А й
справдi, може б, того... Думав, думав, а одного дня каже до Настi:
- Спечи-но менi що на дорогу... Настя, розумiється, в лемент.
- А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б бiльше варила
головою - розумiла б...
- Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нiчого не
тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце на землi? Тут i
лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i свої люди, i могилки, а
що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I туди
грошi, i сюди грошi, що ти, їх на дорозi збираєш? Старий, старий! Як не на
мене - на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi - жеброта не дiти, сором мiж
люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на
що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою побачиш, нiж я
пiду в оту твою западенну кацапщину!
- Но, но, но! Розспiвалася! - каже Матвiй спокiйно, i чим бiльше вона
говорила, тим бiльше переконувався вiн, що їхати таки треба, що землi
шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов'язком.
- Ах,- казав вiн.- Думаєш, розкiш їздити. Не знаєш, що то людина
намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня - мужича!
А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча на
станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зiсталась
сама.
"ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ" _
Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дiд Юхим. Було
надвечiр. Заплакана Настя вешталася бiля печi. Володько i Хведот,
повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться пiд комином.
Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо з ним перебалакати, та не
застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, i при тому по її
змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки
слiз. З її мови старий довiдався про життя цiєї родини, хоча багато з того
знав вiн i до цього часу.
- Ну,- казав вiн...- Знаєш, Насте, воно, звiсно, не легко, але подумай
сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу
йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на пiвдень, на
Крем'янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим.
Але на Настю це мало впливає. Вона нiкуди не хоче, їй тут найкраще, а з
часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди.
Для Володька прихiд Юхима визначає цiлу подiю, нiколи не переставав
його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим
i нав'язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не було нiякої надiї. Але
дуже кортiло. У дiда такi приємнi, теплi, яснi очi, таке звичайне i
одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з
матiр'ю, Володько весь час iздалека позирав на нього, помiчав рiзнi
дрiбницi його одягу, його рухiв. I йому здавалось, що дiд Юхим також
цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запитає поглядом.
А потiм, коли скiнчив мову з матiр'ю, вiн цiлком перевiв увагу на
Володька.
- Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс... Бавишся з
Хведотом?
- Нi,вiдповiв одним словом Володько.
- О! А то ж чому?
- Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно, посмiхнувся, а
мати промовила:
- Деруться весь час... Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле
обличчя палає, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.
- То ти з нiким не бавишся? - питає далi дiд.
- Нi,- знов те саме i похитнув головою, а по хвильцi додав: - У
Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий... До розмови встрянула Настя:
- А, лазить усе. По лузi, по лiсi, дивиться, думає. Таке дивне
видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а виглядає нiби мудрець який.
Володькiв зiр упав на матiр, i нотка легкого докору торкнулась її
нiжного чуття. Їй стало нiяково, знiяковiв i Юхим.
- Чи дозволиш, Насте, взяти менi його з собою? - обережно запитав
старий. Вiн знає настрої Настi i не певний, чи та дозволить.
- Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд куди пускати. То ж
дивiться ж, якi в нього колiна.
Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього часу якось
того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась. Йому
хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи згоди матерi, вiн
запитав:
- Хiба я так далеко... дiйду?
- А ти хочеш? - запитав дiд.
- О! - вирвалось у нього.
Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку.
- Такий замурзаиий! - промовила i цим дала згоду йти з дiдом.
-Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела їх ах за причiлок,
де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною вверх. Було тихо. Земля
руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом,
вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом. Пiд ногами кашка й
чебрець видiляє свої пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомкає, не дивлячись
на вечiр, перепелиця.
У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичуває свою руку в
його теплiй долонi. Iшли повз "контору", де мешкав недавно Лiсовський, що
його звали "Конєшно". Тепер та будова стоїть пусткою, i Володько наважився
запитати:
- А куди вибрався Конєшно?
- Кажуть, до Верхова,- вiдповiдає дiд.
- А чого вiн вибрався? - питає далi Володько.
- То знаєш... Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди
й мусить iти.
- А хiба тут уже не треба побережника?
- Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лiсу не
оплачується стерегти...
- А кому цей лiс належить? - питає знов Володько.
