Так, хлопцi! Порожнє! Там нас нема. А
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожнє мiсце. Розумiєш?
Володько говорив все сильнiше й сильнiше. Пружно ступав зо своїми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить у
грудях i чого не завжди сказати можна.
- Я тут, хлопцi, не своє дiло роблю. Не для того родився. Тягне мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оцi
поля, оце небо - не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип'яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибiнь землi
увертiтись? Нi! Скрiзь було тяжко, але через те думалось, шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не тiкали вiд книжки,
вiд газети... Хапали її самi, виривали де тiльки могли, а не було де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги... Скрижалi писали,
заповiти писали, закони писали... На каменi, на залiзi... Огнем i кров'ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити... Але слiв нема... Бо нi одно з моїх слiв не є
те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слiв, щоб пекли вогнем,
залiзом розжареним... Таких треба слiв... А я їх, таких, хоч маю, та
сказати не смiю.
Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього пiдходив i з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й чого тiльки не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й зрiли слова. Знав, що треба
сказати... Скiльки тих слiв приходило, таких якраз яскравих, сильних,
твердих... Але не мав мiсця, звiдки б мiг їх сказати. Треба було шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там його знайти. Бо
хотiлось сказати, щоб чули мене й ви, i iншi, i сьогоднi, i завтра, i за
сто лiт... От що хотiлось менi, дорогi товаришi!
Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слiв. Вiн навiть
зупинився серед дороги, серед чорної ночi. Хлопцi зупинились також i
слухали його. Вiн стояв чорний, у мороцi ночi, i з уст вилiтали слова. I
кожне було, мов iскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, нiби
гарячий Дрiт.
- Ах, як би карав я їх, коли б мiг! - говорив вiн по часi. Затинав
зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, i тiльки якась
залiзна перешкода хоронила їх вiд його кари i гнiву.- Як би виполов з
рiдного грунту. Нi одного корiнця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо
бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова - моя мова! I хто цього
не знає - не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матерi -
худоба. Хто йде продавати нас - проклятий, нiкчемний. Хай наша земля не
прийме їх трупа. От що я вам кажу, хлопцi! I хочу, щоби ви це затямили.
Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п'ятеро, а двоє... Хочу, щоб
вiрили менi й щоб менi допомагали. Я не янгол. Я грiшна людина, але разом
з великими грiхами хай зробимо ми хоч одне велике дiло Боже. Це буде
добре!
Володько закiнчив. Минули хутiр Iвана Бога й спускалися вниз. Було вже
досить пiзно. Село вже майже скрiзь спало. Тiльки в деяких мiсцях миготiло
кволе свiтло. По долинi, що йде з напрямку Башковець, чути якiсь крики,
тупiт. Так, нiби там бiжать люди.
Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупiт замовкли,
й парубки спокiйно пiшли далi.
- Ну, так що? Хто куди? - сказав Iлько. Його хата на цьому боцi, й вiн
хотiв йти одразу спати.
- Зоставайся. Ми пiдем кожний своєю дорогою,- казав Кiндрат. Iлько
зостався, а решта парубкiв пiшли далi. У Кiндратовiй хатi свiтилося, i
чути там гармидер.
- Зайдiм,сказав вiн.- Це, певно, Демид вернувся з Башковець. Розкаже,
як там було.
Завернули з вулицi й зайшли до хати. Тут було повно парубкiв. Антiн,
Демид, Йон, якого вчора не було на весiллi, Михалко й багато iнших. Всi
були розбуренi, схвильованi. Антоновi з голови тече кров. У Йона
перев'язане око.
- Го, го! - вступаючи до хати, ревiв Кiндрат.- А це ж що за вiче?
Всi хлопцi, як тi, що увiйшли, так i тi, що були у хатi, з нiг до
голови заляпанi в болотi. Тi й другi пiднесенi й розхвильованi. Тi, що
увiйшли, не могли одразу зрозумiти, що сталося, а тi що були в хатi, не
могли довiдатись, звiдки привалили тамтi.
Антiн i Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.
- Все, що не було Iлька! - кричав Антiн.- Нас було мало! Коли Йон
тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що дiло зле. Я вирвав з плота
кiлка, але десь чорт Демка Коварду принiс. Вiн накинувся на мене ззаду, а
в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула менi в лоб i
розсипалась. Я вже не мiг нiчого робити, бо в очах сто блискавок стояло...
- Але що було? Що сталось? - ревiв далi Кiндрат, криючи все матюком.
