Володько слухає з натхненням промову священика. Вiй уявляє собi ту
твердиню такою, як та у Дубнi, яку здобув колись зi своїми козаками
хоробрий Тарас Бульба.
У скорiм часi з'явилися у школi великi барвистi картини з написом "Бой
рускiх под Перемишлем". Володько ще бiльше переконався в хоробростi
рускiх. На картинi купа москалiв, якi буревiєм, майже один другому по
головах, мчать у "штикову атаку". Лиця їх суворi, сильнi. На плечах гора
вояцького знаряддя. Напроти них в купi, де намальована потрощена гармата i
забитий ворожий кiнь, в неладi втiкають австрiяки. Рускi колють ворогiв
"штиками", з боку наскочили козаки, якi сiчуть їх шаблями, мов капусту.
Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про хороброго донського
козака Кузьму Крючкова. Сам вiсiмнадцять нiмцiв забив. Коли напали на
нього проклятi нехристи,
Кузьма Крючков сiк їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кiннотник.
Хоробро вiдбиваючись вiд ударiв, козак колов ворогiв списом. Не стало
списа, козак стрiляв. Шiстнадцять ран дiстав могутнiй герой, але ворогiв
знищив.
У "госпiталi", де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всi хочуть
побачити неймовiрного козака. Сама цариця довiдалась про чини хороброго i
забажала його вiдвiдати та обдарувати подарунками. Козак дiстав з рук
царицi святу iкону i портрет царя з власноручним пiдписом. Коли цариця
запитала, якi вiн має ще бажання, козак вiдповiв: "Скорей на фронт, чтоби
умєрєть за вєру, царя i атєчество".
Читали цi книжечки у школi, читали по хатах. Жiнки слухали i жахалися,
чоловiки клiпали очима i довго розмахували руками, вихвалюючи такого
надзвичайного козака. Навiть Матвiй зворушився, але чомусь у нього
вирвалось: "еее, може, такого козака зовсiм i не було"...
Володько аж гнiвався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так
докладно написано. I станиця, де родився, i iм'я його батька та матерi. Як
би то так дурили...
- Дурять,не згоджувався батько.- Багато дурять. Он у японську вiйну
тiльки й писали, що "нашi" б'ють, нашi беруть в полон, нашi наступають, а
що вийшло... А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити... От
воно...
Такi розумування батька Володьковi не зовсiм до вподоби, хоч вiн проти
них не може нiчого сказати. Може, й так... Хто його знає... Вiйна - рiч не
проста, раз там стiльки людей убивають.
Ще перед Рiздвом прийшла звiстка, "що Кузьмiв зять Василь поляг у
первих боях". Також дуже прикрi вiдомостi про Єлисеєвого Василя. Матвiй
навмисне їздив до Дерманя i те, що почув, було дуже сумне. Хто його знає,
чи жиє. Пiшов у бої пiд Варшаву i не вiдомо, де подiвся. Про Хомового
Мирона було "звєсно", що "впав". Пiд Варшавою у атацi вiд нiмецького
"штика" погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власнi очi
це бачив. А про Василя невiдомо нiчого. Чи погиб, чи в полон попав. Це
було нiби в лiсi, так десь над ранок. Кажуть, нiмцi несподiвано напали.
Сiм лав скосили кулеметами, але вони йшли без кiнця. Василь нiби
знаходився у "зводi", який пiшов у протинаступ. Це було на взлiссi, i
нiмцi оточили їх. Василь нiби сховався у дуплявiй липi, але невiдомо, що
далi, бо вiд того "зводу" осталося тiльки двоє людей.
Володько нiколи не плакав, але, слухаючи оповiдання про Василя, не мiг
стримати слiз. Йому було надзвичайно шкода
Василя. Вiн виразно уявляв собi його в бою, де "свищуть кулi, рвуться
снаряди". Навколо купи мертвих, а мiж ними, певно, i Василь. Той, який
колись найбiльше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцьковi вдарив
кiнь у око, казав: "Ну, все було б добре, тiльки кепсько, що так знiвечило
нашого Володика. Ти мiй маленький цвяшечок"...
Володько добре пам'ятає цi слова. О, вiн їх нiколи не забуде... Нi, нi!
I Мирон упав. Шкода i цього. Колись мало не бився з батьком за гнiй,
але то було колись. А тепер... Боже... А таки здоровило був... Рудуватий,
мiцний карк зi срiбними волосинками. Великий хвалько... Але все-таки, як
писав колись Василь: "на одной кроватi спадi, вмєстє за родiной дальокой
тужiлi". Дивно, що за "родiной тужiлi", нiби Саратов їм не "родiна", нiби
то не за неї цiлу, велику, безмежну вмирати йшли.
