Те i друге короткi, стислi i без того, що
зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там
кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець.
Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали, що в
таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди,
спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття... Нi. Це трохи
забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужої, нi, навiть у думцi. В
розглядах його - як далеко не сягають вони - все було, лиш не було нi
одного зерна, що таїло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i
встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались
за ним, були його слiди, литi з його кровi.
I от пiсля тiєї "повєсткi" Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв
папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на
Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров
його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед
його зором i клiпають своїми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй.
Знищ разом з ганьбою i соромом.
Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його,
може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув
дверима i пiшов до клунi.
Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить
батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся,
яке патлає i перегортає поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно
гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Здається, вiн несе десятипудовий
мiх пшеницi... Навiть, здається, ноги його слизькаються...
Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у
хлоп'ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди
гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби
рiка замерзла, ломить свою поверхню i спинає одну на другу гострокантi
крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав
працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на
краєчку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару,
який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо.
А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi миса тлустої зi салом
капусти. Нiхто не торкається нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов
зменшена хмара, пiднiмається й урочисто розкладає на боки свої патли.
Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й
грiшно тiшаться з горя матерi та її улюбленця.
- Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько
щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув
на плечi i пiшов до клунi.
Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних бiгунах половиннi дверi. Тихо
тут, нiкого нема.
- Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою
впертою суворою мовчанкою.
- Тату!
В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на
чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не
проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнутої дебелої постатi
з отими невинними соломинами на чупринi.
- Ну? Чого ти хоч? - падає батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi
ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр їх зустрiвся.
I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його
викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого
перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля
цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: "Ой, тату,
тату!" - просив.
- Я ж не знав...- ковтає Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом
з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей.
- Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене
й б'ють... Iй-богу, тату, пiду...
Батько анi не поворухнувся. Стоїть дещо похило, i лiва рука пiднята в
напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило їх,
пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки
добрi виринули звiдтiль з отiєї ями. Володько ж знає, що пiд тими бровами,
за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в
яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури
буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонiв.
На те якраз хтось над'їхав. Через шпари дилiв видно надворi двох
вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'їхав пiд вiкно i знайомими
словами загукав:
- Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi.
- Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє...- зрадiв "бiловусий фуражир".
- Салому iмєєш? Цєну палучiш...
- Солому? Нi. Не маю...- проговорив Матвiй. Вiтер сипле зi стрiхи
дрiбний снiг, який чiпляється неприкритої Матвiєвої голови. Володько це
помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку.
-Да ти, ста рiк, нє упрямся. Знаємо дело - салом iмєєш... Нє врi...
Полна тябє упрямiтся, как дєвка под. вєнцом... Два рубля за пуд палучiш...
Пудоф двадцать надоть...
- Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою я вам
покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду.
Це була купа промоклої овсяиицi, яку розтягнули були солдати й яку
пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю i ткнув
нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув...
- Нiчаво! - сказав.- Бєрьом... От самаво утра єздiм, нiгдє саломи
нєт...
- Як хочете...
З цим вершники вiд'їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому.
- От бач,сказав Матвiй Володьковi i Василевi, який також вийшов з
хати.- А треба було, дубило їх ма', все нищити. Мене те все вже дурним
робить...
- Ходiть, тату, їсти,- сказав Володько.
- Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. їв Матвiй мовчки i мало.
Поїв i знов на двiр подався. Володько слiдкував за батьком, пильнував
кожного його кроку.
Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер
i мело снiгом. У штабi треба бути "в дев'ять часов". Але годинника нема,
сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом з
батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько бачив не
раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв
струнко, не смiв захищатися i тiльки очi та уста вказували, що в тiй
людинi є душа i все те, що чинить вираз болю.
I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там
кладуть, знiмають штани... Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав головою i з
уст його рвались куснями згуки... Нi, нi. Володько пiде, впаде, розкаже
все... Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони не тягнули його
батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не знає, як
виглядають тi покої.
Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди батько ходив. То
тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для
родини бiду.
Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулi днi.
Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в порядку, наколи б
його задержали, чи що...
Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi
млинцi й очi її мокрi. Батько з'їв кiлька.
- Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся.
I одягається. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув
вiдоме своє "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто
старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви їх - сама
невибагливiсть та суперечнiсть...
Хто знає, куди збирається Володько, i яке кому дiло, куди вiн
збирається. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився
батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер
пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди
його одразу замiтає вiтер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати
чобiтьми на тi самi мiсця.
Чи бачив батько свого послiдовника? Хто знає. Вiн не оглядався. Йшов
усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину, прибивав до нiг критого
вiйськовою шинелею кожуха.
Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став.
Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гукає. Вiтер рве
на шматочки слова i розсiває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько,
але син, хоч ти його вбий, не розбирає нi одного пiвслова. Он батько махає
рукою, одвертається i борхається далi.
Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде
назад. Тiкати? Стояти? Поки що стоїть хлопець i чує: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж
?
Вiтер люто шарпає i пре вперед. Здається, коли б пустився та лiг на
снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову
стiну.
- Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чуєш?..
Наказую!..
Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хiба поверне ним - проти
вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому.
Матвiй пiшов далi. Син його стоїть на мiсцi й дивиться йому вслiд.
Фi-уфiii-iii!..- їдко i хижо вчепився вiтер якоїсь сухої билинки i
висвистує беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi
колiс не видно. Здається, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно,
надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж має бути на них?
Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими
брезентами тягає сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у
валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм їм нiщо. Конi якось тягнуть отi
возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi
багном та зледенiлим снiгом.
Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта,
хiба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, конi борюкаються з
вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось i чапить на
холодi? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний
щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з
зору й вернеться.
Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить
вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких
грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому
куснику м'яса.
Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним
рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець
вернувся...
Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i своїх справ "до
чортової матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи,
буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа
вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий
брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото
жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд
прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужої соломини для
себе не взяв.
Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
- Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їдi, старiк, домой i сiдi на
пєчкє.
От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i
ротом, i вухами впиває слова i з кожним згуком з душi його сповзає тягар
великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки
якогось намулу...
У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях
риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки
хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж
не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають,
платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок.
Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу.
Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають.
Працi досить, та хiсна мало.
Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на
похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель,
покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме
тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули.
А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi
ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими
вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога
погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожної хати по двох, по трьох.
Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях
пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у
казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'.
Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не
хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот".
На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не
вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в
наказ по селi пустило. Тi буревiєм пролетiли селом, вiд п'ят до очей в
багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати
ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все
стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до
працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого
дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька
разiв нагаєм.
Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз.
Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi
свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i
Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi.
По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають
землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами,
перебiжками, захоронками.
На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту - йде
чи повзе праця. Копають ями, їх заносив снiг, снiг розтавав i ями
заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля їх оправляють. Часто цiлу
лiнiю окопiв касували i починали нову.
Чому це так, пощо - Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не знає.
На то є там вгорi iнженери. В мудрiсть тих iнженерiв навiть останнiй
непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу, стiльки працi -
зайвої, нерозумної. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно, освоено.
Знаряддя працi, якого цiлi гори навезли, не шанується, нищиться. Купи
iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валяється без догляду, i їх
розтягає, хто хоче.
Доглядачi сапери вiд найменшого до найстаршого дивляться на все "з
наплюватєльной точнi зрєнiя". По блiндажах горять огнi i там гуляють з
дiвками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi у
довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах, з-пiд яких стирчить лиш
нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка.
Деякi дiвки набирають собi багато "днiв". Iншим їх знов недостає.
Володько в своєму пальтечку та чобiтках надто гостро вiдчуває холод. На
нього не звертає уваги нiякий Биков, а жене "у баранячий рiг". Тiльки
Володьками й тягнулася праця, наскiльки ставало їх сили. Мозолi на
хлоп'ячих руках, душевне огiрчення, злiсть на несправедливiсть. З
Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на виколупленi землянi брили.
Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її сiчуть у
вiчi. Вiтер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою.
Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спадає за вашковецький лiс.
У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви "рощот" за цiлий мiсяць.
Низька, простора кiмната. У передньому кутi пiд двома ярусами образiв
довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена пика. Чуб
їжаком, випущенi сiрi очi, на них пенсне. Борiдка - шпаньолка. Перед
Смiрновим скринька новеньких, нi разу не вживаних банкiвок:
двадцятип'ятирублiвки, десяти-, п'яти-, трьох- i однорублiвки. Побiч
Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця.
Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi дядьки,
молодi хлопцi. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбитi, очi загнанi в
свої мiсця мiцно й рiшуче. Черга вривається коло дверей, якi ввесь час
рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голiв. Все то за
"получкою" за "днi" свої прийшло. Кожний добре лiчив тi днi, випiкав їх
жарiючою думкою на мозку. Є мiж тими людьми троє з Матвiєвої родини -
Катерина, Василь i Володько.
Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомагає. Ось вiн
уже добрався за порiг хати. Викликають:
- Горпiна Гудз!
- Є!..
- Сколько дньов?
- Двадцять...