- Що сталось? - кричав Йон.- Побили нас! Башкiвчани! Перший раз,
вiдколи земля стоїть! - i пiсля цього закляв.- Куди вас чорт носив? Тебе
не було, Iлька не було. Хто мав виступити? А їх, тiєї дрiбноти, з
п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже пiд Тилявку.
- Ну, але хоч тим останнiм дiсталось,- трохи вiдраднiше говорив Демид,
що вийшов з бою без нiяких знакiв.- Знаєш,- казав вiн братовi, - гнались
за нами аж пiд село. Ми тiкали, бо нас було всього чотири. До того Антiн з
розбитою головою, а Йон також вже дiстав кiлком по черепi. Я збив кiлькох
на товч, але їх там було стiльки, що й не перелiчиш. Почали тiкати.
Бiжимо, бiжимо... їм не хотiлося всiм бiгти. Бiгло лише кiлька. Ми пiдвели
їх пiд село й раптом на мiсцi обернулись. Тi оглянулись, а вони самi. Ми
дiгнали їх, i кiлькох так i лишили на мiсцi. Мабуть, i ще лежать.
- Ах, чорт бери! - обтирав Антiн закривавленою рукою з носа кров, що
весь час сочилась йому з чола.
- Ну, ми їм цього не подаруєм,- додав Йон.- Ми їм ще покажемо, де раки
зимують. А все Iлько, нас так мало. I де вiн в чорта подiвся? По цiлому
селi шукали. Як у землю...
- Хо-хо-хо! - зареготав Кiндрат.- Iлько був з нами.
- Де? - запитали всi разом i наставили вуха. Володько, Сергiй i Никон
сидiли спокiйно коло мисника й тiльки посмiхалися.
- Е, де! - говорив Кiндрат.- I вас, чортяк, треба б туди повести.
- Володько завiв? Так? - питав Антiн.- А нам нiчого не сказав.
- Ти ж не знаєш ще, де,- казав далi Кiндрат.- Можливо, тебе туди й
гаком не затягнув би. Ми були не на весiллi й не в Башкiвцях. Ми були на
вiчу, у Крем'янцi. А ось тут паперiв нанесли. Берiть всi й читайте.
Розумiєте? Але не курiть. Двадцять другого вибори. Всi, щоб вас сам чорт
куди iнше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батькiв та мамiв
своїх на це пiдбити! А козака не слухати. Дає чарку - пий, а каже що -
мовчи та своє дiло роби. Ось тут наше число, й усi маємо на нього в другу
недiлю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперiв помiж своїх сусiдiв
рознести.
- Знаєте що, хлопцi? - вмiщався до цього й Володько.- Менше тiльки
говорiть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габелем та козаком
вiдчиняйте губу. Питатиме хто: дiстав i все. А тобi що?
- Правильно! - хрипiв вiд напруження Кiндрат. Йому вже й в горлi
висохло, i випити вiн хотiв, i закурити не мав чого. Але терпiв, говорив,
розмахував своїми довгими руками, хвилювався.
- А кому що до того, що мiж нами робиться? - кинув котрийсь мiж
хлопцями.- Ми є ми, а iншi хай собi по-своєму.
- Ех, там i говорили! - кинув ще Кiндрат, сiдаючи коло столу. Всi
звернули на нього очi.- А комендант! - добавив по хвилi... - Нi! - мотнув
головою.- Не забуду! їй-бо не забуду! - А ще по короткiй перервi додав: -
А пiсню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!
Решта хлопцiв не розумiли, що вiн там говорить, але розумiли, що коли
вже Кiндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.
- Володьку! Спiвай! - кричав по часi Кiндрат i зiрвався зо свого
мiсця.- Спiвай!.. - I вiн сам затягнув хриплим, порваним голосом...
- Нi, Кiндрате! - говорив спокiйно Володько.- Не тепер. Не тепер! Iншим
разом.
Пiзно вночi розiйшлися. Володько пiшов додому також. З ним iшов Антiн.
Говорили дорогою про рiзнi речi, а коли мали бiля Гершка розходитись,
Антiн сказав:
- За тобою сьогоднi питала Ганка.
- Так? - проговорив Володько, розпрощався й пiшов далi. Думав про
Ганку, але одночасно пригадував собi ту, що зустрiв на весiллi, її великi
карi очi, її червонi уста... Не мiг забути за них, але був утомлений,
розбитий. Хотiлося скорше дотягнутися до якогось свого мiсця, десь там
схилитися, й заснути.
