.. I тузи рiзноманiтних, рiзнокольорових, бiлолицих, переважно
босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли,
лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань -
звiдки, за що, скiльки... Малий, щуплий, зi золотим зубом чоловiчок -
староста камери. Вiн зупинився перед Володьком, що стояв бiля дверей
розгублено, i польсько-московською мовою сказав:
- Нє бойсєн... Всю будет харашо. А передачi будеш мати?
- Буду,вiдповiв Володько.
- Пустое. Пiвроку... Ха... Я, браток, два з половиною, i то плювать...
Володько не мав намiру вдаватися в розмови, йому хотiлося лиш без
перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв
без сну, вчора, здається, востаннє поїв... Вiдiйшов вiд дверей i на
першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною.
- Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi слова, i так видно.
Сидiв з пiдiгнутими ногами, колiна лiд саме пiдборiддя i зовсiм не
збагнув, як це сталося...
- Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! - почув вiн над собою, нiби з неба,
глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед
ним стояв той самий староста, що смiявся золотим своїм зубом. Збоку стояв,
розкарячивши ноги у шкiряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у
росiйськiй, офiцерськiй, вiйськовiй блузi. Борода його була заросла
густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя.
- Роскис, хлопче? - говорив вiн по-українськи.- У цей час спати тут не
приписано. Привикай, привикай...
- Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! - вигукнув один,
що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi... Одночасно вiн схопив з
полицi череп'яну ринку з водою i вилив її ва Володька.
Володько миттю зiрвався на ноги i без надуми кинувся на свого
напасника.
- Що? - вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, - i
рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб вiдбити
напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька ударiв в лице.
Вiй люто копнув ногою i малий чоловiчок у мишатому одязi полетiв на
парашу.
- Гетьте! - шарнувся зi всiєї сили Володько i вишарпнув одну руку. Його
блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось ще кiлькох
в'язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно торкнулось носа,
потекло щось мокре i тепле, не мiг обтертися, кiлька червоних крапель
впало на пазуху.
Володька осадили... Мав розiрвану блузу, замазане кров'ю лице i був, як
чорт, лютий.
- Битись не маєш права! - кричали на нього.- Ти новий! Тепер ти
побачиш!
- Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два днi перебув на полiцiї!
Це, мабуть, вплинуло.
- Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не бачиш хiба?..- Це
був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволi обтирав носа.
Вийняв з кишенi шматок брудної матерiї i витирав кров. На деякий час його
лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав:
- Їв що?
- Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько.
Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку зi
смальцем... Вiдкраяв окраєць чорного хлiба, намазав смальцем i подав
Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував
i почав їсти.
Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла голова, але сон
проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою головою.
Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось, був йому
трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивiльному
одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше... Блiдий
i нiби опухлий.
О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також, хоча це
було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця, вiтру i дощу. Навiть
синцi обличчя, що їх дiстав на полiцiї, майже непомiтнi. В'язнi не ходили
вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки, а ходили по залитому сонцем
подвiр'ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi знайомими
з iнших камер пiд оклики "вiддiлового", що стояв з рушницею на сторожовiй
будцi понад частоколом.
До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий парубок iнтелiгентного,
здавалось, вигляду, який запитав:
- Слухай. Ти часом не з Погорець?
- Нi,вiдповiв Володько.
- А менi видалось... Ми, здається, десь бачились,- казав той. На ньому
дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей
рукавами, синьо-смугаста сорочка.
- Не пригадую вас,- каже Володько.
- Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? - запитав
той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовтої шкiри пояса, що
кожному падало у вiчi.
- У нас,каже той,- позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити
бритву...
Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо, але чомусь зняв
свого пояса i подав його незнайомому.
- На,- казав вiн,- поверни до сьомої камери.
Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував i зник у темнiй норi
коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував їх
рукою, мав розiрвану, поплямлену кров'ю блузу, з-пiд якої визирала брудна,
промочена дощами i потом, давно не бiла, а майже руда сорочка... I
виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя... I був неймовiрно вибитий
зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього життєвого наставлення, так
нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську планету зi зовсiм
вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав
на самiй границi тiєї темної, дощової, бурхливої ночi одним тим словом
"стуй!".
I що це мало те "стуй" значити? Яке його приречення? Добре? Зле?
Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всi
його гарячi прагнення, а перед ним лиш цiлий ряд гострих нових
неприємностей. Але досить про це. Його мозок i так пухне вiд думок, що
розпирають його, мов динамiт.
О шостiй годинi розносили коридором велику, чорну дiжку з паруючою
юшкою, яка своїм запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у
чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що мiг
зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим
грюкотом, вiдчинялися однi за одними дверi i з їх отворiв витикалися
переважно голi i худi руки зi всiлякими черепками, до яких мiцний, з
облiзлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком
наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав
поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою, i йому
налили його майже по вiнця... Перша тепла, за кiлька днiв, рiдина, яка
могла навiть дуже добре замiняти їжу...
А двi години пiзнiше - молитва. Всi ставали у два ряди, чоловiчок зi
золотим зубом польською мовою давав команду, всi решта старослов'янською
мовою грубими голосами спiвали "Отченаш"... Всi вiкна всього будинку були
вiдчиненi i з їх загратованих отворiв виривався одночасно той "Отченаш" i
понад частоколами летiв просто у високе, вечiрнє небо, на якому все ще
десь горiло також сонце...
Пiсля цiєї церемонiї залишалась ще одна подiбна з назвою "апель". Ще
раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно,
нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою в
руках, за ним появлявся його помiчник з довгим дерев'яним молотком.
Старший вислухував "мельдунки" i рахував присутнiх, молодший постукував
молотком грати, оглядав помiст, а далi "добранiч" з "добранiч, пане
старший", дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна половина
доби - нiч.
Володько дiстав мiсце на стертому, набитому нiби сiчкою, заяложеному
сiннику на долiвцi пiд самим вiкном... I як тiльки до нього торкнувся -
стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство
демонiв, небуття.
I коли його хтось штуркнув нiском отпорка пiд ребро, вiн нагло
прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок, день другий, ще якийсь
один небувалий шматок часу. На коридорi розпачливо дзвенiв дзвiнок, до
вiкна лилось справжнє ранiшнє сонце, на протилежнiй замацанiй долонями
стiнi чiтко зарисовувались квадрати грат. Володько деяку мить не мiг
отямитись... Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! Є! Он бiля дверей параша, i над
нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день? Субота?
Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i... Наталчине весiлля... Вiн ще раз на
хвилинку закрив очi...
Але лишень на хвилинку... Над ним i бiля нього дуже наглий обов'язок
безвладної замкненої людини ва самому днi iснування. Вiн мусить швидко
зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за тим,
за iншим, мовчати i не думати...
Але ж як не думати? Вiн зараз весь переповнений найдошкульнiшими
враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй землi,
за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий
зi золотим зубом - звичайний кишеньковий злодiй з Лодзi. Верткий,
рухливий, неспокiйний... Дитина вулицi i пiдсвiту. Йому не можна нi
довiритись, нi повiрити, нi сполягтись. Вiн може тебе вкусити кожної
хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться, вiн залякує, вiн бере
пiдступом. Нiяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов
з гiєною... Iм'я йому Слюсарський, i вiн тут головує - староста келiї i
коридорний писар.
Той он, що вилив на Володька воду - "пан Будний", або "Баня", опинився
тут за згвалтування нелiтньої дiвчини, за що мусить тут перебути шiсть
рокiв... Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на
бородi. Єхидний, пiдлесливий, трiйливий... Легкодух i тиран одночасно...
Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
Той блiдий iз зарослою бородою - колишнiй царський старшина... Твердої
волi i добрих намiрiв i оскаржений за вбивство власного батька на тлi
любовної трагедiї з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чекає на закiнчення
слiдства i всiх докруги запевняє, що вiн лиш жертва неймовiрного збiгу
обставин.
А мiж ними i той, що подав Володьковi шматок хлiба. Молодий,
натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано,
"за Україну"... Поповнення найбiльшого злочину доби... Поборюваного
писаними, а ще бiльше не писаними законами i надзаконами молодого ладу
двох держав, побудованого пiсля останньої великої вiйни. Вiн тут вперто
мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що годi знайти для
цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був поет
серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг сказати, бо висловити цей
згусток надмiрної його правди було для нього найвищою вимогою.
- Знаєте, що таке Україна? - питав вiн з тихим пафосом, i очi його
горiли тим огником святостi, що його можна бачити лишень у натхненно
вiруючих.- Це наш закон... Мораль... Приречення. Це не тiльки те, що
бачимо, а також те, що не бачимо... Запiзнене вийшло з минулого i йде
неухильно назустрiч, як день, як нiч, як смерть, як народження. З
глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас... З частинок нашого
щоденного думання, з болiв наших, нервiв i кожного тiльця кровi...
Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi... Iя
вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було...
Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воiстину, вона щойно родиться.
Вони, звичайно, ходили поруч по камерi зi заложеними назад руками
кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до
клiтки звiрi, i їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження.
I нiхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторi, але
здавалося, що їх бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах поза
гратами.
- Ви,- казав той поет,- йшли "туди"... Не шукайте її виключно там.
Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона в цiлому свiтi, у
всiй планетi... Хiба ви цього не чуєте?
Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно його пiслали
сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня
знали його параграф, i всiм їм тут здавалося, що це один з найбiльших й
найнебезпечнiших злочинцiв свiту, їх карають i тут i там, i завжди за те
саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подобається багатьом iншим.
Трохи згодом Володько довiдався, що тих "за Україну" у цьому повiтовому
ув'язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав
їх серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але
в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов'язанi з цим мiсцем, з
думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього.
I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом також II. Там
"закордоннi", їх пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково всi босi,
завжди обiдранi, так нiби вони верталися з якоїсь довгої подорожi по
недоступних диких країнах. "I чого вони йдуть сюди?" - питав себе
Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку "туди". Вiн намагався їх
пiзнати i почути їх думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi на
замки камер, але також самi в собi. Кожний з них був силою вирваний зi
землi предкiв, i його тисячолiтнє корiння кривавилось тяжкими згустками
болю... Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба
(хто його знає, яке його справжнє прiзвище), з вiтався з ним, намагався
розмовитись, але той, так само як i iншi, виглядав понуро i не
прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба, якi
вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той приймав хлiб раз
мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом посмiхнувся...
Ще iншим разом промовив кiлька слiв. Володько не був настирливим...
Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на дворi пiд
час прохiдок... I одного разу Дуб запитав:
- Ви, напевно, тутешнiй?
- Так,вiдповiв Володько.
- Ви йшли до большевикiв? - питав той далi.
- Не до большевикiв... На Україну.
- То, чоловiче, Совдепiя. Окрема планета. Затямте собi це... Раз
назавжди! - Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те
"депiя", щось як деспотiя... Подражнена уява верталася до рокiв недавнього
минулого... Большевики, курява, їх обози, їх бруднi обличчя, пошарпане
лахмiття, матюки... Пролетiли ватагами на худих конях i думалось, зникли.
Нi. Вони десь є. За тiєю границею. Там їх царство. Совдепiя.
Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше
про ГПУ, про "допри", про "радянське правосудiє", про тисячi вигнаних,
засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Вiд цього ставало сумно,
соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось, чому саме
все це мусило дiятись на землi наших предкiв.
А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати кiлька днiв у
найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцятої камери. Пiвсотнi люду - тiло
на тiлi - голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I справдi вирванi i
викинутi пiд ноги життя.
Володько нiколи не був большевиком, вiн лиш з болем мирився з цим
все-таки людським явищем, але пiсля дванадцятої камери йому спротивилась
сама ця назва. Вiн її зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в її лице, вирвати
її зi словника, випекти з уяви...
Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона йшла. Вона поволi текла.
Кожного дня притiкало i витiкало п'ять, десять, дванадцять - бiльше,
менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече їх за рiк? За два? За
десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у свiтi? Де були до
цього часу?
I пiсля цього Володько пригадував собi всю Волинь... Мiсто... Той
червоний кут з Марксом... Своє село з Йоном... Тi патетичнi люди в
кепках... Яка глибинна безодня жорстокої, первiсної, дитинно-чистої
наївностi. Яка армiя напоєних дурманом патологiчних покручiв. "Нiколи, нi
одно столiття, анi тисячолiття не простить большевизму. Нiхто його не
виправдає. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторiї людства" - слова Платона.
Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи знаний
президент, чи великий мистець - Володько не так повiрив би в них, як тепер
з уст цього обiдраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у
простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi, коли
походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.
Червень, липень - лiто. Були i проходили чудовi днi за мурами, за
гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали
признання... Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власної волi? I сам?
Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття - шукали доказiв.
