ятами ганя.Тепер їй, бачу, не до соли ,Уже, підтикавши десь поли,Фурцює добре, навісна.Коли сама з ким не ночує,То для когось уже свашкує,Для сього тяжко поспішна. Пустіть лиш з неба веремію – веремія – крик, метушня, замішання. Пускати, крутити веремію – несподівано напасти, внести замішання.
Та враг бери вас, – що хотіте,Про мене, те собі робіть;Мене на лід не посадіте,Пожар лиш тілько погасіть;Завередуйте по-своємуІ, будьте ласкаві, моємуЗробіте лихові кінець.Пустіть лиш з неба вереміюІ покажіте чудасію,А я вам піднесу ралець». [57] Тут тілько що перемоливсяЕней і рот свій затулив;Як ось із неба дощ полився,В годину ввесь пожар залив.Бурхнуло з неба, мов із бочки,Що промочило до сорочки;То драла врозтіч всі дали.Троянці стали всі як хлюща,Їм лучилася невсипуща,Не раді і дощу були. [58] Не знав же на яку ступитиЕней і тяжко горював,Чи тут остатись, чи поплити?Бо враг не всі човни забрав;І миттю кинувсь до громадиПросить собі у ней поради,Чого собою не вбагне.Тут довго тяжко раховалиІ скілько не коверзовали,Та все було, що не оне. У 59 – 61-й строфах змальований знахар, вельми примітна постать у народному житті ще з прадавніх часів. З прийняттям і подальшим утвердженням християнства роль знахарів поступово зменшувалася, хоч у кінці XVIII ст. була ще досить помітною. Звичайно знахарі були досвідченими, бувалими людьми, зналися на народній медицині, ліками і порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рівні народної свідомості й культури магія, зв'язок з вищою чудодійною силою органічно пов'язувалися з розумом, життєвим досвідом, професійною вправністю. Знахарів і знахарок, ворожок, таких як Сівілла у третій частині «Енеїди», народ відрізняв від чаклунів, чаклунок та відьом і певною мірою протиставляв їм. Вони могли боротися з нечистою силою, відводити відьомські чари. В «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ'яненка «стар чоловік і непевний» Демко Швандюра «знімає чари» відьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замість неї козаки «прєхваброї сотні конотопської» порють різками на виду у всієї громади вербову колоду.
Упир і знахур ворожить – у Котляревського упир – жива людина, яка знається з потусторонніми силами.
І добре знав греблі гатить – в народних уявленнях чоловік, який добре знався на водяних млинах, греблях, – знахар, ворожбит, в усякому разі дружній з ними. Він знає замовляння на випадок різних стихійних лих, уміє ладити з водяником (дядько Лев у «Лісовій пісні» Лесі Українки), щоб той постійно давав потрібну кількість води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблі, не знесла млина під час повені; мусив знати ще багато інших тонкощів мірошницької справи. Гребля, вода, надто болото – місце, де любить оселятися нечиста сила. Нар:
Нехай тебе ті кохають,
Що в болоті грають.
Нехай тебе ті любують,
Що греблі руйнують.
Один з троянської громади,Насупившися, все мовчавІ, дослухавшись до поради,Ціпком все землю колупав.Се був пройдисвіт і непевний,І всім відьмам був родич кревний –Упир і знахур ворожить,Умів і трясцю одшептати,І кров христьянську замовляти,І добре знав греблі гатить. Шльонськ – польська назва Сілезії, області, яка нині входить до складу Польської Народної Республіки і частково до Чехословацької Соціалістичної Республіки. Україна підтримувала давні торгові зв'язки з Сілезією, а через сілезькі ринки – з іншими землями Західної Європи. Крім прядива, сала, смальцю, воску та інших товарів, помітною статтею експорту були воли української степової породи.
Бував і в Шльонському з волами,Не раз ходив за сіллю в Крим;Тарані торговав возами,Всі чумаки братались з ним.Він так здавався і нікчемний,Та був розумний, як письменний,Слова так сипав, як горох.Уже в чім, бач, пораховати,Що розказать – йому вже дати;Ні в чім не був страхополох. Невтєс – в античних міфах – Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудрості Мінерна наділила Навта пророчим даром.