Прокинувся пiзно. Соромно було ввiйти до хати. Боявся, що зустрiне
батька, i не знав, що має йому сказати. Але батька не було нi в хатi, нi
на подвiр'ї, анi в полi. Ще раненько вiн вiд'їхав з Хведотом до млина. У
хатi була сама мати, а Василинка була в школi.
- А де батько? - запитав Володько.
- До млина поїхав. Зовсiм не було муки. Чекав, чекав, поки ти не
прийдеш, i не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цiлий день ходив по
полю. Вiн нiчого про тебе не згадує, але як дивиться. Як вiн дивиться...
Боже, як вiн дивиться! Скiльки-то вiн побiгає по тих полях, по скибах.
Скiльки вiн пополiтає там. Так все те любить, так страшно любить. Для
нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змiнити? Вчора
кажу; та посидь трохи дома. Чого бiгаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як
пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо цiле
життя дерся, як той останнiй каторжник? Так страшно, сину, нарiкав, що
Господи.
- Що ж я можу зробити? Що я поможу? - сказав Володько.
- Що? Хiба не знаєш, що? Ти вже дорослий. Батько твiй у твої роки
женився. Земля є, господарство... Все маємо. А пiдросте Хведот, вiддамо
його в приймаки. А господаря треба. Вiн старий, а не так старий, як
недужий. Нi одної здорової кiсточки не має. Подивися, як вiн рано
зводиться... Я ось також ледве руками ворушу. I я помiчницю потребую...
Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього,
кидається на працю, але воно ж мале... Аж страх бере, коли воно набере отi
повнi вiдриська води й несе... А ти все ходиш, все ходиш... Ось десь там
вийдеш, а менi вже й туркають у вуха: а вiн там. А вiн те робить. А вiн за
тою бiгає... Кажуть, он ти цiлу нiч на весiллi гуляв та пив. Чи правда те?
Та менi краще нiж у серце, нiж слухати про тебе таке.
Володько мовчки їв i слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на
сина благальним поглядом, а коли вже не мала бiльше слiв, стулила щiльно
тонкi, сухi уста й чекала, що скаже вiн. Володько довго не знайшов слiв
для вiдповiдi, I аж коли скiнчив снiданок i мав вiдiйти з хати, спокiйно й
байдуже промовив:
- Нi, мамо! Господарем я не буду.
- А чим будеш? - пiднесла голос Настя.- Жебраком? Пiдеш у свiт? Своє
кинеш, а пiдеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько цiле життя
тягнув, як вiл? Для кого?
- Не знаю, для кого. Для мене нi. Я того не потребую. Пiду у свiт,
знайду для себе роботу.
Цi слова вдарили Настю, мов грiм. Не знала, що сказати, й безнадiйно
стояла, опершись на комин. Володьковi стало її шкода. Пiдступив до неї.
- Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не
хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої дiди. Не хочу. Хочу
жити краще. Не хочу сiяти й орати. Хочу щось iнше робити. Не хочу
заграбатись тут на трьох десятинах i починати каторгу спочатку...
- А що будеш, дитино, робити? Куди пiдеш?
- Щось буду. Знайду мiсце. Свiт великий. Пiду до мiста.
- Але всi панами не можуть бути. Хтось мусить i свинi пасти.
- Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.
Пiсля того Володько вийшов надвiр. Не знав, за що взятись. Все, на що
падав його погляд, здавалось йому чужим. Обiйшов цiле подвiр'я. Ось
дровiтня. Купа грабових полiн. Одно з них, сучкувате й раз коло разу
порубане, лежить на землi. На ньому рубають дрова, й через те воно
порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось i сокира стоїть
сперта на полiно. Володько пiзнав ту сокиру. О, вона знайома йому. Це
стара, давня батькова сокира. Ось як її старе, вичовгане долонею топорище.
Воно аж жовте, здається, вигризене. Це вичовгали його батьковi руки,
батьковi мозолi. Скiльки разiв тримали вони його, скiльки разiв махнули
цiєю тяжечою, старою сокирою...
Пiсля Володько поклав сокиру на її мiсце, але вже, куди не подивився,
скрiзь щось побачив, чого ранiше майже не зауважував, а що тепер само
лiзло у вiчi. Скрiзь щось з батькового знаряддя. Все таке ж, як сокира,
старе, тяжке й вичовгане. Он пiд стрiхою свининця кiлька старих кiс. Деякi
вже давно стирчать там, нiхто їх не вживає бiльше, але вони все-таки
зберiгаються. Хто зна, вiдколи вже вони iснують на цьому свiтi. У деяких
навiть повiдпадали кульки. У тих, що кульки ще держаться, вони також
повичовгуванi, як те топорище. Старi батькiвськi речi.
