Спо Японії судових установ як особливих державних органів не: ло. Суд не був відокремленим від адміністрації. Судові ф> конували як місцеві, так і центральні органи влади. Надалі в І організації відбуваються зміни. Найвищі судові ПОВНОЕ мує сегун і дорадчі збори (ходзесе), які відповідно до вважалися три дні протягом місяця вищим судовим органе функції мали й інші органи. Так, найважливіші справи рада трьох різних відомств. Право суду належало губерна чальникам повітів.
Державний лад Арабського халіфату можна визначити І ратичну монархію. Ісламська релігія і ісламська держава ( дільними. Пророк Мухаммед—духовний глава усіх мус> тому він і наділявся політичною владою.
На чолі Арабського халіфату стояв халіф — спадк рока». В його руках була зосереджена як духовна, так і св да. Перші халіфи обиралися мусульманською знаттю, протеї влада халіфа стає спадковою.
Головним помічником і радником халіфа був візир, поСІ часто передавалась у спадщину. Впливовими чиновниками І начальник охоронців халіфа, який також відав поліцією, ос .сановник з контрольними функціями.
Центральними органами державного управління були < галузеві відомства — дивани. Остаточно вони оформля Омейядах. Диван військових справ займався постачанням і < ням армії. Тут складалися списки людей, які входили до с« стінного війська. Диван внутрішніх справ контролював органи. Особливі функції виконував диван поштової службйи! ймався справами пошти і державних вантажів, керував будівяг шляхів, караван-сараїв і т.ін. Окрім усього, ця установа * виконувала функції таємної поліції.
Територія Халіфату була розділена на провінції (Іспанія,* Сирія і т.д.), на чолі яких стояли, як правило, військові наміоі еміри. Призначались еміри самим халіфом, їм підпорядкову| війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий: Помічниками емірів були наїби.
У містах була своя, система управління. Очолював її ] тасиб наглядав за ринками. Були також начальники поліції,
кої охорони. Кадій очолював міський суд. Значну роль у містах відігравало мусульманське духівництво.
Збройні сили арабів складалися з двох частин: постійного війська і загонів добровольців — «борців за віру». В столиці і великих містах були розташовані відбірні частини. Халіфи створювали кінну гвардію з вихованців-рабів (тюрків, слов'ян та ін.). їх називали гулямами.
Судові функції в Халіфаті були відокремлені від адміністративних. Місцева влада не мала права втручатися в рішення судових органів.
Верховним суддею вважався глава держави — халіф. У цілому ж відправлення правосуддя було привілеєм духівництва. Вища судова влада належала колегії найбільш авторитетних мусульманських богословів. Від імені халіфа вони призначали місцевих суддів (кадіїв) із представників мусульманського духівництва.
Середньовічні африканські держави — Гана, Малі, Сонгай, Ка-нем-Борну — за своїм державним устроєм були імперіями, їх централізація залишалася досить відносною, через те що міцна економічна сдність була тут відсутня. Трималися ці імперії тільки на силі зброї.
Система органів державної влади і управління цих імперій в міру їхнього розвитку ускладнювалась, але в основному залишалася незмінною. За формою правління всі ці держави були монархіями, їхні правителі носили різні титули: гана, тунка, манса, сонні і т.д. Як правило, влада монарха переходила в спадщину. Правителі не були абсолютними монархами в європейському розумінні. Пережитки родової організації, залежність монарха від своєї родини та численних РОДИЧІВ обмежували його владу.
Центром державного управління був палац монарха. Найближчим до монарха органом була Рада. Виконавча влада зосереджувалася в руках першого радника (візира, дуги, галадими). Завідування га-^узями управління доручалось окремим особам. Крім того, в палаці монарха завжди знаходився значний штат мусульманських радників, законознавців тощо.
Військо африканських держав тривалий час створювалося як °пОДчення. Кожна община була зобов'язана виділяти певну кількість Щів. Надалі з'являються частини з воїнів-професіоналів. .рУДові функції спочатку виконували представники адмініст-рЧи'. Справи селян-общинників вирішував староста. Поширення _ аму привело до появи мусульманських суддів (каді), яких прибав монарх.
