Чоботи, носи, очi червонi, чорнi, синi... Чуби, що мають вiд
вiтру... Жмут сяйва, що хлеще у прижмуренi очi й освiчує велику, насторч
розбиту брову.
Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли влетiв з нагаєм
офiцер i рiзким голосом ревнув: "Смiрнааа!" - у Володька все ще бiльше
змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд капiж, де
лежала розчовпана купа вазонiв.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть на
плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були
вдоволенi.
Володько обiйшов покої. В одному вiкнi побачив знайомого хлопця. Той
манить його пальцем i щось показує на помостi. Володько пiдiйшов до вiкна
i глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через
пiдвiконня i накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцiкавiшим. Скинув пасочок, яким
пiдперiзував штани, i накладав на нього стоску книжок, недописаних
журналiв, картин. Все це рухнув на плечi. Але вага була надзвичайна.
Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартiсне, але кожна
книжка липне сама до його рук.
В iнших кiмнатах обривали на стiльцях плюш, розбирали якiсь горшки,
розбивали шухляди i витягали з них клямки та замочки. Володька це не
цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що
безперечно й невiд'ємно їй, i тiльки їй однiй належить.
Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн же
хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати i
торкатися до такої маси книг. А якi соковитi, виразнi, палаючi картини,
лiтери... Нi, нi. Хто посмiє заборонити йому вирвати тi скарби з-пiд
салдатського чобота, який не знає милосердя i шани?..
Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку
батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов не
з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс до
льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв навшпиньки перед
здобиччю... Довго розкладав зiм'ятi листочки, обривав пошарпане, складав
розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому призирався до всього,
мов слiпець, що цiлим єством прагне побачити яснiсть предмету. Шкода, що
вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання. I хай там
б'ють зверху гранати... Хай валиться там свiт... Що то все його обходить,
коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв.
Розказав про це тiльки матерi. На другий день i та пiшла з ним
подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився i
лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд, круглий лакований столик. Три
ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна четверта,
зухвало й жалюгiдно, сторчить догори...
Настя злякалася. Таке багатство гине... Така розкiш... Вона мало не
ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому
змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу.
I жiнка пiдняла його на свої худi плечi, стогнала, сапала i так занесла
бiдолашну калiку до своєї темної, з мокрою згруженою долiвкою, хати.
На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя
почала:
- Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай вiзьму, а
вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре буде на ньому
кришити буряки, картоплю...
Але не договорила.- Знаєш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в
головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту непотрiб
туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й слiду вiд цього не бачив! Бо як вiзьму
напругу, то я тебе навчу...
Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба ж ви не
бачите, як виглядає сьогоднi "наш батько". Вiн же тiльки що "новину"
дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник
- жiнка Iвана Бабиного, i сказав:
- Завтра всi, як один, мають виїхати. Обоз також вiд'їжджає...
Матвiй тодi подався до клунi мiж свої снопи, машини i всяке таке... А
там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив i пережив
одну тiльки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то є...
Встав був Матвiй, як сторож роду свого, як здоровий корiнь землi
своєї... Десятки рокiв минуло з того часу. На весь зрiст пiднявся вiн,
непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i
батькiв. Його потуга росла, мов повiнь, мов гiрська стрiмка лавина. Силу
великої душi i сильних м'язiв впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що
давав життя, муки, радiсть i смерть. I пiслав у життя синiв, дочок з
твердою наукою: закон ваш - закон землi. Будьте сильнi, як вона,- i
вiчнiсть вам забезпечена.
I от на цiй висотi, на цьому тронi чистоти, вiри i могутностi застає
його цей страшний жорстокий гад, "що тiлом брязкотить i де проповзає, там
все вигоряє". Перед роками чула його душа того гада й у снi пiдказувала
страшнi роки.
Вiйна. Нечувана, небувала. Вона свавiльно, неухильно ступає по хрустких
кiстках мiльйонiв i от-от готова схопити в свої обiйми й Матвiя, щоб
жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.
I виростуть такi сини i дочки, напояться отруєю порохового чаду, пiдуть
по широких дорогах степiв i лiсiв, розгублять чистоту душi... Кров, барва
i випад її, змiшанi з тонами гармат, хто знає, чи не похитнуть вiри в Бога
поколiнь, землi i неуявної батькiвщини...
