Послали в село нiмцiв, щоби контрибуцiю
для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кiлька "пулiмьотiв" i
сипнули по нiмцях, бо ж знаєте... Коли вже вони прийдуть стягати
контрибуцiю, не проси змилування. Зате, по кiлькох днях, до села прийшла
цiла нiмецька рота. Виловили матросiв i iнших главарiв, зачинили їх у
магазинi i живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.
Матвiй подумав.
- Не вiриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.
- Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самi мощаничани
розказали. Все, каже, село розбiглося. Хто куди бачив. I кобто покарали
винних. А тож невинних якраз; бо хто винним чувся, хiба дурний дома
сидiти.
- Нi,сказав Матвiй,- Не втримається ця вдасть. Он усе бiльше про
большевикiв гуторять. Тi золотi гори обiцяють, а цi вiдразу з нагаями та
канчуками заходилися.
Вiд цього часу Матвiй занехтує думку про нову купiвлю землi. Вiн весь
стурбований. Оповiдання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Вiн знає
Мощаницю, знає людей з неї. Колись навiть купив у одного мощаницького
дядька корову. Дивний свiт для Матвiя настав. Незрозумiлий. Вiн знав свою
силу i вагу i вперто, смiливо йшов вiд перемоги до перемоги. Але настають
часи, що вимагають iнших сил i iнших борцiв. Матвiй розумiє це, але не чує
бiльше сили вступити в лави нових змагунiв. Вiн починає розумiти, що
змагання тепер не за землю, ту, яку вiн десятини сточував та тiсний
родинний вузол в'язав, а за право влади над тiєю землею. Вiн поволi
починає розумiти, що й вiн не був паном своїх мрiй, а був вiн лиш
знаряддям якихось вищих вiд нього сил, якi щойно тепер зводять жорстоку
боротьбу за втримання влади над ним. А що ж вiн? Невже вiн чесний,
справедливий працiвник, що рiс, як росте дерево знизу доверху, не має сили
озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має вiн тiєї сили. Вiн не
має змоги вiдорватися вiд скиби, з якою цiлинне зрiсся. I тому ходить вiн
тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
За пару днiв прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з
Володьком раненько. Дзвiнкий лiтнiй ранок. Тиша. Сходить потужне сонце.
Лiс жолобецький спiває небуденну пiсню, хоч вiчно одну i вiчно незмiнну,
їдуть долиною над рiчкою. Над рiвною зеленню лугiв вигойдується туман.
Зрiдка вилiтають з молодого очерету чайки, попадають пiд зливу раннього
промiння i там виблискують срiблом своєї барви. Якi вони вперто
неспокiйнi. Скiльки настирливостi. Хижi їх голоси скаржаться i плачуть
сердитим плачем.
За цiлу дорогу мало зустрiчають людей. Не видно революцiї. Здається,
вiдгула вiйна, вернувся мир, спокiй. Он на лiвому схилi долини хвилюється
пшениця жолобецького пана. Мiж нею цвiтуть волошки i червонi маки. На лузi
та очеретi цвiте дика коситинь. Спокiй.
Коло млина, як звичайно, завiзники. Сидять на сонцi селяни, курять,
регочуть i очiкують своєї черги. Знаходяться такi, що знають Матвiя.
- Ааа, дайбо здоров'я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвiю?
- Та звичайно. Доброго тепер не жди.
Матвiй з Володьком зносять мiшки, важать їх. Завiз великий i зараз
змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на нiч. Ось тiльки пiдживляться
конi, й назад. Володько поїде, а Матвiй залишається.
Поки пiдкормлюються конi, Володько йде оглянути млин i став. Дещо
нагадує йому Лебедщину, але тут став значно бiльший, глибший. Стависько
також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно i зграї рибок. Над
ставом крутяться i кигикають чайки. Володько сiдає на самому краєчку
дерев'яної запруди i вдивляється в прозору воду. Онде лiзе рачок. Так
давно не бачив цих цiкавих тваринок. Йому приємно сидiти так на сонцi i
бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика рiзниця мiж
теперiшнiм i колишнiм. Як неймовiрно далеко пiшло життя наперед. За цей
час вiдбулася вiйна, почалася революцiя. Мiняються влади. Змагає до
самостiйностi його пробуджена країна i от-от здобуде цю самостiйнiсть.
Вона вже вважається самостiйною i Володько її громадянин. Вiн уже це
розумiє i йому навiть приємно це розумiти. У нього вливається якась
частинка гордостi вiд того розумiння. Цей млин, цi люди, цей став - все,
все навкруги це Україна, i навiть отой рачок у ставу, це вже багатство
України. Як радiсно, як приємно. I дарма, що он тi селяни так мало
почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В
них немає такого радiсного, приємного чуття.