142
143
Частина друга
Історія держави і пращ ______Середніх вікіе_
держава і право кпаїнах_Азії та Африки
л
Розділ II
§ 4. Право
иповою рисою феодальних держав Азії-рики був консерватизм права, його стабільність і традиційність! явом консерватизму соціальних норм права був їхній тісний: з релігією: індуїзмом, ісламом, конфуціанством. Дхарма в ІндіЩ одночасно і нормою права, і нормою моралі, освяченого реї Індійській дхармі в основному відповідали японські гірі та І ріші — норми, які диктували поведінку на всі випадки
В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті і Мог перії Коран був джерелом права. В Китаї важливим джерелом І закон, імператорський указ, а їх основою була конфуціанськаї
У феодальному Китаї майже кожна династія при вступі стол ставила завдання упорядкування і оновлення діючих; і тому кількість правових збірників була значною. Найвідомії зводи законів династії Вей, династії Цзинь, династії Суй. імпе династії Мін, Уложення династії Цин. Для всіх династійних І був характерним зв'язок з конфуціанством.
В Індії формування права відбувалося за двома напрям» рення нових збірок законів — дхармашастр і розробка комеї вже діючих дхармашастр. Утворення Делійського султанату І ло поширення в Індії мусульманського права, хоч авторитет і ких правових норм зберігався. Дхармашастри виступали як І права навіть при Моголах, де діяв Звід мусульманського пр тава-і-Аламгірі». Своєрідним джерелом права у феодальній Іи окрім цього, звичаї каст.
У Японії в ранньофеодальний період основним джерелом І імператорський указ. Зберігали свою силу і правові звичаї. В 7Й був створений звід законів під загальною назвою «Тайхоре», в 1 з'явилося «Уложення періоду дзеей», яке налічувало сто статей,НІ столітті — «Кодекс років Кемму». Видавалися і приватні коде
В Арабському халіфаті право розвивалося в тісному зв'яЙ ісламом. Основним джерелом релігійної і правової догматики І став Коран, який складався з 114 сур (глав). Доповненням Кор Сунна — запис переказів та легенд про життя Мухаммеда.' вого значення набирає Тефсир — тлумачення Корану і СуннйЙ цями-улемами і суддями.
Сформована таким чином система права дістала наймеї шаріату. Використовували мусульманські судді і судовий прес
В африканських державах періоду Середньовіччя джерелом пра-«ули звичаєве право і частково закон Серед законів головне місце •„водилося НОрМам мусульманського права, що прийшло в Африку з ісламом.
.
Право власності. У країнах Азії та Африки переважача спочаг-КУ державна власність на землю. В Китаї в умовах існування надільної системи землекористування верховним власником землі вважався імператор. У Японії також уся земля була оголошена власністю держави, главою якої був імператор. Значна кількість земель і зрошувальних споруд була власністю держави і в Арабському халіфаті. В африканських державах у власність монарха переходили лише завойовані землі. У всіх інших випадках у ролі «хазяїна землі» виступав у межах общини її глава.
Однак і за таких умов поряд з державною розвивалась інша форма феодальної власності на землю — володіння окремих феодалів. Це була умовна, обмежена власність. Ступінь її умовності була різною. Чиновникам у Китаї, наприклад, земля жалувалася за службу відповідно до їх рангів. Ширші права мали власники земель, отриманих як імператорське пожалування. Офіційне визнання земельної власності, яка знаходилась у феодалів, відбулося в 763 році. В Індії махараджа в ранньофеодальний період жалував землю на умовах військової служби, передавав землі чиновникам «на їхнє утримання». Рангові, посадові землі, землі «за заслуги» отримувала японська феодальна знать. Умовні земельні володіння — «землі катіа» були відомі і в Арабському халіфаті. Розподіл земель на дві категорії — державні і приватні — зберігся в цих країнах і надалі. Однак приватне землеволодіння безперервно поширюється. Практика земельних пожалувань імператорським ро-Дичам, чиновникам зберігалася в Китаї аж до XIX століття. Добре відома вона була і в Індії. На державні землі (халіса) і володіння фео-Далів була поділена територія Делійського султанату. Основною формою земельної власності феодалів була ікта — тимчасове і умовне ДеРЖання, обумовлене військовою службою. Власники великих земельних володінь, що не передавалися у спадщину, називалися мук-а- Навіть в імперії Великого Могола, де панувала державна власність а землю, основна маса земель роздавалася феодалам на умовах по-
^Ування — джагіру. В Японії існувала своя форма умовної земель-01 Масності — дайме. В Арабському халіфаті була своя умовна фео-
1ьна власність на землю — ікта.