У Матвiя тремтiли руки i ноги. Вiн ходив, стояв, сидiв, спав, як i
завжди, але у цi днi вiн вiв надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою.
Часами цiпив зуби, нiби тамував невимовний бiль, нiби тлумив страшний
крик, що самохiть рвався з його здушених грудей...
О, Володько так знає, розумiє, вiдчуває свого тата. Нi одне слово не
вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лiсом особливо
ревуть гармати. Небо там пожежею жарiє i, здається, по хмарах iдуть
легiони воякiв, щоб iз неба лити на землю вогонь.. Дорогою йде обоз. У
таборi горить безлiч огнiв, i дим застеляє долину.
Володько звалив на спину стола й пiшов з ним униз городом до долини...
Пiшов, твердо ступаючи пiд тягарем молодими ногами, i сховався пiд
покровом диму.
Йшов по межах, чув як двигтiла земля вiд гарматнiх перегукiв...
Здавалося, йде тут останнiй раз. Ось минув поле Хоми Ет-тоє. Далi
Гнидкове. Невибранi, посохлi бараболi. Хтось, видно, ще недавно вибирав
їх, клав огонь, димок вiд нього ще тоненькою вуалькою пiднiмався i пахнув
так знайомими згарами бараболь.
Далi i далi пер того проклятого безногого стола. Хотiв минути своїх
хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед своїми. Йому тяжко. Голову
зовсiм зiгнув, i жмли на карку сильно натягнулись i вип'ялись. Руки
розп'яв i мiцно тримав стiл на плечах. Донiс свою ношу майже до
жолобецького лiсу. Там жбурнув її в рiвчак, зарослий лiщиною та вовчими
ягiдками. Чомусь зупинився над тим мiсцем, куди покотився стiл, i деякий
час дивився униз.
Недалеко чорна стiна старого дубового лiсу. Небо затягнене хмарами.
Легкий вiтер поривно вiє з заходу. Пiд тилявецькими садками горять огнi,
там чути вигуки, спiв, згуки гармонiї. Час вiд часу погуркують гармати.
Володько оглянувся навкруги. "Яка дивна, несамовита околиця. Що це
твориться перед моїми очима?" - думає вiн. Але немає часу довго над цим
зупинятися. Поверхня землi здригається, нiби по нiй щось неймовiрно тяжке
котять.
Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не повинен
ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч
вiтровi з димом, назустрiч огням.
Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав поспiхом, хоробливо.
Яким безглуздям здавалось йому те, що вiн мусить розлучитися з тими
неоцiненними книгами.
А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi в'язочку i швидко понiс
тiєю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до бараболиська i
знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i
вкривався верствою легкого бiлого попельцю.
Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi теплих снiжинок
пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку i придивився
при свiтлi жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папiр
засмердiв i затлiвся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати...
Бризнув огник i застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах,
вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка палаючої
книги.
Володько бере другу книгу i знов дивиться на заголовок. Тургенев.
Розгорнув. Натрапив на якусь сторiнку i поки трiпотливе полум'я не
проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо не
хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку i протягнув
руку за черговою жертвою.
Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Нiва". Так. Це рiчник "Нiви" у
твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв, оповiдань, реклам. Цю
рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її
трупа i вiтер не розвiє шматочки попелу по оцих-о полях.
Зiп'явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги. Скинув
з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому. Це вигiднiше.
Один за другим розбирає хлопець свеї цiннi, награбованi скарби i нелегкою
рукою вiддає їх на знищення. "Нiва" тим часом дала йому те останнє, що
могла в такий короткий час дати, поки i сама, без спротиву i нарiкань,
лягла на ложе небуття.
I коли згас її останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий попiл швидко
набирав барви вiчної пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями
пiдборiддя.
Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима серiями гримiли
гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi "корони
Божого творiння".
I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi спiвчуття, нi
страху. Йому було навiть весело. Одно тiльки дошкульно ворохобило його
душевну рiвновагу - стан батька. Володько аж надто добре розумiв i
вiдчував його.
Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти книги, якi вже рахував
своїми i якi, iншим разом, не випустив би зi своїх цупких пальцiв так
довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплi, сiк i трунок.
Це вiн зробив "для них"...
Так. Це тiльки для батька, єдиного батька, якого нiхто бiльше не має i
який є так чудесний та дужий, як сама вiйна.