Матвiй покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким чином виникли в
нього такi думки. Все це навiяв спогад дитинства. Вiн зiрвався i пiшов до
батька.
- Ну, так поїдеш до дому,- сказав той. - А завтра рано приїжджай.
Володько вiдчiплює опалку, гнуздає конi. О, ви, мої добрi конi, думає
вiн. Гладить блискучу пружну шию карої. Вона дивиться на Володька добрим
байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нiчому, їм обом байдуже. Вони
пройшли вiйну, пережили дуже багато. Зазнали цi тварини всячини, i коли б
не купив їх Матвiй, їх костi напевно валялися би по ярах разом з тими,
яких цiлi стоси отут валяються та свiдчать про прикрi часи. Добрi, щирi,
спокiйнi тварини.
Володько любить свої конi. Нема причини їх не любити. Вiн сiдає на вiз
i iде. Шкода гонити конi, а часу досить. Коло хуторiв Ляхiвцi доганяє двох
гайдамакiв. Вiн вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер,
невiдомо звiдки, вони тут взялися.
- Стой! - рiзко гукає один з них.- Куда єдєш, маладой человек?
Володько зупиняє конi й пояснює.
- Харашо! Так i нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мiтька! - звернувся вiн
до свого товариша.
Володько перечити не бажає. Пiдвезти їх не така бiда. Гайдамаки щось
там лаються, що мало соломи на вiз намощено. Володько пояснює, що вiн з
млина iде. Одвiз мiшки, тому не мiг набирати бiльше соломи.
Гаразд, їдуть далi. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють
по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них дiло.
Перед Жолобками один з гайдамакiв звертається до Володька:
- Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошадi iмєєш
харошiє. А что, анi казьонния?
Володько чує i знає, до чого той провадить, але мовчить i не
оглядається. "Казьонниє"! Тодi коли вони сновигали по полях, грузли в
снiгових заметах, гибли, мов мухи в осенi...
Не бiйсь... Тодi вiн один з другим не бачив, що то "казьонниє". Вйо! I
Володько чомусь злiсно хльоскає по конях батогом, нiби тi щось виннi.
- Не можу я вас везти сьогоднi до Крем'янця,- раптом смiло озвався
Володько... Гайдамака пiдняв голову.
- А почему?
- Бо не можу!
- Ето не аргумент... Павєзьош... Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми i
лошадi твої канфiскуєм... Ета казьонниє.
Володько далi насуплено мовчить. Що казати. Вiн дуже добре розумiє тих
нахабних i дурних парубкiв, може, зi сусiднього села, якi живуть скорше
iнстинктом, нiж розумом. А раз мають револьвери при боцi, що їм тодi на
перешкодi дещо поглумитися над безборонним.
I ще змiцнився Володько у запозиченому вiд батька переконаннi, що нiхто
тепер, по вiйнi, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново
взятися за працю. I хто би то не був, чи ось цi гайдамаки, чи большевики,
всi вони однаковi вороги порядку i справедливостi, бо всi вони хочуть ще
бенкету, революцiї, хочуть пожити, бо нащо "стiльки-то рокiв кров
проливав". I всi вони найбiльшi вороги тих, що працюють та щось мають.
Революцiя, права чи лiва, перш усього лягає тягарем на господарiв. Тi
дадуть, що мають, i кожний, хто не прийде, не скаже "на", тiльки "дай". Це
селянське пересвiдчення знає Володько i тому подiляє байдужiсть своїх
сусiдiв до всiх. "Еее, всi вони однаковi!"
Але Володько, як син землi, може бути iншим захоплений. Цього
захоплення поки що не подiляють нi Стратон, нi Iван, анi навiть рiдний
батько. Воно має свiй грунт не на землi, а в душi. Вiн прочитав уже
Кащенка. Вiн вивчив Шевченка. Вiн знає, що були колись Сiч, Запорiжжя,
вiльнiсть. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з
чубатими козаками, з днiпровими порогами, зi степами широкими. То була
Україна. Так. Це Україна, його батькiвщина, дивна й незнана земля, що має
два обличчя. Одно чорне, з потом працi, друге радiсне, усмiхнене, рожеве,
як барва рожi, зрошеної росою. I це приваблює Володька. I за це вiн хоче
битися i звести до бою батька, сусiдiв - чорних, зачовганих працею
чоловiкiв... Володьку! Ти смiшний.
