Вечорами довго гуторили про огненнi стовпи. З хати до хати йшла чутка:
- Буде вiйна! Нiчого не поробиш.
- А тут ще й границя пiд боком. Як пiчнеться - одразу на нашу голову.
- Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска...
- А он гапонець все-таки диви...
- Гапонець. Де гапонець. До нього хiба доберешся? Якийсь там Сахалин
вiддали - для Росєї все одно - один волос.
Володько й собi мiркує: раз руский цар i шведа побив, i Наполеона, i
туркiв, то що йому якийсь германець. Питав i вчительку:
- Кажуть, що буде вiйна - правда, що ми поб'ємо гер-манця?
Учителька посмiхається:
- Само собою. А хто каже, що буде вiйна?
- Та всi говорять. Дядьки.
Учителька радiє, що її пестун так усе знає, дає i дає йому новi книжки,
а Володько думає, що йому i школи не треба, що в тiй школi - азбука та
азбука, а он прочитав книгу i знаєш стiльки. Учитель менше звертає на
нього уваги, у нього стiльки того, але одного разу i в нього попросив
Володько книжку. Був це повний "Старий Завiт". Учитель ще вагався давати
йому таку тяжку книжку:
- Ти ще малий для такого. Он як будеш в другiй групi... Тодi Володько
звернувся до учительки i та дала одразу.
- Добре,сказала,- але як прочитаєш - розкажеш менi.
Що за чудесна книга! Сотворiння землi! Усього свiта! i за сiм днiв.
Такого ще Володько не знав. "На початку,- каже та книга,- сотворив Бог
небо i землю". "Земля,каже,- i була порожня й не влаштована i темрява
лежала над безоднею; i дух Божий ширяв над водами", "I сказав Бог: хай
буде свiт! I став свiт". I Володько вперше пiзнав, як це сталося, i дуже
дивувався. I взагалi була то чудесна книга. Адам i Єва - першi люди. В
раю. Яблуко добра i зла. Грiхопадiння. Злочин Каїна.
- Каїне, Каїне! Де брат твiй? - питає сам Бог.
- Хiба я сторож мого брата,- вiдповiдає той понуро.
От дивно було тодi. Жити на землi i бачити Бога, чути його голос.
- Тату? А чи були такi часи? - питає батька.
- А як у книзi написано?
- Що були.
- Значить, були. Священнi древнi книги не писали на галай-балай. То
тепер усе лиш побрехеньки пiшли.
Ох же й мав мороки Володько з тiєю книгою, але читав її, уперто читав,
усi вечори читав, i свiтовий потоп, i сини Ноя, i ковчег заповiту, i
багато, багато iншого, а потiм усе то розповiв Володько учительцi, геть
усе чисто, нiчого, здається, не забув. А та йому аж кiлька коробок вiд
сигар, i кiлька велетенських газет "Киевской мислi" для огорнення нового
букваря, того ж "Сєятеля", якого Володько взагалi не вживав, а лиш носив у
торбинцi для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогоднi задано".
Час вiд часу отець Клавдiй викладає у школi "Закон Божий", для кожної
групи щось iнше: для першої - молитви i науку "як хреститися", для другої
- "Старий Завiт" - переглянутий i скорочений, для третьої - Катехизис.
Сидить отець у старiй, довгiй рясi, куняє i ставить питання:
- А скажи-но. Фока, скiльки братiв мав Iосиф? Фока третьогрупник, вiн
учить Катехизис, але отець Клавдiй iнодi забуває. Фока встає i мовчить.
Вiн-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Мiг i забути.
- Ну? Не знаєш? А хто знає? - питає отець цiлий клас.
Пiдносять руки, а мiж тим один першогрупник. Отець Клавдiй зауважує це
i каже:
- Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став i, як сич, надувся.
- Дванадцять! - випалює Володько i дуже вдоволений.
- А може, й знаєш, як вони звалися? - питає байдуже отець Клавдiй.
Володько переказує:
- ...Гад, Асир, Iосиф i Венiямин,- закiнчує вiн.
- Добре. Молодець! А що то сталося з Iосифом? - питає далi.
Володько оповiдає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни
фараоновi, Iосиф вiдгадав їх, настав голод, прийшли брати по хлiб. Отець
Клавдiй байдуже слухає, не перебиває, Володько оповiдає, всi слухають. У
класi тиша глибока. I як Володько скiнчив, отець запитав його, чи знає
вiн, що то таке Єгипет, Володько знає. А хто то були фараони?
I це вiн знає. А яка то така найбiльша там рiка? "Нiл, Нiл",- каже
Володько. А може, вiн покаже ту рiку отам на картi? Гаразд. Володько йде
до карти, спинається на пальцi, находить рiку.
- Оце! - викрикнув вiн i показує довгу жилку на заяложенiй картi
"Священної землi", що висить у кугi бiля шафи.