Он пiд брамою стоїть перевернутий плуг. Старi, почорнiлi, залiзнi
чепiги, старий дерев'яний градiль, старi колiщата. Ручки чепiг так само
повичовгуванi та ледве держаться на своїх мiсцях. I плуг старий, ще з тих
часiв, коли Володько бiгав по полях i лугах Лебедщини. Перемiнили тiльки
кiлька разiв плиту, лемiш, а плуг все служив без змiни. I тут, i там...
Куди не глянеш... Ось дильована клуня. Кожний диль[21] вирiзаний чи
обтесаний батьковими руками. Частокiл, живоплiт, садок. Чепурнi, яблуньки
стоять рядочком i скидають решту зiржавiлого листя. Хто їх принiс сюди?
Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував їх до кiлкiв, щоб не вихитав
вiтер? Хто обчищав, обкопував, пiдливав? Вiн. Батько. Батько все нiс на
своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обiйшов своїми ногами. Цiлi
роки, десятки рокiв, пiвстолiття. Тягнув, рвав, тремтiв над кожним зерном.
А чи для себе?
Нi. Це не для себе робив. Сам вiн не має нiчого й не потребує нiчого.
Он його кут у клунi. Оберемок соломи, тверда, напхана сiном подущина й
старий кожух. Тут, коли приходить нiч, складає на вiдпочинок свої костi.
Не любить м'якого, вигiдного. Сам твердий, цiле життя мав тверде, через те
й голову на твердому любив схиляти. Так i дiтям казав...
Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старi батьковi
одяги. Ватовий пiджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такi
самi штани... Ось i стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько
добре тямить її. Багато рокiв минуло, попруга зсохлась, порепалась, але
Володько пам'ятає її ще з часiв, коли була нова, тверда й гнучка.
Пам'ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав...
Бiдна, стара попруга! Нiхто вже не користується твоєю силою. Стара
батькова попруга...
Пiсля Володько змiнив на постелi солому. Викидав збиту мерву, а принiс
i настелив свiжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м'якого,
свiжого сiна. Все поклав на своєму мiсцi... Пiсля дивився, що б мiг ще
зробити батьковi. Але нiчого зробити не мiг. Так, нiби батько навмисне не
хотiв вiд нього нiчого. Все, здається, казало йому: бери! Бери ось цiпа,
молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це...
Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Нi, нi! Володько
не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу. У всьому
чує дух батька, дух дiдiв. На всьому лежить їх знак. Довгi, довгi
поколiння, що вiдходять у безвiсть минулого... Безславнi, страшнi роди й
поколiння. Рабство, рабство й рабство... Коса, серп i рало. Нагнута вiчно
спина й схилена голова. Праця, пiт i смерть у муках. Нiма безмовнiсть,
страх перед всiм. Безправнiсть, погорда, сваволя. О, ви мої далекi
поколiння! О, ви батьки й дiди мої! Ви всi тут коло мене. Бачу вас i чую
вашi скарги, болi. Чую ваш бiль i вашi скорботи. Беру їх на себе й пiду з
ними на суд, але тут вже не зостанусь... Прощайте! Не кличте мене даремно!
Прощайте навiк! Нi, нi! Не кричiть! Не послухаю!
Володько вийшов у поле й пiшов межею до Угорщини. Вiтер вiяв, сяло
сонце, синiло небо. Розлягався синiй, далекий простiр. Гаї й лiси облитi
золотом. Поля, мов озера топленого залiза. Купаються у них листочки,
скиба, мов хвиля бiжить кудись. Вiтер дзвенить, мов дика струна. Тисяча
осiннiх скрипок там i тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця,
коло Володька, коло батькiвського грунту, що стелиться ось пiд ногами, мов
покiрний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, рiж його, бери його!
Мовчатиме в нiмiй покорi... Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючi! Це ви
вмовляли моїх дiдiв бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас
уздовж i поперек. Хочу, щоб кроки мої вiдчули. Може, вiдчуєте те, що йде
за мною... Га? Армiя йде там, вiйсько велике! Вгинайтесь i тремтiть, лани!
Майте, мов прапор бойовий! Ви - золото моє, ви - небо моє високе!
Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй видно ще широкi батьковi
слiди. Оглянув їх, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-своєму. Далi тратиться батькова стежка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожнє мiсце. Розумiєш?