Конi бiжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять i курять. Виїжджають з
долини на пригiрок.
Їдуть вулицею. Пiд'їжджають до кращої бiльшої хати.
- Стiй! - чує Володько. Оглядається.- Стiй тут. Пiдем снiдати. Хто тут
живе?
- Дяк,вiдповiдає Володько i зупиняє конi.
- Прекрасно! Он i дякiвни тiп-топ виглядають. Стiй i чекай на нас.
Зiскочили i побiгли на подвiр'я. Володько сидить на возi. Конi стоять i
помахують хвостчми. На них падають гедзи i тнуть. Гайдамаки сховалися в
сiнях, звiдки одразу чути гармидер. По деякому часi вибiгла струнка i
гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дякiвна. Вона
усмiхається. Володько дивиться на неї з-пiд лоба.
- Чого ти такий сердитий? - питає дякiвна. Володько сказав, чого.
- Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собi i все... Знають вони, де
ти живеш?
А Володько й сам уже думав над цим. Тепер мiркує лиш, як його краще
"чкурнути". Дякiвна допомогла. Пiшла до хати i, коли гайдамаки поїдали
яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далi
смикнув по конях батюгою i тiльки хмара куряви знялася за ним.
Другого ранку Володько був у Кордишевi й усе оповiв батьковi. Той
зазначив, що тепер не дасться вдержати цi конi.
I його слова справдились. Через кiлька днiв до Тилявки прийшов вiддiл
нiмцiв. Виявилося, що це той самий вiддiл, що так особливо розквитувався з
Мошаницею. Зi собою мали вони ще багато мощаницької здобичi. В однiм
добрiм мощаницькiм возi зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось,
чим би можна того воза замiнити. В Матвiя стоїть на подвiр'ю добрий
"казьонний" вiз. Побачили його i без слова замiняли на мощаницького. Та на
цiм не кiнець. Володько привiв саме з пашi конi. Нiмцям сподобались
вони... Оглянули, вiдв'язали кару кобилу, шось гергочуть i ведуть геть.
Цiла Матвiєва родина в лемент, але це мало впливає на нiмцiв. Володьковi
сльози стоять на очах. Нiмець вивiв кобилу на шлях, веде за повiд. За ним
ступає розгублений Матвiй, а за Матвiєм Володько. Вони не хочуть вiрити,
що той чужий чоловiк забере їм їх власну коняку. Вони йдуть i на щось
надiються. А може... А може, вiн таки змилосердиться...
- Пане! - просить Матвiй.- Не берiть менi її. Я не буду мати чим робити
в полi.
Який вiн дивний, той Матвiй. Це ж все одно коли б вiн благав отой
камiнь, щоби вiн зiрвався i летiв птахом.
Але Матвiй все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовiрне.
Коли дiйшли аж до церкви, Матвiй виймає з кишенi свого пуляреса, видобуває
з нього "катеринку".
- Пан! Гей, пан! - кличе Матвiй i пiдходить аж до самою нiмця. Той
оглядається, Матвiй тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного,
але, пройшовши крокiв десять, зупиняється. Володько бачить це, i в його
душi острах та надiя. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце
ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби i вiдбивається. Ось вона
зводить високо голову, випростує пружнi шпичастi вуха.
Нiмець протягає руку i бере в Матвiя сотку. Натомiсть передає Матвiєвi
повiд Карої. Володько пiдстрибує.
- На! - гукає Матвiй. Володько пiдскакує, миттю злiтає на кобилу i з
копита пускається в чвал. Матвiй суворий i сердитий поволi йде вулицею.
Вiн мiркує. У нього вже виникло тверде рiшення продати тi конi. Не мине їх
революцiя.
А нiмець пiшов собi далi.
Ще через кiлька днiв прибули до Матвiя купцi. Сторгувалися i забрали
кару i Киргиза за три тисячi й сто карбованцiв. Половину "миколаївками",
половину "хвартушками" та "осиковатими". На цих останнiх герби й атрибути
Української Держави. Але нi Матвiй, нi Володько не виявляють з того
великої втiхи. Не чуються вони в своїй державi. Хтось, десь невiдомий
править тiєю державою, з якої тiльки i є, що тi "осиковатi" знаки
державної скарбницi.
Наближаються жнива. Матвiй купує новi конi, звичайнi селянськi коники -
сiра кобила, карий кiнь i в добавок до того, купує великого, молодого, але
дуже занедбаного коростявого шпака.
Перед самими жнивами сталася подiя, що лишила Володьковi глибокий слiд.