144
145
Частина друга
Історія держави і І ___Середніх віків '
На останньому етапі феодальної історії поширюється власність на землю. В Китаї це відбувалося за часів Мін і Цин, в XVII столітті. В Арабському халіфаті земля також частково' у приватній власності (мульк), так само, як це було і в імперії (
Право зобов'язань. Середньовічним державам Азії та. були відомі різні види договорів.
Особливе місце належало договіру купівлі-продажу. ОбЧ були різноманітні речі. З цілою низкою обмежень прод ля. В Китаї продаж нерухомості вимагав реєстрації купчої вд вому управлінні, де на неї ставилася червона печатка, і такий; називався «червоною купчою» (хун-ці). Письмова форма; продажу землі вимагалась і в Індії. В договорі іноді ви що до покупця переходить «верхній та нижній продуі сади і надра земельної ділянки.
Добре відомий був у Китаї, Індії, Японії договір оренди;; Японії оренда розподілялася на короткострокову і вічну, І ву, пряму і посередню. В Китаї протягом століть земельна < основною формою експлуатації селянства.
Широко застосовувався договір позики. В Китаї за пс ли з боржника до 200-300 відсотків на рік. Щоправда, Цинс ження 1725 року встановило максимальну норму стягання у} відсотків на рік. В Індії особливого значення надавали том$| касти належить той чи інший кредитор чи боржник. При Мс дитрри стягали з боржника до 900 відсотків на рік. У Япо кувалася «рисова позичка» (суйко) з виплатою 50 відсотків І африканських державах боржник міг віддати в заставу І мого себе, бути його слугою, аж поки не поверне свій борг.
держава і право Африки
Ч \
Розділ II
Шлюбно-сімейне право. В Китаї та Японії в цій дуже відчутними були догмати конфуціанства. Тут існувала^ патріархальна сім'я, або велика сімейна община, пов'язана) предків. Влада глави сім'ї була дуже великою. Він міг пс Японії навіть вбити члена сім'ї. В його розпорядженні зна дім і господарство. Значна роль у сім'ї належала і старії Одруження відбувалося лише з дозволу батьків. У Китаї характер купівлі дружини. У стосунках подружжя закріг нування чоловіка над дружиною. В Японії для жінки навя тикувався випробний строк. Причиною розірвання шлюбу міг<
яин з семи приводів, що були визначені конфуціанством: безплідність °\зкини, перелюбство, неповага дружини до батьків, непомірна ба-ясучість, крадіжка, ревнощі дружини, погана-хвороба дружини.
У Японії Закони Тайхоре спадкоємцем визнавали тільки старшого сина. В Китаї після смерті батьків отримувала спадщину всі сини, але старшому сину діставався в спадок батьківський дім з храмом предків.
В Індії до мусульманських завоювань у шлюбно-сімейному праві панувала суворість кастового розподілу. Дозволялось одруження тільки в межах кастової групи. Існували різноманітні правила взаємин між членами сім'ї в різних кастах. Загальним для них було ставлення до жінки, становище котрої в сім'ї, хоч би до якої касти вона належала, було принизливим.
В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті і імперії Великого Могола у сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Шлюб, сім'я, народження дітей розглядалися відповідно до Корану як обов'язок кожного правовірного мусульманина. Коран дозволяв багатоженство, але можна було мати не більше чотирьох дружин одночасно. Окрім них можна було мати в гаремі ще й наложниць. Так, у падишаха Могольської імперії Акбара гарем складався з п'яти тисяч жінок.
Шлюб оформлявся усним або письмовим договором між сторонами або угодою батьків жениха і нареченої. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення — і шлюб вважався розірваним.