Не вiрили нi одному його слову... Та, зрештою, не легко було i повiрити,
що вiн хотiв лишень до Києва, а тому ламав границi й порушував закони.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли,
лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань -
звiдки, за що, скiльки... Малий, щуплий, зi золотим зубом чоловiчок -
староста камери. Вiн зупинився перед Володьком, що стояв бiля дверей
розгублено, i польсько-московською мовою сказав:
- Нє бойсєн... Всю будет харашо. А передачi будеш мати?
- Буду,вiдповiв Володько.
- Пустое. Пiвроку... Ха... Я, браток, два з половиною, i то плювать...
Володько не мав намiру вдаватися в розмови, йому хотiлося лиш без
перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв
без сну, вчора, здається, востаннє поїв... Вiдiйшов вiд дверей i на
першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною.
- Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi слова, i так видно.
Сидiв з пiдiгнутими ногами, колiна лiд саме пiдборiддя i зовсiм не
збагнув, як це сталося...
- Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! - почув вiн над собою, нiби з неба,
глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед
ним стояв той самий староста, що смiявся золотим своїм зубом. Збоку стояв,
розкарячивши ноги у шкiряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у
росiйськiй, офiцерськiй, вiйськовiй блузi. Борода його була заросла
густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя.
- Роскис, хлопче? - говорив вiн по-українськи.- У цей час спати тут не
приписано. Привикай, привикай...
- Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! - вигукнув один,
що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi... Одночасно вiн схопив з
полицi череп'яну ринку з водою i вилив її ва Володька.
Володько миттю зiрвався на ноги i без надуми кинувся на свого
напасника.
- Що? - вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, - i
рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб вiдбити
напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька ударiв в лице.
Вiй люто копнув ногою i малий чоловiчок у мишатому одязi полетiв на
парашу.
- Гетьте! - шарнувся зi всiєї сили Володько i вишарпнув одну руку. Його
блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось ще кiлькох
в'язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно торкнулось носа,
потекло щось мокре i тепле, не мiг обтертися, кiлька червоних крапель
впало на пазуху.
Володька осадили... Мав розiрвану блузу, замазане кров'ю лице i був, як
чорт, лютий.
- Битись не маєш права! - кричали на нього.- Ти новий! Тепер ти
побачиш!
- Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два днi перебув на полiцiї!
Це, мабуть, вплинуло.
- Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не бачиш хiба?..- Це
був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволi обтирав носа.
Вийняв з кишенi шматок брудної матерiї i витирав кров. На деякий час його
лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав:
- Їв що?
- Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько.
Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку зi
смальцем... Вiдкраяв окраєць чорного хлiба, намазав смальцем i подав
Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував
i почав їсти.
Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла голова, але сон
проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою головою.
Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось, був йому
трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивiльному
одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше... Блiдий
i нiби опухлий.
О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також, хоча це
було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця, вiтру i дощу. Навiть
синцi обличчя, що їх дiстав на полiцiї, майже непомiтнi. В'язнi не ходили
вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки, а ходили по залитому сонцем
подвiр'ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi знайомими
з iнших камер пiд оклики "вiддiлового", що стояв з рушницею на сторожовiй
будцi понад частоколом.
До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий парубок iнтелiгентного,
здавалось, вигляду, який запитав:
- Слухай. Ти часом не з Погорець?
- Нi,вiдповiв Володько.
- А менi видалось... Ми, здається, десь бачились,- казав той. На ньому
дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей
рукавами, синьо-смугаста сорочка.
- Не пригадую вас,- каже Володько.
- Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? - запитав
той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовтої шкiри пояса, що
кожному падало у вiчi.
- У нас,каже той,- позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити
бритву...
Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо, але чомусь зняв
свого пояса i подав його незнайомому.
- На,- казав вiн,- поверни до сьомої камери.
Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував i зник у темнiй норi
коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував їх
рукою, мав розiрвану, поплямлену кров'ю блузу, з-пiд якої визирала брудна,
промочена дощами i потом, давно не бiла, а майже руда сорочка... I
виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя... I був неймовiрно вибитий
зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього життєвого наставлення, так
нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську планету зi зовсiм
вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав
на самiй границi тiєї темної, дощової, бурхливої ночi одним тим словом
"стуй!".
I що це мало те "стуй" значити? Яке його приречення? Добре? Зле?
Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всi
його гарячi прагнення, а перед ним лиш цiлий ряд гострих нових
неприємностей. Але досить про це. Його мозок i так пухне вiд думок, що
розпирають його, мов динамiт.
