Нiчого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли i забрали. Макара на
цiлу нiч вiдправили додому. Що вiн тут з калiченим конем робитиме? Лишився
Володько з Титьом.
Володько ще зварив юшку, пiшов до одинокої на цiлий полк польової кухнi
i випросив жменю солi, щоби посолити її... їли всi три. Юшка недобра,
пiсна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився.
Вигляд у нього кислий. Вiн непевний, чи його вимiняний кiнь дiйде додому.
Макар вiд'їхав. Сонце захопить i починає сутенiти. Конi вже пiд'їли.
Володько i Тить стоять i не знають, що мають. робити. На землi купа
скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь
большевик розносить i роздає часописи. "Красноармеец" i "Красная Звезда".
Друкованi вони на сiрiм поганiм паперi. Володько дiстав два часописи i
почав читати.
Велетенськi успiхи хороброї червоної армiї. Накази. Описи. Оповiдання.
Вiршi. Володько читає так довго, поки не стало зовсiм темно. Пiсля
роздумує над прочитаним та вслухується в настрiй оточення. Йому хочеться
затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечiр.
Таких вечорiв мало буває. Колись вiн сам згадає не раз цей винятково
дивний час i, може, колись, на старостi лiт, сяде й розкаже своїм дiтям та
внукам про те, що дiялось на нашiй землi. Всi будуть слухати й казати:
"Слава Богу, що минуло, а ще бiльша Йому слава, що лишило нам науку. Нам i
нащадкам нашим".
Мiсяць пiднiмається, тiнi густiшають, на патину бурякiв сiдає роса. По
селi крики коней i людей. Тить розлiгся на. взнак на скриньках набоїв i
хропе. Конi жують зiв'ялу, зiм'яту конюшину. Ну, думає Володько. Мабуть,
тут i переночують. Але нi. По часi розгонно пiд'їхав той самий вершник, що
їхав з Володьком.
- Мальчiк! - загукав вiн.- А, мальчiк! Паєзжай за мной. Старiк тоже!..
Володько зiскакує з воза, будить Титя, вкладає собi й Титьовi на вiз
скиданi Макаром скриньки й рушає. За ним їде Тить.
Виїжджають за село. Мiсячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими
деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники
Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь не то садку, не то гаю.
Зовсiм тихо, хоча пiд деревами видно вози й конi. Вершник знаходить мiсце
для Володька, а Титя веде ще далi. Володько пiд'їжджає пiд розлоге дерево
i зупиняється нанiч. Розпрягає конi, прив'язує їх так, щоб вигiднiше могли
вiдпочити.
За хвилю приїжджає вершник. Вiн дає Володьковi мотуз i каже, щоб пiшов
отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру
в'язку вiвса. Вершник прив'язує свого коня до Володькового воза i питає:
- Єл ти что?..
- Мало,вiдповiдає Володько.
- Ну так падi са мной...
Мовчки обидва вiдходять. Iдуть досить довго. Приходять в гущавину гаю.
Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посерединi котрої палає
велике багаття. Навколо лавицi, столик, комердяки. Скрiзь стоять, сидять,
лежать люди. Мужчини i жiнки. Цi останнi стриженi, у мужеських одягах i в
кепках.
- Здаро, братва! - проговорив вершник.
- Здравя желаєм, таварiщ командiр! - вiдповiли йому хором.
- Чай єсть? - запитав командир.
- Єсть...
- Тянi сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот
маладой таварiщ жрать хочет. Ну как ляхi?..
- Нiчаво. Нашi пака толька балуют. Сєводня ссадiлi єроплан.
- Їхнiй?..
- Панятно. I то обознiкi, с вiнтовок... Грiцко-шорнiк здорава бйоть.
Трi пана забралi i ломаную машiну...
- Жiвиє пани?..
- Жiвйот. Адному тока башку свернуло.
З'являється теплий в алюмiнiєвих чашках чай, чорний грубий хлiб i
холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присiв на iсуснi дерева.
I чай, i яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть i розглядає обличчя
людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освiтлює цi дужi у шкiряних
одягах постатi з крутою й уривною мовою. Називають себе полiтруками,
воєнкомами, або просто "командiрами". Розмова точиться живо. Час вiд часу
зривається й вибухає буревiй реготу. Сильнi бiлi зуби блищать у сяйвi
полум'я.
З'їли, що подали.
- Сит? - запитав командир Володька.
- Кажеться,вiдповiв той.
- Вот eтa вазьмi с сабой,- i подає боханець хлiба i торбину цукру.