Злочини і покарання. Визначенню злочинів і покарань право Китаю, Індії та Японії надавало особливого значення.
Перелік злочинів був великим. Аналіз правових джерел дає можливість наголосити на основних видах злочинів. Особливого значення надавалося злочинам державним: спроба захопити державну вла-ДУ, повстання, заколот, зрада і т.ін. У Китаї в період династії Юань монголи, боячись виступів китайського народу, забороняли зберігати зброю, вивчати військову справу. Маньчжурські завойовники вимагали від усього чоловічого населення Китаю на знак покірності виголю-8ати частину голови і носити косу. Того, хто не виконував цього нака-
•*У> мали за розбійника, який чинить опір. У Японії державними злочи-83X01 вважалися всі дії, спрямовані проти сегунського правління.
У Китаї та Японії окрему групу складали злочини чиновників: виконання імператорського наказу, хабарництво, ухилення від ви-
*°нання доручення і т.ін.
146
147
Частина друга
Історія держави Середніх віків
Зустрічалися різноманітні злочини проти власності: кра бій, підпал тощо. На першому місці серед злочинів проти особщ вбивство. Розрізнялись убивство умисне і убивство необережне, ^ кваліфіковане. У Китаї особливо страшним злочином вважалосз ство своїх батьків. У Японії тяжким злочином вважали вбивство,; не найманим убивцем або з допомогою отрути. Такі злочини І розкрити, «хоч для цього довелося б пройти всю японську:
Відомі були також інші злочини: військові, проти сім'ї. ] суворо каралися обманщики, гультяї. В Індії небезпечним: вважався замах на систему варн.
Скрізь у країнах Азії та Африки основною метою покарі залякування. Широко застосовувалася смертна кара: розрізд піл, відрубання голови з виставлянням її на жердині. Злочщ спалювали, розтоптували слонами і т.ін. З особливою жор розправлялися правителі з учасниками повстання або змови^
Відомі були і такі покарання, як калічення членів, вц носа, осліплення і т.д. В Делійському султанаті за часів сул уд-діна( 1296-1316рр.) існувало таке покарання: якщо торг віщував покупця, у нього із тіла слід було вирізати такої ж ва ток м'яса. Зустрічалися тілесні покарання (батогами, бамС палицею), конфіскація майна, заслання тощо.
Відповідно до Уложення династії Цин у Китаї основи» ми покарань були: 1) мала бамбукова палиця (10,20, ЗО, 40,50І 2) велика бамбукова палиця (60, 70, 80, 90, 100 ударів), 3) за на строк (один, півтора, два, два з половиною, три роки), 4) • у віддалені райони (за 2000, 2500, 3000 лі), 5) кара на смергп»| задушення і відрубання голови). Ці традиційні п'ять видів ШЯ ня підрозділялися на 20 ступеней. Були ще покарання надзві Приблизно така ж градація покарань існувала і в Японії.
Право цих країн враховувало соціальне становище пс і злочинця. Так, у Китаї за вбивство хазяїном власного раба І лося тілесне покарання. Чиновник, який забив раба до смерті, І жував платні протягом двох років. Маньчжурський князь за І раба сплачував штраф. Проте, раба за вбивство свого хазяїна < «порізати на дрібні частинки». Окремі категорії населення мали! манітні привілеї при визначенні покарання. Право на пом'ї покарання мали, наприклад, чиновники. В Індії розмір покар то визначався належністю злочин-дя до певної касти. В Японії) стократичної верхівки були передбачені особливі види покарання^
мільна держава і права к|и»/<ал Азії та Африки
Ч
\
Розділ II
ня з посади, позбавлення чину, заслання. Надавалася можливість від-Є я від покарання, навіть від кари на смерть. Для самурая не вва-злочином убивство простолюдина, якщо мотивом убивства було самурая про те, що простолюдин був з ним неввічливим.