До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом iшли обози,
роз'їжджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi засурмила
сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр'їв бiгли москалi. Крик,
лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся довжелезною
валкою по шляху.
За башковецьким лiсом розiгралась канонада. Гармата ревла безупинно.
"Аж вiкна бряжчать",- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали.
Матвiй уже сам не знає, що далi... Дума зiрвалась. Нiколи у своєму
життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе
його було видиме i велике.
Уже навiть сусiди "рушають". Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але на
Матвiя зненацька находить впертiсть.
- Не поїду!..- заявив.
-Як то? Тож козаки он нагайками гонять... Он, кажуть, з тамтого боку
село пiдпалюють...
- Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з
вiдчаєм i не так певно, як цього хотiв.
- Люди!? Куди поїдемо? Що ви собi думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи
хлiб? Ось вечорiє... Куди на нiч? Ну... Знаєте що? У нас худоба... Кажете,
за одну нiч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлiм
наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть
худобу через Шумську греблю i там чекають на нас... Добре?
- Катерино! - звернувся вiн до дочки.- Ти он з Володьком поженеш
худобу! Збирайся, Володьку!
Вiн давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут
кам'яний. Вiн ще не вiрить, що вiйна прийде сюди. Його твердiсть i
витривалiсть перед стихiєю передавалися на всiх присутнiх, i тi згодилися
"почекати до завтра".
Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, вiдпихав
як мiг страшну розв'язку трагедiї.
Але тим часом зi села надїжджали пiдводи тих, що вже рушили...
Доїжджали до останньої Матвiєвої хати i в непевностi зупинялися.
Здавалось, не рiшалися переступити кордон села.
На Матвiєвому подвiр'ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина
ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти говорив
надривним глухим голосом Матвiй. Чоловiки, жiнки повитягали шиї -
слухають.
- Люди! - казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи на порозi
клунi.- Люди! Мої дорогiї люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i тут повiв
навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою, нiби намагався
вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите? Чи
думаєте, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь
там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу умрем усi... А кинемо
свої садиби... Ви ж знаєте: не вiйна страшна, а люди... Коли вийдемо з
наших хат, на їх мiсцях стануть руїни, навiть, коли фронт сюди не дiйде.
Жийте тут далi! Не кидайте цих мiсць! Чуєте? Не кидайте тепер... Не
кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо
то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не
грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж вiкiв вашу i ваших
дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити вас на цих
мiсцях... А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли звiдсiль, бо
тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших батькiв. Знайте, що
без опору, без волi нашої, без нашого твердого слова спротиву нiчого не
буде... Все зникне! Нас випхнуть на шлях i, мов ту черву, затопчуть у
багно... Ви ж гляньте! Вернiться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви
вернiться! Завтра... Чуєте? Вже завтра хай поїдемо!
Сам Матвiй здивувався, де взялися в нього ця впертiсть i цi слова. Це
не розум, не розвага. Це його Бог, що з його iстоти в час Страшного Суду
говорив словами правди i мудростi. Вiн випростався й очi його засвiтилися,
нiби в людини, що випила чогось п'янючого...
Пiд гарматнi рокоти люди почали вiд нього, нiби ватага якого, вимагати:
- Їдемо! У нас дiти!.. Не кажiть так, дядьку Матвiю!
Вiн зiрвався з мiсця i, опираючись на цiпилно, широкими кроками вийшов
на дорогу.
Там валка возiв з будами. Коло них дiти, худоба. З заходу насуває якась
не то хмара, не то дим. Б'є гармата. Вiтер рвучко стриже по лицях, патрає
кiнськi гриви.
Це впливає на Матвiя, як трунок. Вiн тратить зовсiм розум. На його
головi нема нiякого покриття i вiтер свобiдно перебирає i шарпає рiдкi
довгi пасмвська сивавого волосся.
На нього найшла якась певнiсть пророка i вояка разом. Впасти, але
непереможеним i незломленим. А поки в грудях б'ється серце i в жилах тече
кров - свята боротьба, мов вiчний огонь життя, нiколи, висоли не смiє
згаснути... Жити - значить боронитися. А вмерти - значить не бути бiльше.
Мертвi не мають сорому!