Володько мовчки бере i вiдходить до свого воза. Глибока ясна нiч. Мiсяць
звiвся на височiнь i свiтить завзято.
Володько примостився спати на возi. По деякiм часi приходить командир.
- Спiш, мальчiк?..
- Сабiраюсь,- вiдповiдає Володько.
- А мнє будєт там место? - питає далi.
- Пожалуй, хватiт,- каже Володько.- Вот здесь,- i сам вiдсувається на
бiк.
Командир пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок
вiвсяних отрубiв. Стелить для себе i для Володька. Пiсля обидва лягають
разом горiлиць. Через вiти дерев моргають на них зiрки. Десь-не-десь
прокрадається' пасьмо мiсячного сяйва. Командир сильно позiхає i починає
розважати.
- Ех... краще було б пiвнем родитись... Не людина, а хмара летюча.
Сьогоднi тут, завтра за тридев'ять земель, а пiслязавтра в чорта. Ти сам
то звiдки?
- Я? - перепитує Володько.- Тутешнiй. Волиняк. Верстов вiсiмдесять вiд
цього мiсця... - Цiлком поважно вiдповiдає Володько.
- Батька маєш?..
Володько вiдповiв. Пiсля командир зацiкавився Володьковою освiтою.
Дiстав вiдповiдь...
- Я так i думав. Освiта важна рiч. Нiс мужицький, а очi одразу того...
Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, рiч. Сам-Маркс на
математицi пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад,
Бог... Був Бог, а тепер виявляється, космiчна сила суворо, як два рази
два, пiдпорядкована законам вищої математики... Тисячi лiт людськi тварини
не могли додуматися, що всяке тiло, занурене у воду, тратить на своїй вазi
точно стiльки, скiльки важить витиснена ним вода. Будь то камiнь, людина,
чи iндiйський слон. А от з'явиться ще Архимед i скаже: от та он зоря, якої
свiтло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мiльйонiв лiт, є нiщо iнше,
як якась неiснуюча тепер формула, складена з смiшно нiкчемних математичних
знакiв.
Нi? i тодi питаю: де Бог? Що є Бог?..
Володько слухає, але чує не те, що говорить командир, а той ледь
помiтний вiдгук слiв у ньому самому... Вiн чує, що в ньому швидко
прокидається i миттю по цiлому тiлi розливається велике бажання й собi
вплутатися в хащавини темних командирових мiркувань. Але дух боротьби й
змагання ставить Володька в становище противника.
- Бог? - каже Володько.- Про це тяжко говорити... Колись, як я був
дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вiрив у Нього. Тепер же я
часто чув i читав, що Бога нема. Пiд тим напором я часами переставав
вiрити в Бога, але я пiзнав Його...
- А от цiкаво, як?..
- А от як: передовсiм мене цiкавить, чому люди так багато придають ваги
тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються
первопричин! того закону. Ви самi сказали, що тисячi лiт люди не розумiли
такої простої речi. А як зрозумiли, то' що з того? Чи можуть вони змiнити
той закон. Чи знають вони його причину?..
От вiзьмiмо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твiр,
зложений iз клiтинок. Що кров, яка пiдтримує життя клiтинок, має якiсь там
червонi тiльця. Що в цiлому тiдi здорової людини є тих тiлець 22 бiлiони.
Що завдяки функцiї печiнки живуть вони, здається, всього 20, днiв. Щоб ми
з вами могли жити, мусить наш органiзм фабрикувати тих тiлець 10 мiлiонiв
в одну секунду. Навiть вiдомо, скiльки разiв за своє життя переходить
кожне тiльце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разiв. Серце
людини це вiчний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мiльйонiв ударiв.
I тiльки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди...
I от скажiть менi, товариш командир: чи розумiєте ви, не дивлячись на
цiлу масу математичних знакiв, що то є людина? Чи розумiєте того майстра,
хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..
Слухаючи таке, командир аж звiвся на лiкоть.
-- Чорт бери,- проговорив вiн.- То ви вчена людина!.. Цифри, до яких
командир ставився з таким пiєтизмом, приголомшили його. Володько одразу
помiтив його перехiд з "ти" на "ви". I ще помiтив, що вiн не знає, що йому
далi казати, тому звернув на iнше.
- Да... Це все глупо. Життя страшно дурна рiч. Особливо наше. Воюй,
бийся... Ви, молодi, не знатимете такого...
