Думаємо, що вам у тих лiсах не дуже вiн
великий. Не поїдять вас тут вовки часом?
- А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки.
А пiсок дiйсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволi, деякi
розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.
Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм заборсане в хащовинах
село Зелений Дуб, вози тягнуться то нагору, то знов згори. Природа
рiзноманiтна, мiсцями видно свiжi зруби, стоять стоси дерева, безлiч
хворосту... Василь видобув свою губну гармонiку i заграв щось там далi
спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози.
У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка. Поять i попасають
тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв - Миколу
Гнидку iз сiм'єю. Радiсне вiтання. У Миколи нема стiльки майна, що у
Матвiя - всього чотири пiдводи.
Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi настiльники, накраяли
пасок, хлiба, ковбаси, печенi, сиру, масла. Знов появилася пляшка,
закружляла чарка - на одну, на другу, за святу трiйцю, за чотири вугли
хати. Дехто затягає "Христос воскрес iз мертвих". Жiнок збiльшилось. Була
лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й Марта зi своєю молодою
племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака. Клим схопив Ганну, i
пiшли в танець. За ними пiшли iншi. Довкруги лiс, зелень, сонце. Всi
веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може розворушитися. Дуже вже її,
чуєте, пройняло.
З полудня виїхали на шлях бiля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою
через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова. Коли вибрались на рiвне,
конi ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Злiва .видно великий
став, велику рiчку, мости через неї, далi мiстечко, будинки критi черепом,
високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлює. Дуже тут гарно,
даремно мама так нарiкають.
I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той лiс останнiй i нарештi
тилявецькi поля.
- Тилявка! Тилявка! - гукає перший пiдвiдчик.
- Боже! Тилявка! Так от де вона! - дивуються iншi. Велетенське сонце
спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень, то ж на
Великдень без перерви б'ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що те
сонце i тi дзвони лише для них, що це їх так вiтає ця нова земля. Настя
розглядалась на всi боки, бажаючи до чогось недоброго причепитись, але
нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:
- То, чуєте, куме Матвiю, що поле то поле!
- Поле неплохе!
- А їй-бо, неплохе!
- Таке поле хоч би кому.
- Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанiї.
Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною, простою дорогою назустрiч
сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i наближалось.
Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I ось при заходi
сонця валка в'їхала на широке подвiр'я двору.
Подвiр'я дiйсно просторе, збоку великий, бiлий, але критий соломою,
будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й короварня.
Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом.
Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу
нiч їхати назад. Усе зносили до одної кiмнати у великому домi, що її
резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, двоє вiкон, хiд через
кухню i через iншу кiмнату, що її зайняв Титко. У цiлому будинку таких
кiмнат чотири i одна кухня, i в кожнiй з них по родинi. На кухнi
примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже поприїжджали, за винятком
Тараса Здорова. Вони, розумiється, не могли всi тут змiститися, i друга їх
половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв.
Коли Матвiєва валка в'їхала на подвiр'я, сюди негайно висипали всi
новосельцi, а до того найшло ще людей iз села. Почалось вiтання,
посипались запити, дехто помагав зносити речi. Настя, як побачила "гой
ярмарок", серце її не видержало, i знов заголосила:
- I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi змiстимось? I куди
вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки, i такий спокiй, i
така краса...
Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його, здавалося,
що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до своєї кiмнати i з-пiд лоба
позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу на таких, як i
сам, але їх тут було стiльки, що не мiг усiх затямити. Запам'ятався йому
лише якийсь хлопчисько у доморобних, барвлених, позакачуваних штанях,
босий, без шапки i дуже залишаєний. Видно було з мiсця, що це не
дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять.
Кiмната, призначена для Матвiєвої родини, скоро заповнилась по береги.
Не було де нi стати, нi сiсти, а про лягти i не думай. Деякi речi
прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею. Там також
помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi i дрiб дали до спiльних
хлiвiв, вiз залишається на подвiр'ї.
