.. Одначе Володько сорому послухався. Нiяково. I так обличчя
горить... Вiн, нiби не розумiє, знизує плеченятами i вiдступає назад. Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв...
- Не точись, впадеш,- зауважує спокiйно другий дядько...
- Бери, дурний, коли дають,- каже третiй. Дядько Павло немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля ховати, i при цьому
почав:
- То, знаєте, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне, бувають
такi дiти...
Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не звертає уваги...
Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись, що
Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано.
У млинi, як завжди, досить гармидерне. На греблi зустрiчає Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але
вiн узяв собi за звичку завжди при людях, де тiльки можна, кпити з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це переносив, але не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi ще бiльшої заохоти. Але
коли хлопцi залишалися самi, Тонда, здається, з приємнiстю слухав
серйозних Володькових мiркувань, при чому пiд носом у нього завжди
з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли по небезпечнiй дошцi, що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрiй колодi, що на нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода, i почали свої
розумування, Тонда зухвало похвалявся, що вiн уже вмiє важити мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв хабара -
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькi, чорнi колеса i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки. Внизу, кiлька
метрiв пiд хлопцями, вирує зеленувата глибiнь. Видно запiненi гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються табуни розбещених чортiв. Плюскiт i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
Тонда, розумiється, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько
гiдно поводився i нiчим не зраджував, що вiн у небезпечному мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовтає собi ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої
штанята.
При цьому вiн почав свої поважнi розмови,- куди, мовляв, бiжить ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi, що ми живемо в
Росiї тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати. Смiшно виглядали його вiддутi,
широкi уста.
I тут сталося щось, чого Володько нiколи не мiг сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм таких
цiкавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька
з'являється, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив Володька i мусiв
кiлька разiв щосили з греблi гукати, поки його той почув. А коли ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
- Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
Володько аж здригнувся i мало не стратив рiвноваги на свому
небезпечному сiдалi. Вiн миттю зривається i, забувши за обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жартує? Нi. Вигляд
поважний, безпосереднiй...
- Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де твої корови?.. То ти так
їх пасеш?.. Чекай!..
Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
- В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово "в лозинi",
але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi".
- Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь...
"В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого...
I в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосiння баби,
слова батька... Ах, Боже!..
Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи кидатися пiд потоки.
Кричати? Плакати?
- А де тато? - скрикнув малий...
- Бiжи-но, то зобачиш...
О, горе! Що ж вiн тепер подiє? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
- Чисто корови виїли капусту,- гукає навздогiн Василь. Ну, принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло...
Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi ноженята лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй ловлять
пiчкурцiв, черкотять по болотi, чвиркають брудною водою, дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочується з-за лозових
кущiв i раптом кам'янiє... Вiн бачить уже свої корови. Батько оце тiльки
вигнав їх з капусти i сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка бiлих оглоданих капустяних головок
нагадує зграю потурбованих гусей.
Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами душi, кожним нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чує, як губиться, зникає його
мужнiсть, як пiд горло лiзуть болючi сучки якогось жалю, як починає
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн все-таки не плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав себе
як справжнiй мужчина.
А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою
поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй, без милосердя, як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблагаєш.
Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди? В рiчку? Хай i в рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив нi одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу до
хлiва.
Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я з
татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! - повторює безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва?
Мамо!.. Де є мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумiє це. Але... хiба ж? -
Страшно подумати. Вiн уже бачить здоровенну батькову ручиську, що
затиснула його малюсiньке рученя, тверда, заяложена ремiнна батькова
попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює... Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що є в його очах, його
мовi, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремiнна попруга.
Починає сутенiти. Холодна хвиля осiннього вечора ринула лугом.
Ноженята, мокрi i порепанi, починають дошкульно мерзнути. Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища.
Цiле небесне склепiння гнiтить своєю мармурово-холодною величчю,
наповняючи всенький свiт, близький i далекий, суворою, недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть струм холодної води
бринить жорстоко. Кiлька листочкiв на похиленiй вербi безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло їх, i вони летять у ще
холоднiшi хвилi рiчки.
Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. "Треба йти, може, вони вже
забули". Устає i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили боролись. Але все одно нiчого не
поможе. Треба йти.