Вчення про злочини і покарання було мало розроблене в мусуль-анському праві. В Арабському халіфаті мусульманські правознавці підрозділяли усі злочини на три групи. Першу групу складали зло--ини, що трактувалися як посягання на «права Аллаха» і не допус-^ли прощення: відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюбство і т.д. До другої групи належали злочини, що розглядалися як посягання на права окремих осіб: умисне убивство, яке призводило до кровної помсти, тілесні пошкодження, що каралися за принципом таліону. Третю групу складали дії, які лише через певний час почали розглядатися як злочини:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Державний лад Арабського халіфату можна визначити І ратичну монархію. Ісламська релігія і ісламська держава ( дільними. Пророк Мухаммед—духовний глава усіх мус> тому він і наділявся політичною владою.
На чолі Арабського халіфату стояв халіф — спадк рока». В його руках була зосереджена як духовна, так і св да. Перші халіфи обиралися мусульманською знаттю, протеї влада халіфа стає спадковою.
Головним помічником і радником халіфа був візир, поСІ часто передавалась у спадщину. Впливовими чиновниками І начальник охоронців халіфа, який також відав поліцією, ос .сановник з контрольними функціями.
Центральними органами державного управління були < галузеві відомства — дивани. Остаточно вони оформля Омейядах. Диван військових справ займався постачанням і < ням армії. Тут складалися списки людей, які входили до с« стінного війська. Диван внутрішніх справ контролював органи. Особливі функції виконував диван поштової службйи! ймався справами пошти і державних вантажів, керував будівяг шляхів, караван-сараїв і т.ін. Окрім усього, ця установа * виконувала функції таємної поліції.
Територія Халіфату була розділена на провінції (Іспанія,* Сирія і т.д.), на чолі яких стояли, як правило, військові наміоі еміри. Призначались еміри самим халіфом, їм підпорядкову| війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий: Помічниками емірів були наїби.
У містах була своя, система управління. Очолював її ] тасиб наглядав за ринками. Були також начальники поліції,
кої охорони. Кадій очолював міський суд. Значну роль у містах відігравало мусульманське духівництво.
Збройні сили арабів складалися з двох частин: постійного війська і загонів добровольців — «борців за віру». В столиці і великих містах були розташовані відбірні частини. Халіфи створювали кінну гвардію з вихованців-рабів (тюрків, слов'ян та ін.). їх називали гулямами.
Судові функції в Халіфаті були відокремлені від адміністративних. Місцева влада не мала права втручатися в рішення судових органів.
Верховним суддею вважався глава держави — халіф. У цілому ж відправлення правосуддя було привілеєм духівництва. Вища судова влада належала колегії найбільш авторитетних мусульманських богословів. Від імені халіфа вони призначали місцевих суддів (кадіїв) із представників мусульманського духівництва.
Середньовічні африканські держави — Гана, Малі, Сонгай, Ка-нем-Борну — за своїм державним устроєм були імперіями, їх централізація залишалася досить відносною, через те що міцна економічна сдність була тут відсутня. Трималися ці імперії тільки на силі зброї.
Система органів державної влади і управління цих імперій в міру їхнього розвитку ускладнювалась, але в основному залишалася незмінною. За формою правління всі ці держави були монархіями, їхні правителі носили різні титули: гана, тунка, манса, сонні і т.д. Як правило, влада монарха переходила в спадщину. Правителі не були абсолютними монархами в європейському розумінні. Пережитки родової організації, залежність монарха від своєї родини та численних РОДИЧІВ обмежували його владу.
Центром державного управління був палац монарха. Найближчим до монарха органом була Рада. Виконавча влада зосереджувалася в руках першого радника (візира, дуги, галадими). Завідування га-^узями управління доручалось окремим особам. Крім того, в палаці монарха завжди знаходився значний штат мусульманських радників, законознавців тощо.
Військо африканських держав тривалий час створювалося як °пОДчення. Кожна община була зобов'язана виділяти певну кількість Щів. Надалі з'являються частини з воїнів-професіоналів. .рУДові функції спочатку виконували представники адмініст-рЧи'. Справи селян-общинників вирішував староста. Поширення _ аму привело до появи мусульманських суддів (каді), яких прибав монарх.