I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi, приходили
прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до себе. Новосiльцi
лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де голову
прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи
хто що з'їв i де тiльки знайшов яке мiсце, там i клався. Володько з
Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в них везли
коням обрiк. I спали добре. I нiчого їм не снилося. I спали всi, навiть
Настя. Лише Василинка щось скiмлила у своїй колисцi. Мабуть, була голодна.
Сварня мiж новосельцями розпочалася з першого дня. Розумiється,-
першенство бабам. Котрась котрусь обiзвала позаочi, тiй донесли, та
вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс.
Причин для цього бiльше, нiж треба. По-перше - те дiлення всього
панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше хочеться - iдуть,
рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав своїм "нiчого менi не рушити",
але Володько все-таки має свiй склад в однiй з порожнiх бодень, де повно
всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по рiзних смiтниках.
По-друге: Мотринина курка десь "губить покладки", Мотря каже, що її
приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що Мотря
бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр.
Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама до
Хведорця, Хведорцю до своєї мами, а потiм Зiнька й Кiкера стоять,
попiдтиканi вище колiй, на своїх ганках i на цiле село обмiнюються
прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як забракне
аргументiв - лiзуть одна однiй до кiс або частують одна одну краєвидами
заднiх своїх частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури.
Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля - i
Настя майже переконана, що Миколина Марта вчащає до її картоплi, бо де
вона бере тi продукти, коли своїх не привезла, а картопля її зовсiм
подiбна до Настиної, а Марта до того звiсна давно своєю поведiнкою.
Недурно вона вийшла за того злодiяку Гнидка. Марта довiдалась, i коли
Настi треба спекти чи зварити, дверi кухнi, де живе Марта, перед нею
закритi. До справи втручається Матвiй, за Матвiєм iншi чоловiки.
Мiж цими останнiми також не краще. Дiлять будинки, цеглу, паркани,
дошки, гнiй, солому, полову. Галасу безлiч. Кожному видається, що вiн
дiстав гiрше, а його сусiд лiпше. Починається зi слiв, а кiнчається
цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з уст своїх сусiдiв
ось такi, для себе, побажання:
- А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки! А бодай
йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше життя! А бодай його так
свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цураємося! А чи нам там дома
,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?
Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не має меж, i Матвiй це чує, i
сливе кожного ранку, але вiн на таке не зважає. У нього повнi руки
важливiшої працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти скорше "з
того западенного гайдеру", а що вже до Настi, так та їдьмом "його" їсть,
що вiн виволiк її осюди на муки пекельнi. А тому на нововизначених
десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки, зiйшла
городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть не
днями, а годинами, а до того оранка, сiянка, кошанка, рубання дерева,
тесання, воження гною...
Матвiєва родина вся як є вiд свiтання до смеркання в роботi. Навiть
Хведот не дармує, навiть i його заставляють пильнувати отам грядки, щоб
ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не забрав. Василь
же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно.
А Матвiй вирiшив будуватись не на тому занедбаному городi пiд самим
селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй десятинцi i
все з усього поля туди звозити, краще вiн побудується на головному своєму
"участку" посерединi, над шляхом. До речi, i не є то так далеко вiд решти
сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба до води трохи далi, бо треба
їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвiй i з цим собi
дасть раду. Викопає отам в долинi колодязя i буде вода.
I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати
фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з намiром наперед
хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для
себе злабудати. Матвiй як Матвiй, чоло його не висихає вiд поту, руки його
нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,-
вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як вiн
вештається на тiй своїй дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з
Лебедщини), як вiн копає тi фундаменти, як вiн кремсає той камiнь, як вiн
теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довбає канi, робить чопи, збиває,
ставить, рихтує. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер вiзьмеш
робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не
зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина - як не у полi, то тут же глину
мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають.
Скорше, скорше з тiєї "панської хати", скорше з того пекла, з отого
бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не тошнiє, у неї нема бiльше
слiв, їй тут нiчого не подобається - i повiтря смердить, i дощi повсякчас,
i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев'яна, з одним попом
i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки, за криниця - багно не
криниця, до неї не дiйдеш, не доїдеш, а треба по колiна в багнюку залiзти,
доки тiєї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та
пашею, та збiжжям - нема навiть слова, щоб виказати.
Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений.
Вiн пасе свої "три хвостяки" отам на парининi, поки ще її не заорали,-
Рябу, Гнiду i теличку - на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй має свiй
вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести батьковi
на будову воду та полуденок.
Має вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з усiма, як мати
каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого двору, будинкiв, горищ,
льохiв, стаєнь, повiток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору,
молотарки, нарештi городiв, сусiдських гаїв, довколишнiх лiсiв.
Ледве встає сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не миє, нiхто
не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо
тепер. I чи промимрив той "Отче наш", а чи й нi, i чи лемензнув що там, а
чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi свої хвостяки, а
в головi у нього повно всiлякої всячини, хоча там ще сонний морок i хоча
його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже снує
черговi свої плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з
дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоєвого нiмого Романа, з яким
ось цiлий мiсяць веде завзятющу боротьбу, що робити зi своїми новими
приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як добратися
до отого далекого, що на обрiї, темного жолобецького лiсу, що так манить
до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з тих лiсiв,
коли то iшли козаки на Польщу.
На полi просторо, але не для Володька. Володькiв простiр вiд межi
Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди не смiє
залiзти корова, i туди не смiє. А тут кортить i помрiяти, i поспiвати, i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i в озерцi з позакачуваними штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще тi жидочки -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi, що дуже пильно
пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже
повiльна, тяжка, черевата, має обламанi ратицi i обидва роги, обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не мають свого пасовиська, вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, їх часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвiєве i тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
- Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме
вiдповiдає:
- Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати... Хоч не можна це
пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, вiн має на це свої
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив,
i це його дуже iнтригує.
- Покажи-но ту свою книжку,- просить Володько. Мошко охоче i гордо
показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки i питає:
- Що ти тут учиш?
- "Лiсiца i Ворона",- вiдповiдає Мошко. Володько знаходить "лiсiцу i
ворону" i вголос, по складах, прочитує:
- "Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
Володьковi байка подобається, i вiн швидко вивчає її напам'ять, щоб
одного разу здивувати своїх слухачiв у дворi.
Володько, Мошко й Iцько - приятелi. Мошко розпитує Володька про
Дермань, а сам оповiдає про дуже велике мiстечко Шумське. Володько
оповiдає так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо там
є така велика церква i така велика школа, що нiде в свiтi, навiть в
Острозi, нема бiльшої. Мошко перехилить округлу, зi шрамом на чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слухає, а менший, Iцько стоїть
на своєму мiсцi перед коровою i лише здалека позиркує.
I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за ним задирати голову,
Володько знає, що вже можна гнати "товар з роси". I робить вiн це дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно їсти i на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим
куснем чорного хлiба, по-друге, сьогоднi в нього на порядку денному
обслiдування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленiє i цвiте. Можливо, там є щось дуже цiкаве, а до того там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi, кущi калини, дерева черемхи. Там також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна дерти лико,
плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.
I як тiльки Володько з'їв свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як вiн уже змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут квiтiв - чорнобривцiв диких, та ромашок, та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут свiжо та зелено. Як чудово
пахне. I як приємно для нiг вичувати свiжу прохолоду, особливо там, у
темних мiсцях, де найдовше триває роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти, бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок, але треба хоч щось там
зробити. I, щоб задобрити матiр, Володько рiшає принести їй оберемок
квiтiв, мати, до речi, їх дуже любить. Вiн рiшає принести їй оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
2II
встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i подер, мов опарений,
отуди до городiв, а, глянувши вниз, вiн зненацька побачив пiд собою
здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом
продубасив:
- А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? I при тому, Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, i
йому не залишається нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько не
хоче чекати, вiн гримить далi:
- Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого вiд
вас не влежить на мiсцi.