Йому ж i самому шкода тiєї капусти, та що подiєш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дiється, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути кару,
що грозила її дитинi. Знала вона також, що через те й сама може дiстати
кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
Батько насуплений i грiзний сидить коло столу, лупить "бараболi в
мундирах", вмочає їх у сiль i мiцно розжовує з хлiбом. Володька вiн майже
не помiчає. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у найзатишнiший куток, устав раптом i
батько, здiймаючи свою попругу...
- То ти, трясця твоїй матерi, так пасеш худобу! - почав вiн, навмисне
розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю зник пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд пiл, а звiдти потайки, попiд тапчаном, на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два кроки
в напряму печi, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової
цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув...
В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорненої удвоє попруги. Той кiнець так страшно, так неймовiрно страшно,
погойдується перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
- Ой, тату, тату! - вже репетував Володько.
- Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно затупали. Голос його з-поза зацiплених зубiв виривається.
Шипучий якийсь.
- Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко скрикнув i
вiдскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого
кiнця, i Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька. Бачучи, що нiчого з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
- Василю! А дiстань-но ти менi його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його
сюди!..
I попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанiв, що
збiльшило його рухливiсть.
- Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував малий злочинець,
але руку його, як вiн її не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось
батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще
мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батькової долонi.
- Ой, гвалт! Мамо!..
Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пiр'ячко, пiдхоплене
буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився в
батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги
посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого
великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а
з уст його виривався рiзкий та болючий рев.
Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий кут. Мати шпурнулась на
батька, але її забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених хвиль моря
об незрушну гранiтну скелю.
До того батько штовхнув її рукою, i в одну мить вона лежала коло
дверей, кленучи та голосячи.
Хведот на печi почав i собi ревiти. Один Василь, залiзши далеко в
запiчок, затих i нi мур-мур...
- Оце тобi капуста! Оце тобi корови! - приговорював батько.- Я тобi,
дубило твою ма', покажу млина!
- Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб'є дитину. Та хай
тая капуста в землю ввiйде, хай її черви зжеруть, коли за неї дiтей
катувати,- лементує вона.
- Зацiпни! Нi слова! - батько залишив захриплого хлопця, i його попруга
грiзно знялася над материною головою. Та пригнулась i вишмигнула з-пiд
руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi.
Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений з
люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько.
Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина, що
янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг.
- Я тебе ще навчу, як заступатися,- погрожує вiн матерi. А вона
метнулась у сiни i вже звiдти, коли їй не грозила небезпека, дала волю
свому рухливому язиковi.
- Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш
нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як та
дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!..
- Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з вас
вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати.
Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка є батькова рука. Знає її добре i
Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина знає дуже добре,
чим пахне, коли збудити у батьковi, їх могутньому, барчистому,
великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв.
Збитого Володька кинули на пiл, прикрили якоюсь рядниною i там вiн
довго i глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили
напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить.
Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти. Побита частина тiла
дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у постелi, крiм води
нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала руки,
але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в
подушку обличчя.
У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго слова, нi
усмiшки.
Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, вiн дав волю
сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав худоби самої. Вiн плакав, думав.
Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останнi
сльози, яких за цi три днi безлiч вилилось. Думав, мрiяв, снував
фантастичнi плани помсти. Ось, наприклад, до них уночi пiдкрадаються
злодiї. У його мiркуваннях злодiї - найстрашнiше, що може в свiтi бути.
Вони пiдкрадаються до стайнi з великим ломом та французьким ключем у
руках. Хочуть виважити дверi i викрасти конi. Володько перший помiтив
злодiїв, забув за своє велике горе та образу i гукає: - Тату, тату!
Злодiї!
Батько миттю кидається до дверей, якi злодiї вже встигли виважити
ломом, але в його руках нiчого немає, чим мiг би одiгнати злодiїв. I коли
батько кидається на них та починає борикатися з одним, другий хапає сокиру
i замахується нею на батька. Тодi Володько забуває все, мерщiй кидається
до злодiя, пiдбиває йому руку так, що сокира не влучає в голову батька,
але, падаючи вниз, вона вдаряє Володька i вiдрубує йому руку.
Батько вбиває одного по однiм злодiїв i тодi помiчає залитого в кровi
Володька. Вiн розгублений. Вiн не знає, що робити.
- Сину, сину! Що з тобою? - дико викрикує батько.