142
143
Частина друга
Історія держави і пращ ______Середніх вікіе_
держава і право кпаїнах_Азії та Африки
л
Розділ II
§ 4. Право
иповою рисою феодальних держав Азії-рики був консерватизм права, його стабільність і традиційність! явом консерватизму соціальних норм права був їхній тісний: з релігією: індуїзмом, ісламом, конфуціанством. Дхарма в ІндіЩ одночасно і нормою права, і нормою моралі, освяченого реї Індійській дхармі в основному відповідали японські гірі та І ріші — норми, які диктували поведінку на всі випадки
В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті і Мог перії Коран був джерелом права. В Китаї важливим джерелом І закон, імператорський указ, а їх основою була конфуціанськаї
У феодальному Китаї майже кожна династія при вступі стол ставила завдання упорядкування і оновлення діючих; і тому кількість правових збірників була значною. Найвідомії зводи законів династії Вей, династії Цзинь, династії Суй. імпе династії Мін, Уложення династії Цин. Для всіх династійних І був характерним зв'язок з конфуціанством.
В Індії формування права відбувалося за двома напрям» рення нових збірок законів — дхармашастр і розробка комеї вже діючих дхармашастр. Утворення Делійського султанату І ло поширення в Індії мусульманського права, хоч авторитет і ких правових норм зберігався. Дхармашастри виступали як І права навіть при Моголах, де діяв Звід мусульманського пр тава-і-Аламгірі». Своєрідним джерелом права у феодальній Іи окрім цього, звичаї каст.
У Японії в ранньофеодальний період основним джерелом І імператорський указ. Зберігали свою силу і правові звичаї. В 7Й був створений звід законів під загальною назвою «Тайхоре», в 1 з'явилося «Уложення періоду дзеей», яке налічувало сто статей,НІ столітті — «Кодекс років Кемму». Видавалися і приватні коде
В Арабському халіфаті право розвивалося в тісному зв'яЙ ісламом. Основним джерелом релігійної і правової догматики І став Коран, який складався з 114 сур (глав). Доповненням Кор Сунна — запис переказів та легенд про життя Мухаммеда.' вого значення набирає Тефсир — тлумачення Корану і СуннйЙ цями-улемами і суддями.
Сформована таким чином система права дістала наймеї шаріату. Використовували мусульманські судді і судовий прес
В африканських державах періоду Середньовіччя джерелом пра-«ули звичаєве право і частково закон Серед законів головне місце •„водилося НОрМам мусульманського права, що прийшло в Африку з ісламом.
.
Право власності. У країнах Азії та Африки переважача спочаг-КУ державна власність на землю. В Китаї в умовах існування надільної системи землекористування верховним власником землі вважався імператор. У Японії також уся земля була оголошена власністю держави, главою якої був імператор. Значна кількість земель і зрошувальних споруд була власністю держави і в Арабському халіфаті. В африканських державах у власність монарха переходили лише завойовані землі. У всіх інших випадках у ролі «хазяїна землі» виступав у межах общини її глава.
Однак і за таких умов поряд з державною розвивалась інша форма феодальної власності на землю — володіння окремих феодалів. Це була умовна, обмежена власність. Ступінь її умовності була різною. Чиновникам у Китаї, наприклад, земля жалувалася за службу відповідно до їх рангів. Ширші права мали власники земель, отриманих як імператорське пожалування. Офіційне визнання земельної власності, яка знаходилась у феодалів, відбулося в 763 році. В Індії махараджа в ранньофеодальний період жалував землю на умовах військової служби, передавав землі чиновникам «на їхнє утримання». Рангові, посадові землі, землі «за заслуги» отримувала японська феодальна знать. Умовні земельні володіння — «землі катіа» були відомі і в Арабському халіфаті. Розподіл земель на дві категорії — державні і приватні — зберігся в цих країнах і надалі. Однак приватне землеволодіння безперервно поширюється. Практика земельних пожалувань імператорським ро-Дичам, чиновникам зберігалася в Китаї аж до XIX століття. Добре відома вона була і в Індії. На державні землі (халіса) і володіння фео-Далів була поділена територія Делійського султанату. Основною формою земельної власності феодалів була ікта — тимчасове і умовне ДеРЖання, обумовлене військовою службою. Власники великих земельних володінь, що не передавалися у спадщину, називалися мук-а- Навіть в імперії Великого Могола, де панувала державна власність а землю, основна маса земель роздавалася феодалам на умовах по-
^Ування — джагіру. В Японії існувала своя форма умовної земель-01 Масності — дайме. В Арабському халіфаті була своя умовна фео-
1ьна власність на землю — ікта.