Невтесом всі його дражнили,По-нашому ж то звавсь Охрім;Мені так люди говорили –Самому ж незнакомий він.Побачив, що Еней гнівився,До його зараз підмостився,За білу рученьку і взяв;І, вивівши Енея в сіни,Сам поклонився аж в коліни,Таку Енею річ сказав: [62] «Чого ти сильно зажуривсяІ так надувся, як індик?Зовсім охляв і занудився,Мов по болотові кулик?Чим більш журитися – все гірше,Заплутаєшся в лісі більше,Покинь лиш горе і заплюй.Піди вкладися гарно спати,А послі будеш і гадати,Спочинь, та вже тогді міркуй!» [63] Послухавши Еней Охріма,Укрившись, на полу ліг спать;Но лупав тілько все очима,Не міг ні крихти задрімать.На всі боки перевертався,До люльки разів три приймався,Знемігся ж, мов і задрімав.Як ось Анхіз йому приснився,Із пекла батечко явивсяІ синові таке сказав: [64] «Прокинься, милеє дитятко!Пробуркайся і проходись,Се твій прийшов до тебе батько,То не сполохайсь, не жахнись.Мене боги к тобі послалиІ так сказати приказали:Щоб ти нітрохи не журивсь,Пошлють тобі щасливу долю,Щоб учинив ти божу волюІ швидче в Рим переселивсь. [65] Збери всі човни, що остались,І гарно зараз їх оправ;Придерж своїх, щоб не впивались,І сю Сіцілію остав.Пливи і не журись, небоже!Уже тобі скрізь буде гоже.Та ще, послухай, щось скажу:Щоб в пекло ти зайшов до мене,Бо діло єсть мені до тебе.Я все тобі там покажу. [66] І по олімпському законуУже ти пекла не минеш:Бо треба кланятись Плутону,А то і в Рим не допливеш.Якусь тобі він казань скаже,Дорогу добру в Рим покаже,Побачиш, як живу і я.А за дорогу не турбуйся,До пекла навпростець прямуйсяПішком, – не треба і коня. [67] Прощай же, сизий голубочок!Бо вже стає надворі світ;Прощай, дитя, прощай, синочок!..»І в землю провалився дід.Еней спросоння як схопився,Дрижав од страху і трусився;Холодний лився з його піт;І всіх троянців поскликавши,І лагодитись приказавши,Щоб завтра поплисти як світ. [68] К Ацесту зараз сам махнувши,За хліб подяковав, за сіль;І там не довго щось побувши,Вернувся до своїх відтіль.Ввесь день збирались та складались;І світу тілько що дождались,То посідали на човни.Еней же їхав щось несміло,Бо море дуже надоїло,Як чумакам дощ восени. Машталір – кучер.
Венера тілько що уздріла,Що вже троянці на човнах,К Нептуну на поклон побігла,Щоб не втопив їх у волнах.Поїхала в своїм ридвані,Мов сотника якого пані,Баскими конями, як звір.Із кінними проводниками,З трьома назаді козаками,А коні правив машталір. Із шаповальського сукна – тобто свита з грубого сукна домашнього виробу.
Тясомкою кругом обшита – обшита стрічкою із матерії.
Була на йому біла свитаІз шаповальського сукна,Тясомкою кругом обшита,Сім кіп стоялася вона.Набакир шапочка стриміла,Далеко дуже червоніла,В руках же довгий був батіг;Їм грімко ляскав він із лиха,Скакали коні без оддиха;Ридван, мов вихор в полі, біг. Кобиляча голова – в українських народних казках фантастичне страховисько. Нар.: Стукотить, грукотить… «А що там?» – «Кобиляча голова лізе!» (Номис. – С. 231).
Приїхала, загримотіла, Кобиляча мов голова ;К Нептуну в хату і влетілаТак, як із вирію сова;І не сказавши ні півслова,Нехай, каже, твоя здороваБува, Нептуне, голова!Як навіжена, прискакала,Нептуна в губи цілувала,Говорячи такі слова: Коли, Нептун, мені ти дядько – Венера – дочка Зевса, який доводиться Нептунові братом, отже, вона племінниця останнього. Відомий також інший античний міф, згідно з яким Венера народилася з морської піни на узбережжі острова Кріт. Підлещуючись до володаря морів Нептуна, на це й натякає Венера, називаючи його хрещеним батьком. До того ж дядько з боку батька вважається ближчою ріднею, ніж дядько з боку матері.