Сам Хома почув вiстку, мовчки пiдняв правий кулак i витер очi. А лiвою
шапку зняв. Пiсля за великого морозу конi запрiг i п'ятдесят верстов до
Дерманя поїхав, щоб з "очевидцем", як було дiлр, поговорити. Очевидець
Кулешник, однорiчник Мирона, i оповiв усе, що знав про нiмця, про "штика",
про кров, що ротом i носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад i
голова його посивiла подвiйно.
А про Василя нiяких чуток. Навiть Кулешник нiчого не знав. Знав, що
первий "звод" пiшов у контратаку, а що далi? Хто може сказати. То ж,
чуєте, вiйна.
Одарка всi ночi проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий,
розумний. Люди його любили i вiн людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та
ще й до нiмцiв. Чому якраз до нiмцiв, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий
народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привiтливого з
синiми ясними очима хлопця, який навiть нiкого поганим словом не назвав,
худобини не образив.
Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навiть ввижатися. Боялася
у темнотi сама лишитись. Ввижався їй обвiшаний торбами, як жебрак,
обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так i чула це слово. Ти родила
мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!...
А Єлисей недiльними ранками старого дiдового, у шкiряних полiтурках,
"Канонiка" до рук брав i тремтячим протяжним голосом акафист Iсусу
Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудiй бородi спадають.
Давав i на молебен, але хто знає, чи живий. Навiть не знаєш, чи записувати
в "Грамотку", чи нi. Сестра Палажка вiд плачу червонi очi мала, чорнi
одяги носила. Пiсля очi розболiлися i мусiла звернутися до лiкаря.
- Останнiй раз, люди мої, бачила в Здовбуновi,- оповiдає крiзь сльози
Одарка.- Перед Рiздвом пише вiн, наш голубчик: "любi i дорогiї мої папаша
i мамаша. Наше ученiє уже скiнчилося i ми, такого-то й такого числа,
будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то
зобачимося".
Як же не поїхати. Напекла я, що могла - мазуркiв на маслi, курочку (тут
Одарка сякає у запаску носа i витирає очi). Боже, Боже! Взяла, чуєте,
ковбаси, шинки, запрiг старий конi i нас троє - "вiн", я та Палажка,
виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що свiта
не видно. Дорогу замiтає, свище, реве... Конята ледве-ледве тюпкають.
Приїхали ми туди... А на станцiї москалiв... Господи! Анi стати нема
мiсця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А "їх" там сердешних повнiсiнько
понабивано. Однi туди, а другi назад. Тяжко ранених везуть... Ох, що я там
надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А надворi аж пече мороз. Москалi
їдуть, руками вимахують - прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий
тупцяє валянками по морозi. Людей, як i ми, з усiх сiл понаїздило. Матерi
падають.
I що то там за "позiцiя", i нащо та, чуєте, вiйна? I нащо там того
народу стiльки - тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.
Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151-й полк їхатиме. Чекаємо, день
тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають... Боже мiй милий! Вечiр
приходить, нiч, а його нема. Нема та й нема. А я цiлiсiнький день рiсочки
в устах не мала, i не кортить нiчого... Навiть забула, що їсти тра... Все
очiкую, все жду. Цiлiсiньку нiч в товкотнi, в тiснотi на зачовганiй
пiдлозi просовались. Свiтає, день... А його нема... А що, як вони вже
проїхали? А може, в дорозi задержались. Хто його знає. Старий все
розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде i 151-й. Але коли. Ми вже й
стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смертi чекала б
на нього, хай краще вмерти, анiж не бачити.
Ждемо ще день. Вечорiє. Старий турбується за конi. Овес вийшов, сiно
вийшло. Ще померзнуть на морозi. Почав вiн розпитувати скрiзь у вищого
начальства, кондукторам у руку - тому карбованець, тому два... Кажуть
почекати ще i перевели нас до якоїсь теплiшої хати, а конi також десь там
пiд накриття затягнули.
Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: "Ваше високоблагородiє!
Скажiть, прошу вас, чи буде сьогоднi 151-й полк їхати".- Та три рублi йому
в руку тикнув. Взяв той три рублi i десь побiг. Каже, зачекайте. Побiг,
думаємо, i три рублi побiгли, але нi... Видно, якась чесна людина (хай
йому Бог дасть здоров'я)... Вернувся i каже: "151-й полк скоро приїде. Вiн
мав приїхати ще вчера, але через сильнi навали глибоких снiгiв спiзнився".
О-о-о, вирвалось у мене. Хвала тобi. Боже! А холод, аж до кiсток
допiкає. Але вже не йдемо до ждальнi. Вже стоїмо i цiпнемо на перонi.