Матвiй знав це усiм: розумом, нервами, цiлою iстотою i тим усiм, що
гнало його через великi життєвi перешкоди.
Стоячи перед валкою возiв, обернений грiзним, з блискучими очима,
обличчям до суворого заходу, вiн нагадував втiлення сили i мужньої краси.
Вiн, здавалось, виступпроти самої царицi життя i смертi - вiйни.
I в той саме мент iз-за башковецького лiсу виринає велетенська хмара.
Краї її горять, озаренi якимсь огнем.
- Дим, дим! - крикнув хтось,- Башкiвцi горять! Дядьку Матвiю! Їдемо!
Хочете їдьте, хочете не їдьте! Ми їдемо!.. Матвiй розiп'яв руш.
- То хмара! - крикнув вiй.- Сонце її освiтило! Не їдьте! Лкади, не
їдьте! Вернiться! Нiч, дощ!.. Куди?
Серед валки бiженцiв заколот. Однi похапцем сiдають на вози, вйокають,
цыьогають по конях батогом. Iншi стоять у непевностi. Один чи два дядьки
вертаються иазад i рiжуть колесами м'який грунт поля, заточуючи велике
коло.
Над'їхав обоз. Це гарматнi парки, запряженi по шестеро тяжкокопмтввх
бевдюхнхкхв. Грубечi посторонки пружньо натягнутi. Високi, дзвiнкi колеса
поволi обертаються, крають ще глибше дорогу.
- Вiн "сумашедший"... Дивiться! Вiн з ума зiйшов... Дивiться на
ньогоi..- гуторили баби. Але їхати - не їхали. Хто знає, яка сила з того
сумашедшого промовляє.
Гарматний парк поволi тягнувся, i це перешкодило селянам рушати.
- Куда, дуракi, єдєтє? - вирвалося в якогось гарматчика, що сидiв на
конi з коротким кривим тесаком при боцi.- Вот снарядов подвєзьом i
засиплем нємца!..
Це для Матвiя пiдсилення.
- Так! - крикнув вiн,- Дурнi будемо, як рушимо. Вертайтеся всi!!
Люди завагалися.
- Хм... Якщо вiн не їде... Хто його знає... Може, воно й того... Як
його... Чи не вернутися й направду нам?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
вiтру... Жмут сяйва, що хлеще у прижмуренi очi й освiчує велику, насторч
розбиту брову.
Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли влетiв з нагаєм
офiцер i рiзким голосом ревнув: "Смiрнааа!" - у Володька все ще бiльше
змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд капiж, де
лежала розчовпана купа вазонiв.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть на
плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були
вдоволенi.
Володько обiйшов покої. В одному вiкнi побачив знайомого хлопця. Той
манить його пальцем i щось показує на помостi. Володько пiдiйшов до вiкна
i глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через
пiдвiконня i накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцiкавiшим. Скинув пасочок, яким
пiдперiзував штани, i накладав на нього стоску книжок, недописаних
журналiв, картин. Все це рухнув на плечi. Але вага була надзвичайна.
Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартiсне, але кожна
книжка липне сама до його рук.
В iнших кiмнатах обривали на стiльцях плюш, розбирали якiсь горшки,
розбивали шухляди i витягали з них клямки та замочки. Володька це не
цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що
безперечно й невiд'ємно їй, i тiльки їй однiй належить.
Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн же
хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати i
торкатися до такої маси книг. А якi соковитi, виразнi, палаючi картини,
лiтери... Нi, нi. Хто посмiє заборонити йому вирвати тi скарби з-пiд
салдатського чобота, який не знає милосердя i шани?..
Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку
батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов не
з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс до
льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв навшпиньки перед
здобиччю... Довго розкладав зiм'ятi листочки, обривав пошарпане, складав
розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому призирався до всього,
мов слiпець, що цiлим єством прагне побачити яснiсть предмету. Шкода, що
вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання. I хай там
б'ють зверху гранати... Хай валиться там свiт... Що то все його обходить,
коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв.
Розказав про це тiльки матерi. На другий день i та пiшла з ним
подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився i
лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд, круглий лакований столик. Три
ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна четверта,
зухвало й жалюгiдно, сторчить догори...
Настя злякалася. Таке багатство гине... Така розкiш... Вона мало не
ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому
змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу.