- Дивлячись, якi молодi,- каже Володько.- Я, наприклад, досить зазнав
його. О, досить. Вiйна. Змiна шести влад. Цар, Керенскiй, Центральна Рада,
Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики... От вам i не
шiсть, а вiсiм змiн. Хiба це не досить? Ви... Чи знали ви, скажемо, в
дев'ять рокiв, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я,
товаришу, все це не тiльки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих
222 кiсточок. Дитячим нервом i дитячою кiсточкою. А це, товаришу, рiзниця.
Володько чує до цього чужого чоловiка якесь iнтригуюче довiр'я. Вiн
навiть задоволений, що може довiдатись про глибшi й таємнiшi думки цього
сирого створiння.
- Також,добавляє Володько в перервi, поки командир намiрявся
вiдповiсти,- i щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбiльшим
дурнем дурнiв. Вiд кiлькох лiт я захотiв не вiрити. Я навмисне перестав
хреститися й молитися. Я навiть слово Бог демонстративно пишу з малої
лiтери. I менi спричиняє приємнiсть. Розумiєте? Те саме, як дитина
бавиться з вогнем. Але в глибинi душi я забобонне боюсь Бога. В часи
упадку чи особливо тяжких ментiв життя я потайки молюся з глибокою вiрою,
що Бог вищий вiд моїх дитячих химер i вiн з приємнiстю дарує менi їх. Але
це є легке вiдношення до своєї вiри. В будучому... О, товариш командир, я
напевно буду не тiльки вiрити в Бога, але й буду шукати форми для тiєї
вiри....
- Даа! - протягнув командир.- Чорт знає, що з вашого брата за народ
вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюцiонер. Такi слова, у стiльки
лiт. Скiльки вам? Шiстнадцять? Не бiльше. Але ви людина недурна. Нi, нi.
Недурна. А яка, по-вашому, зо всiх змiнених влад найлiпша?.. Моє питання
дурне. Знаю... Але все-таки. Надiюся на вашу одвертiсть...
- Хм,сказав Володько.- А по-вашому?
- Наша! - зазначив твердо командир.- Наша! Ми, молодий чоловiче, дикi.
Так. Але ми за найбiльшу правду...
- Ну, а як з вами хтось не погодиться?
- Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон
i розправа. Люди, мов з крицi. А нашi козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось
тiльки Варшаву... А там... Берлiн, Париж... Котовського посадимо у
Варшавi. Будьонному - Берлiн... А Париж у царство Тухачевському. Над усiм
Лєнiн iз Троцьким управлятимуть... З Москви! Цiлою Європою! Розумiєш?
Такий розмах iмпонує Володьковi. Вiн не бачить командира. На хвильку
забувсь його вигляд бронзового монгола.
- Це так,зазначує Володько.- Тiльки чому ж Москва?
- Москва?.. Центр! Розумiєте? Москва центр усього.
Влiво - Азiя, вправо - Європа. А в Москвi червоний прапор,
Iнтернацiонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор проповiдує:
"Пролетарi всiх країв - єднайтеся"!
Всiх країв. Розумiєте?..
Володько мовчить. Командир продовжує:
- Але цього нiяк не тямить народ. Всякi Пiлсудськi, Петлюри, Денiкiни.
Це ж смiшно. За панськi маєтки, гайдамацьку матню чи золотi погони кров
лити. За свободу, землю, за свiтову силу працюючого народу! От наш бог;
бог, якого поставив Маркс на перехрестi математичних формул!
Останнi слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько
вiдчуває безцiльнiсть розмови з ним. Вiн нагадує собою собаку, який, що
бiльше його дражниш, то лютiшає. Володько лiпше мовчить. Командир замовкає
також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає
розумiти, що цей прихильник математики не має нiчого спiльного з
математикою. Друге, що помiчає Володько, що цей чоловiк не є нiяким
iнтернацiоналiстом.
З неба рине мiсячне сяйво, з неба моргають зорi, роса падає на траву,
на покриття Володька, голосно жують i пирхають конi.
Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний i рухливий. Уночi не
видно було нi тих возiв, нi коней, нi людей. Попiд деревами скрiзь повно
вiйська. Он там палає багаття, вариться у вiдрi вода на чай. Кiлька
обпалених сонцем жiнок вештається коло буди з написом "лазарет". На сонцi
стоси книжок.
З другого боку дороги пiд недобудованою клунею нiмецького складу
шикується до вимаршу вiддiл кiнноти. Мiж ними побачив Володько черевату
Макарову кобилу. Яка дивна i смiшна та тварина в новому становищi.