«Коли, Нептун, мені ти дядько,А я племінниця тобі,Та ти ж мені хрещений батько,Спасибі зароби собі.Моєму поможи Енею,Щоб він з ватагою своєюЩасливо їздив по воді;Уже і так пополякали,Насилу баби одшептали,Попався в зуби був біді». [73] Нептун, моргнувши, засміявся;Венеру сісти попросивІ після неї облизався,Сивухи чарочку налив;І так її почастовавши,Чого просила, обіщавши,І зараз з нею попрощавсь.Повіяв вітр з руки Енею,Простивсь сердешненький з землею,Як стрілочка, по морю мчавсь. [74] Поромщик їх щонайглавнійшийЗ Енеєм їздив всякий раз,Йому слуга був найвірнійший –По-нашому він звавсь Тарас.Сей, сидя на кормі, хитався,По саме нільзя нахлиставсяГорілочки, коли прощавсь.Еней велів його прийняти,Щоб не пустивсь на дно нирятиІ в луччім місці би проспавсь. Кіш – військовий табір, обоз.
Но видно, що пану ТарасуНаписано так на роду,Щоб тілько до сього він часуТерпів на світі сім біду.Бо, розхитавшись, бризнув в воду,Нирнув – і, не спитавши броду,Наввиринки пішла душа.Еней хотів, щоб окошиласьБіда і більш не продовжилась,Щоб не пропали всі з коша. Частина третя Сподар – господар, також – государ, цар.
Небіжчик – тут у значенні: бідолаха.
Еней-сподар, посумовавши,Насилу трохи вгамовавсь;Поплакавши і поридавши,Сивушкою почастовавсь;Но все-таки його мутилоІ коло серденька крутило,Небіжчик часто щось вздихав;Він моря так уже боявся,Що на богів не покладавсяІ батькові не довіряв. [2] А вітри ззаду все трубилиВ потилицю його човнам,Що мчалися зо всеї силиПо чорним пінявим водам.Гребці і весла положили,Та сидя люлечки курилиІ кургикали пісеньок:Козацьких, гарних, запорозьких,А які знали, то московськихВигадовали бриденьок. Це – пісенна строфа, одна на всю «Енеїду». Перелік пісень відкриває перлина в пісенній скарбниці українського народу – «Гей на горі та женці жнуть». Вона в перелицьованій, травестійній формі випливе в тексті поеми ще в четвертій частині (строфа 126) і натяком – у шостій (строфа 4).
Сагайдачний Петро (рік народження невідомо – 1622) – гетьман українського козацтва, талановитий полководець. Під керівництвом Сагайдачного українські козаки здійснили ряд успішних походів, виграли кілька битв. Помер від рани, одержаної у битві з турками під Хотином. У пісні «Гей на горі та женці жнуть» фігурує також інший учасник цієї битви, запорізький кошовий, потім козацький гетьман Дорошенко Михайло (рік народження невідомо – 1628). Він користувався популярністю серед козаків, славився своєю хоробрістю. Загинув у битві під час одного з очолених ним походів на Кримське ханство.
Либонь співали і про Січ – пісень, де фігурує Запорізька Січ і запорожці, багато. Виходячи з тексту «Енеїди», якусь певну пісню назвати неможливо. Тут і в подальших рядках пісенної строфи Котляревський навряд чи мав на увазі конкретну пісню. Іде перелік історичних подій, яскравіше відображених у піснях, взагалі найпопулярніших пісенних сюжетів. Звичайно, в строфі, як і в усьому масиві українських народних пісень минулого, на першому місці за суспільною вагою та значенням – пісні про козацтво і Запорізьку Січ.