- Нiчого, тату! - вiдповiдає Володько.- Слава Богу, що ми захоронили
нашi конi.
- Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що так гiрко з тобою
поводився! - I батько бере Володька на руки, несе до хати, дмухає на його
страшну рану, але рана та не болить його. Вiн щасливий, що змiг доказати
батьковi свою велику до нього любов хоча б цiною власної руки.
I багато iнших страшних випадкiв вигадує малий. Але чому, дiйсно, не
станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками мiг доказати свою добру
волю i великою своєю добросердечнiстю змусив каятися навiть таку незламну
людину, як батько? Чому? Але так не сталось...
Аж третього дня ввечерi уперше забалакав батько:
- Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собi не думайте, але
коли менi не шануватиметесь, то шкiру з вас поспускаю. Це собi затямте i
зарубайте на носi. Нi одного зерна не змарнувати. Нi одної крихти хлiба не
смiєте знищити без "пользи". Нi одної картоплини не повинен я бачити, щоб
ото менi попiд ногами валялася. Бережiть взуття. Шануйте одежину, бо
будете в мене мов голопуцьки бiгати. А не слухатимете слiв моїх, то
послухаєте своєї шкiри. Я вже подбаю про те. Коли ви одного вiвсяного
зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки,
чобота, не вшануєте ви й худобини, анi себе самих. Голодранцями родитесь,
проживете життя жебротою i здохнете пiд чужим плотом... Я вам це кажу... i
дивiться менi. Слова цi не на вiтер пущенi. Тобi, стара, дiстанеться
найбiльше.
Тихо, гробово тихо. Нiхто не одважиться хоч слово заперечити. Володько
залiз у самий кут запiчка i мов хиже звiрятко визирає звiдтiль.
I коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував нiби найкращий вояк
порохiвнi. При однiй згадцi, що могло б статися, коли б котра з його корiв
об'їлась, у малого замерзав мiзок, волосся дуба по головi ставало i по
спинi перебiгали дошкульно-холоднi мурашки.
По тижневi в родинному огнищi Матвiя сталася знову визначна подiя.
Iдучи в недiлю до церкви, Матвiй, пiсля Божої Служби, не вернувся, як
звичайно, додому, а зайшов до родичiв на Запорiжжя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
горить... Вiн, нiби не розумiє, знизує плеченятами i вiдступає назад. Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв...
- Не точись, впадеш,- зауважує спокiйно другий дядько...
- Бери, дурний, коли дають,- каже третiй. Дядько Павло немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля ховати, i при цьому
почав:
- То, знаєте, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне, бувають
такi дiти...
Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не звертає уваги...
Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись, що
Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано.
У млинi, як завжди, досить гармидерне. На греблi зустрiчає Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але
вiн узяв собi за звичку завжди при людях, де тiльки можна, кпити з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це переносив, але не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi ще бiльшої заохоти. Але
коли хлопцi залишалися самi, Тонда, здається, з приємнiстю слухав
серйозних Володькових мiркувань, при чому пiд носом у нього завжди
з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли по небезпечнiй дошцi, що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрiй колодi, що на нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода, i почали свої
розумування, Тонда зухвало похвалявся, що вiн уже вмiє важити мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв хабара -
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькi, чорнi колеса i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки. Внизу, кiлька
метрiв пiд хлопцями, вирує зеленувата глибiнь. Видно запiненi гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються табуни розбещених чортiв. Плюскiт i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
Тонда, розумiється, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько
гiдно поводився i нiчим не зраджував, що вiн у небезпечному мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовтає собi ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої
штанята.
При цьому вiн почав свої поважнi розмови,- куди, мовляв, бiжить ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi, що ми живемо в
Росiї тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати. Смiшно виглядали його вiддутi,
широкi уста.
I тут сталося щось, чого Володько нiколи не мiг сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм таких
цiкавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька
з'являється, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив Володька i мусiв
кiлька разiв щосили з греблi гукати, поки його той почув. А коли ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
- Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
Володько аж здригнувся i мало не стратив рiвноваги на свому
небезпечному сiдалi. Вiн миттю зривається i, забувши за обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жартує? Нi. Вигляд
поважний, безпосереднiй...
- Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де твої корови?.. То ти так
їх пасеш?.. Чекай!..
Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
- В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово "в лозинi",
але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi".
- Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь...
"В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого...