Володько говорив все сильнiше й сильнiше. Пружно ступав зо своїми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить у
грудях i чого не завжди сказати можна.
- Я тут, хлопцi, не своє дiло роблю. Не для того родився. Тягне мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оцi
поля, оце небо - не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип'яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибiнь землi
увертiтись? Нi! Скрiзь було тяжко, але через те думалось, шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не тiкали вiд книжки,
вiд газети... Хапали її самi, виривали де тiльки могли, а не було де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги... Скрижалi писали,
заповiти писали, закони писали... На каменi, на залiзi... Огнем i кров'ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити... Але слiв нема... Бо нi одно з моїх слiв не є
те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слiв, щоб пекли вогнем,
залiзом розжареним... Таких треба слiв... А я їх, таких, хоч маю, та
сказати не смiю.
Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього пiдходив i з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й чого тiльки не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й зрiли слова. Знав, що треба
сказати... Скiльки тих слiв приходило, таких якраз яскравих, сильних,
твердих... Але не мав мiсця, звiдки б мiг їх сказати. Треба було шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там його знайти. Бо
хотiлось сказати, щоб чули мене й ви, i iншi, i сьогоднi, i завтра, i за
сто лiт... От що хотiлось менi, дорогi товаришi!
Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слiв. Вiн навiть
зупинився серед дороги, серед чорної ночi. Хлопцi зупинились також i
слухали його. Вiн стояв чорний, у мороцi ночi, i з уст вилiтали слова. I
кожне було, мов iскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, нiби
гарячий Дрiт.
- Ах, як би карав я їх, коли б мiг! - говорив вiн по часi. Затинав
зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, i тiльки якась
залiзна перешкода хоронила їх вiд його кари i гнiву.- Як би виполов з
рiдного грунту. Нi одного корiнця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо
бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова - моя мова! I хто цього
не знає - не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матерi -
худоба. Хто йде продавати нас - проклятий, нiкчемний. Хай наша земля не
прийме їх трупа. От що я вам кажу, хлопцi! I хочу, щоби ви це затямили.
Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п'ятеро, а двоє... Хочу, щоб
вiрили менi й щоб менi допомагали. Я не янгол. Я грiшна людина, але разом
з великими грiхами хай зробимо ми хоч одне велике дiло Боже. Це буде
добре!
Володько закiнчив. Минули хутiр Iвана Бога й спускалися вниз. Було вже
досить пiзно. Село вже майже скрiзь спало. Тiльки в деяких мiсцях миготiло
кволе свiтло. По долинi, що йде з напрямку Башковець, чути якiсь крики,
тупiт. Так, нiби там бiжать люди.
Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупiт замовкли,
й парубки спокiйно пiшли далi.
- Ну, так що? Хто куди? - сказав Iлько. Його хата на цьому боцi, й вiн
хотiв йти одразу спати.
- Зоставайся. Ми пiдем кожний своєю дорогою,- казав Кiндрат. Iлько
зостався, а решта парубкiв пiшли далi. У Кiндратовiй хатi свiтилося, i
чути там гармидер.
- Зайдiм,сказав вiн.- Це, певно, Демид вернувся з Башковець. Розкаже,
як там було.
Завернули з вулицi й зайшли до хати. Тут було повно парубкiв. Антiн,
Демид, Йон, якого вчора не було на весiллi, Михалко й багато iнших. Всi
були розбуренi, схвильованi. Антоновi з голови тече кров. У Йона
перев'язане око.
- Го, го! - вступаючи до хати, ревiв Кiндрат.- А це ж що за вiче?
Всi хлопцi, як тi, що увiйшли, так i тi, що були у хатi, з нiг до
голови заляпанi в болотi. Тi й другi пiднесенi й розхвильованi. Тi, що
увiйшли, не могли одразу зрозумiти, що сталося, а тi що були в хатi, не
могли довiдатись, звiдки привалили тамтi.
Антiн i Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.
- Все, що не було Iлька! - кричав Антiн.- Нас було мало! Коли Йон
тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що дiло зле. Я вирвав з плота
кiлка, але десь чорт Демка Коварду принiс. Вiн накинувся на мене ззаду, а
в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула менi в лоб i
розсипалась. Я вже не мiг нiчого робити, бо в очах сто блискавок стояло...
- Але що було? Що сталось? - ревiв далi Кiндрат, криючи все матюком.