I жiнка пiдняла його на свої худi плечi, стогнала, сапала i так занесла
бiдолашну калiку до своєї темної, з мокрою згруженою долiвкою, хати.
На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя
почала:
- Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай вiзьму, а
вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре буде на ньому
кришити буряки, картоплю...
Але не договорила.- Знаєш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в
головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту непотрiб
туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й слiду вiд цього не бачив! Бо як вiзьму
напругу, то я тебе навчу...
Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба ж ви не
бачите, як виглядає сьогоднi "наш батько". Вiн же тiльки що "новину"
дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник
- жiнка Iвана Бабиного, i сказав:
- Завтра всi, як один, мають виїхати. Обоз також вiд'їжджає...
Матвiй тодi подався до клунi мiж свої снопи, машини i всяке таке... А
там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив i пережив
одну тiльки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то є...
Встав був Матвiй, як сторож роду свого, як здоровий корiнь землi
своєї... Десятки рокiв минуло з того часу. На весь зрiст пiднявся вiн,
непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i
батькiв. Його потуга росла, мов повiнь, мов гiрська стрiмка лавина. Силу
великої душi i сильних м'язiв впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що
давав життя, муки, радiсть i смерть. I пiслав у життя синiв, дочок з
твердою наукою: закон ваш - закон землi. Будьте сильнi, як вона,- i
вiчнiсть вам забезпечена.
I от на цiй висотi, на цьому тронi чистоти, вiри i могутностi застає
його цей страшний жорстокий гад, "що тiлом брязкотить i де проповзає, там
все вигоряє". Перед роками чула його душа того гада й у снi пiдказувала
страшнi роки.
Вiйна. Нечувана, небувала. Вона свавiльно, неухильно ступає по хрустких
кiстках мiльйонiв i от-от готова схопити в свої обiйми й Матвiя, щоб
жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.
I виростуть такi сини i дочки, напояться отруєю порохового чаду, пiдуть
по широких дорогах степiв i лiсiв, розгублять чистоту душi... Кров, барва
i випад її, змiшанi з тонами гармат, хто знає, чи не похитнуть вiри в Бога
поколiнь, землi i неуявної батькiвщини...
У Матвiя тремтiли руки i ноги. Вiн ходив, стояв, сидiв, спав, як i
завжди, але у цi днi вiн вiв надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою.
Часами цiпив зуби, нiби тамував невимовний бiль, нiби тлумив страшний
крик, що самохiть рвався з його здушених грудей...
О, Володько так знає, розумiє, вiдчуває свого тата. Нi одне слово не
вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лiсом особливо
ревуть гармати. Небо там пожежею жарiє i, здається, по хмарах iдуть
легiони воякiв, щоб iз неба лити на землю вогонь.. Дорогою йде обоз. У
таборi горить безлiч огнiв, i дим застеляє долину.
Володько звалив на спину стола й пiшов з ним униз городом до долини...
Пiшов, твердо ступаючи пiд тягарем молодими ногами, i сховався пiд
покровом диму.
Йшов по межах, чув як двигтiла земля вiд гарматнiх перегукiв...
Здавалося, йде тут останнiй раз. Ось минув поле Хоми Ет-тоє. Далi
Гнидкове. Невибранi, посохлi бараболi. Хтось, видно, ще недавно вибирав
їх, клав огонь, димок вiд нього ще тоненькою вуалькою пiднiмався i пахнув
так знайомими згарами бараболь.
Далi i далi пер того проклятого безногого стола. Хотiв минути своїх
хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед своїми. Йому тяжко. Голову
зовсiм зiгнув, i жмли на карку сильно натягнулись i вип'ялись. Руки
розп'яв i мiцно тримав стiл на плечах. Донiс свою ношу майже до
жолобецького лiсу. Там жбурнув її в рiвчак, зарослий лiщиною та вовчими
ягiдками. Чомусь зупинився над тим мiсцем, куди покотився стiл, i деякий
час дивився униз.
Недалеко чорна стiна старого дубового лiсу. Небо затягнене хмарами.
Легкий вiтер поривно вiє з заходу. Пiд тилявецькими садками горять огнi,
там чути вигуки, спiв, згуки гармонiї. Час вiд часу погуркують гармати.