I в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосiння баби,
слова батька... Ах, Боже!..
Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи кидатися пiд потоки.
Кричати? Плакати?
- А де тато? - скрикнув малий...
- Бiжи-но, то зобачиш...
О, горе! Що ж вiн тепер подiє? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
- Чисто корови виїли капусту,- гукає навздогiн Василь. Ну, принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло...
Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi ноженята лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй ловлять
пiчкурцiв, черкотять по болотi, чвиркають брудною водою, дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочується з-за лозових
кущiв i раптом кам'янiє... Вiн бачить уже свої корови. Батько оце тiльки
вигнав їх з капусти i сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка бiлих оглоданих капустяних головок
нагадує зграю потурбованих гусей.
Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами душi, кожним нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чує, як губиться, зникає його
мужнiсть, як пiд горло лiзуть болючi сучки якогось жалю, як починає
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн все-таки не плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав себе
як справжнiй мужчина.
А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою
поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй, без милосердя, як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблагаєш.
Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди? В рiчку? Хай i в рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив нi одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу до
хлiва.
Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я з
татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! - повторює безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва?
Мамо!.. Де є мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумiє це. Але... хiба ж? -
Страшно подумати. Вiн уже бачить здоровенну батькову ручиську, що
затиснула його малюсiньке рученя, тверда, заяложена ремiнна батькова
попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює... Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що є в його очах, його
мовi, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремiнна попруга.
Починає сутенiти. Холодна хвиля осiннього вечора ринула лугом.
Ноженята, мокрi i порепанi, починають дошкульно мерзнути. Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища.
Цiле небесне склепiння гнiтить своєю мармурово-холодною величчю,
наповняючи всенький свiт, близький i далекий, суворою, недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть струм холодної води
бринить жорстоко. Кiлька листочкiв на похиленiй вербi безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло їх, i вони летять у ще
холоднiшi хвилi рiчки.
Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. "Треба йти, може, вони вже
забули". Устає i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили боролись. Але все одно нiчого не
поможе. Треба йти.
Йому ж i самому шкода тiєї капусти, та що подiєш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дiється, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути кару,
що грозила її дитинi. Знала вона також, що через те й сама може дiстати
кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
Батько насуплений i грiзний сидить коло столу, лупить "бараболi в
мундирах", вмочає їх у сiль i мiцно розжовує з хлiбом. Володька вiн майже
не помiчає. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у найзатишнiший куток, устав раптом i
батько, здiймаючи свою попругу...
- То ти, трясця твоїй матерi, так пасеш худобу! - почав вiн, навмисне
розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю зник пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд пiл, а звiдти потайки, попiд тапчаном, на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два кроки
в напряму печi, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової
цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув...
В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорненої удвоє попруги. Той кiнець так страшно, так неймовiрно страшно,
погойдується перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
- Ой, тату, тату! - вже репетував Володько.
- Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно затупали. Голос його з-поза зацiплених зубiв виривається.
Шипучий якийсь.
- Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко скрикнув i
вiдскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого
кiнця, i Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька. Бачучи, що нiчого з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
- Василю! А дiстань-но ти менi його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його
сюди!..
I попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанiв, що
збiльшило його рухливiсть.
- Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував малий злочинець,
але руку його, як вiн її не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось
батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще
мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батькової долонi.
- Ой, гвалт! Мамо!..
Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пiр'ячко, пiдхоплене
буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився в
батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги
посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого
великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а
з уст його виривався рiзкий та болючий рев.
Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий кут. Мати шпурнулась на
батька, але її забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених хвиль моря
об незрушну гранiтну скелю.
До того батько штовхнув її рукою, i в одну мить вона лежала коло
дверей, кленучи та голосячи.
Хведот на печi почав i собi ревiти. Один Василь, залiзши далеко в
запiчок, затих i нi мур-мур...
- Оце тобi капуста! Оце тобi корови! - приговорював батько.- Я тобi,
дубило твою ма', покажу млина!
- Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб'є дитину. Та хай
тая капуста в землю ввiйде, хай її черви зжеруть, коли за неї дiтей
катувати,- лементує вона.
- Зацiпни! Нi слова! - батько залишив захриплого хлопця, i його попруга
грiзно знялася над материною головою. Та пригнулась i вишмигнула з-пiд
руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi.
Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений з
люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько.
Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина, що
янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг.
- Я тебе ще навчу, як заступатися,- погрожує вiн матерi. А вона
метнулась у сiни i вже звiдти, коли їй не грозила небезпека, дала волю
свому рухливому язиковi.
- Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш
нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як та
дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!..
- Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з вас
вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати.
Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка є батькова рука. Знає її добре i
Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина знає дуже добре,
чим пахне, коли збудити у батьковi, їх могутньому, барчистому,
великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв.
Збитого Володька кинули на пiл, прикрили якоюсь рядниною i там вiн
довго i глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили
напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить.
Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти. Побита частина тiла
дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у постелi, крiм води
нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала руки,
але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в
подушку обличчя.
У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго слова, нi
усмiшки.
Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, вiн дав волю
сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав худоби самої. Вiн плакав, думав.
Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останнi
сльози, яких за цi три днi безлiч вилилось. Думав, мрiяв, снував
фантастичнi плани помсти. Ось, наприклад, до них уночi пiдкрадаються
злодiї. У його мiркуваннях злодiї - найстрашнiше, що може в свiтi бути.
Вони пiдкрадаються до стайнi з великим ломом та французьким ключем у
руках. Хочуть виважити дверi i викрасти конi. Володько перший помiтив
злодiїв, забув за своє велике горе та образу i гукає: - Тату, тату!
Злодiї!
Батько миттю кидається до дверей, якi злодiї вже встигли виважити
ломом, але в його руках нiчого немає, чим мiг би одiгнати злодiїв. I коли
батько кидається на них та починає борикатися з одним, другий хапає сокиру
i замахується нею на батька. Тодi Володько забуває все, мерщiй кидається
до злодiя, пiдбиває йому руку так, що сокира не влучає в голову батька,
але, падаючи вниз, вона вдаряє Володька i вiдрубує йому руку.
Батько вбиває одного по однiм злодiїв i тодi помiчає залитого в кровi
Володька. Вiн розгублений. Вiн не знає, що робити.
- Сину, сину! Що з тобою? - дико викрикує батько.
- Нiчого, тату! - вiдповiдає Володько.- Слава Богу, що ми захоронили
нашi конi.
- Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що так гiрко з тобою
поводився! - I батько бере Володька на руки, несе до хати, дмухає на його
страшну рану, але рана та не болить його. Вiн щасливий, що змiг доказати
батьковi свою велику до нього любов хоча б цiною власної руки.
I багато iнших страшних випадкiв вигадує малий. Але чому, дiйсно, не
станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками мiг доказати свою добру
волю i великою своєю добросердечнiстю змусив каятися навiть таку незламну
людину, як батько? Чому? Але так не сталось...
Аж третього дня ввечерi уперше забалакав батько:
- Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собi не думайте, але
коли менi не шануватиметесь, то шкiру з вас поспускаю. Це собi затямте i
зарубайте на носi. Нi одного зерна не змарнувати. Нi одної крихти хлiба не
смiєте знищити без "пользи". Нi одної картоплини не повинен я бачити, щоб
ото менi попiд ногами валялася. Бережiть взуття. Шануйте одежину, бо
будете в мене мов голопуцьки бiгати. А не слухатимете слiв моїх, то
послухаєте своєї шкiри. Я вже подбаю про те. Коли ви одного вiвсяного
зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки,
чобота, не вшануєте ви й худобини, анi себе самих. Голодранцями родитесь,
проживете життя жебротою i здохнете пiд чужим плотом... Я вам це кажу... i
дивiться менi. Слова цi не на вiтер пущенi. Тобi, стара, дiстанеться
найбiльше.
Тихо, гробово тихо. Нiхто не одважиться хоч слово заперечити. Володько
залiз у самий кут запiчка i мов хиже звiрятко визирає звiдтiль.
I коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував нiби найкращий вояк
порохiвнi. При однiй згадцi, що могло б статися, коли б котра з його корiв
об'їлась, у малого замерзав мiзок, волосся дуба по головi ставало i по
спинi перебiгали дошкульно-холоднi мурашки.
По тижневi в родинному огнищi Матвiя сталася знову визначна подiя.
Iдучи в недiлю до церкви, Матвiй, пiсля Божої Служби, не вернувся, як
звичайно, додому, а зайшов до родичiв на Запорiжжя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119