Володько не шкодував своїх сил. Цiлий день вiддавав своїй рiллi все, що
мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з приємнiстю востаннє обiйде кiлька
разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i,
дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче їх на мiсце.
Але поки що зупиняється i сiдає перед кiньми на рiллi, щоби перевести
дихання. З приємнiстю вiдчуває прохолоду землi. Босi, бруднi ноги
вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i протягають до нього
свої морди. Вiн пiдставляє їм долоню i вони лапають по нiй своїми грубими
волохатими варгами.
- Ну, ну,розмовляє Володько з кiньми.- Ось ще трошки i кiнець.
Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви любите його? I
ти. Шпачка, i ти, Карий. Обоє дiстанете. Ну, певно. Само собою...
Тварини розумiють його. М'якi їх оксамитовi носи з приємнiстю
роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова їх юначого пана цiлком
їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.
- Здравствуй, маладєц! - зненацька чує Володько над собою. Вiд
несподiванки вiн здригається i пiднiмає голову. Майже над його головою на
велетенському бiлокопитому каштанi сидить i посмiхається гарна панна.
Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Калiновського. Вiн не раз
бачив її, як вона сама, або в товариствi якогось офiцера, проїжджається
верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги i нечуйно по
рiллi пiд'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер.
На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону.
- Ну, що? Втомився? - питає вона дзвiнким, чудовим голосом
по-московськи. Володько нiяковiє i зводиться на ноги. Червона барва
заляває його шорстке обвiтрене обличчя.
- Нє! - кидає вiн уривно, хитнувши головою.
- Це ти сам усе зробив? - питає вона далi.
- Певно, що сам... А тож хто,- вiдповiдає вiн здивовано. Панна
всмiхається. Володько спускає очi.
- Любиш ти конi? Так?
- Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь.
- А як ти звешся?
- Володько Довбенко.
- Володя. Гарно. Твiй батько там живе?
- Умгу,кивнув головою.
- Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi?
- Нi,- як утяв Володько.
- А тож чому? Не подобаюсь я тобi?
- Не те... Я тут не буду.
- А то ж де будеш?
- До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн.
- Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив?
- Певно.
Панна голосно смiється, кидає "добранiч" i вiд'їжджає. Велодько
проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася i махнула рукою. Кiнь
бiжить. Червоний серпанок має на вiтрi. Володько так довго проводить її
поглядом, поки вона не зникла з його зору.
Коли залишився сам, в його головi миттю ще раз з'являється цей
несподiваний образ. Хтось до нього прилетiв, заговорив дзвiнкою мовою,
усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi своїми кiньми.
- Вйо, конi мої!
Конi слухняно рушають i тягнуть борони. Скоро кiнець. Володько
пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радiсний смiх.
Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок.
- Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець!
Цiлим єством чує Володько величну радiсть повного життя. До нього все
смiється радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.
I гарний захiд сонця, що так само спрацьоване, спокiйно, маєстатично
сiдає за обнятий пожежею лiс, i гарний, повний мiцних випарiв, сутiнок
вечора, що заливає все навколо i творить чар неймовiрної насолоди
доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть втома гарна,
вриємна i здорова. I коли до цього шматочок якоїсь втiхи, крихiтний
промiнчик чогось нового, щира усмiшка рожевих уст - о, тодi стократ
благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б'ється у кожнiй
билинцi, у кожнiй грудочцi сирої землi.
Он Матвiй вже вийшов, щоби востаннє провiрити Володькову працю. Широко
ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду,
пiднiмає i викидає на межу якийсь вiхоть пирiю. Володько обходить над
дорогою востаннє. Конi пiднiмають вуха, бо чують вiдпочинок. Сонце
перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лiсу i
вгрузло в його густу масу.
Вечором цiла родина збирається в хатi. Конi вже побрязкують при жолобi
ланцюгами i смаковите заїдають обрiк. Володько миє руки та обличчя. Мати
ставить на стiл вечерю. Батько присiдає на лавi, тримається рукою за бiк i
говорить:
- Ах, щось, рiзало ма', в боку коле.
"Ну, те в боку",- думає Володько i поглядає на батька, на якому не
помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць вiн не любить
завважувати. Бувало, протяв до костi пальця, лайнувся, шарнув ним об
холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не вгавається кров, обов'язав
якою ганчiркою, i все.
- Ви б, тату, полежали трохи,- завважує Володько. Батько не вiдповiдає.
Мовчки всi сiдають до вечерi.