- Одному багатому жидовi,- вiдповiдає Юхим.
- А де вiн, той жид? - цiкавиться далi Володько.
- В Острозi. Вiн там живе.
Питання чергується за питанням, Юхим на все вiдповiдає, Володьковi все
то дуже цiкаве, здається, вiн iде глибше в життя, перед ним вiдкриваються
новi простори.
У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки,
щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається,
як листя вдихає свiжiсть пiсля гарячого дня.
На хуторi Юхима безлiч нового. По-перше, самий хутiр - багатий та
просторий, велика, чиста хата з фiранками на вiкнах. Володька всi
привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн спав на широкiй лавi пiд
вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора вiн не мiг довго
заснути, щось ввижалося за вiкном, було трохи моторошно, пригадав собi
всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що їх колись чув у
млинi, уява розбурхалась, почав уявляти себе десь далеко у свiтi без
батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу
все покине i пiде далеко.
Що буде там робити? Вiн не знає. Свiт бачити, людей пiзнавати, новi
краї вивчати.
Увесь другий день вiд раннього ранку до пiзнього вечора Володько
занятий. Дiд Юхим усе з ним i з ним. То вони снiдають i при тому
розмовляють про Володькову науку читання й писання, то вони йдуть на
пасiку i дiд показує йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед. Оповiдає й
оповiдає, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То вони йдуть до
хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять
до Юхимової комiрки, де вiн самий мешкає. На стiнi в нього висить якийсь
цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це
той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано про
минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину.
Володько натомiсть оповiдає дiдовi про свої гри, забави, думи, як то
вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони
роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як поле мiряють, якi грошi з
мушлiв мають i хто з них найбагатший.
Господи, як багато цiкавої всячини, i дiд вiд того не надивується, а
Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм дiда, не знає, геть-чисто
забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i помагає йому крутили
медогонку, i носить щiльники, i замiтає повiтку. I нiкого їм при тому
бiльше не треба, нi Катерини, нi Клима, нi наймита Свирида, анi тих
дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину...
А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр, над
усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за лiсу нiч поволi
висуває шматок мiсяця, зорi там то там блимають, никнуть, то знов
з'являються, здається, йдуть одна за одною безмежною безоднею, нiби одна
одну ловлять iз зав'язаними очима.
Пройшли дорожиною на двi колiї, що веде з Мизоча до Лебедiв i далi до
Гiльча, минули придорожнi кущi грабини, що творять здовж дороги нiби
живоплiт, i подалися навпростець на лiс малою, зовсiм вузенькою, для
однiєї людини, стежинкою здовж широкого поля, засадженого цукровими
буряками, i доходять до долини. Тут обидва зупиняються, присiдають на
старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали. Тепер
ось Юхим оповiдає про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять, про
людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все
гаразд з того розумiє. Вiн задер догори своє округле, з ямочкою на
пiдборiддi, обличчя i весь слухає. А дiд говорить, брови його весь час
рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкидає набiк його тiнь.
А перед ними широка долина з порубом на протилежному схилi. Там ще
минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi свiчi, соснина. Тепер
там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день падає палюче сонце, а тому
тут так мiцно пахне живицею...
- Колись тiєю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та висохла. Вирубали
лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам пам'ятаю, як
усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр був сливе весь у лiсi.
Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось, та ще оцей
ось кущик на землi твого батька...
Ах, як шкода того лiсу i тiєї рiчки! Але нема на те ради.
А все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман. Там далi, де
зупинився лiс, що нагадує лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою
i враз закам'янiло, там стоїть невидимий, бородатий жрець i кадить. Його
дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi, широкi долонi,
пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи сили, пiдняти i понести у
безлiч цiлу землю.
Збиваючи росу, що обсiла широколисту натину бурякiв, плутаючись у
хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю та заячої гречки, що густо
покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони натхненнi,
їм радiсно. Назустрiч їм розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий
день сидить прив'язаний i тiльки на нiч вiдпускається. Вiн повний сили,
щастя i свободи, накидається на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить
радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi не думає
робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почувається в настрої Боска
по вiдношеннi до Володька.