- Що сталось? - кричав Йон.- Побили нас! Башкiвчани! Перший раз,
вiдколи земля стоїть! - i пiсля цього закляв.- Куди вас чорт носив? Тебе
не було, Iлька не було. Хто мав виступити? А їх, тiєї дрiбноти, з
п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже пiд Тилявку.
- Ну, але хоч тим останнiм дiсталось,- трохи вiдраднiше говорив Демид,
що вийшов з бою без нiяких знакiв.- Знаєш,- казав вiн братовi, - гнались
за нами аж пiд село. Ми тiкали, бо нас було всього чотири. До того Антiн з
розбитою головою, а Йон також вже дiстав кiлком по черепi. Я збив кiлькох
на товч, але їх там було стiльки, що й не перелiчиш. Почали тiкати.
Бiжимо, бiжимо... їм не хотiлося всiм бiгти. Бiгло лише кiлька. Ми пiдвели
їх пiд село й раптом на мiсцi обернулись. Тi оглянулись, а вони самi. Ми
дiгнали їх, i кiлькох так i лишили на мiсцi. Мабуть, i ще лежать.
- Ах, чорт бери! - обтирав Антiн закривавленою рукою з носа кров, що
весь час сочилась йому з чола.
- Ну, ми їм цього не подаруєм,- додав Йон.- Ми їм ще покажемо, де раки
зимують. А все Iлько, нас так мало. I де вiн в чорта подiвся? По цiлому
селi шукали. Як у землю...
- Хо-хо-хо! - зареготав Кiндрат.- Iлько був з нами.
- Де? - запитали всi разом i наставили вуха. Володько, Сергiй i Никон
сидiли спокiйно коло мисника й тiльки посмiхалися.
- Е, де! - говорив Кiндрат.- I вас, чортяк, треба б туди повести.
- Володько завiв? Так? - питав Антiн.- А нам нiчого не сказав.
- Ти ж не знаєш ще, де,- казав далi Кiндрат.- Можливо, тебе туди й
гаком не затягнув би. Ми були не на весiллi й не в Башкiвцях. Ми були на
вiчу, у Крем'янцi. А ось тут паперiв нанесли. Берiть всi й читайте.
Розумiєте? Але не курiть. Двадцять другого вибори. Всi, щоб вас сам чорт
куди iнше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батькiв та мамiв
своїх на це пiдбити! А козака не слухати. Дає чарку - пий, а каже що -
мовчи та своє дiло роби. Ось тут наше число, й усi маємо на нього в другу
недiлю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперiв помiж своїх сусiдiв
рознести.
- Знаєте що, хлопцi? - вмiщався до цього й Володько.- Менше тiльки
говорiть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габелем та козаком
вiдчиняйте губу. Питатиме хто: дiстав i все. А тобi що?
- Правильно! - хрипiв вiд напруження Кiндрат. Йому вже й в горлi
висохло, i випити вiн хотiв, i закурити не мав чого. Але терпiв, говорив,
розмахував своїми довгими руками, хвилювався.
- А кому що до того, що мiж нами робиться? - кинув котрийсь мiж
хлопцями.- Ми є ми, а iншi хай собi по-своєму.
- Ех, там i говорили! - кинув ще Кiндрат, сiдаючи коло столу. Всi
звернули на нього очi.- А комендант! - добавив по хвилi... - Нi! - мотнув
головою.- Не забуду! їй-бо не забуду! - А ще по короткiй перервi додав: -
А пiсню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!
Решта хлопцiв не розумiли, що вiн там говорить, але розумiли, що коли
вже Кiндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.
- Володьку! Спiвай! - кричав по часi Кiндрат i зiрвався зо свого
мiсця.- Спiвай!.. - I вiн сам затягнув хриплим, порваним голосом...
- Нi, Кiндрате! - говорив спокiйно Володько.- Не тепер. Не тепер! Iншим
разом.
Пiзно вночi розiйшлися. Володько пiшов додому також. З ним iшов Антiн.
Говорили дорогою про рiзнi речi, а коли мали бiля Гершка розходитись,
Антiн сказав:
- За тобою сьогоднi питала Ганка.
- Так? - проговорив Володько, розпрощався й пiшов далi. Думав про
Ганку, але одночасно пригадував собi ту, що зустрiв на весiллi, її великi
карi очi, її червонi уста... Не мiг забути за них, але був утомлений,
розбитий. Хотiлося скорше дотягнутися до якогось свого мiсця, десь там
схилитися, й заснути.