Якась велична, чарiвна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них
радостi i є в них радiсть. Нема в них горя i є воно велике. Он вiн, голова
цього найкращого з царств, поглядає на всiх невеселими очима, i як не
вiдчути того погляду, в якому стiльки великої скорботи, стiльки Божого,
стiльки незабутнього.
На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому
тяжко дихати i зовсiм не хочеться їсти. Субота. Завтра недiля,
чотирнадцяте число - день, коли Володько мусить вiд'їхати до школи. На
полi ще безлiч працi. Володько роздумує: як залишити все те на руки
хворому батьковi?
- Може б ви, тату, до лiкаря. Га? - каже Володько. Матвiй вiдповiдає не
вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову.
- Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер.
Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його - як сказав, то сказав.
Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн до лiкарiв. Решта - сама
природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на дуба, бо стоїть на найвищому
мiсцi. Життєвi буревiї i громовицi не жалували його. Та все-таки днi його
незчисленi, бо чує вiн у собi силу небуденну.
Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи,
Матвiй.
- Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки -
до Дерманя. Iнакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалiвни i
вернеться. У лiс їхати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть
її з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васiїцями вбили так цього
лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану...
Так i має бути. Володько виходить ще надвiр. Має дещо попорати,
приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у темнотi. Нiч. Зорi.
Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це велика
жертва, але ж батько... Може, вiн життям своїм жертвує. "Встану..." А що,
як нi. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спинi болить. Нi
звестися, нi з'їсти. Прийшов до хати.
- А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от поорю трохи, а
тодi вже...
- Раз тобi сказав i досить! - твердо промовив Матвiй. Тепер вiн ще
впертiший, нiж коли iнодi.
Володько бiльше не перечить. Настя вже й торбинку для нього
приготовила.
- Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на тобi... Поки хватить,
їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, вiддамо.
До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього
паперами, шкiльне свiдоцтво i "Кобзаря". Одягу має досить. Перешитий з
австрiйської "шинелi" плащ, офiцерський мундир. Чоботи перешитi з
Василевих. Дещо широкi халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов
сонце.
Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи до
голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про
те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не спить.
Мати, як i завжди в таких випадках, стоїть перед образами i довго в
темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її
великiй душi, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так i
чує, здається, як благає вона:
- Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи нам. З великої
своєї ласки вдiли нам частину щастя i благослови нашi починання.
Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому ангела свого, щоб
хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий
свiт, де бiльше мiсця, як у нас.
Розумiє те Володько i йому стає приємнiше. Може, i справдi до нашої
темної малої хати приходить Бог i нiхто, крiм матерi, не вiдчуває так
виразно його присутностi. З цiєю думкою хлопець засипляє.
На свiтанку другого дня прокинувся i почав збиратися в дорогу. Мати
нашвидку готує снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв,
без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось
уже має вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий
старим кожухом. На обличчi ледь помiтна блiдiсть. Очi поглибшали. Лiва
його долоня лежить на грудях. Шкоруплi товстi пальцi пiдiгнутi. Права
вiдкинута на постiль.
- Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько твiй
також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i не падай духом.
Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не пропадуть. Хоч з яких глибин
наверх випливуть i люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських
людей. Кепськi люди - слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби своє дiло.
I ще скажу: той тiльки знає цiну "жизнi", хто все на власнiй шкурi
пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бiйся. I кепськi люди
схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!
Володько стоїть у ногах батька i слухає. Пiсля нахилився на постiль,
похапцем взяв батькову руку i, як лежала вона догори долонею, так i
поцiлував її в самi мозолi.
- Ну, ну. Будь здоров, сину! - додав вiн.- А оце тобi на дорогу. Як
видужаю, сам приїду.
Володько не дивився, що взяв вiд батька.
Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм - бувайте
здоровi! Конi рушили i повезли.
Спочатку їдуть поволi. Володько сам поганяє конi. Дивиться на папiрчик,
що дiстав вiд батька, i ховає його до кишенi. П'ять рублiв невеликi грошi,
але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побiч на в'язцi
соломи. На її обличчi скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить
вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову хворобу. Обiцяє,
що, як трохи вiн поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полi ще картопля
й насiнна конюшина. Хто то викосить її.
Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але вiн
гонить її вiд себе.
Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев'яними
кругляками. Дiброва. Товстючi столiтнi дуби. Пастушки пасуть товар i
грiються коло вогню. Ранок холоднавий.
Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом'яними стрiхами
хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком.
Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигiн, мiсточок,
велетенськi осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище
овочевий сад. Буда садiвника, з якої валить дим, i хата з чорними вiкнами.
Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами
дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще
далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там
у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле.
Переїхали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку мiстечко
Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi
Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки.
Великий "казьонний" суразький лiс. Чорно-бiлий стовп з понищеними
таблицями. Молода смерекова посадка i садиба лiсничого. Тут Володько
прощається з матiр'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечi
плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумiє, чого тут плакати.
- Коли дожене тебе яка пiдвода, попроси, хай тебе пiдвезуть. Може,
якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить... i
помагає...
Уста матерi тремтять, але плач стримує. Володько цiлує її в руку й
вiдходить.
- Зайди там до дiдуня! - гукає навздогiн мати. їй не хочеться одразу
їхати назад. Вона хотiла б ще щось сказати йому. Стоїть i хрестить за
сином дорогу. Ось вiн оглянувся.
- Добре, мамо! Зайду!
- А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять...
- Добре, добре!
- Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось тобi
допоможе!
Вiдповiдь Володька вже невиразна. Вiн вже на зворотi дороги. Ще
хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова
дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд'їхала.
А Володько вже сам. Лiс i тиша. Лише час вiд часу проходять якiсь
святочно одягненi люди. Вони кажуть "дзiньдобри" i питають Володька, куди
вiн iде. Володько вiдповiдає одним словом. Не має часу на розмови. Вiн
думає. Але все-таки Володьковi приємно йти. Як колись, так i тепер йому
приємно, коли починається щось нове, невiдоме. Згадує всiх рiдних та
знайомих у Дерманi. Ноги м'яко ступають по сухому пiску. Шелестить пiд
ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.
Йде, йде, йде. Дерева не рiдшають i не густiшають. Велетенськi їх
стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По
часi Володька наганяє пiдвода. Маленький драбинячок, запряжений гнiдими
шкапенятами. Шлеї, вiжки i все, що на них, портяне. У розбитiй їх гривi
реп'яхи. Бiжать пiдтюпцем.
На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На
ньому палатковi штани й австрiйськi вiйськовi черевики. Володьковi
хотiлося б попросити, щоби пiдвiз, але шкода розставатися зi своїми
думками та самотою. Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але i часу
шмат добрий. Ах краще хай собi їде.
Але дядько не так думає. Вiн цiкавий, що це за мандрiвник такий з
торбиною на плечах та палицею в руках. Порiвнявшись з ним, притримує
конята.
- Дзiньдобри! А куди, хлопче? - питає високим викриком.
- До Дерманя,- просто вiдповiдає Володько.
- Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти ж
звiдки?
Володько вiдповiдає одним словом. Дядько цiкавиться далi i довiдується
про все. Вiн дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
- Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали. Просто
вбивають, та й годi.
- Мене не вб'ють,- каже Володько. Дядько галасає на цiлу губу. Володько
йде при возi. Нарештi дядько спохватився.
- Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись отам
на лютринi. Все-таки трохи пiд'їдемо. Я тут недалеко, верстов двi. З
Гiсерни.
Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. Приїхали до Гiсерни.
Дядько лишився, а Володько посмаляв далi. В полудень досягає Зеленого
Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут починається справжня
Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi краєвиди. Спереду
Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше похмурi, менше говiркi,
але дебелiшi, рiвнiшi й охайнiшi. Села кращi почнуться. Ось тiльки
минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацiї цукрових бурякiв. Бiльше
критих залiзом хат, менше соломи.
Володько чує цю землю, бачить її красу, її радiсть i горе. Вiн
наближається до того мiсця на землi, де вперше побачив свiтло сонця та
вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його єство повне вдячностi до цього
клаптя великої своєї батькiвщини.
Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти.
Торбина стала значно тяжчою. Кiлька разiв вiдпочивав i аж поночi
опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубовi. На щастя, вiтер
зiрвався i попихає його в спину. Через темноту збився з дороги i замiсть
на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i дражнив
собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть, були
гостi. Щось пили, їли, гомонiли. Володько застукав у вiкно. В темних
дверях сiней з'являється дядько.
- Ти, стало бути, як? На хрестини? - питає дядько, не бачучи Володька.
Вiн хитається i тупцяє, нiби стоїть на гарячому. Володько починає
вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, i дядько довго
не може розiбрати, чого той хоче.
- Ага! - нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало бути, зi скубентiв?
Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарiї в образованiє йдеш.
Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас самогон.
Послєдня новость сезона. Панiмаєш? - i вiн сплюнув через порiг.- Таки нi?
Ну так, Гануню! - гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки, щоб махнув
отак через займиська та пiд гору.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119