Одного дня з Дерманя прибуло кiлька молодих жiнок. Мiж ними дядькова
Єлисеєва Палажка i молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше,
вiдколи затихла вiйна. Кличуть також Катерину i Володька.
Володько на такi справи перший. Мандри, вiдвiдини незнайомих мiсць...
Iти широким шляхом, полями, лiсами, селами... Звiльнитися трохи вiд
турботи i гризот щоденних... Думати над долею рiдного краю i любуватися
його чарiвною красою - на це Володько перший. I мати не проти цього:
- Бувало, дiтоньки, й сама ходила... Десяток разiв, милi мої, iшла
вiдвiдати святе мiсце, де сама Мати Божа на камiнь ступила i лишила вiчний
слiд.
Ще звечора палахкотить у челюстях печi вогонь. Печуть коржi i смажать
м'ясо. На другий день раненько - ще сонце не винеслося з-за жолобецького
лiсу - вiдхiд. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв'язував на
палицi, а йде босонiж.
Пражить сонце. Направо й налiво поля мов застиглi золотi озера. От-от
пiдкладай косу, серп i вали дорiдне жниво.
Їдуть через Крем'янець. У мiстi тихо, чисто. Коло будинкiв полiцiйної
управи вартовий у шоломi. Нiмець. Стоїть i насуплено дивиться. Дивнi,
суворi люди. Нема в них усмiшки.
Перейшли Широкою i звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої
"уєздной касси" Володько зупиняється. Вдивляється в напис "Повiтова
скарбниця" i над цим тризуб. Приємно. Нiщо iнше не вказує, що це
українське мiсто, хай хоч що-небудь.
Далi на гору. Звiдтiль видно цiле мiсто. Бiлi, великi будови лiцею,
собор, монастир. Сади розкидалися по взгiр'ю. Гора Бона нагадує забутий,
врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади i знов села.
Велична земле моя, радiсть моя! Благословляю красу й ширiнь твою i люд
правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, i над твоєю долею засяє
ясна зоря свободи. Ще крок, ще тiльки один крок... I чудесна, споююча,
свята свобода розгорне золотi свої крила над цими селами, садами, полями.
Як неймовiрно радiсно. Володько забуває все те, що було недавно. До
нього вертається його божок, божок цiкавостi, радостi, божок молодої сили.
Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кiлометри той Почаїв, але з гори
Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвiницi, що палахкотить у
соняшнiй зливi. Вона стоїть на чорнiй смузi лiсу, мов маяк на скелi
океану. Лiси, яри. Сходять мандрiвники вниз. Баня Почаєва ховається. Пiд
ногами мiняється грунт. Мiж гаями крейдянi поля, вбогi розбитi села,
виснаженi люди.
Слiд вiйни помiтно надто виразно. Рiвнина Iквй спорота здовж i поперек
окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де, на мiсцi
колишнiх сiл зводяться хатки; через непокритi стрiхи курить дим, голi дiти
вибiгають на дорогу.
- Дайте, тiточко, кусник хлiба! - протягають худi, мов патики,
рученята. Подорожнi скидають торби, виймають хлiб, дають. Урадуванi дiти
бiжать до своїх недокiнчених хат.
Дунаїв. Село, де всi мандрiвники вiдпочивають, полуднують; п'ють чисту,
мов лiд холодну, джерельну воду. Ще один перехiд в'юнкою сошею, через лiс
i вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Пiд нею завжди
вiдпочивали мандрiвники. Володько стiльки разiв чув про ту каплицю. Тепер
з неї лишився тiльки один фундамент. На її мiсцi поставили хрест, на якому
скарбонка для пожертв.
Цiле село розбите. Залишилося лиш кiлька хат i дерев'яна церква зi
збитою i похиленою на бiк банею.
Володько сидить на каменi в гуртi мандрiвникiв i думає. У ногах сiпає
бiль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над
минулим, теперiшнiм i будучим. Уявляється йому вiйна, що бушувала тут ще
недавно. Уявляються тi люди, що робили з цiєї землi руїну, билися, клалися
трупом, щоби все так нагло урвати i безславно зникнути.
Поїли, попили, вiдпочили, обдiлили жебрацьку дiтвору та калiк i далi.
Дiвчата веселi, смiються, жартують. Володьковi радiсно, але йому нiколи
смiятися. Його приневолює до поважностi надзвичайна хвилина. Зворушливе,
дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це вiйна.
I от тепер вiн ступає по тих мiсцях, де кожний камiнець кричить вiйною. По
дорозi валяються розбитi вiйськовi вози, рiзнi речi, набої. По полях
розсипанi ями вiд стрiлен, що рвались.
