- А купiть менi букваря.
- От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморгає носом i
каже:
- Я дам вам тi двi копiйки, що менi тiтка Зiнька дали, а решту на
Рiздво заколядую...
- Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у запiчок по тi
свої копiйки, вмить їх находить i несе.
- Нате, мамо... А купите? - i аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
- Ну, куплю вже, куплю. Бери тi свої копiйки i йди геть. Та он носа
пiдотри! Замороко ти лиха!
- Мамо! - звертається знов Володько.
- Ну? Ще що там?
- Купiть ще менi... "кiтрадь", i "карандаша", i грифльову табличку...
Купiть, мамо! Я дуже вас прошу!
У матерi забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж
таки видано, щоб мужики такi речi купували. Пiде он до школи i там дадуть.
- Ах, морочиш! - i не сказавши бiльше нiчого, пiшла, бо он батько вже
на возi, а вiн чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.
Ну, й довгий же видався день сьогоднi. Такого дня Володько ще на своєму
життi не пам'ятає. Зрання востаннє вигнав ще на жито корову, а в полудень
почав падати снiг. Перший снiг. Лапатий, густий, вогкуватий - вергає i
вергає з низького, сiрого неба.
Володьковi така погода подобається. Вiн на пригiрку бiля лiсу...
Довкола нi душi живої. Тихо так, що чути, як шерехтять снiжинки. Там дещо
далi знаний яр, "рiвчак", як його чомусь звуть, там непорушне стоять i
нiби засипають старi, гiллястi дуби та сосни, побитi громами, очухранi
вiтрами. Вигукнеш i звук всякає, нiби у вату. Паша все грубшою i грубшою
дергою снiгу вкривається. Володько стоїть, також непорушне, мов статуя,
його облiплює снiгом, йому вiд того приємно, вiн вслухається в далеке i
близьке довкiлля. Тиша велика i тiльки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя,
долiтає звук дзвону, що поволi то збiльшується, то завмирає зовсiм.
- Ну,поворушився, нiби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав, що мама
поїхали на ярмарок i що, дуже можливо, вiн матиме букваря. Додому! Скорше
додому! Досить! Худоба i так не може бiльше пастися. До побачення, дорогi
поля, луги, яри i лiси! До побачення! Досить по них находився, та
намерзся, та набiдкався. Тепер додому!
I вiн жене перед собою Рябу i теличку... Iдуть поволi, по снiгу, їх
ратицi поскрипують, Володько за ними борхається i навмисне човгає
великими, старими, матiрними чобiтьми, бо йому подобається робити i
залишити за собою слiди, довгi, наче вiд саней.
Василь прийшов зi школи. Вiн би то i не прийшов, у Дерманi йому куди
приємнiше, але вiн знає, що Володько самий дома i мусить йому помагати.
Вiн весь захоплений першим снiгом, має що оповiдати, як то вони iз
залужцями воювались свiтовими кулями, загнали залужцiв аж до Нечипорового
млина, а пiсля на Монастирищi з Хведьком Толстим та Володьком Лисом бабу
здоровенну злiпили, що її геть аж до чеського млина видно. "До самої весни
стоятиме",- хвалиться Василь.
Володька всi цi справи, розумiється, дуже цiкавлять, вiн би й сам не
вiд того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на умi
iнше:
- I коли вже тi тато приїдуть,- виривається в нього вголос, може,
вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрi постоли, розвiшав
на плитi наквашенi, бруднi онучi, а сам сiв на примурку, звiсив ноги над
плитою i вголос, однотонно, по-школярському, виводить:
Зiма крєстянiн торжествуя
На дровнях обновляет путь
Його лошадка снєг почуя
Плєтьотся рисю как-нiбудь.
Володько слухає i нiяк не второпає, що той Василь там меле. "На дровнях
обновляет путь"? Гм!.. i коли вже тi тато вернуться?
В саласкi жучку посадiв
Сiбя в коня преобразiв...
- начитує далi Василь, а Володько нараз регоче.
- Чого, дурний, регочеш? - ображається Василь.
- А що ж ти там лепечеш - в саласкi? Жучку посадiв? Ха-ха-ха!
- А ти-но не дуже смiйся. Є то "стiхотворенiє" Пушкiна. Чи знаєш, хто
був Пушкiн?
- Нi.
- Вєлiкiй рускiй поет,- пояснює по-шкiльному Василь. Але i цього
Володько не розумiє. Може, то такий великий дiд Рачинець, що "саласкi
посадiв", i йому чогось це видається великою люлькою зi смердючим тютюном.