144
145
Частина друга
Історія держави і І ___Середніх віків '
На останньому етапі феодальної історії поширюється власність на землю. В Китаї це відбувалося за часів Мін і Цин, в XVII столітті. В Арабському халіфаті земля також частково' у приватній власності (мульк), так само, як це було і в імперії (
Право зобов'язань. Середньовічним державам Азії та. були відомі різні види договорів.
Особливе місце належало договіру купівлі-продажу. ОбЧ були різноманітні речі. З цілою низкою обмежень прод ля. В Китаї продаж нерухомості вимагав реєстрації купчої вд вому управлінні, де на неї ставилася червона печатка, і такий; називався «червоною купчою» (хун-ці). Письмова форма; продажу землі вимагалась і в Індії. В договорі іноді ви що до покупця переходить «верхній та нижній продуі сади і надра земельної ділянки.
Добре відомий був у Китаї, Індії, Японії договір оренди;; Японії оренда розподілялася на короткострокову і вічну, І ву, пряму і посередню. В Китаї протягом століть земельна < основною формою експлуатації селянства.
Широко застосовувався договір позики. В Китаї за пс ли з боржника до 200-300 відсотків на рік. Щоправда, Цинс ження 1725 року встановило максимальну норму стягання у} відсотків на рік. В Індії особливого значення надавали том$| касти належить той чи інший кредитор чи боржник. При Мс дитрри стягали з боржника до 900 відсотків на рік. У Япо кувалася «рисова позичка» (суйко) з виплатою 50 відсотків І африканських державах боржник міг віддати в заставу І мого себе, бути його слугою, аж поки не поверне свій борг.
держава і право Африки
Ч \
Розділ II
Шлюбно-сімейне право. В Китаї та Японії в цій дуже відчутними були догмати конфуціанства. Тут існувала^ патріархальна сім'я, або велика сімейна община, пов'язана) предків. Влада глави сім'ї була дуже великою. Він міг пс Японії навіть вбити члена сім'ї. В його розпорядженні зна дім і господарство. Значна роль у сім'ї належала і старії Одруження відбувалося лише з дозволу батьків. У Китаї характер купівлі дружини. У стосунках подружжя закріг нування чоловіка над дружиною. В Японії для жінки навя тикувався випробний строк. Причиною розірвання шлюбу міг<
яин з семи приводів, що були визначені конфуціанством: безплідність °\зкини, перелюбство, неповага дружини до батьків, непомірна ба-ясучість, крадіжка, ревнощі дружини, погана-хвороба дружини.
У Японії Закони Тайхоре спадкоємцем визнавали тільки старшого сина. В Китаї після смерті батьків отримувала спадщину всі сини, але старшому сину діставався в спадок батьківський дім з храмом предків.
В Індії до мусульманських завоювань у шлюбно-сімейному праві панувала суворість кастового розподілу. Дозволялось одруження тільки в межах кастової групи. Існували різноманітні правила взаємин між членами сім'ї в різних кастах. Загальним для них було ставлення до жінки, становище котрої в сім'ї, хоч би до якої касти вона належала, було принизливим.
В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті і імперії Великого Могола у сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Шлюб, сім'я, народження дітей розглядалися відповідно до Корану як обов'язок кожного правовірного мусульманина. Коран дозволяв багатоженство, але можна було мати не більше чотирьох дружин одночасно. Окрім них можна було мати в гаремі ще й наложниць. Так, у падишаха Могольської імперії Акбара гарем складався з п'яти тисяч жінок.
Шлюб оформлявся усним або письмовим договором між сторонами або угодою батьків жениха і нареченої. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення — і шлюб вважався розірваним.
Злочини і покарання. Визначенню злочинів і покарань право Китаю, Індії та Японії надавало особливого значення.