Почаївський лiс. Старi товстючi дерева.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кiлька "пулiмьотiв" i
сипнули по нiмцях, бо ж знаєте... Коли вже вони прийдуть стягати
контрибуцiю, не проси змилування. Зате, по кiлькох днях, до села прийшла
цiла нiмецька рота. Виловили матросiв i iнших главарiв, зачинили їх у
магазинi i живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.
Матвiй подумав.
- Не вiриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.
- Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самi мощаничани
розказали. Все, каже, село розбiглося. Хто куди бачив. I кобто покарали
винних. А тож невинних якраз; бо хто винним чувся, хiба дурний дома
сидiти.
- Нi,сказав Матвiй,- Не втримається ця вдасть. Он усе бiльше про
большевикiв гуторять. Тi золотi гори обiцяють, а цi вiдразу з нагаями та
канчуками заходилися.
Вiд цього часу Матвiй занехтує думку про нову купiвлю землi. Вiн весь
стурбований. Оповiдання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Вiн знає
Мощаницю, знає людей з неї. Колись навiть купив у одного мощаницького
дядька корову. Дивний свiт для Матвiя настав. Незрозумiлий. Вiн знав свою
силу i вагу i вперто, смiливо йшов вiд перемоги до перемоги. Але настають
часи, що вимагають iнших сил i iнших борцiв. Матвiй розумiє це, але не чує
бiльше сили вступити в лави нових змагунiв. Вiн починає розумiти, що
змагання тепер не за землю, ту, яку вiн десятини сточував та тiсний
родинний вузол в'язав, а за право влади над тiєю землею. Вiн поволi
починає розумiти, що й вiн не був паном своїх мрiй, а був вiн лиш
знаряддям якихось вищих вiд нього сил, якi щойно тепер зводять жорстоку
боротьбу за втримання влади над ним. А що ж вiн? Невже вiн чесний,
справедливий працiвник, що рiс, як росте дерево знизу доверху, не має сили
озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має вiн тiєї сили. Вiн не
має змоги вiдорватися вiд скиби, з якою цiлинне зрiсся. I тому ходить вiн
тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
За пару днiв прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з
Володьком раненько. Дзвiнкий лiтнiй ранок. Тиша. Сходить потужне сонце.
Лiс жолобецький спiває небуденну пiсню, хоч вiчно одну i вiчно незмiнну,
їдуть долиною над рiчкою. Над рiвною зеленню лугiв вигойдується туман.
Зрiдка вилiтають з молодого очерету чайки, попадають пiд зливу раннього
промiння i там виблискують срiблом своєї барви. Якi вони вперто
неспокiйнi. Скiльки настирливостi. Хижi їх голоси скаржаться i плачуть
сердитим плачем.
За цiлу дорогу мало зустрiчають людей. Не видно революцiї. Здається,
вiдгула вiйна, вернувся мир, спокiй. Он на лiвому схилi долини хвилюється
пшениця жолобецького пана. Мiж нею цвiтуть волошки i червонi маки. На лузi
та очеретi цвiте дика коситинь. Спокiй.
Коло млина, як звичайно, завiзники. Сидять на сонцi селяни, курять,
регочуть i очiкують своєї черги. Знаходяться такi, що знають Матвiя.
- Ааа, дайбо здоров'я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвiю?
- Та звичайно. Доброго тепер не жди.
Матвiй з Володьком зносять мiшки, важать їх. Завiз великий i зараз
змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на нiч. Ось тiльки пiдживляться
конi, й назад. Володько поїде, а Матвiй залишається.
Поки пiдкормлюються конi, Володько йде оглянути млин i став. Дещо
нагадує йому Лебедщину, але тут став значно бiльший, глибший. Стависько
також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно i зграї рибок. Над
ставом крутяться i кигикають чайки. Володько сiдає на самому краєчку
дерев'яної запруди i вдивляється в прозору воду. Онде лiзе рачок. Так
давно не бачив цих цiкавих тваринок. Йому приємно сидiти так на сонцi i
бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика рiзниця мiж
теперiшнiм i колишнiм. Як неймовiрно далеко пiшло життя наперед. За цей
час вiдбулася вiйна, почалася революцiя. Мiняються влади. Змагає до
самостiйностi його пробуджена країна i от-от здобуде цю самостiйнiсть.
Вона вже вважається самостiйною i Володько її громадянин. Вiн уже це
розумiє i йому навiть приємно це розумiти. У нього вливається якась
частинка гордостi вiд того розумiння. Цей млин, цi люди, цей став - все,
все навкруги це Україна, i навiть отой рачок у ставу, це вже багатство
України. Як радiсно, як приємно. I дарма, що он тi селяни так мало
почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В
них немає такого радiсного, приємного чуття.