Йому i больно i смiшно
А мать грозiт йому вокно.
- Василю! Онучi! - викрикує Володько. Василь миттю зiскакує, просто на
плиту, на онучi i, попiкши ноги, стрибає на землю, скидає онучi, що почали
тлiти, i топче по них босими ногами. Володько схопив кварту i линув пiд
ноги Василевi води.
- От тобi "больно i смiшно",- каже Володько. А пiсля хлопцi мусiли
смолякiв та корчакiв наносити, та два великих баняки картоплi намити, та
пiд коровами, пiд кiньми та пiд свиньми пiдстелити, та капусти з льоху
принести, та води з криничини наносити, та курей на сiдало загнати, та
сiчки нарiзати. Конi ж батько новi з ярмарку приженуть, Василь дуже
цiкавиться, що то буде, вiн дуже любить коней, мало не плакав, коли тамтi
вели на ярмарок. Причому, коли заганяли курей, на Володька знов напав
великий, рудий пiвень. Василь навчив його битись i тепер вiн ходу нiкому
не дає, а Хведотовi то просто хоч з хати не виходь...
А як тiльки почало смеркати, Володько не всидить в хатi.
Все надвiр та надвiр вибiгає, часом геть далеко за хутiр на дорогу до
самого трепетка виходить, а може, якраз над'їдуть, ставав там, довго
стовбичив i все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть.
Iншим разом вже давно бували дома,- а це ось як на зло. Навкруги тиша
велика i чути лише, як кляпотить здалека млин.
А як зовсiм стемнiло, Володько пiшов до хати, став у вiкнi на лавi i
дивиться, вдивляється i анi на хвилинку не вiдiйде, та все вслухається, та
нидiє, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що
сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вiкном i iнодi йому
ввижається, що там щось ворушиться.
- Приїхали! - i запирав дух.
- Нi! - вiддихав. Ще нi, то йому лиш показалося. I знов стоїть, i знов
чекає, i знов вслухається. I час тягнеться безконечно.
Аж то, по довшому часi, на дворi, здається, дiйсно щось заворушилося
чорне на бiлому. Володько знов нiмiє.
- Тррр! - чує враз батькiв голос.
- Василю! Приїхали! - верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з
лави, на ноги швидко чоботиська насунув i прожогом у дверi.
- О! О! Самашедчий! - свариться Василь, що має недобрий настрiй.
У дверях Володько напотикається на окутану, заснiжену, замерзлу матiр.
У обох руках i пiд пахвами у неї повно клункiв.
- Купили менi букваря? - з мiсця викрикує Володько. А очi горять, а
щоки палають, а в душi повно страху: а що, як не купили?
- Дай менi чистий спокiй, дитино,- говорить повiльно мати.- Ось руки
геть-чисто пограбiли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже,
ледве тими шкапами доповзли додому, цiлу дорогу хода сунулись...
Василь одразу пiшов подивитися на "новi" конi, а Володько лиш викрикує:
- А купили менi букваря? - i вже копається тремтячими руками у кошику,
де звичайно всiлякi дарунки. А що як не купили?
- Купили! - враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому
паперi, i книжечка, i дощечка, i зшиток, i олiвець, i навiть грифель, про
якого Володько й не згадував.
О, Боже! Яка радiсть! Володько хапає свої скарби, зовсiм забуває
подякувати, бiжить до столу, до лампи.
- Але ж поволi, ще розiб'єш,- говорить мати.
- Не розiб'ю! Не бiйтесь!
- Там он i медiвника привезла,- каже мати i грiє свої закляклi пальцi.
А, що там медiвник! На медiвник накинувся Хведот, а Володько вже ось
оглядає свого олiвця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого
довгожданого букваря. "Гарний!" - було його висновком. I "укладки" гарнi,
i "цяцьки". I дощечка гарна. Чистi, бiлi рямцi i грифель чудовий, золотим
папiрцем обгорнутий. А який олiвець. Пробує ще раз язиком, хоча вiн ще не
заструганий - простий? Чорнильний? Простий. I добре. Йому зовсiм
непотрiбний той чорнильний... (хоча вiн мрiяв якраз про чорнильного). А
яка "кiтрадь" чудова i щось там на нiй написано i якийсь образок на
окладинцi, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пiзнiше вiн довiдався, що
то i був той самий "вєлiкiй рускiй поет Пушкiн"...