Володько оглянувся навкруги. "Яка дивна, несамовита околиця. Що це
твориться перед моїми очима?" - думає вiн. Але немає часу довго над цим
зупинятися. Поверхня землi здригається, нiби по нiй щось неймовiрно тяжке
котять.
Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не повинен
ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч
вiтровi з димом, назустрiч огням.
Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав поспiхом, хоробливо.
Яким безглуздям здавалось йому те, що вiн мусить розлучитися з тими
неоцiненними книгами.
А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi в'язочку i швидко понiс
тiєю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до бараболиська i
знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i
вкривався верствою легкого бiлого попельцю.
Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi теплих снiжинок
пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку i придивився
при свiтлi жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папiр
засмердiв i затлiвся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати...
Бризнув огник i застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах,
вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка палаючої
книги.
Володько бере другу книгу i знов дивиться на заголовок. Тургенев.
Розгорнув. Натрапив на якусь сторiнку i поки трiпотливе полум'я не
проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо не
хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку i протягнув
руку за черговою жертвою.
Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Нiва". Так. Це рiчник "Нiви" у
твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв, оповiдань, реклам. Цю
рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її
трупа i вiтер не розвiє шматочки попелу по оцих-о полях.
Зiп'явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги. Скинув
з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому. Це вигiднiше.
Один за другим розбирає хлопець свеї цiннi, награбованi скарби i нелегкою
рукою вiддає їх на знищення. "Нiва" тим часом дала йому те останнє, що
могла в такий короткий час дати, поки i сама, без спротиву i нарiкань,
лягла на ложе небуття.
I коли згас її останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий попiл швидко
набирав барви вiчної пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями
пiдборiддя.
Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима серiями гримiли
гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi "корони
Божого творiння".
I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi спiвчуття, нi
страху. Йому було навiть весело. Одно тiльки дошкульно ворохобило його
душевну рiвновагу - стан батька. Володько аж надто добре розумiв i
вiдчував його.
Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти книги, якi вже рахував
своїми i якi, iншим разом, не випустив би зi своїх цупких пальцiв так
довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплi, сiк i трунок.
Це вiн зробив "для них"...
Так. Це тiльки для батька, єдиного батька, якого нiхто бiльше не має i
який є так чудесний та дужий, як сама вiйна.
До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом iшли обози,
роз'їжджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi засурмила
сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр'їв бiгли москалi. Крик,
лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся довжелезною
валкою по шляху.
За башковецьким лiсом розiгралась канонада. Гармата ревла безупинно.
"Аж вiкна бряжчать",- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали.
Матвiй уже сам не знає, що далi... Дума зiрвалась. Нiколи у своєму
життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе
його було видиме i велике.
Уже навiть сусiди "рушають". Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але на
Матвiя зненацька находить впертiсть.
- Не поїду!..- заявив.
-Як то? Тож козаки он нагайками гонять... Он, кажуть, з тамтого боку
село пiдпалюють...
- Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з
вiдчаєм i не так певно, як цього хотiв.
- Люди!? Куди поїдемо? Що ви собi думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи
хлiб? Ось вечорiє... Куди на нiч? Ну... Знаєте що? У нас худоба... Кажете,
за одну нiч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлiм
наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть
худобу через Шумську греблю i там чекають на нас... Добре?
- Катерино! - звернувся вiн до дочки.- Ти он з Володьком поженеш
худобу! Збирайся, Володьку!
Вiн давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут
кам'яний. Вiн ще не вiрить, що вiйна прийде сюди. Його твердiсть i
витривалiсть перед стихiєю передавалися на всiх присутнiх, i тi згодилися
"почекати до завтра".
Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, вiдпихав
як мiг страшну розв'язку трагедiї.
Але тим часом зi села надїжджали пiдводи тих, що вже рушили...
Доїжджали до останньої Матвiєвої хати i в непевностi зупинялися.
Здавалось, не рiшалися переступити кордон села.
На Матвiєвому подвiр'ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина
ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти говорив
надривним глухим голосом Матвiй. Чоловiки, жiнки повитягали шиї -
слухають.
- Люди! - казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи на порозi
клунi.- Люди! Мої дорогiї люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i тут повiв
навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою, нiби намагався
вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите? Чи
думаєте, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь
там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу умрем усi... А кинемо
свої садиби... Ви ж знаєте: не вiйна страшна, а люди... Коли вийдемо з
наших хат, на їх мiсцях стануть руїни, навiть, коли фронт сюди не дiйде.
