господарi, що нiяково
признатись.
- О, а менi ще чого треба? Що ви, що ви... Хiба я не знаю вас, а ви
мене. Менi ось треба квапитись додому, дивiться, яке надворi починає...
I Юхим дiйсно хутко вiдiйшов, не дивлячись, що Матвiй затримував
посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще раз розказав,
чим i як поїти, i пiшов.
У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй мiркував про того
лiкаря. Воно то легко сказати - лiкар, але ось останнi копiйки, навiть тi
заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги сплачуй, проценти
плати, податки плати, "штраховку" плати... До того i час вельми тяжкий до
мiста з хворим їхати. Хуга зiрвалась i холод великий. Матвiй рiшає
зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе.
Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього стало вiдраднiше.
Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось
трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому їх вiдняло, зовсiм
їх не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах, дуже
болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик,
коли ж хтось був у хатi, цiпив зуби i мовчав. Матвiй, бачучи таке,
повеселiшав i рiшив таки "почекати з лiкарем".
Минали днi за днями.
Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути. I коли вже
надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
- Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки - наробило. Ночi мої, сон
мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди в
хатi - мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Нi. Не
послухав, i от лежиш, а в серцi моїм камiнь гарячий, ох, треба було тебе
бити, ох, i треба було!
Володько волiв сто разiв бiльшi терпiти болi, нiж вислухувати отi
вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що лилися десь iз
самої душi. Знає вiн, що матерi не легко, що має вона повнi руки роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось, i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому льоду та в млинi. А той
останнiй вечiр... Заслухався тiєї казки i не запримiтив, що вечiр,що
нiч,що холод.Вертався назад i немiг уже перестрибнути потiчка, що
пересiкає стежку i впадає до рiчки. Ноги його заклякли i не хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало не
загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати. Замерз
би як стiй... I хлопець уже уявляв себе, як то вiн десь там лежить
завiяний снiгом i нiхто не знає, де вiн дiвся, i вiд того почав далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди на могилки i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
I все лежить, i все думає. Дивиться у стелю, бачить там вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi видива творять, а уява
малює з них картини, то якiсь краєвиди далекi i привабливi, то знов звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що йдуть юрбою i поодинцi. Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога рiвна, довга, обсаджена
тополями, небо синє i глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить
далеко... А вiн живий, i здоровий, i щасливий бiжить здоровими ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
На третьому тижнi Володькового лежання поробились у нього на стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти. Витiкало багато
матерiї, у хатi недобрий запах, мати не встигає мiняти пiдстилок... Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились пролежнi. Усе то
пече, щемить, не дає нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi iнодi з'являються
краплини холодного поту i тодi мати знов починає плакати та ламати руки.
Але найгiршими були ночi, тихi ночi. Все довкруги спить, спочиває,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i вдивляється в темноту. Iнодi
йому щось страшне ввижається, здається, що по хатi хтось тихо ходить, там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться моторошно, вiн
натягає на голову якусь прикривку, пiтнiє, кров його б'є хоровитим боєм,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але ненадовго. Буває, що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у снi скрикує. Тодi встає мати,
перемiнить йому пiдстилку, запитає щось, перехрестить i лягає знов.
I так далi минають днi.
Наближається, нарештi, весна. Уже в березнi помiтне її наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiкає зi свого мiсця i оголює
землю, сонце без страху, одверто заливає малi вiконечка i проривається
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується i її
iнодi видно з вiкна.
Ах, яка та весна! Яка то свiжа радiсть! Володько чекає її i не
дочекається, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати. Зате Хведот без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрикує:
- Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
- О! Воводьку! Песик побiг! Або:
- Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
Володько тiльки слухає i тiльки заздрить. Ну, чому всi ходять i всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що там надворi
дiється. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi з ран
не тече i, пiдпертий подушками, вiн може вже сидiти. Цього року в
М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати знов
журу має - йому треба перший раз iти до сповiдi i грiхи свої сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь зiйшов. Матвiй
залишив камiнь, а взявся до землi. Сонце пригрiло i поле засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
- Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповiдi i причастя,-
гризеться мати.
А Матвiй має вже на те готову вiдповiдь:
- Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то й повiв не треба
було б на землi.
Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i поїхали до
церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою.
Ледве сягає зiр пiд склепiння банi. Там, у найвищому мiсцi, велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi, що на всi
боки розсипає снопи промiння.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119