Матвiй покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким чином виникли в
нього такi думки. Все це навiяв спогад дитинства. Вiн зiрвався i пiшов до
батька.
- Ну, так поїдеш до дому,- сказав той. - А завтра рано приїжджай.
Володько вiдчiплює опалку, гнуздає конi. О, ви, мої добрi конi, думає
вiн. Гладить блискучу пружну шию карої. Вона дивиться на Володька добрим
байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нiчому, їм обом байдуже. Вони
пройшли вiйну, пережили дуже багато. Зазнали цi тварини всячини, i коли б
не купив їх Матвiй, їх костi напевно валялися би по ярах разом з тими,
яких цiлi стоси отут валяються та свiдчать про прикрi часи. Добрi, щирi,
спокiйнi тварини.
Володько любить свої конi. Нема причини їх не любити. Вiн сiдає на вiз
i iде. Шкода гонити конi, а часу досить. Коло хуторiв Ляхiвцi доганяє двох
гайдамакiв. Вiн вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер,
невiдомо звiдки, вони тут взялися.
- Стой! - рiзко гукає один з них.- Куда єдєш, маладой человек?
Володько зупиняє конi й пояснює.
- Харашо! Так i нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мiтька! - звернувся вiн
до свого товариша.
Володько перечити не бажає. Пiдвезти їх не така бiда. Гайдамаки щось
там лаються, що мало соломи на вiз намощено. Володько пояснює, що вiн з
млина iде. Одвiз мiшки, тому не мiг набирати бiльше соломи.
Гаразд, їдуть далi. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють
по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них дiло.
Перед Жолобками один з гайдамакiв звертається до Володька:
- Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошадi iмєєш
харошiє. А что, анi казьонния?
Володько чує i знає, до чого той провадить, але мовчить i не
оглядається. "Казьонниє"! Тодi коли вони сновигали по полях, грузли в
снiгових заметах, гибли, мов мухи в осенi...
Не бiйсь... Тодi вiн один з другим не бачив, що то "казьонниє". Вйо! I
Володько чомусь злiсно хльоскає по конях батогом, нiби тi щось виннi.
- Не можу я вас везти сьогоднi до Крем'янця,- раптом смiло озвався
Володько... Гайдамака пiдняв голову.
- А почему?
- Бо не можу!
- Ето не аргумент... Павєзьош... Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми i
лошадi твої канфiскуєм... Ета казьонниє.
Володько далi насуплено мовчить. Що казати. Вiн дуже добре розумiє тих
нахабних i дурних парубкiв, може, зi сусiднього села, якi живуть скорше
iнстинктом, нiж розумом. А раз мають револьвери при боцi, що їм тодi на
перешкодi дещо поглумитися над безборонним.
I ще змiцнився Володько у запозиченому вiд батька переконаннi, що нiхто
тепер, по вiйнi, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново
взятися за працю. I хто би то не був, чи ось цi гайдамаки, чи большевики,
всi вони однаковi вороги порядку i справедливостi, бо всi вони хочуть ще
бенкету, революцiї, хочуть пожити, бо нащо "стiльки-то рокiв кров
проливав". I всi вони найбiльшi вороги тих, що працюють та щось мають.
Революцiя, права чи лiва, перш усього лягає тягарем на господарiв. Тi
дадуть, що мають, i кожний, хто не прийде, не скаже "на", тiльки "дай". Це
селянське пересвiдчення знає Володько i тому подiляє байдужiсть своїх
сусiдiв до всiх. "Еее, всi вони однаковi!"
Але Володько, як син землi, може бути iншим захоплений. Цього
захоплення поки що не подiляють нi Стратон, нi Iван, анi навiть рiдний
батько. Воно має свiй грунт не на землi, а в душi. Вiн прочитав уже
Кащенка. Вiн вивчив Шевченка. Вiн знає, що були колись Сiч, Запорiжжя,
вiльнiсть. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з
чубатими козаками, з днiпровими порогами, зi степами широкими. То була
Україна. Так. Це Україна, його батькiвщина, дивна й незнана земля, що має
два обличчя. Одно чорне, з потом працi, друге радiсне, усмiхнене, рожеве,
як барва рожi, зрошеної росою. I це приваблює Володька. I за це вiн хоче
битися i звести до бою батька, сусiдiв - чорних, зачовганих працею
чоловiкiв... Володьку! Ти смiшний.
Конi бiжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять i курять. Виїжджають з
долини на пригiрок.