Прокинувся пiзно. Соромно було ввiйти до хати. Боявся, що зустрiне
батька, i не знав, що має йому сказати. Але батька не було нi в хатi, нi
на подвiр'ї, анi в полi. Ще раненько вiн вiд'їхав з Хведотом до млина. У
хатi була сама мати, а Василинка була в школi.
- А де батько? - запитав Володько.
- До млина поїхав. Зовсiм не було муки. Чекав, чекав, поки ти не
прийдеш, i не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цiлий день ходив по
полю. Вiн нiчого про тебе не згадує, але як дивиться. Як вiн дивиться...
Боже, як вiн дивиться! Скiльки-то вiн побiгає по тих полях, по скибах.
Скiльки вiн пополiтає там. Так все те любить, так страшно любить. Для
нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змiнити? Вчора
кажу; та посидь трохи дома. Чого бiгаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як
пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо цiле
життя дерся, як той останнiй каторжник? Так страшно, сину, нарiкав, що
Господи.
- Що ж я можу зробити? Що я поможу? - сказав Володько.
- Що? Хiба не знаєш, що? Ти вже дорослий. Батько твiй у твої роки
женився. Земля є, господарство... Все маємо. А пiдросте Хведот, вiддамо
його в приймаки. А господаря треба. Вiн старий, а не так старий, як
недужий. Нi одної здорової кiсточки не має. Подивися, як вiн рано
зводиться... Я ось також ледве руками ворушу. I я помiчницю потребую...
Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього,
кидається на працю, але воно ж мале... Аж страх бере, коли воно набере отi
повнi вiдриська води й несе... А ти все ходиш, все ходиш... Ось десь там
вийдеш, а менi вже й туркають у вуха: а вiн там. А вiн те робить. А вiн за
тою бiгає... Кажуть, он ти цiлу нiч на весiллi гуляв та пив. Чи правда те?
Та менi краще нiж у серце, нiж слухати про тебе таке.
Володько мовчки їв i слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на
сина благальним поглядом, а коли вже не мала бiльше слiв, стулила щiльно
тонкi, сухi уста й чекала, що скаже вiн. Володько довго не знайшов слiв
для вiдповiдi, I аж коли скiнчив снiданок i мав вiдiйти з хати, спокiйно й
байдуже промовив:
- Нi, мамо! Господарем я не буду.
- А чим будеш? - пiднесла голос Настя.- Жебраком? Пiдеш у свiт? Своє
кинеш, а пiдеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько цiле життя
тягнув, як вiл? Для кого?
- Не знаю, для кого. Для мене нi. Я того не потребую. Пiду у свiт,
знайду для себе роботу.
Цi слова вдарили Настю, мов грiм. Не знала, що сказати, й безнадiйно
стояла, опершись на комин. Володьковi стало її шкода. Пiдступив до неї.
- Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не
хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої дiди. Не хочу. Хочу
жити краще. Не хочу сiяти й орати. Хочу щось iнше робити. Не хочу
заграбатись тут на трьох десятинах i починати каторгу спочатку...
- А що будеш, дитино, робити? Куди пiдеш?
- Щось буду. Знайду мiсце. Свiт великий. Пiду до мiста.
- Але всi панами не можуть бути. Хтось мусить i свинi пасти.
- Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.
Пiсля того Володько вийшов надвiр. Не знав, за що взятись. Все, на що
падав його погляд, здавалось йому чужим. Обiйшов цiле подвiр'я. Ось
дровiтня. Купа грабових полiн. Одно з них, сучкувате й раз коло разу
порубане, лежить на землi. На ньому рубають дрова, й через те воно
порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось i сокира стоїть
сперта на полiно. Володько пiзнав ту сокиру. О, вона знайома йому. Це
стара, давня батькова сокира. Ось як її старе, вичовгане долонею топорище.
Воно аж жовте, здається, вигризене. Це вичовгали його батьковi руки,
батьковi мозолi. Скiльки разiв тримали вони його, скiльки разiв махнули
цiєю тяжечою, старою сокирою...
Пiсля Володько поклав сокиру на її мiсце, але вже, куди не подивився,
скрiзь щось побачив, чого ранiше майже не зауважував, а що тепер само
лiзло у вiчi. Скрiзь щось з батькового знаряддя. Все таке ж, як сокира,
старе, тяжке й вичовгане. Он пiд стрiхою свининця кiлька старих кiс. Деякi
вже давно стирчать там, нiхто їх не вживає бiльше, але вони все-таки
зберiгаються. Хто зна, вiдколи вже вони iснують на цьому свiтi. У деяких
навiть повiдпадали кульки. У тих, що кульки ще держаться, вони також
повичовгуванi, як те топорище. Старi батькiвськi речi.