- Там же нiчого не видно, дитино.
- Видно, не бiйтесь! - не перебивайте, мовляв. За той час батько й
Василь упорались iз кiньми, Василевi вони зовсiм не сподобались, настрiй у
нього зовсiм поганий.
Увiйшли до хати.
- А як не можна було iнших купити! Що ти думаєш? За тридцять
карбованцiв стаєннi купиш? - говорить iз серцем батько. Йому й самому тi
конi "не по нутру".
- То й не треба було нiяких. А цi вам поздихають i будете мати. На люди
стид показатись...
- Не бiйся, не поздихають. А тамтi, як купив, були кращi? Побачиш, якi
з них ще коники вийдуть.
Вечеряли мовчки. Василь "дметься" далi. Батько також не в дусi. Вiн i
сам сумнiвається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрi, але що
зробити. Матвiй майстер до коней, вiн хоч яку шкуру вбере в м'ясо.
А Володько до того не втручається. Щоб звiльнити стiл, вiн зiбрав свої
скарби на оберемок i полiз на пiч, ближче до лампи, що блимає на коминку.
Вiн також ще не вечеряв, але їсти йому нiяк не хочеться, а мати все лиш
гонить та гонить.
- Iди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!
Володько вдесяте перегорнув свого букваря i хоч не хоч, а мусить усе
кидати та йти їсти.
По вечерi, хоч i пiзно вже, не пiшли спати одразу. Батько вийшов ще до
коней, нiби ще раз переконатися, чи тi шкапи чогось ще вартi. А Василь
спересердя не хотiв навiть дивитись. Вiн полiз на пiч до Володька i почав
одразу того байдуже вчити.
- Яка це буква? - сердито, незучаснено питає Василь. Володько у
клопотi, вiн зовсiм не знає, яка це буква i чого той Василь сердиться.
- Дурень ти! То Б.
- То Б,погоджується безперечно Володько.
- А ця?
- ?
-То В. Володько повторяє.
- А ця? - показує знов на Б.
- То Б,бездадуми каже Володько.
-А ця?
- Аа! То я вже давно знаю "Ааа!" - викрикує Володько,
зрадiвши, що бодай одну знає.
I так почалася наука. Iншого разу Володько нiзащо не стерпiв би такої
Василевої поведiнки, але тепер йому здавалось, що так i треба. Василь
також чувся в правах учителя, хоча сердився вiн за конi. Тепер, думав вiн,
такими кiньми соромно буде мiж люди виїхати.
Василь показав ще Володьковi: ге, де, е. Володько миттю все затямив i
хотiв ще далi. Вiн хотiв ще трохи пописати на дощинi, але мама гукають
спати. От лихо! Ну, нiчого! Завтра досвiта встану, думає вiн, то зараз i
почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.
Але вiн так розхвильований, так пiднесений, що не може заснути. Вiн
лежить, плющить очi, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну лiтеру шукає
вiн порiвняння. То як крокiвка з низькою бантою. То гачок... На деякi не
мiг видумати порiвняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В,
наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А вiн її знав з
Дерманя.
Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторi. Нi тобi людей, нi
вийти з хати. Снiгу наринуло, луг засипало, тiльки на льоду в деяких
мiсцях вiтер снiг позмiтав i там можна ховзатись. Володько мусить сидiти в
хатi i єдиною його розвагою є буквар.
Батько перемолотив усе жито, поробив кулi, а снiпки десь на провеснi
поробить. Тепер вiн пiшов до села i там з Єлисеєм "заняли собi кар'єр".[6]
З торiшнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камiнь, а лiзти глибоко
небезпечно.
Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собi,
як - орати, сiяти... А це праця. Як попогупаєш цiлий день вiд свiтання до
смеркання пiвпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бiйсь... I
циганськi дiти будуть тобi не милi...
По-перше, зверху треба зняти метрiв пiвтора землi. А вона замерзла, як
камiнь. Опiсля молотами пробити верству каменю i ломами її виважувати.
Коли добре земля промерзне, то каменярi не здiймають її весь час, а йдуть
"у глиб". Себто роблять глибокi печери, залазять туди, роздягаються до
сорочки i видобувають камiнь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто
трапляються обвали i тодi може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов
собi вiчний спокiй на днi виритої власними руками кам'яної могили, але це
нiкого анi вiдстрашує, анi не зупиняє в працi. Передовсiм заробiток. За
цiлий день копiйок вiсiмдесят на своїх харчах заробляли... А каменю
потребували багато. Навколо всi села кинулися ставити кам'янi будiвлi -
клунi, хлiви, льохи... Цiла велика пiдгора зрита отими "кар'єрами", а
величезнi багатосаженнi стоси камiння стояли скрiзь, чекаючи покупцiв.