Їдуть вулицею. Пiд'їжджають до кращої бiльшої хати.
- Стiй! - чує Володько. Оглядається.- Стiй тут. Пiдем снiдати. Хто тут
живе?
- Дяк,вiдповiдає Володько i зупиняє конi.
- Прекрасно! Он i дякiвни тiп-топ виглядають. Стiй i чекай на нас.
Зiскочили i побiгли на подвiр'я. Володько сидить на возi. Конi стоять i
помахують хвостчми. На них падають гедзи i тнуть. Гайдамаки сховалися в
сiнях, звiдки одразу чути гармидер. По деякому часi вибiгла струнка i
гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дякiвна. Вона
усмiхається. Володько дивиться на неї з-пiд лоба.
- Чого ти такий сердитий? - питає дякiвна. Володько сказав, чого.
- Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собi i все... Знають вони, де
ти живеш?
А Володько й сам уже думав над цим. Тепер мiркує лиш, як його краще
"чкурнути". Дякiвна допомогла. Пiшла до хати i, коли гайдамаки поїдали
яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далi
смикнув по конях батюгою i тiльки хмара куряви знялася за ним.
Другого ранку Володько був у Кордишевi й усе оповiв батьковi. Той
зазначив, що тепер не дасться вдержати цi конi.
I його слова справдились. Через кiлька днiв до Тилявки прийшов вiддiл
нiмцiв. Виявилося, що це той самий вiддiл, що так особливо розквитувався з
Мошаницею. Зi собою мали вони ще багато мощаницької здобичi. В однiм
добрiм мощаницькiм возi зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось,
чим би можна того воза замiнити. В Матвiя стоїть на подвiр'ю добрий
"казьонний" вiз. Побачили його i без слова замiняли на мощаницького. Та на
цiм не кiнець. Володько привiв саме з пашi конi. Нiмцям сподобались
вони... Оглянули, вiдв'язали кару кобилу, шось гергочуть i ведуть геть.
Цiла Матвiєва родина в лемент, але це мало впливає на нiмцiв. Володьковi
сльози стоять на очах. Нiмець вивiв кобилу на шлях, веде за повiд. За ним
ступає розгублений Матвiй, а за Матвiєм Володько. Вони не хочуть вiрити,
що той чужий чоловiк забере їм їх власну коняку. Вони йдуть i на щось
надiються. А може... А може, вiн таки змилосердиться...
- Пане! - просить Матвiй.- Не берiть менi її. Я не буду мати чим робити
в полi.
Який вiн дивний, той Матвiй. Це ж все одно коли б вiн благав отой
камiнь, щоби вiн зiрвався i летiв птахом.
Але Матвiй все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовiрне.
Коли дiйшли аж до церкви, Матвiй виймає з кишенi свого пуляреса, видобуває
з нього "катеринку".
- Пан! Гей, пан! - кличе Матвiй i пiдходить аж до самою нiмця. Той
оглядається, Матвiй тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного,
але, пройшовши крокiв десять, зупиняється. Володько бачить це, i в його
душi острах та надiя. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце
ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби i вiдбивається. Ось вона
зводить високо голову, випростує пружнi шпичастi вуха.
Нiмець протягає руку i бере в Матвiя сотку. Натомiсть передає Матвiєвi
повiд Карої. Володько пiдстрибує.
- На! - гукає Матвiй. Володько пiдскакує, миттю злiтає на кобилу i з
копита пускається в чвал. Матвiй суворий i сердитий поволi йде вулицею.
Вiн мiркує. У нього вже виникло тверде рiшення продати тi конi. Не мине їх
революцiя.
А нiмець пiшов собi далi.
Ще через кiлька днiв прибули до Матвiя купцi. Сторгувалися i забрали
кару i Киргиза за три тисячi й сто карбованцiв. Половину "миколаївками",
половину "хвартушками" та "осиковатими". На цих останнiх герби й атрибути
Української Держави. Але нi Матвiй, нi Володько не виявляють з того
великої втiхи. Не чуються вони в своїй державi. Хтось, десь невiдомий
править тiєю державою, з якої тiльки i є, що тi "осиковатi" знаки
державної скарбницi.
Наближаються жнива. Матвiй купує новi конi, звичайнi селянськi коники -
сiра кобила, карий кiнь i в добавок до того, купує великого, молодого, але
дуже занедбаного коростявого шпака.
Перед самими жнивами сталася подiя, що лишила Володьковi глибокий слiд.
Одного дня з Дерманя прибуло кiлька молодих жiнок. Мiж ними дядькова
Єлисеєва Палажка i молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше,
вiдколи затихла вiйна. Кличуть також Катерину i Володька.