Володько дуже гарно розумiє бажання дядька, але злазити йому нiяк не
випадає.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
великий. Не поїдять вас тут вовки часом?
- А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки.
А пiсок дiйсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволi, деякi
розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.
Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм заборсане в хащовинах
село Зелений Дуб, вози тягнуться то нагору, то знов згори. Природа
рiзноманiтна, мiсцями видно свiжi зруби, стоять стоси дерева, безлiч
хворосту... Василь видобув свою губну гармонiку i заграв щось там далi
спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози.
У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка. Поять i попасають
тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв - Миколу
Гнидку iз сiм'єю. Радiсне вiтання. У Миколи нема стiльки майна, що у
Матвiя - всього чотири пiдводи.
Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi настiльники, накраяли
пасок, хлiба, ковбаси, печенi, сиру, масла. Знов появилася пляшка,
закружляла чарка - на одну, на другу, за святу трiйцю, за чотири вугли
хати. Дехто затягає "Христос воскрес iз мертвих". Жiнок збiльшилось. Була
лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й Марта зi своєю молодою
племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака. Клим схопив Ганну, i
пiшли в танець. За ними пiшли iншi. Довкруги лiс, зелень, сонце. Всi
веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може розворушитися. Дуже вже її,
чуєте, пройняло.
З полудня виїхали на шлях бiля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою
через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова. Коли вибрались на рiвне,
конi ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Злiва .видно великий
став, велику рiчку, мости через неї, далi мiстечко, будинки критi черепом,
високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлює. Дуже тут гарно,
даремно мама так нарiкають.
I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той лiс останнiй i нарештi
тилявецькi поля.
- Тилявка! Тилявка! - гукає перший пiдвiдчик.
- Боже! Тилявка! Так от де вона! - дивуються iншi. Велетенське сонце
спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень, то ж на
Великдень без перерви б'ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що те
сонце i тi дзвони лише для них, що це їх так вiтає ця нова земля. Настя
розглядалась на всi боки, бажаючи до чогось недоброго причепитись, але
нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:
- То, чуєте, куме Матвiю, що поле то поле!
- Поле неплохе!
- А їй-бо, неплохе!
- Таке поле хоч би кому.
- Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанiї.
Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною, простою дорогою назустрiч
сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i наближалось.
Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I ось при заходi
сонця валка в'їхала на широке подвiр'я двору.
Подвiр'я дiйсно просторе, збоку великий, бiлий, але критий соломою,
будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й короварня.
Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом.
Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу
нiч їхати назад. Усе зносили до одної кiмнати у великому домi, що її
резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, двоє вiкон, хiд через
кухню i через iншу кiмнату, що її зайняв Титко. У цiлому будинку таких
кiмнат чотири i одна кухня, i в кожнiй з них по родинi. На кухнi
примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже поприїжджали, за винятком
Тараса Здорова. Вони, розумiється, не могли всi тут змiститися, i друга їх
половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв.
Коли Матвiєва валка в'їхала на подвiр'я, сюди негайно висипали всi
новосельцi, а до того найшло ще людей iз села. Почалось вiтання,
посипались запити, дехто помагав зносити речi. Настя, як побачила "гой
ярмарок", серце її не видержало, i знов заголосила:
- I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi змiстимось? I куди
вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки, i такий спокiй, i
така краса...
Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його, здавалося,
що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до своєї кiмнати i з-пiд лоба
позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу на таких, як i
сам, але їх тут було стiльки, що не мiг усiх затямити. Запам'ятався йому
лише якийсь хлопчисько у доморобних, барвлених, позакачуваних штанях,
босий, без шапки i дуже залишаєний. Видно було з мiсця, що це не
дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять.
Кiмната, призначена для Матвiєвої родини, скоро заповнилась по береги.
Не було де нi стати, нi сiсти, а про лягти i не думай. Деякi речi
прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею. Там також
помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi i дрiб дали до спiльних
хлiвiв, вiз залишається на подвiр'ї.