Матвiєвi ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а
то й бiльше в обидва кiнцi буде. Устаєш - ледве на свiт благословиться, а
вертаєш пiзно смерком.
А скiльки подереш одягiв, постолiв... Чобiт до камiння не настачив би.
Як на вогнi, усе горить, бо камiнь же, вiдомо, який.
Розумiється, що в такi днi до батька не пiдходь. Вiн злий, як голодний
вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тiльки щось не по своїй
вподобi зауважить, попоїсть i спить тяжким сном, мов отой камiнь, який вiн
ламає. Уночi хропе на цiлу хату. i так день за днем, день за днем. Дома
рiдко коли буває, хiба в недiлю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху
продав. Цiлу Пилипiвку пiст. Хлiб iз цибулею та олiєм. Картоплю з огiрком
та пiсний крупник. Цiлий тиждень не обiдає Матвiй гарячого. Зав'яже йому
Настя вузлик i тим обходиться. Правда, на харчi вiн не вибагливий. Що йому
"стара спартолить", те вiн i їсть. Але стара не жалувала йому нiчого, хоча
нiколи не було мiж ними повної згоди. "Гризуться" мало не щодня i то за
всяку дрiбницю. Трапляється, що й до колотнечi доходить. Тодi на хуторi
стає дуже гармидерно. Кричать усi, властиво кричить тiльки Матвiй, а решта
плаче та лається.
Дiти нидiють вiд сиднi та поганих непоживних харчiв. "Завше те саме й
те саме",- скаржиться Володько.
- А що я тобi? Марципанiв дам, чи що? - насварить мати. I Володько
мовчить, бо ще й дiстане за "велику губу".
Вiн зблiд. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно
обтрiпався. Совається цiлими днями з ним по полу та печi. Але зате вмiє
вже багато. За всяку недотепнiсть дiстається йому вiд Василя. Називає його
ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що
робив у школi вчитель iз самим Василем. I Володько не суперечить, не
противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а
- ма, ми-а - мама - нiяк капоснi не хотiли слухатись. Ще "мама" то
сяк-так. Але вiзьмiм отаке:
бе-у - бу-к - бук... Ве-а - ва, разом "буква", до цього ще треба додати
р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання,
i за короткий час вони досягли значних успiхiв. Володько вмiє читати,
писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота:
- Що то я написав? - питає,
- А хiба я знаю?
- Тут написано: Хведот порося... - i Володько смiється, а Хведот
скаржиться матерi.
- Маамо! Володько мене б'є...
- Ах, ти. Ну, чекай,- нащ' ти брешеш? - i Володько робить грiзний
вигляд.
Мати щось там на хатi порається, товч мiшає, чи миє картоплю:
- Ну, ну там... Я вам дам... Не сидiть-но менi тихо,- сварить вона на
дiтвору.
"Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались",- думає
вона.
Володько кидає Хведота i бiжить до вiкна. Вiкно замерзло. Квiтчастi
ласицi розмалювали шиби i через них нiчого не видно надвiр. Навiть
подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку
плямочку чистого i витирає пальцем. Скло пiд пальцем пищить.
- Володьку! - гукає мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю.
- А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько.
- Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожартує...
- Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом.
- Що ти хоч? - кричить мати.- Куди ж, ледащо, полiзеш? Там тебе
хуртовина завiє. Я мушу он води худобi принести, до льоху пiти, дров
принести, у хлiвi пiдстелити,- починає вичитувати мати. I Володько знає,
що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б
на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин
жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хiба
змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс, луг,
рiчка. Цiлими тижнями не бачить їх.
- А як все поробите, то дасте? - пробує вiн вже використати останнi
можливостi.
- Ну, тодi дам...
I Володько далi нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом
заграти, щось iз казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або нi.
Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде їсти рибу, а Хведот має прийти i
питати: "Що ти, кумонько, їси?" А вiн вiдповiдатиме: "Рибу". А тодi
Хведот: "То дай менi, кумонько, риби". Володько скаже: "Iди собi, кумоню,
налови. Я ось наловила". "Де ти наловила?" - має питати Хведот.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119