Цiлий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хлiб. Увечерi
знов довга розмова з командиром, вислiдом якої стало те, що командир
признає за Володьком його вченiсть i вмiння логiчно розважати. Володько
рiшає використати командирове довiр'я i просить, щоби той вiдпустив його
додому. Той погоджується. Вiдпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв
десь далеко спереду на самiй позицiї, куди долiтали ворожi кулi. На щастя,
стрiляли мало. Бiльше працювала кiннота. Тить вертається ледь живий.
- Ото, чуєш, стою... Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? -
думаю. Пак, пак, пак! - чути здалека. Пуля! Стрiльнуло менi в голову, i я
грохонув на землю. Але ж конi. Тi тобi не тямлять, що i як.
Так оповiдає Тить. Перед вiд'їздом командир каже:
- Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разiв дорогою пiдберуть.
Вiн звелiв, щоб з ним їхало двох козакiв до обозу другого розряду.
Виїхали раненько. Конi вiдпочили i пiдкормилися, тому бiжать прудким
бiгом. Минають села, мигають поля рiдного, знищеного, стоптаного ворожими
ногами краю.
В полудень вiдпочинок у Крем'янцi. Рух, гармидер. На ринку юрба народу,
i семiт-промовець страшним гаркавим голосом з пiною на устах викрикує щось
про красну армiю. Чути лишень:
- Кгрррасная агрррмiя... та... та!..
Вiн викрикує це безконечне число разiв. Його голова, руки i навiть очi
роблять розпачливi рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той
викрикує, тiльки спостерiгає його дикi й розпучливi рухи. Вiн цiлком
подiбний на тих своїх спiвбратiв, що в Судний день розпучливо благають
Єгову миллосердя над ними. Коли ж нi, коли Єгова не послухає, вони
погрозять йому, вони кинуть проклiн на себе й на дiтей своїх. Але Єгова не
допустить до такого кiнця. Нi, нi. Того не станеться.
Збоку стоїть двох дядькiв. Прижмуривши сiрi очi, вони уважно слухають
промовця. Пiсля один хльостко спльовує i поважно зазначує:
- Чортiв жидюра!
Бiльш не сказав нiчого. Його товариш обернувся i кинув:
- Ходiм!..
Обидва пiшли вниз. Володько також кидає ринок. Вiн читає оголошення, що
в залi лiцею публiчний народний концерт. Простує туди. Старими сходами
пiднiмається на перший поверх.
Усi стiни залiпленi плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбiльше
карикатур.
У залi й по коридорах снуються люди. Помiст затоптано, запльовано.
Скрiзь валяються окурки. Вряди-годи грає мiський оркестр маршi, в'язанки
народних пiсень, "Iнтернацiонал". Пiсля кожної точки на сценi з'являється
промовець. Знов - Кгррасная агррмiя!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але
публiка слухає. Однi поважно, другi насмiшкувато. У багатьох пришпиленi на
грудях червонi стрiчки.
По часi Володько лишає залу. Його кортить оглянути мiсто. Вiн iде знов
через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У
деяких вiкнах червонi пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молодi жидки.
Смєло ми в бой пайдьом,
За власть савєтоф...
- виспiвують вони.
У кожного на кепцi звiзда, на грудях червона стрiчка.
Володьковi ця парада, ця радiсть, це свято синiв Їзраїля не до вподоби.
Надто пiдкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну
перемогу.
Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою
чекав Тить. Його не цiкавить нiчого. Вiн думає тiльки одно: як би
найскорше додому, пiд свою стрiху.
Володько сердиться. Надто рiзкий контраст: отi там з червоними
стрiчками i цей гречкосiй. Володько починає розумiти, чому -гi виграють, а
цi програють. Але все-таки вiн вдоволений. Кожним днем революцiї, кожним
рухом, кожним словом у його душi росте й мiцнiє майже новий ще один
Володько. Це той, що не тiльки любить, не тiльки думає, а й гнiвається та
ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землi, цвiту i синього
неба, твердiє, набирає пружностi та кантатах тривких форм. Любов. О, вона
вмiє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити
здобутого? Як не бажати ласки й втiхи тiєї землi та її дiтей? Вийти в поле
широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привiт. Або впасти до її чорного
лона i цiлувати її, гризти її, сосати живучi соки її...
Але, Боже великий! Ти дав, крiм любовi - гнiв. Планета тремтить перед
гнiвом твоїм! Ти створив вулкани й буревiї. Ти дав сонцю страшнi плями,
страшнiшi вiд огню. Володько вже вступив за межу раю на землi, вкриту
тернями, каменюками й чортами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119