- Сiдай! - каже нарештi, майже суворо, отець Клавдiй, що дуже дивує
Володька, бо чекав вiн якоїсь похвали, а тут, диви, навпаги. Отець
Клавдiй, здається, навiть невдоволений, навiть не глянув на нього, сидить,
як i сидiв, далi, руки в кишенях, ноги пiд столом, питає далi
третьогрупникiв. Але цiлий клас дивиться на Володька, як на чародiя.
Навiть третьогрупники. Навiть найстарший i найсильнiший Сопрон, i Арйон, i
той самий Фока.
Але в недiлю, пiсля Служби Божої (Володько, як звичайно, спiває в
крилосi), о. Клавдiй, читаючи рiзнi оповiстi, мiж iншим, зазначує:
- Коли тут є Матвiй Довбенко з дерманцiв, хай задержиться. Хочу з ним
поговорити.
Матвiй є, i вiн задержується. Володько й собi задержався з батьком,
вiн, правда, дещо збоку, але все-таки йому цiкаво, що то буде, що то скаже
батюшка.
А батюшка скинув ризу i виходить. На сходах кiлька поважнiших дядькiв,
кiлька старших жiнок. Дядьки низько вклоняються, жiнки цiлують батюшцi
руку, а Матвiй iде з батюшкою вниз по сходах повiльними кроками. Володько
здалека й собi ступає за ними.
- Хотiв, знаєте, поговорити з вами нащот вашого малого...
- То,- якось дивно завагався Матвiй.- Знаєте, батюшко... У мене цей рiк
така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б... Але...
- Не те,байдуже каже отець.- Спритний з нього хлопчак. Галову має.
Раджу вам вiддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього
тiснувато.
Матвiй зовсiм знiяковiв:
- То знаєте, батюшко, кебто Бог якось помiг дещо з тiй нужди вибитись.
Хто своїй дитинi ворог... То звiсно...
Володько, на жаль, бiльше не знає, що там казали, бо як тiльки почув,
що то за нього йде мова, одразу вiдстав i не знав, чи лишатися, чи тiкати.
Навколо стiльки людей, i багато з них напевно щось чули. Земля пiд ним
хитається, такий сором великий.
А тут ще батько гукає:
- А ходи-но ти! Поцiлуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псiкуси
строїш, а я кажу, щоб бiльше ставили тебе на колiна.
Володько зняв шапку, поцiлував батюшку в руку i стоїть так без шапки. А
батюшка каже поважно:
- Но, но! Вiн у нас молодець. Це каже i учитель i учителька. Тiльки
худенький. Бiльше їсти треба! - i погладив хлопця по головi. На прощання
ще раз поцiлували обидва батюшку в руку i розiйшлися.
Матвiй мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони
обидва вдоволенi.
Через кiлька днiв Матвiй поїхав до Крем'янця. Вернувшись увечерi,
викладає пакунки. Вузлик солi, кусень мила, пачка сiрникiв, ремiнь на
пiдмети. А найбiльший, у товстому, глиняної барви, паперi пакунок, подає
несподiвано Володьковi.
- На. Це тобi.
- А що то є? - питає Володько. Батько мовчить. Володько швидко бiжить
до хати, щоб розглянути при свiтлi. Швидко розгортає.
- О, тату! - тiльки й мiг проговорити.- Пальто!
I яке гарне! Тепле! На ватi! Пiдшивка яка! Ах, Боже! Володьковi просто
не вiриться, невже вiн має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки
пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Цiла родина оточила
Володька, всi подивляють "пальтiшко", як його одразу назвали, Володько
чується найщасливiшою людиною в свiтi. Яка втiха, яка надзвичайна радiсть!
- Чорне? А цiкаво, яким покажеться при денному свiтлi? А пiдшивка!
Мамо, гляньте! Думаю, що то найлiпша фланеля.
- Добра, добра,- стверджує мати i обмацує пiдшивку.
- I гудзики добрi, дивiться... От тiльки б попришивати мiцнiше.
- То я вже завтра зроблю, дитино.
Володько одягав пальто, оглядав з усiх бокiв, радiсно зiтхав, скидав,
обережно вiшав на ключцi, щоб за хвилю знов здiйняти, знов одягати, знов
оглядати.
- Чи часом не задовге? Нi. Акурат. Нижче колiн. Може, дещо довгi
рукави? О, нi, то так тiльки здається, якраз, щоб руки не мерзли.- Обчищав
ще раз пальто щiткою i знов вiшав на кiлку. О, як добре жити на свiтi!
Тепер йому не треба натягати отого латаного матiрнього жакета з тими
довгими рукавами. Бо хiба ж, дiйсно, личить хлопцевi ходити в такому
одязi? I дивно, як вiн того до цього часу не помiчав. От, коли б ще чоботи
кращi...