Он пiд брамою стоїть перевернутий плуг. Старi, почорнiлi, залiзнi
чепiги, старий дерев'яний градiль, старi колiщата. Ручки чепiг так само
повичовгуванi та ледве держаться на своїх мiсцях. I плуг старий, ще з тих
часiв, коли Володько бiгав по полях i лугах Лебедщини. Перемiнили тiльки
кiлька разiв плиту, лемiш, а плуг все служив без змiни. I тут, i там...
Куди не глянеш... Ось дильована клуня. Кожний диль[21] вирiзаний чи
обтесаний батьковими руками. Частокiл, живоплiт, садок. Чепурнi, яблуньки
стоять рядочком i скидають решту зiржавiлого листя. Хто їх принiс сюди?
Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував їх до кiлкiв, щоб не вихитав
вiтер? Хто обчищав, обкопував, пiдливав? Вiн. Батько. Батько все нiс на
своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обiйшов своїми ногами. Цiлi
роки, десятки рокiв, пiвстолiття. Тягнув, рвав, тремтiв над кожним зерном.
А чи для себе?
Нi. Це не для себе робив. Сам вiн не має нiчого й не потребує нiчого.
Он його кут у клунi. Оберемок соломи, тверда, напхана сiном подущина й
старий кожух. Тут, коли приходить нiч, складає на вiдпочинок свої костi.
Не любить м'якого, вигiдного. Сам твердий, цiле життя мав тверде, через те
й голову на твердому любив схиляти. Так i дiтям казав...
Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старi батьковi
одяги. Ватовий пiджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такi
самi штани... Ось i стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько
добре тямить її. Багато рокiв минуло, попруга зсохлась, порепалась, але
Володько пам'ятає її ще з часiв, коли була нова, тверда й гнучка.
Пам'ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав...
Бiдна, стара попруга! Нiхто вже не користується твоєю силою. Стара
батькова попруга...
Пiсля Володько змiнив на постелi солому. Викидав збиту мерву, а принiс
i настелив свiжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м'якого,
свiжого сiна. Все поклав на своєму мiсцi... Пiсля дивився, що б мiг ще
зробити батьковi. Але нiчого зробити не мiг. Так, нiби батько навмисне не
хотiв вiд нього нiчого. Все, здається, казало йому: бери! Бери ось цiпа,
молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це...
Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Нi, нi! Володько
не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу. У всьому
чує дух батька, дух дiдiв. На всьому лежить їх знак. Довгi, довгi
поколiння, що вiдходять у безвiсть минулого... Безславнi, страшнi роди й
поколiння. Рабство, рабство й рабство... Коса, серп i рало. Нагнута вiчно
спина й схилена голова. Праця, пiт i смерть у муках. Нiма безмовнiсть,
страх перед всiм. Безправнiсть, погорда, сваволя. О, ви мої далекi
поколiння! О, ви батьки й дiди мої! Ви всi тут коло мене. Бачу вас i чую
вашi скарги, болi. Чую ваш бiль i вашi скорботи. Беру їх на себе й пiду з
ними на суд, але тут вже не зостанусь... Прощайте! Не кличте мене даремно!
Прощайте навiк! Нi, нi! Не кричiть! Не послухаю!
Володько вийшов у поле й пiшов межею до Угорщини. Вiтер вiяв, сяло
сонце, синiло небо. Розлягався синiй, далекий простiр. Гаї й лiси облитi
золотом. Поля, мов озера топленого залiза. Купаються у них листочки,
скиба, мов хвиля бiжить кудись. Вiтер дзвенить, мов дика струна. Тисяча
осiннiх скрипок там i тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця,
коло Володька, коло батькiвського грунту, що стелиться ось пiд ногами, мов
покiрний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, рiж його, бери його!
Мовчатиме в нiмiй покорi... Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючi! Це ви
вмовляли моїх дiдiв бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас
уздовж i поперек. Хочу, щоб кроки мої вiдчули. Може, вiдчуєте те, що йде
за мною... Га? Армiя йде там, вiйсько велике! Вгинайтесь i тремтiть, лани!
Майте, мов прапор бойовий! Ви - золото моє, ви - небо моє високе!
Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй видно ще широкi батьковi
слiди. Оглянув їх, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-своєму. Далi тратиться батькова стежка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119