I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони приходять до двору,
пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi також. Порається
лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чекає постiль i
сон.
Другий ранок - недiльний ранок. Про це знає все. Сонце недiльного ранку
сходить не так, як завжди, лiс стоїть бадьорiше, поле майорить, мов прапор
святочний, небо синє, таке синє, аж нiяково... Мов залiзнi гравюри, стоять
на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а
довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув свої рамена уздовж дорiжки на
схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу.
Пасiка нагадує забутий музичний iнструмент. Хтось ударив по його
струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться
з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою хрест i
бiлiє над зеленню прадавня дзвiниця.
Воздух насичений медовими випарами... По роздзявлених устах лев'ячих
пащек совгають своїми тяжкими задами джмелi з незграбними, набубнявiлими
лапами... Великий квадратовий шмат розцвiлої конюшини, що в нiй довго живе
нiчна роса, нагадує килим тонкої тканини, розстелений тут для якоїсь
урочистостi, а вiд нього похило, довгою стрiчкою до молодого дубняку,
тiкає нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок.
Чекайте! Зараз iз того темного дубового гаю, зi спiвами гiмнiв вийдуть
величнi люди у довгих, бiлих одягах. Вони пройдуть повiльно, урочистою
ходою нивою гречки i зупиняться на килимi конюшини. Дзвони литимуться
просто з небес, сонце спiватиме величне "Гльорiя"[7], тiнi хмарин, що
нечутно торкаються землi, торкнуться спiву, пiдхоплять його i вiднесуть,
вiднесуть.
Старий Юхим i малий Володько не йдуть цього ранку до церкви, їм це
зайво. Юхим стає iз сонцем, Володько спить мiцно i довго, а пiсля обидва
сходяться i йдуть. Не зупиняються, анi в саду на лавицi пiд широколистим,
волоським горiхом, анi в куренi бiля пасiки, а йдуть далi i далi в
найдальший кут саду, де стоять поодинокi сливи-хруставки з пообсиханими
верхами i де на розi бгiжа височить здоровенна, косата береза, вся
подовбана дiрками, бо з неї кожної весни сочать її цiнний сiк.
I тут просто у травi обидва сiдають. Довкруги бiлi ромашки i синi
дзвiночки. На них падає ранiшнє сонце. У старого на колiнах товста, у
шкiрянiй оправi, книга. Старий читає, малий слухає. Нi, то вже не про
Кощея Безсмертного i не про Iвана Царевича. Це дивна книга, Володько такої
ще не чув. У нiй про Бога, що ходив по землi, що говорив з людьми, що
карав чи милував, про людей, що творили чудеса... Володько мало з того
розумiє, дуже мало, але єдине, що вiн вичуває: є то продовження того ж
чудесного, що вiн чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний свiт. I як
добре, що дiд узяв його за руку i повiв туди у те iнше, не земне, царство.
У книзi говорилося: "Прийди i пий воду життя даром". Цiлющу воду. Ту саму,
що її пив Iван Царевич, коли його заворожила зла мачуха його коханої.
Казка. Ой, чи казка? Може, дiйснiсть? Може, життя? Володько ще цього не
знає, вiн лише вслухається у мову дiда, його голова пiднята, його очi
широко дивляться, його уста вiдкритi...
Три днi пробув Володько у дiда Юхима, у понедiлок його вiдвiз Клим
назад, їхали не впорожнi, на возi лежали якiсь клунки, а мiж тим видно
баньку, що в нiй був мед. Їхали довкруги до Мартинового хутора, пiсля
дорожиною, що веде до Дерманя, а далi знов повернули до Матвiєвого хутора.
Усi тi пакунки i та банька з медом лишилися разом з Володьком дома. Настя
була i щаслива i, якось десь далеко, в собi, нещаслива. Уже не раз дiд
Юхим пропонував Матвiєвi свою помiч, але Настя завжди перечила. На цей раз
не перечила. Може, тому, що була в тяжi, а може, i тому, що її мазун
Володько вернувся сяючим, нiби вiн переродився. У клунках була мука
пшенична, були крупи рiзнi, була дещиця сала. На хуторi повеселiшало.