Остання думка якось вирвалась уголос. Батько вiдповiв:
- Учися тiльки. Колись i чоботи дiстанеш. Не хватило грошей. Пшениця
нiяк не дорожчає.
- Думаєте - менi так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки,
а вони не читають. Вичитав у книжцi i все знаю.
Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало i, поки
той переговорив усi свої вечiрнi молитви, Володько швидко нагрiв його на
черенi, а потiм непомiтно положив на мiсце. Батько уважно по-справжньому
вiдхрещується.
- Ну, дяка Богу, ще один... Усе ближче до смертi...- розважає вiн, не
докiнчуючи, як звичайно в таких випадках, речень, шукає пiд полом
роззувака...
- I де вiн у повiтри!
I не встиг докiнчити думки, як Володько шмигнув пiд припiчок i:
- Ось вiн тут, тату! - i витягнув його з-пiд дров. Батько вложив чобота
мiж роги роззувака. Володько i тут прислужив, притримав ногою чобота, щоб
батько не нагинався. Одного, пiсля другого, пiсля узяв обидва чоботи i
поклав їх пiд комином, щоб сушилися.
- Щоб там часом не попеклися,- зауважує батько.
- О, нi, тату! Тут не так гаряче,- каже швидко син. Батько поволi
кладеться, обгортає теплим ноги:
- Так його за той день людина навовтузиться... У хатi бодай... "Анголе
Христов хранителю, мiй святий покровителю",- проказує батько лежачи i ще
раз хреститься.
Володьковi дуже хотiлося б ще щось батьковi приємного зробити.
- Вам там, тату, вiд стiни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.
Батько, здається, його й не слухає, а може, й не чує, має свої думки,
що пливуть у його головi.
- I навiщо його ото людина стiльки мусить мучитись? - розважає вiн,
натягає на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горi лицем, дивиться в
стелю.- Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш i все нiпочiм. Кажеш,
лантуха? Положи його собi пiд голову. Голова мусить, як полагається, щоб
кров не била до мозку. Менi досить.
- I, здається, погода показує на завтра лiпше,- починає Володько, йому
хотiлося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповiсти. Вiн тепер
iнодi щось розказує, але зараз батьковi, здається, не до того.
- Може, й полiпшиться,- каже батько.- Ну, але будемо вiдпочивати...
Треба, щоб i костi вiдiйшли. Так усе щемить, а колись, бувало, i не чув,
чи вони в тебе є. Спiм!
Пiсля такої радостi нелегко йому й заснути. На полу сплять: батько,
Володько, Хведот i мати. Василинка все ще в колисцi, хоча вона й виросла з
неї. Василь за столом на лавi, Катерина у запiчку. Але цих останнiх зараз
нема. Вони десь пiшли на "потицянки", скоро ось масляна, запусти, качають
колодку, гуляють.
Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла, i вона втихла. Пiсля
мати дмухнула здалека на маленьке свiтло на коминку, i воно погасло. До
хатини хильнула i застигла тьма, що видавалась безмежною в усiх своїх
вимiрах. Невелике в безконечностi вiконце нагадувало чужосвiтню мару, що
прийшла сюди на дно мороку нагадати про iнший, далекий свiт - свiт
просторого i великого життя. Ланцюгом довгої черги мрiй, туги i бажань
вилонюються з Володькової голови i тонуть у мороцi думи. Спереду урочисто
парадує його нове пальтiшко, на ньому самоцвiти, соняшне сяйво, пелюстки
пахучих квiтiв. На ньому золотi галуни, генеральськi вiдзнаки, золотi, мов
огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний усiм Євгенам,
Радiонам i всiм-всiм, хто думав, що вiн от так собi плохенький дерман, що
на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусiда. О, нi! Володько
зовсiм не з тих. Є рiзнi люди, є дуже багато пород людських, i вiн,
Володько, походить вiд тих, що з самого дна, з найглибшого мороку
здiймаються наверх, бадьоро пiдносять голову, дивляться на всiх горiючими,
синiми очима, вдягаються у найкращi одяги i йдуть. Куди iдуть? Уперед!
Завжди вперед. У свiтi нiде немає кiнця. У свiтi є лиш безконечнiсть.
Нiч твердiшає, морок глибшає, вiконна мара стушовується. За стiною
побрязкують ланцюгами конi й корови. У новому одязi Володько побiльшав,
видавався обновленим i бадьорiшим. На обличчi прибуло краски, в очах огню.
Усi дивуються i обмацують. Учителька вiтає його i радiє, нiби вiн десь
пропадав i знайшовся, i Володько любить ту свою нiжну, з ластовинястим,
негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязi. Її звуть Машею. У
неї каштановi очi. У неї гарнi руки з довгими, тонкими пальцями.
I вчився шалено. Нi, вiн не вчився. Вiн нагинався i брав знання з-пiд
нiг оберемками. I не дивився що. Брав, що попало, що лежало на дорозi.