I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi, приходили
прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до себе. Новосiльцi
лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де голову
прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи
хто що з'їв i де тiльки знайшов яке мiсце, там i клався. Володько з
Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в них везли
коням обрiк. I спали добре. I нiчого їм не снилося. I спали всi, навiть
Настя. Лише Василинка щось скiмлила у своїй колисцi. Мабуть, була голодна.
Сварня мiж новосельцями розпочалася з першого дня. Розумiється,-
першенство бабам. Котрась котрусь обiзвала позаочi, тiй донесли, та
вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс.
Причин для цього бiльше, нiж треба. По-перше - те дiлення всього
панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше хочеться - iдуть,
рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав своїм "нiчого менi не рушити",
але Володько все-таки має свiй склад в однiй з порожнiх бодень, де повно
всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по рiзних смiтниках.
По-друге: Мотринина курка десь "губить покладки", Мотря каже, що її
приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що Мотря
бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр.
Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама до
Хведорця, Хведорцю до своєї мами, а потiм Зiнька й Кiкера стоять,
попiдтиканi вище колiй, на своїх ганках i на цiле село обмiнюються
прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як забракне
аргументiв - лiзуть одна однiй до кiс або частують одна одну краєвидами
заднiх своїх частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури.
Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля - i
Настя майже переконана, що Миколина Марта вчащає до її картоплi, бо де
вона бере тi продукти, коли своїх не привезла, а картопля її зовсiм
подiбна до Настиної, а Марта до того звiсна давно своєю поведiнкою.
Недурно вона вийшла за того злодiяку Гнидка. Марта довiдалась, i коли
Настi треба спекти чи зварити, дверi кухнi, де живе Марта, перед нею
закритi. До справи втручається Матвiй, за Матвiєм iншi чоловiки.
Мiж цими останнiми також не краще. Дiлять будинки, цеглу, паркани,
дошки, гнiй, солому, полову. Галасу безлiч. Кожному видається, що вiн
дiстав гiрше, а його сусiд лiпше. Починається зi слiв, а кiнчається
цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з уст своїх сусiдiв
ось такi, для себе, побажання:
- А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки! А бодай
йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше життя! А бодай його так
свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цураємося! А чи нам там дома
,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?
Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не має меж, i Матвiй це чує, i
сливе кожного ранку, але вiн на таке не зважає. У нього повнi руки
важливiшої працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти скорше "з
того западенного гайдеру", а що вже до Настi, так та їдьмом "його" їсть,
що вiн виволiк її осюди на муки пекельнi. А тому на нововизначених
десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки, зiйшла
городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть не
днями, а годинами, а до того оранка, сiянка, кошанка, рубання дерева,
тесання, воження гною...
Матвiєва родина вся як є вiд свiтання до смеркання в роботi. Навiть
Хведот не дармує, навiть i його заставляють пильнувати отам грядки, щоб
ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не забрав. Василь
же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно.
А Матвiй вирiшив будуватись не на тому занедбаному городi пiд самим
селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй десятинцi i
все з усього поля туди звозити, краще вiн побудується на головному своєму
"участку" посерединi, над шляхом. До речi, i не є то так далеко вiд решти
сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба до води трохи далi, бо треба
їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвiй i з цим собi
дасть раду. Викопає отам в долинi колодязя i буде вода.
I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати
фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з намiром наперед
хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для
себе злабудати. Матвiй як Матвiй, чоло його не висихає вiд поту, руки його
нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,-
вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як вiн
вештається на тiй своїй дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з
Лебедщини), як вiн копає тi фундаменти, як вiн кремсає той камiнь, як вiн
теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довбає канi, робить чопи, збиває,
ставить, рихтує. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер вiзьмеш
робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не
зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина - як не у полi, то тут же глину
мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають.
Скорше, скорше з тiєї "панської хати", скорше з того пекла, з отого
бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не тошнiє, у неї нема бiльше
слiв, їй тут нiчого не подобається - i повiтря смердить, i дощi повсякчас,
i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев'яна, з одним попом
i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки, за криниця - багно не
криниця, до неї не дiйдеш, не доїдеш, а треба по колiна в багнюку залiзти,
доки тiєї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та
пашею, та збiжжям - нема навiть слова, щоб виказати.
Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений.
Вiн пасе свої "три хвостяки" отам на парининi, поки ще її не заорали,-
Рябу, Гнiду i теличку - на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй має свiй
вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести батьковi
на будову воду та полуденок.
Має вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з усiма, як мати
каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого двору, будинкiв, горищ,
льохiв, стаєнь, повiток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору,
молотарки, нарештi городiв, сусiдських гаїв, довколишнiх лiсiв.
Ледве встає сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не миє, нiхто
не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо
тепер. I чи промимрив той "Отче наш", а чи й нi, i чи лемензнув що там, а
чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi свої хвостяки, а
в головi у нього повно всiлякої всячини, хоча там ще сонний морок i хоча
його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже снує
черговi свої плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з
дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоєвого нiмого Романа, з яким
ось цiлий мiсяць веде завзятющу боротьбу, що робити зi своїми новими
приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як добратися
до отого далекого, що на обрiї, темного жолобецького лiсу, що так манить
до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з тих лiсiв,
коли то iшли козаки на Польщу.
На полi просторо, але не для Володька. Володькiв простiр вiд межi
Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди не смiє
залiзти корова, i туди не смiє. А тут кортить i помрiяти, i поспiвати, i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i в озерцi з позакачуваними штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще тi жидочки -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi, що дуже пильно
пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже
повiльна, тяжка, черевата, має обламанi ратицi i обидва роги, обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не мають свого пасовиська, вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, їх часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвiєве i тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
- Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме
вiдповiдає:
- Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати... Хоч не можна це
пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, вiн має на це свої
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив,
i це його дуже iнтригує.
- Покажи-но ту свою книжку,- просить Володько. Мошко охоче i гордо
показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки i питає:
- Що ти тут учиш?
- "Лiсiца i Ворона",- вiдповiдає Мошко. Володько знаходить "лiсiцу i
ворону" i вголос, по складах, прочитує:
- "Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
Володьковi байка подобається, i вiн швидко вивчає її напам'ять, щоб
одного разу здивувати своїх слухачiв у дворi.
Володько, Мошко й Iцько - приятелi. Мошко розпитує Володька про
Дермань, а сам оповiдає про дуже велике мiстечко Шумське. Володько
оповiдає так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо там
є така велика церква i така велика школа, що нiде в свiтi, навiть в
Острозi, нема бiльшої. Мошко перехилить округлу, зi шрамом на чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слухає, а менший, Iцько стоїть
на своєму мiсцi перед коровою i лише здалека позиркує.
I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за ним задирати голову,
Володько знає, що вже можна гнати "товар з роси". I робить вiн це дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно їсти i на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим
куснем чорного хлiба, по-друге, сьогоднi в нього на порядку денному
обслiдування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленiє i цвiте. Можливо, там є щось дуже цiкаве, а до того там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi, кущi калини, дерева черемхи. Там також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна дерти лико,
плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.
I як тiльки Володько з'їв свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як вiн уже змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут квiтiв - чорнобривцiв диких, та ромашок, та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут свiжо та зелено. Як чудово
пахне. I як приємно для нiг вичувати свiжу прохолоду, особливо там, у
темних мiсцях, де найдовше триває роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти, бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок, але треба хоч щось там
зробити. I, щоб задобрити матiр, Володько рiшає принести їй оберемок
квiтiв, мати, до речi, їх дуже любить. Вiн рiшає принести їй оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
2II
встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i подер, мов опарений,
отуди до городiв, а, глянувши вниз, вiн зненацька побачив пiд собою
здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом
продубасив:
- А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? I при тому, Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, i
йому не залишається нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько не
хоче чекати, вiн гримить далi:
- Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого вiд
вас не влежить на мiсцi.
Володько дуже гарно розумiє бажання дядька, але злазити йому нiяк не
випадає.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119