Матвiя ще не було. Пару днiв була тiтчина Катерина, але вона вiдiйшла.
Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила "на пшеницю", "на
буряки", "на просо". Спiдниця її завжди високо пiдтикана, рукави завжди
закачанi, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зiлля, осот рiзний,
горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам, коням, їй тяжко
ходити, вона голосно сапає, Володько спостерiгає за нею здаля i все
мiркує, що це з його мамою сталося.
Василь iнодi, коли зiставався самий з Володьком та Хведотом, робив
"псiкуси". Ось вiн витягнув Володька на Горище хати i мало-мало не впустив
його вниз через дверцi у фацiятi даху. Довго тримав хлопця перевiшеного
через перекладину головою вниз - Господи, що за страхiття, як казала
Настя. Володько кричав кричма, на це навинулась мати, i Василевi
дiсталось. Геть-чисто спарила кропивою його сiданку. Але Василевi це не
перешкоджає далi щось таке видумати. Вони залiзли до матiрньої скринi,
дiстали сулiю слив'янки, половину з неї "видудлили", а пiсля обидва лежали
п'янi трупами. Василь i корiв не погнав пасти, i не чув, коли прийшла
мати. Настя знайшла його сонного в соломi, але це не спасло його вiд
прочухана. Володько, розумiється, дiстав також i свою порцiю ляпасiв, один
Хведот, що тим часом прогулявся по городi i знищив пiвгрядки
цибулi-сiянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду.
Але траплялось, що Василь з Володьком зробили i щось корисного. Так,
наприклад, одного разу, як тiльки Василь пригнав "з роси" корови, вони
пiшли обидва, за дозволом матерi, у заставську соснину i назбирали повний
горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собi ноги, бо
там багато тернини, шипшини i сухих шишок, але як смачно було споживати
вечором ягоди зi свiжою сметаною. Хведот так обмурзався чорницями, з
Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика, що
його намальовано у Василевiй книзi. I коли йому пiднiс Володько дзеркало,
щоб той побачив "свою пику", вiн так настрашився, що почав ревiти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
справдi, може б, того... Думав, думав, а одного дня каже до Настi:
- Спечи-но менi що на дорогу... Настя, розумiється, в лемент.
- А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б бiльше варила
головою - розумiла б...
- Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нiчого не
тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце на землi? Тут i
лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i свої люди, i могилки, а
що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I туди
грошi, i сюди грошi, що ти, їх на дорозi збираєш? Старий, старий! Як не на
мене - на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi - жеброта не дiти, сором мiж
люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на
що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою побачиш, нiж я
пiду в оту твою западенну кацапщину!
- Но, но, но! Розспiвалася! - каже Матвiй спокiйно, i чим бiльше вона
говорила, тим бiльше переконувався вiн, що їхати таки треба, що землi
шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов'язком.
- Ах,- казав вiн.- Думаєш, розкiш їздити. Не знаєш, що то людина
намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня - мужича!
А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча на
станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зiсталась
сама.
"ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ" _
Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дiд Юхим. Було
надвечiр. Заплакана Настя вешталася бiля печi. Володько i Хведот,
повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться пiд комином.
Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо з ним перебалакати, та не
застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, i при тому по її
змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки
слiз. З її мови старий довiдався про життя цiєї родини, хоча багато з того
знав вiн i до цього часу.
- Ну,- казав вiн...- Знаєш, Насте, воно, звiсно, не легко, але подумай
сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу
йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на пiвдень, на
Крем'янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим.
Але на Настю це мало впливає. Вона нiкуди не хоче, їй тут найкраще, а з
часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди.
Для Володька прихiд Юхима визначає цiлу подiю, нiколи не переставав
його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим
i нав'язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не було нiякої надiї. Але
дуже кортiло. У дiда такi приємнi, теплi, яснi очi, таке звичайне i
одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з
матiр'ю, Володько весь час iздалека позирав на нього, помiчав рiзнi
дрiбницi його одягу, його рухiв. I йому здавалось, що дiд Юхим також
цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запитає поглядом.
А потiм, коли скiнчив мову з матiр'ю, вiн цiлком перевiв увагу на
Володька.
- Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс... Бавишся з
Хведотом?
- Нi,вiдповiв одним словом Володько.
- О! А то ж чому?
- Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно, посмiхнувся, а
мати промовила:
- Деруться весь час... Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле
обличчя палає, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.
- То ти з нiким не бавишся? - питає далi дiд.
- Нi,- знов те саме i похитнув головою, а по хвильцi додав: - У
Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий... До розмови встрянула Настя:
- А, лазить усе. По лузi, по лiсi, дивиться, думає. Таке дивне
видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а виглядає нiби мудрець який.
Володькiв зiр упав на матiр, i нотка легкого докору торкнулась її
нiжного чуття. Їй стало нiяково, знiяковiв i Юхим.
- Чи дозволиш, Насте, взяти менi його з собою? - обережно запитав
старий. Вiн знає настрої Настi i не певний, чи та дозволить.
- Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд куди пускати. То ж
дивiться ж, якi в нього колiна.
Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього часу якось
того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась. Йому
хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи згоди матерi, вiн
запитав:
- Хiба я так далеко... дiйду?
- А ти хочеш? - запитав дiд.
- О! - вирвалось у нього.
Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку.
- Такий замурзаиий! - промовила i цим дала згоду йти з дiдом.
-Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела їх ах за причiлок,
де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною вверх. Було тихо. Земля
руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом,
вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом. Пiд ногами кашка й
чебрець видiляє свої пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомкає, не дивлячись
на вечiр, перепелиця.
У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичуває свою руку в
його теплiй долонi. Iшли повз "контору", де мешкав недавно Лiсовський, що
його звали "Конєшно". Тепер та будова стоїть пусткою, i Володько наважився
запитати:
- А куди вибрався Конєшно?
- Кажуть, до Верхова,- вiдповiдає дiд.
- А чого вiн вибрався? - питає далi Володько.
- То знаєш... Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди
й мусить iти.
- А хiба тут уже не треба побережника?
- Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лiсу не
оплачується стерегти...
- А кому цей лiс належить? - питає знов Володько.
- Одному багатому жидовi,- вiдповiдає Юхим.
- А де вiн, той жид? - цiкавиться далi Володько.
- В Острозi. Вiн там живе.
Питання чергується за питанням, Юхим на все вiдповiдає, Володьковi все
то дуже цiкаве, здається, вiн iде глибше в життя, перед ним вiдкриваються
новi простори.
У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки,
щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається,
як листя вдихає свiжiсть пiсля гарячого дня.
На хуторi Юхима безлiч нового. По-перше, самий хутiр - багатий та
просторий, велика, чиста хата з фiранками на вiкнах. Володька всi
привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн спав на широкiй лавi пiд
вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора вiн не мiг довго
заснути, щось ввижалося за вiкном, було трохи моторошно, пригадав собi
всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що їх колись чув у
млинi, уява розбурхалась, почав уявляти себе десь далеко у свiтi без
батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу
все покине i пiде далеко.
Що буде там робити? Вiн не знає. Свiт бачити, людей пiзнавати, новi
краї вивчати.
Увесь другий день вiд раннього ранку до пiзнього вечора Володько
занятий. Дiд Юхим усе з ним i з ним. То вони снiдають i при тому
розмовляють про Володькову науку читання й писання, то вони йдуть на
пасiку i дiд показує йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед. Оповiдає й
оповiдає, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То вони йдуть до
хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять
до Юхимової комiрки, де вiн самий мешкає. На стiнi в нього висить якийсь
цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це
той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано про
минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину.
Володько натомiсть оповiдає дiдовi про свої гри, забави, думи, як то
вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони
роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як поле мiряють, якi грошi з
мушлiв мають i хто з них найбагатший.
Господи, як багато цiкавої всячини, i дiд вiд того не надивується, а
Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм дiда, не знає, геть-чисто
забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i помагає йому крутили
медогонку, i носить щiльники, i замiтає повiтку. I нiкого їм при тому
бiльше не треба, нi Катерини, нi Клима, нi наймита Свирида, анi тих
дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину...