Старий десь окропу роздобув i ми з Палажкою трохи цукрованої води випили.
Стало дещо теплiше.
А поїзд за поїздом, поїзд за поїздом - все сунуть i сунуть. Деякi
зупиняються, iншi їдуть не зупинившися. Все обснiженi такi. Видно, в полях
метелиця.
Коли смеркло, приїхав довгечий, облiплений снiгом поїзд. Паровик
шипить, прискає парою. Дивимось - висипають москалики... Озираюся
навкруги, чи не узрiю i "його". Нi. Не видно. Питаємо одного, чи це не
151-й полк? - "Так, так, мамо! Це вiн..." Боже мiй! Я пiдскочила, як на
огнi, i оглянулася. О, сину мiй... (Тут Одарка уриває оповiдання. Сльози
не дають можливостi говорити)... О, кажу, сину мiй! I... бiльше... не
могла, чуєте, нiчого вимовити. У горлi голосу не стало, язик занiмiв... Ми
всi нiби постовпiли. Вiн обнiмає нас, довгий такий, високий. "Шинеля" на
ньому довга, на плечах торба. Усе московське... Ми стоїмо i не знаємо, що
далi... Старий почав грошi доставати, а руки йому пограбiли i навiть
пуляреса не вiдчинить. Звiдки ти, кажу, прилетiв? Де ти був? О, сину мiй,
сину мiй! - одно тiльки i вимовлю. Засвистав поїзд. "Їдемо!" - каже вiн.-
їдеш? Вже? їдеш? Мiй милий, мiй дорогий, мiй одинокий! Куди їдеш?... На
Варшаву? На Варшаву? Господи! I нащо тобi та Варшава? Вiн отак, чуєте,
хвилечку постояв. "Ну, бувайте здоровi! - каже.- Може, не по... ба...
чи... мо... же,- каже,- не побачимось..." Я, чуєте, вчiпилась за один
рукав, Палажка за другий... А поїзд рушає... "Пустiть! - просить.-
Пустiть, мамо... Мушу! Будьте здоровi!" Вирвавсь i побiг... Хлiб, хлiб! -
кричу. Хлiб ти забув! Поїзд їде, їде... Старий за мiшок, бiжить за
поїздом, пхається мiж людьми, не догнав... Де там доженеш машину. То
сила... То сила... То, чуєте, страшна сила... Кинув торбу з хлiбом мiж
москалiв, а тi тiльки зареготали... Поїзд пролетiв, як вiтер...
I не було вiд нього нi одного листа бiльше. Поїхав i як у воду
канув...- закiнчувала Одарка.
Так минула зима. Василь, хоч i молодий, парубкував. Старших парубкiв не
було. Дiвчата, молодицi - московки, а чоловiкiв нема. Василь уважно
русявого чуба оливою намащує, виглянцовує халяви-бутилки i щовечора в
село. Там зберуться тичбою i заведуть;
Розвєсьолиє ребята, однiм словом, маладци...
Царю вєрно i пакорно,
А на службе всє праворно!...
Або:
Сербiя, Белгiя, жаль мнє тєбя...
Проклятая Германiя побєдiла тєбя...
На весну вдарив новий "набор". Пiшов цим разом Iван Кушка аж у
Бахмут... Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дiтвори на пiдтикану
вагiтну жiнку.
При вiдходi казав:
- Вiзьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб'ють мене, вiзьми
доброго приймака, але гляди... Дiтей моїх не обидь, а то з могили
проклену.
I пiшов. Зiнька лишилась сама.
Весна якось раптом прийшла. По холодi нагальне вдарило тепло. Перед
Великоднем почало протрахати поле i забажало працi i поту.
Вiйна не вiйна, а робота не смiє стати. Матвiй цупко тримав у руках
стерно господарства. Цiна на збiжжя, а особливо на овес, значно пiднялася,
i новоселенцi мали нагоду навiть перед умовленим термiном вив'язатися зi
своїх нелегких зобов'язань.
Матвiй збирав на нараду товариство i вперто наполягав якнайскорше
сплатити борг у дворянському банку. Всi пристали на це, випродували пашню,
зайву худобу i одного разу Матвiй зi Стратоном вiднесли купу банкiвок
пановi Iванову.
Того не було дома. Десь у дiєвiй армiї служив. Справи його вiв
заступник - нотар Гулянський.
Володько разом з iншими ходив до школи. Вчиться добре. Читає книжечки i
брошури. Учителька пестить його, як може, i дає йому багато волi. Тепер
нiхто б не посмiв прозиватись з нього. Вiн перший, вiн скрiзь. Де дiлися
тi Родiони, Євгени, Фони? Нема їх. Вiн товаришує з третьогрупниками,
помагає їм рiшати задачi, ходить з ними навiть потай на вечорницi.