Зараз вiн пiзнає "життя святих", тих он дивних людей, про котрих кажуть,
що вони з самим Богом. Ось великомучениця Катерина - висока, струнка
красуня з чашею в руках. Ось Варвара - чудовi, пишнi, розпущенi коси.
Вiра, Надiя й Любов i мати їх Софiя - юнi, рожевi, сяючi дiви.
Пантелiмон-Цiлитель - пишний, кучерявий юнак з рiзьбленою скринькою в руш.
I старий, бородатий Радонежський Сергiй, i згорблений, з клуночком за
плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лiсi i кормить з руки
ведмедя. Далi Володимир Великий з хрестом, той, що шукав i знайшов вiру в
Христа i всiх похрестив водою Днiпровою.
Росте, розгортається i бушує Володькова уява, далi i далi простує вiн у
далекий свiт. Жахи, кров, розлюченi звiрi, нагi красунi.
Молоденька, свiжа, з променистими, небесними очима красуня нагло
загорiлася i палає вiрою до Христа, її кинули до темного льоху - глибокого
i страшного. Зi стiн скапує брудна i слизька рiдина, пiд ногами повзають
ящiрки i жаби.
Над нею у свiтлицi з мармуру i золота красунь-поганин приносить жертву
стрункому, з мармуру, боговi. Над ним золотий диск, сонце вдаряється в
диск i розсипається тисячами рiзнобарвних скалок. Перед ним кадильниця з
бронзи i з неї пiдноситься кадило. Кiлька нагих одалiсок танцюють танець i
сиплються ружi, що на них ще живе роса.
Дзвiнок. Нечутно входить чорний раб. На його валькуватих, мов з
базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потягається, мов тигр, на
своєму пишному, зi шкур, ложi, нiздрi його, подiбно, як у розiгнаного
коня, виграють, очi млiють жагою.
Раб пiдносить красуню до його стiп, садовить її на золотому тронi, а
сам нечутно зникає. Але красуця не сiдає. Вона стоїть - струнка, хистка i
прозора, довгi, тонкi руки звисають додолу, голова похилена, свiтлi повiки
урочисто криють зiр.
Красунь зводить очi на одалiсок, тi ловлять його бажання i розчиняються
в просторi, мовби хмаринки.
- Панно! - каже красунь, а його лати горять золотом.- Ти найкраща з
найкращих, красо, якої не бачило сонце, коли воно зiйшло на свiй
мармуровий шлях! Хоч золота i самоцвiтiв? Хоч розкошiв з неба i богiв? Хоч
влади надi мною i над царством моїм? Поклонися лиш боговi i все то
дiстанеш. I станеш моєю нареченою.
Красуня поволi зводить на нього свої синi, променистi очi. Коли б сонце
зiйшло серед ночi, або ружi розцвiли на снiгу, i то не було б бiльшою
несподiванкою, нiж вони.
Тихий, дзвiнкий, прозорий голос:
- Моїм нареченим - Христос! Без золота, без самоцвiтiв - володар над
володарями!
- Ти не знаєш, дiвчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто
народiв, моїй владi слухнянi звiрi в джунглях, птахи в небi, риби в
океанi.
- Одначе, володарю, ти не вiддаси своїм богам одного волосу з твоєї
голови. Я ж готова вiддати своєму всю мою молодiсть.
- У чому ж сила твойого Бога?
- У Його... вiчностi.
Красунь звiрiє. Тупнув ногою, ляснув у долонi, нiби з-пiд землi
з'являються чорнi, мов з чавуну, раби.
- Трать її! До смоли! Намотайте на коло i викиньте рештки тиграм,
присвяченим богам!
Красуня з усмiшкою приймає присуд, iде в огонь, їй ввижається її Бог -
величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагiдно, мов з коханим, їй
нiчого не болить...
Настя вже давно спить, Матвiй обернувся на другий бiк, на столi
розчинена на хлiб, укрита кожушком дiжа, на другому кiнцi маленька, третiй
номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його
горять, в очах бринять гарячi вуглики, що час вiд часу зриваються i падуть
униз, нiби тi метеори, що лiтають у просторах i падають в океани.
Зiр упирається в дiжу, але бачить далекi, чудеснi, могутнi, казковi
країни, бачить страшних володарiв, чує їх мову, їх крок, їх силу.
I робиться Володьковi страшно. I тужно. I боляче. Страшно, що десь
далеко стiльки простору, стiльки чудес, стiльки дивних барв i гранiв
життя, а вiн, малий i хисткий, з блiдими розпаленими щоками, з хворобливим
огнем в очах, сидить отут у чотирьох заплiснявiлих стiвзх засипаної серед
чистого поля снiгом хатини i навiть не смiє мрiяти про те велике.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119