Жийте тут далi! Не кидайте цих мiсць! Чуєте? Не кидайте тепер... Не
кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо
то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не
грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж вiкiв вашу i ваших
дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити вас на цих
мiсцях... А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли звiдсiль, бо
тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших батькiв. Знайте, що
без опору, без волi нашої, без нашого твердого слова спротиву нiчого не
буде... Все зникне! Нас випхнуть на шлях i, мов ту черву, затопчуть у
багно... Ви ж гляньте! Вернiться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви
вернiться! Завтра... Чуєте? Вже завтра хай поїдемо!
Сам Матвiй здивувався, де взялися в нього ця впертiсть i цi слова. Це
не розум, не розвага. Це його Бог, що з його iстоти в час Страшного Суду
говорив словами правди i мудростi. Вiн випростався й очi його засвiтилися,
нiби в людини, що випила чогось п'янючого...
Пiд гарматнi рокоти люди почали вiд нього, нiби ватага якого, вимагати:
- Їдемо! У нас дiти!.. Не кажiть так, дядьку Матвiю!
Вiн зiрвався з мiсця i, опираючись на цiпилно, широкими кроками вийшов
на дорогу.
Там валка возiв з будами. Коло них дiти, худоба. З заходу насуває якась
не то хмара, не то дим. Б'є гармата. Вiтер рвучко стриже по лицях, патрає
кiнськi гриви.
Це впливає на Матвiя, як трунок. Вiн тратить зовсiм розум. На його
головi нема нiякого покриття i вiтер свобiдно перебирає i шарпає рiдкi
довгi пасмвська сивавого волосся.
На нього найшла якась певнiсть пророка i вояка разом. Впасти, але
непереможеним i незломленим. А поки в грудях б'ється серце i в жилах тече
кров - свята боротьба, мов вiчний огонь життя, нiколи, висоли не смiє
згаснути... Жити - значить боронитися. А вмерти - значить не бути бiльше.
Мертвi не мають сорому!
Матвiй знав це усiм: розумом, нервами, цiлою iстотою i тим усiм, що
гнало його через великi життєвi перешкоди.
Стоячи перед валкою возiв, обернений грiзним, з блискучими очима,
обличчям до суворого заходу, вiн нагадував втiлення сили i мужньої краси.
Вiн, здавалось, виступпроти самої царицi життя i смертi - вiйни.
I в той саме мент iз-за башковецького лiсу виринає велетенська хмара.
Краї її горять, озаренi якимсь огнем.
- Дим, дим! - крикнув хтось,- Башкiвцi горять! Дядьку Матвiю! Їдемо!
Хочете їдьте, хочете не їдьте! Ми їдемо!.. Матвiй розiп'яв руш.
- То хмара! - крикнув вiй.- Сонце її освiтило! Не їдьте! Лкади, не
їдьте! Вернiться! Нiч, дощ!.. Куди?
Серед валки бiженцiв заколот. Однi похапцем сiдають на вози, вйокають,
цыьогають по конях батогом. Iншi стоять у непевностi. Один чи два дядьки
вертаються иазад i рiжуть колесами м'який грунт поля, заточуючи велике
коло.
Над'їхав обоз. Це гарматнi парки, запряженi по шестеро тяжкокопмтввх
бевдюхнхкхв. Грубечi посторонки пружньо натягнутi. Високi, дзвiнкi колеса
поволi обертаються, крають ще глибше дорогу.
- Вiн "сумашедший"... Дивiться! Вiн з ума зiйшов... Дивiться на
ньогоi..- гуторили баби. Але їхати - не їхали. Хто знає, яка сила з того
сумашедшого промовляє.
Гарматний парк поволi тягнувся, i це перешкодило селянам рушати.
- Куда, дуракi, єдєтє? - вирвалося в якогось гарматчика, що сидiв на
конi з коротким кривим тесаком при боцi.- Вот снарядов подвєзьом i
засиплем нємца!..
Це для Матвiя пiдсилення.
- Так! - крикнув вiн,- Дурнi будемо, як рушимо. Вертайтеся всi!!
Люди завагалися.
- Хм... Якщо вiн не їде... Хто його знає... Може, воно й того... Як
його... Чи не вернутися й направду нам?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119