Також ходить до дяка на спiванку. Спiвав спочатку дискантом, але пiсля
перейшов на альт. На спiванцi збирається уся сметанка села. Гуторять,
жартують, грають оброку, оповiдають про вiйну.
По спiванцi бiльшi хлопцi на вечерницi махнуть, меншi додому. Володька
часом також потягнуть такi гицлi, як Трохимiв Антон, або Гнат Дерешiв,
Вони значно старшi за Володька i товаришують з ним тiльки тому, що вiн
часто помагає їм у школi.
Додому вертавсь пiзно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною мiж
дерманськими хуторами i селом. Тут якраз ота проклята яблуня - яцiвка, пiд
котрою, кажуть, кам'яна плита з залiзним кiльцем закопана. Пiд плитою
заклятий скарб, який горить ярiючим огнем на Великдень, поки не заспiвають
"Христос Воскрес".
На тiй самiй яблунi i Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повiсився.
На спiванцi не раз про це оповiдалось. Казали, як то пiд яблунею часто
огники мигають, як чорний кiт з блискучими зеленими очима не одному дорогу
переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, їхав жид
пiзно вiзком-одноконкою. Кiт той на Євгенових черешнях сидiв. Як тiльки
жид з яблунею зрiвнявся, кiт сплигнув на нього i зажер.
Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед
ночi, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно.
На спинi їжиться шкiра, на чолi виступає пiт. Хлопець летить як стрiла, i
боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всi чорти хапають - все одно...
Аби не бачив їх очима. Бiжучи потихеньку, "Да воскреснет Бог i расточатся
вразi його" - вичитує.
Саме в той час, коли ще снiг не згинув, померла баба Iвана Кушки. Сина
вже дома не було. Прожила стара сто i три роки i мала, кажуть, ще усi
зуби. Дочка її - Iванова мати, мала також десь коло сiмдесяти...
Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним,
мов за старим - сама господиня Зiнька. Володько пiшов i читав. Дiстав за
то книша.
Також Володько читав i вiдписував Зiньцi листи. Кожний раз закiнчував:
"кланяється тобi глибоким, до самої землi, поклоном твоя вєрна жена
Зiновiя, а за неї неграмотную власноручно росписался - Владiмiр Довбенко".
Пiсля стали його й iншi кликати листа читати. Володько йшов угору. Вiн
вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Вiн майже парубок. Ще
тiльки вирости дещо, та вусикiв дочекатися. А тодi...
Коли весна вдарила i, мов вогку дергу, зняла снiгову накривуу землi,
одного дня учителька влаштувала прогульку до лiса за пролiсками.
Вже не всi ходили до школи, але тi, що ще зiсталися, пiшли до лiсу дуже
радо. Через попiвський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом лiс, у
лiсi невеликi яри, де лiтом ростуть малини та суницi. Далi Угорська долина
й озеро.
У лiсi майже сухо. Прибите снiгом листя вкрило землю тонкою сiрою
плiвкою. Через неї проверчують впертими носиками дiрки пролiски, що весело
та задавакувато бiлiють на сонцi. Брость на гiллях дерев нагадує окапки
воскових свiчок i пахне соком. Берези гойдають косами - пiднiмають та
опускають довгi фаї, нiби дiвки при купаннi.
Школярi скоро розсичалися i змiшалися зi стовбурами дерев, кущами
лiщини та пташачим спiвом.
Володько подався просто на взлi'сся над Угорщину. Коли приложити до
чола долоню, видно звiдсiль цiле плесо озера, що жахкотить зливою
променiв.
Пiд ногами було досить квiток, але рвати їх не хотiлося. Зiйшов на край
лiсу, оглянувся - сам. Так, вiн сам. Побачив поблизу дубового пеньочка,
який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присiсти... I
Володько присiв. Чому, дiйсно, йому не присiсти. А присiвши, голову по
звичцi пiдпер i задумався. Згадав Василя. Вiн вже в полонi. Це всi знають.
Дiстали вiд нього подвiйну, зi зворотною адресою листiвку. Писав: "жiв,
здоров, чево i вам вiд Господа Бога желают. Просив "посилки". Володько не
раз - багато, дуже багато разiв згадував свого доброго Василя.
У великiй задумi Володько не помiтив, що хтось коло нього ззаду стоїть.
Почув смiх i оглянувся - Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи.
Досить висока, струнка. Рiвний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком
носик. Синi розумнi очi, русявi довгi коси. В руках у неї великий пучок
пролiскiв.
- А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої пролiски? Що скажуть "госпожа"
учителька?..
Володько схопився i вiд несподiванки не знав, що вiдповiсти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119