Ого, думає Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не має. Та
й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там
кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець.
Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали, що в
таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди,
спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття... Нi. Це трохи
забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужої, нi, навiть у думцi. В
розглядах його - як далеко не сягають вони - все було, лиш не було нi
одного зерна, що таїло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i
встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались
за ним, були його слiди, литi з його кровi.
I от пiсля тiєї "повєсткi" Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв
папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на
Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров
його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед
його зором i клiпають своїми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй.
Знищ разом з ганьбою i соромом.
Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його,
може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув
дверима i пiшов до клунi.
Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить
батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся,
яке патлає i перегортає поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно
гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Здається, вiн несе десятипудовий
мiх пшеницi... Навiть, здається, ноги його слизькаються...
Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у
хлоп'ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди
гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби
рiка замерзла, ломить свою поверхню i спинає одну на другу гострокантi
крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав
працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на
краєчку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару,
який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо.
А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi миса тлустої зi салом
капусти. Нiхто не торкається нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов
зменшена хмара, пiднiмається й урочисто розкладає на боки свої патли.
Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й
грiшно тiшаться з горя матерi та її улюбленця.
- Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько
щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув
на плечi i пiшов до клунi.
Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних бiгунах половиннi дверi. Тихо
тут, нiкого нема.
- Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою
впертою суворою мовчанкою.
- Тату!
В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на
чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не
проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнутої дебелої постатi
з отими невинними соломинами на чупринi.
- Ну? Чого ти хоч? - падає батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi
ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр їх зустрiвся.
I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його
викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого
перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля
цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: "Ой, тату,
тату!" - просив.
- Я ж не знав...- ковтає Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом
з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей.
- Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене
й б'ють... Iй-богу, тату, пiду...
Батько анi не поворухнувся. Стоїть дещо похило, i лiва рука пiднята в
напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило їх,
пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки
добрi виринули звiдтiль з отiєї ями. Володько ж знає, що пiд тими бровами,
за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в
яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури
буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонiв.
На те якраз хтось над'їхав. Через шпари дилiв видно надворi двох
вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'їхав пiд вiкно i знайомими
словами загукав:
- Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi.
- Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє...- зрадiв "бiловусий фуражир".
- Салому iмєєш? Цєну палучiш...
- Солому? Нi. Не маю...- проговорив Матвiй. Вiтер сипле зi стрiхи
дрiбний снiг, який чiпляється неприкритої Матвiєвої голови. Володько це
помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку.
-Да ти, ста рiк, нє упрямся. Знаємо дело - салом iмєєш... Нє врi...
Полна тябє упрямiтся, как дєвка под. вєнцом... Два рубля за пуд палучiш...
Пудоф двадцать надоть...
- Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою я вам
покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду.
Це була купа промоклої овсяиицi, яку розтягнули були солдати й яку
пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю i ткнув
нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув...
- Нiчаво! - сказав.- Бєрьом... От самаво утра єздiм, нiгдє саломи
нєт...
- Як хочете...
З цим вершники вiд'їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому.
- От бач,сказав Матвiй Володьковi i Василевi, який також вийшов з
хати.- А треба було, дубило їх ма', все нищити. Мене те все вже дурним
робить...
- Ходiть, тату, їсти,- сказав Володько.
- Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. їв Матвiй мовчки i мало.
Поїв i знов на двiр подався. Володько слiдкував за батьком, пильнував
кожного його кроку.
Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер
i мело снiгом. У штабi треба бути "в дев'ять часов". Але годинника нема,
сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом з
батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько бачив не
раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв
струнко, не смiв захищатися i тiльки очi та уста вказували, що в тiй
людинi є душа i все те, що чинить вираз болю.
I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там
кладуть, знiмають штани... Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав головою i з
уст його рвались куснями згуки... Нi, нi. Володько пiде, впаде, розкаже
все... Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони не тягнули його
батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не знає, як
виглядають тi покої.
Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди батько ходив. То
тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для
родини бiду.
Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулi днi.
Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в порядку, наколи б
його задержали, чи що...
Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi
млинцi й очi її мокрi. Батько з'їв кiлька.
- Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся.
I одягається. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув
вiдоме своє "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто
старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви їх - сама
невибагливiсть та суперечнiсть...
Хто знає, куди збирається Володько, i яке кому дiло, куди вiн
збирається. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився
батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер
пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди
його одразу замiтає вiтер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати
чобiтьми на тi самi мiсця.
Чи бачив батько свого послiдовника? Хто знає. Вiн не оглядався. Йшов
усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину, прибивав до нiг критого
вiйськовою шинелею кожуха.
Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став.
Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гукає. Вiтер рве
на шматочки слова i розсiває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько,
але син, хоч ти його вбий, не розбирає нi одного пiвслова. Он батько махає
рукою, одвертається i борхається далi.
Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде
назад. Тiкати? Стояти? Поки що стоїть хлопець i чує: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж
?
Вiтер люто шарпає i пре вперед. Здається, коли б пустився та лiг на
снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову
стiну.
- Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чуєш?..
Наказую!..
Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хiба поверне ним - проти
вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому.
Матвiй пiшов далi. Син його стоїть на мiсцi й дивиться йому вслiд.
Фi-уфiii-iii!..- їдко i хижо вчепився вiтер якоїсь сухої билинки i
висвистує беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi
колiс не видно. Здається, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно,
надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж має бути на них?
Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими
брезентами тягає сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у
валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм їм нiщо. Конi якось тягнуть отi
возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi
багном та зледенiлим снiгом.
Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта,
хiба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, конi борюкаються з
вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось i чапить на
холодi? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний
щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з
зору й вернеться.
Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить
вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких
грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому
куснику м'яса.
Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним
рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець
вернувся...
Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i своїх справ "до
чортової матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи,
буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа
вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий
брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото
жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд
прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужої соломини для
себе не взяв.
Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
- Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їдi, старiк, домой i сiдi на
пєчкє.
От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i
ротом, i вухами впиває слова i з кожним згуком з душi його сповзає тягар
великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки
якогось намулу...
У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях
риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки
хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж
не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають,
платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок.
Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу.
Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають.
Працi досить, та хiсна мало.
Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на
похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель,
покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме
тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули.
А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi
ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими
вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога
погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожної хати по двох, по трьох.
Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях
пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у
казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'.
Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не
хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот".
На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не
вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в
наказ по селi пустило. Тi буревiєм пролетiли селом, вiд п'ят до очей в
багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати
ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все
стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до
працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого
дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька
разiв нагаєм.
Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз.
Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi
свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i
Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi.
По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають
землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами,
перебiжками, захоронками.
На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту - йде
чи повзе праця. Копають ями, їх заносив снiг, снiг розтавав i ями
заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля їх оправляють. Часто цiлу
лiнiю окопiв касували i починали нову.
Чому це так, пощо - Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не знає.
На то є там вгорi iнженери. В мудрiсть тих iнженерiв навiть останнiй
непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу, стiльки працi -
зайвої, нерозумної. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно, освоено.
Знаряддя працi, якого цiлi гори навезли, не шанується, нищиться. Купи
iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валяється без догляду, i їх
розтягає, хто хоче.
Доглядачi сапери вiд найменшого до найстаршого дивляться на все "з
наплюватєльной точнi зрєнiя". По блiндажах горять огнi i там гуляють з
дiвками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi у
довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах, з-пiд яких стирчить лиш
нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка.
Деякi дiвки набирають собi багато "днiв". Iншим їх знов недостає.
Володько в своєму пальтечку та чобiтках надто гостро вiдчуває холод. На
нього не звертає уваги нiякий Биков, а жене "у баранячий рiг". Тiльки
Володьками й тягнулася праця, наскiльки ставало їх сили. Мозолi на
хлоп'ячих руках, душевне огiрчення, злiсть на несправедливiсть. З
Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на виколупленi землянi брили.
Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її сiчуть у
вiчi. Вiтер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою.
Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спадає за вашковецький лiс.
У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви "рощот" за цiлий мiсяць.
Низька, простора кiмната. У передньому кутi пiд двома ярусами образiв
довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена пика. Чуб
їжаком, випущенi сiрi очi, на них пенсне. Борiдка - шпаньолка. Перед
Смiрновим скринька новеньких, нi разу не вживаних банкiвок:
двадцятип'ятирублiвки, десяти-, п'яти-, трьох- i однорублiвки. Побiч
Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця.
Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi дядьки,
молодi хлопцi. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбитi, очi загнанi в
свої мiсця мiцно й рiшуче. Черга вривається коло дверей, якi ввесь час
рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голiв. Все то за
"получкою" за "днi" свої прийшло. Кожний добре лiчив тi днi, випiкав їх
жарiючою думкою на мозку. Є мiж тими людьми троє з Матвiєвої родини -
Катерина, Василь i Володько.
Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомагає. Ось вiн
уже добрався за порiг хати. Викликають:
- Горпiна Гудз!
- Є!..
- Сколько дньов?
- Двадцять...
Ого, думає Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не має. Та
й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119