Перелік злочинів був великим. Аналіз правових джерел дає можливість наголосити на основних видах злочинів. Особливого значення надавалося злочинам державним: спроба захопити державну вла-ДУ, повстання, заколот, зрада і т.ін. У Китаї в період династії Юань монголи, боячись виступів китайського народу, забороняли зберігати зброю, вивчати військову справу. Маньчжурські завойовники вимагали від усього чоловічого населення Китаю на знак покірності виголю-8ати частину голови і носити косу. Того, хто не виконував цього нака-
•*У> мали за розбійника, який чинить опір. У Японії державними злочи-83X01 вважалися всі дії, спрямовані проти сегунського правління.
У Китаї та Японії окрему групу складали злочини чиновників: виконання імператорського наказу, хабарництво, ухилення від ви-
*°нання доручення і т.ін.
146
147
Частина друга
Історія держави Середніх віків
Зустрічалися різноманітні злочини проти власності: кра бій, підпал тощо. На першому місці серед злочинів проти особщ вбивство. Розрізнялись убивство умисне і убивство необережне, ^ кваліфіковане. У Китаї особливо страшним злочином вважалосз ство своїх батьків. У Японії тяжким злочином вважали вбивство,; не найманим убивцем або з допомогою отрути. Такі злочини І розкрити, «хоч для цього довелося б пройти всю японську:
Відомі були також інші злочини: військові, проти сім'ї. ] суворо каралися обманщики, гультяї. В Індії небезпечним: вважався замах на систему варн.
Скрізь у країнах Азії та Африки основною метою покарі залякування. Широко застосовувалася смертна кара: розрізд піл, відрубання голови з виставлянням її на жердині. Злочщ спалювали, розтоптували слонами і т.ін. З особливою жор розправлялися правителі з учасниками повстання або змови^
Відомі були і такі покарання, як калічення членів, вц носа, осліплення і т.д. В Делійському султанаті за часів сул уд-діна( 1296-1316рр.) існувало таке покарання: якщо торг віщував покупця, у нього із тіла слід було вирізати такої ж ва ток м'яса. Зустрічалися тілесні покарання (батогами, бамС палицею), конфіскація майна, заслання тощо.
Відповідно до Уложення династії Цин у Китаї основи» ми покарань були: 1) мала бамбукова палиця (10,20, ЗО, 40,50І 2) велика бамбукова палиця (60, 70, 80, 90, 100 ударів), 3) за на строк (один, півтора, два, два з половиною, три роки), 4) • у віддалені райони (за 2000, 2500, 3000 лі), 5) кара на смергп»| задушення і відрубання голови). Ці традиційні п'ять видів ШЯ ня підрозділялися на 20 ступеней. Були ще покарання надзві Приблизно така ж градація покарань існувала і в Японії.
Право цих країн враховувало соціальне становище пс і злочинця. Так, у Китаї за вбивство хазяїном власного раба І лося тілесне покарання. Чиновник, який забив раба до смерті, І жував платні протягом двох років. Маньчжурський князь за І раба сплачував штраф. Проте, раба за вбивство свого хазяїна < «порізати на дрібні частинки». Окремі категорії населення мали! манітні привілеї при визначенні покарання. Право на пом'ї покарання мали, наприклад, чиновники. В Індії розмір покар то визначався належністю злочин-дя до певної касти. В Японії) стократичної верхівки були передбачені особливі види покарання^
мільна держава і права к|и»/<ал Азії та Африки
Ч
\
Розділ II
ня з посади, позбавлення чину, заслання. Надавалася можливість від-Є я від покарання, навіть від кари на смерть. Для самурая не вва-злочином убивство простолюдина, якщо мотивом убивства було самурая про те, що простолюдин був з ним неввічливим.
Вчення про злочини і покарання було мало розроблене в мусуль-анському праві. В Арабському халіфаті мусульманські правознавці підрозділяли усі злочини на три групи. Першу групу складали зло--ини, що трактувалися як посягання на «права Аллаха» і не допус-^ли прощення: відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюбство і т.д. До другої групи належали злочини, що розглядалися як посягання на права окремих осіб: умисне убивство, яке призводило до кровної помсти, тілесні пошкодження, що каралися за принципом таліону. Третю групу складали дії, які лише через певний час почали розглядатися як злочини:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56