Володько на такi справи перший. Мандри, вiдвiдини незнайомих мiсць...
Iти широким шляхом, полями, лiсами, селами... Звiльнитися трохи вiд
турботи i гризот щоденних... Думати над долею рiдного краю i любуватися
його чарiвною красою - на це Володько перший. I мати не проти цього:
- Бувало, дiтоньки, й сама ходила... Десяток разiв, милi мої, iшла
вiдвiдати святе мiсце, де сама Мати Божа на камiнь ступила i лишила вiчний
слiд.
Ще звечора палахкотить у челюстях печi вогонь. Печуть коржi i смажать
м'ясо. На другий день раненько - ще сонце не винеслося з-за жолобецького
лiсу - вiдхiд. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв'язував на
палицi, а йде босонiж.
Пражить сонце. Направо й налiво поля мов застиглi золотi озера. От-от
пiдкладай косу, серп i вали дорiдне жниво.
Їдуть через Крем'янець. У мiстi тихо, чисто. Коло будинкiв полiцiйної
управи вартовий у шоломi. Нiмець. Стоїть i насуплено дивиться. Дивнi,
суворi люди. Нема в них усмiшки.
Перейшли Широкою i звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої
"уєздной касси" Володько зупиняється. Вдивляється в напис "Повiтова
скарбниця" i над цим тризуб. Приємно. Нiщо iнше не вказує, що це
українське мiсто, хай хоч що-небудь.
Далi на гору. Звiдтiль видно цiле мiсто. Бiлi, великi будови лiцею,
собор, монастир. Сади розкидалися по взгiр'ю. Гора Бона нагадує забутий,
врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади i знов села.
Велична земле моя, радiсть моя! Благословляю красу й ширiнь твою i люд
правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, i над твоєю долею засяє
ясна зоря свободи. Ще крок, ще тiльки один крок... I чудесна, споююча,
свята свобода розгорне золотi свої крила над цими селами, садами, полями.
Як неймовiрно радiсно. Володько забуває все те, що було недавно. До
нього вертається його божок, божок цiкавостi, радостi, божок молодої сили.
Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кiлометри той Почаїв, але з гори
Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвiницi, що палахкотить у
соняшнiй зливi. Вона стоїть на чорнiй смузi лiсу, мов маяк на скелi
океану. Лiси, яри. Сходять мандрiвники вниз. Баня Почаєва ховається. Пiд
ногами мiняється грунт. Мiж гаями крейдянi поля, вбогi розбитi села,
виснаженi люди.
Слiд вiйни помiтно надто виразно. Рiвнина Iквй спорота здовж i поперек
окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де, на мiсцi
колишнiх сiл зводяться хатки; через непокритi стрiхи курить дим, голi дiти
вибiгають на дорогу.
- Дайте, тiточко, кусник хлiба! - протягають худi, мов патики,
рученята. Подорожнi скидають торби, виймають хлiб, дають. Урадуванi дiти
бiжать до своїх недокiнчених хат.
Дунаїв. Село, де всi мандрiвники вiдпочивають, полуднують; п'ють чисту,
мов лiд холодну, джерельну воду. Ще один перехiд в'юнкою сошею, через лiс
i вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Пiд нею завжди
вiдпочивали мандрiвники. Володько стiльки разiв чув про ту каплицю. Тепер
з неї лишився тiльки один фундамент. На її мiсцi поставили хрест, на якому
скарбонка для пожертв.
Цiле село розбите. Залишилося лиш кiлька хат i дерев'яна церква зi
збитою i похиленою на бiк банею.
Володько сидить на каменi в гуртi мандрiвникiв i думає. У ногах сiпає
бiль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над
минулим, теперiшнiм i будучим. Уявляється йому вiйна, що бушувала тут ще
недавно. Уявляються тi люди, що робили з цiєї землi руїну, билися, клалися
трупом, щоби все так нагло урвати i безславно зникнути.
Поїли, попили, вiдпочили, обдiлили жебрацьку дiтвору та калiк i далi.
Дiвчата веселi, смiються, жартують. Володьковi радiсно, але йому нiколи
смiятися. Його приневолює до поважностi надзвичайна хвилина. Зворушливе,
дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це вiйна.
I от тепер вiн ступає по тих мiсцях, де кожний камiнець кричить вiйною. По
дорозi валяються розбитi вiйськовi вози, рiзнi речi, набої. По полях
розсипанi ями вiд стрiлен, що рвались.
Почаївський лiс. Старi товстючi дерева.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119