А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр, над
усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за лiсу нiч поволi
висуває шматок мiсяця, зорi там то там блимають, никнуть, то знов
з'являються, здається, йдуть одна за одною безмежною безоднею, нiби одна
одну ловлять iз зав'язаними очима.
Пройшли дорожиною на двi колiї, що веде з Мизоча до Лебедiв i далi до
Гiльча, минули придорожнi кущi грабини, що творять здовж дороги нiби
живоплiт, i подалися навпростець на лiс малою, зовсiм вузенькою, для
однiєї людини, стежинкою здовж широкого поля, засадженого цукровими
буряками, i доходять до долини. Тут обидва зупиняються, присiдають на
старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали. Тепер
ось Юхим оповiдає про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять, про
людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все
гаразд з того розумiє. Вiн задер догори своє округле, з ямочкою на
пiдборiддi, обличчя i весь слухає. А дiд говорить, брови його весь час
рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкидає набiк його тiнь.
А перед ними широка долина з порубом на протилежному схилi. Там ще
минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi свiчi, соснина. Тепер
там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день падає палюче сонце, а тому
тут так мiцно пахне живицею...
- Колись тiєю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та висохла. Вирубали
лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам пам'ятаю, як
усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр був сливе весь у лiсi.
Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось, та ще оцей
ось кущик на землi твого батька...
Ах, як шкода того лiсу i тiєї рiчки! Але нема на те ради.
А все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман. Там далi, де
зупинився лiс, що нагадує лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою
i враз закам'янiло, там стоїть невидимий, бородатий жрець i кадить. Його
дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi, широкi долонi,
пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи сили, пiдняти i понести у
безлiч цiлу землю.
Збиваючи росу, що обсiла широколисту натину бурякiв, плутаючись у
хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю та заячої гречки, що густо
покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони натхненнi,
їм радiсно. Назустрiч їм розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий
день сидить прив'язаний i тiльки на нiч вiдпускається. Вiн повний сили,
щастя i свободи, накидається на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить
радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi не думає
робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почувається в настрої Боска
по вiдношеннi до Володька.
I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони приходять до двору,
пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi також. Порається
лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чекає постiль i
сон.
Другий ранок - недiльний ранок. Про це знає все. Сонце недiльного ранку
сходить не так, як завжди, лiс стоїть бадьорiше, поле майорить, мов прапор
святочний, небо синє, таке синє, аж нiяково... Мов залiзнi гравюри, стоять
на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а
довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув свої рамена уздовж дорiжки на
схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу.
Пасiка нагадує забутий музичний iнструмент. Хтось ударив по його
струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться
з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою хрест i
бiлiє над зеленню прадавня дзвiниця.
Воздух насичений медовими випарами... По роздзявлених устах лев'ячих
пащек совгають своїми тяжкими задами джмелi з незграбними, набубнявiлими
лапами... Великий квадратовий шмат розцвiлої конюшини, що в нiй довго живе
нiчна роса, нагадує килим тонкої тканини, розстелений тут для якоїсь
урочистостi, а вiд нього похило, довгою стрiчкою до молодого дубняку,
тiкає нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок.
Чекайте! Зараз iз того темного дубового гаю, зi спiвами гiмнiв вийдуть
величнi люди у довгих, бiлих одягах. Вони пройдуть повiльно, урочистою
ходою нивою гречки i зупиняться на килимi конюшини. Дзвони литимуться
просто з небес, сонце спiватиме величне "Гльорiя"[7], тiнi хмарин, що
нечутно торкаються землi, торкнуться спiву, пiдхоплять його i вiднесуть,
вiднесуть.
Старий Юхим i малий Володько не йдуть цього ранку до церкви, їм це
зайво. Юхим стає iз сонцем, Володько спить мiцно i довго, а пiсля обидва
сходяться i йдуть. Не зупиняються, анi в саду на лавицi пiд широколистим,
волоським горiхом, анi в куренi бiля пасiки, а йдуть далi i далi в
найдальший кут саду, де стоять поодинокi сливи-хруставки з пообсиханими
верхами i де на розi бгiжа височить здоровенна, косата береза, вся
подовбана дiрками, бо з неї кожної весни сочать її цiнний сiк.