О шостiй годинi розносили коридором велику, чорну дiжку з паруючою
юшкою, яка своїм запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у
чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що мiг
зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим
грюкотом, вiдчинялися однi за одними дверi i з їх отворiв витикалися
переважно голi i худi руки зi всiлякими черепками, до яких мiцний, з
облiзлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком
наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав
поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою, i йому
налили його майже по вiнця... Перша тепла, за кiлька днiв, рiдина, яка
могла навiть дуже добре замiняти їжу...
А двi години пiзнiше - молитва. Всi ставали у два ряди, чоловiчок зi
золотим зубом польською мовою давав команду, всi решта старослов'янською
мовою грубими голосами спiвали "Отченаш"... Всi вiкна всього будинку були
вiдчиненi i з їх загратованих отворiв виривався одночасно той "Отченаш" i
понад частоколами летiв просто у високе, вечiрнє небо, на якому все ще
десь горiло також сонце...
Пiсля цiєї церемонiї залишалась ще одна подiбна з назвою "апель". Ще
раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно,
нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою в
руках, за ним появлявся його помiчник з довгим дерев'яним молотком.
Старший вислухував "мельдунки" i рахував присутнiх, молодший постукував
молотком грати, оглядав помiст, а далi "добранiч" з "добранiч, пане
старший", дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна половина
доби - нiч.
Володько дiстав мiсце на стертому, набитому нiби сiчкою, заяложеному
сiннику на долiвцi пiд самим вiкном... I як тiльки до нього торкнувся -
стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство
демонiв, небуття.
I коли його хтось штуркнув нiском отпорка пiд ребро, вiн нагло
прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок, день другий, ще якийсь
один небувалий шматок часу. На коридорi розпачливо дзвенiв дзвiнок, до
вiкна лилось справжнє ранiшнє сонце, на протилежнiй замацанiй долонями
стiнi чiтко зарисовувались квадрати грат. Володько деяку мить не мiг
отямитись... Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! Є! Он бiля дверей параша, i над
нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день? Субота?
Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i... Наталчине весiлля... Вiн ще раз на
хвилинку закрив очi...
Але лишень на хвилинку... Над ним i бiля нього дуже наглий обов'язок
безвладної замкненої людини ва самому днi iснування. Вiн мусить швидко
зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за тим,
за iншим, мовчати i не думати...
Але ж як не думати? Вiн зараз весь переповнений найдошкульнiшими
враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй землi,
за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий
зi золотим зубом - звичайний кишеньковий злодiй з Лодзi. Верткий,
рухливий, неспокiйний... Дитина вулицi i пiдсвiту. Йому не можна нi
довiритись, нi повiрити, нi сполягтись. Вiн може тебе вкусити кожної
хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться, вiн залякує, вiн бере
пiдступом. Нiяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов
з гiєною... Iм'я йому Слюсарський, i вiн тут головує - староста келiї i
коридорний писар.
Той он, що вилив на Володька воду - "пан Будний", або "Баня", опинився
тут за згвалтування нелiтньої дiвчини, за що мусить тут перебути шiсть
рокiв... Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на
бородi. Єхидний, пiдлесливий, трiйливий... Легкодух i тиран одночасно...
Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
Той блiдий iз зарослою бородою - колишнiй царський старшина... Твердої
волi i добрих намiрiв i оскаржений за вбивство власного батька на тлi
любовної трагедiї з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чекає на закiнчення
слiдства i всiх докруги запевняє, що вiн лиш жертва неймовiрного збiгу
обставин.
А мiж ними i той, що подав Володьковi шматок хлiба. Молодий,
натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано,
"за Україну"... Поповнення найбiльшого злочину доби... Поборюваного
писаними, а ще бiльше не писаними законами i надзаконами молодого ладу
двох держав, побудованого пiсля останньої великої вiйни. Вiн тут вперто
мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що годi знайти для
цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був поет
серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг сказати, бо висловити цей
згусток надмiрної його правди було для нього найвищою вимогою.
- Знаєте, що таке Україна? - питав вiн з тихим пафосом, i очi його
горiли тим огником святостi, що його можна бачити лишень у натхненно
вiруючих.- Це наш закон... Мораль... Приречення. Це не тiльки те, що
бачимо, а також те, що не бачимо... Запiзнене вийшло з минулого i йде
неухильно назустрiч, як день, як нiч, як смерть, як народження. З
глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас... З частинок нашого
щоденного думання, з болiв наших, нервiв i кожного тiльця кровi...
Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi... Iя
вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було...
Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воiстину, вона щойно родиться.
Вони, звичайно, ходили поруч по камерi зi заложеними назад руками
кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до
клiтки звiрi, i їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження.
I нiхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторi, але
здавалося, що їх бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах поза
гратами.
- Ви,- казав той поет,- йшли "туди"... Не шукайте її виключно там.
Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона в цiлому свiтi, у
всiй планетi... Хiба ви цього не чуєте?
Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно його пiслали
сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня
знали його параграф, i всiм їм тут здавалося, що це один з найбiльших й
найнебезпечнiших злочинцiв свiту, їх карають i тут i там, i завжди за те
саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подобається багатьом iншим.
Трохи згодом Володько довiдався, що тих "за Україну" у цьому повiтовому
ув'язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав
їх серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але
в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов'язанi з цим мiсцем, з
думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього.
I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом також II. Там
"закордоннi", їх пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково всi босi,
завжди обiдранi, так нiби вони верталися з якоїсь довгої подорожi по
недоступних диких країнах. "I чого вони йдуть сюди?" - питав себе
Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку "туди". Вiн намагався їх
пiзнати i почути їх думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi на
замки камер, але також самi в собi. Кожний з них був силою вирваний зi
землi предкiв, i його тисячолiтнє корiння кривавилось тяжкими згустками
болю... Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба
(хто його знає, яке його справжнє прiзвище), з вiтався з ним, намагався
розмовитись, але той, так само як i iншi, виглядав понуро i не
прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба, якi
вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той приймав хлiб раз
мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом посмiхнувся...
Ще iншим разом промовив кiлька слiв. Володько не був настирливим...
Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на дворi пiд
час прохiдок... I одного разу Дуб запитав:
- Ви, напевно, тутешнiй?
- Так,вiдповiв Володько.
- Ви йшли до большевикiв? - питав той далi.
- Не до большевикiв... На Україну.
- То, чоловiче, Совдепiя. Окрема планета. Затямте собi це... Раз
назавжди! - Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те
"депiя", щось як деспотiя... Подражнена уява верталася до рокiв недавнього
минулого... Большевики, курява, їх обози, їх бруднi обличчя, пошарпане
лахмiття, матюки... Пролетiли ватагами на худих конях i думалось, зникли.
Нi. Вони десь є. За тiєю границею. Там їх царство. Совдепiя.
Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше
про ГПУ, про "допри", про "радянське правосудiє", про тисячi вигнаних,
засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Вiд цього ставало сумно,
соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось, чому саме
все це мусило дiятись на землi наших предкiв.
А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати кiлька днiв у
найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцятої камери. Пiвсотнi люду - тiло
на тiлi - голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I справдi вирванi i
викинутi пiд ноги життя.
Володько нiколи не був большевиком, вiн лиш з болем мирився з цим
все-таки людським явищем, але пiсля дванадцятої камери йому спротивилась
сама ця назва. Вiн її зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в її лице, вирвати
її зi словника, випекти з уяви...
Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона йшла. Вона поволi текла.
Кожного дня притiкало i витiкало п'ять, десять, дванадцять - бiльше,
менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече їх за рiк? За два? За
десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у свiтi? Де були до
цього часу?
I пiсля цього Володько пригадував собi всю Волинь... Мiсто... Той
червоний кут з Марксом... Своє село з Йоном... Тi патетичнi люди в
кепках... Яка глибинна безодня жорстокої, первiсної, дитинно-чистої
наївностi. Яка армiя напоєних дурманом патологiчних покручiв. "Нiколи, нi
одно столiття, анi тисячолiття не простить большевизму. Нiхто його не
виправдає. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторiї людства" - слова Платона.
Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи знаний
президент, чи великий мистець - Володько не так повiрив би в них, як тепер
з уст цього обiдраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у
простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi, коли
походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.
Червень, липень - лiто. Були i проходили чудовi днi за мурами, за
гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали
признання... Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власної волi? I сам?
Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття - шукали доказiв.
Не вiрили нi одному його слову... Та, зрештою, не легко було i повiрити,
що вiн хотiв лишень до Києва, а тому ламав границi й порушував закони.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119