I тут просто у травi обидва сiдають. Довкруги бiлi ромашки i синi
дзвiночки. На них падає ранiшнє сонце. У старого на колiнах товста, у
шкiрянiй оправi, книга. Старий читає, малий слухає. Нi, то вже не про
Кощея Безсмертного i не про Iвана Царевича. Це дивна книга, Володько такої
ще не чув. У нiй про Бога, що ходив по землi, що говорив з людьми, що
карав чи милував, про людей, що творили чудеса... Володько мало з того
розумiє, дуже мало, але єдине, що вiн вичуває: є то продовження того ж
чудесного, що вiн чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний свiт. I як
добре, що дiд узяв його за руку i повiв туди у те iнше, не земне, царство.
У книзi говорилося: "Прийди i пий воду життя даром". Цiлющу воду. Ту саму,
що її пив Iван Царевич, коли його заворожила зла мачуха його коханої.
Казка. Ой, чи казка? Може, дiйснiсть? Може, життя? Володько ще цього не
знає, вiн лише вслухається у мову дiда, його голова пiднята, його очi
широко дивляться, його уста вiдкритi...
Три днi пробув Володько у дiда Юхима, у понедiлок його вiдвiз Клим
назад, їхали не впорожнi, на возi лежали якiсь клунки, а мiж тим видно
баньку, що в нiй був мед. Їхали довкруги до Мартинового хутора, пiсля
дорожиною, що веде до Дерманя, а далi знов повернули до Матвiєвого хутора.
Усi тi пакунки i та банька з медом лишилися разом з Володьком дома. Настя
була i щаслива i, якось десь далеко, в собi, нещаслива. Уже не раз дiд
Юхим пропонував Матвiєвi свою помiч, але Настя завжди перечила. На цей раз
не перечила. Може, тому, що була в тяжi, а може, i тому, що її мазун
Володько вернувся сяючим, нiби вiн переродився. У клунках була мука
пшенична, були крупи рiзнi, була дещиця сала. На хуторi повеселiшало.
Матвiя ще не було. Пару днiв була тiтчина Катерина, але вона вiдiйшла.
Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила "на пшеницю", "на
буряки", "на просо". Спiдниця її завжди високо пiдтикана, рукави завжди
закачанi, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зiлля, осот рiзний,
горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам, коням, їй тяжко
ходити, вона голосно сапає, Володько спостерiгає за нею здаля i все
мiркує, що це з його мамою сталося.
Василь iнодi, коли зiставався самий з Володьком та Хведотом, робив
"псiкуси". Ось вiн витягнув Володька на Горище хати i мало-мало не впустив
його вниз через дверцi у фацiятi даху. Довго тримав хлопця перевiшеного
через перекладину головою вниз - Господи, що за страхiття, як казала
Настя. Володько кричав кричма, на це навинулась мати, i Василевi
дiсталось. Геть-чисто спарила кропивою його сiданку. Але Василевi це не
перешкоджає далi щось таке видумати. Вони залiзли до матiрньої скринi,
дiстали сулiю слив'янки, половину з неї "видудлили", а пiсля обидва лежали
п'янi трупами. Василь i корiв не погнав пасти, i не чув, коли прийшла
мати. Настя знайшла його сонного в соломi, але це не спасло його вiд
прочухана. Володько, розумiється, дiстав також i свою порцiю ляпасiв, один
Хведот, що тим часом прогулявся по городi i знищив пiвгрядки
цибулi-сiянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду.
Але траплялось, що Василь з Володьком зробили i щось корисного. Так,
наприклад, одного разу, як тiльки Василь пригнав "з роси" корови, вони
пiшли обидва, за дозволом матерi, у заставську соснину i назбирали повний
горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собi ноги, бо
там багато тернини, шипшини i сухих шишок, але як смачно було споживати
вечором ягоди зi свiжою сметаною. Хведот так обмурзався чорницями, з
Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика, що
його намальовано у Василевiй книзi. I коли йому пiднiс Володько дзеркало,
щоб той побачив "свою пику", вiн так настрашився, що почав ревiти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119