Як в пікінери набирали – пікінери – в первісному значенні цього слова власне солдати, які мали на озброєнні піки (списи). Тут йдеться про так звану Пікінерію: в 1764 р. за урядовим розпорядженням на Україні були сформовані з козаків Полтавського та Миргородського полків чотири військовопоселенські пікінерські полки. В 1776 р. з частини козаків ліквідованої в червні 1775 р. Запорізької Січі були утворені ще два пікінерські полки. Пікінери були позбавлені козацьких привілеїв, мусили відбувати військову службу і разом з тим сплачувати податки, виконувати державні повинності. Особливо постраждав від Пікінерії Полтавський полк. У 1769 р. вибухнуло повстання двох пікінерських полків – Дніпровського і Донецького – на півдні Полтавщини (на території нинішніх Кобеляцького та Нехворощанського районів), яке було жорстоко придушене.
Як мандровав козак всю ніч – сюди за змістом найбільше підходить пісня «Добрий вечір тобі, зелена діброво!» Крім тематичної ознаки, тут треба пам'ятати й про винятково високий естетичний смак І. Котляревського – знову конкретна вказівка на пісню дивовижної поетичної сили і глибини.
Полтавську славили шведчину – теж надто загальна вказівка і якусь певну пісню назвати неможливо. Йдеться, звичайно, про кампанію 1708 – 1709 років і Полтавську битву.
І неня як свою дитину 3 двора провадила в поход – мотив проводів матір'ю сина дуже поширений в українських народних піснях і на якусь певну пісню вказати важко.
Як під Бендер'ю воювали, Без галушок як помирали, Колись як був голодний год – можливо, в останньому рядку І. Котляревський мав на увазі якусь невідому нам пісню про голодовку в неурожайний рік, нерідке явище в усі давні, та й не такі давні часи. Одначе дослідники «Енеїди» згадку про воєнні дії під Бендерами і «голодний год» пов'язують з конкретним епізодом однієї з російсько-турецьких воєн. У 1789 р. російські війська під командуванням князя Г. О. Потьомкіна вели тривалу облогу турецької фортеці Бендери (нині місто Молдавської РСР, районний центр), яка закінчилася капітуляцією її гарнізону. Фаворит Катерини II бездарний воєначальник Потьомкін не дбав належним чином про постачання військ. Нестача провіанту, осінні холоди призвели до голоду, поширення епідемій. Подібні явища спостерігалися не тільки під Бендерами, а й під Очаковом, іншими фортецями, в інших епізодах численних російсько-турецьких війн протягом XVIII – початку XIX ст. Нар.: Бендерська чума. Добувсь, як під Очаковим (Номис. – С. 37). Не знав автор «Енеїди», коли писав ці рядки, що йому як учаснику походу проти Туреччини 1806 р. в чині штабс-капітана Сіверського драгунського полку доведеться воювати «під Бендер'ю».
Про Сагайдачного співали,Либонь, співали і про Січ ,Як в пікінери набирали,Як мандровав козак всю ніч;Полтавську славили Шведчину,І неня як свою дитинуЗ двора провадила в поход;Як під Бендер’ю воювали,Без галушок як помирали,Колись як був голодний год. Нар.: Швидко казка кажеться, та не швидко діло робиться (Номис. – С. 108).
Не так-то діється все хутко,Як швидко кажуть нам казок;Еней наш плив хоть дуже прудко,Та вже ж він плавав не деньок;Довгенько по морю щось шлялисьІ сами о світі не знались,Не знав троянець ні один,Куди, про що і як швендюють,Куди се так вони мандрують,Куди їх мчить Анхізів син. Ся Кумською земелька звалась – в античні часи Куми – місто-держава на південному узбережжі Апеннінського півострова. Найдавніша грецька колонія в Італії.
От так поплававши немалоІ поблудивши по морям,Як ось і землю видно стало,Побачили кінець бідам!До берега якраз пристали,На землю з човнів повставалиІ стали тута оддихать.Ся Кумською земелька звалась,Вона троянцям сподобалась,Далось і їй троянців знать. [6] Розгардіяш настав троянцям,Оп’ять забули горювать;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Та враг бери вас, – що хотіте,Про мене, те собі робіть;Мене на лід не посадіте,Пожар лиш тілько погасіть;Завередуйте по-своємуІ, будьте ласкаві, моємуЗробіте лихові кінець.Пустіть лиш з неба вереміюІ покажіте чудасію,А я вам піднесу ралець». [57] Тут тілько що перемоливсяЕней і рот свій затулив;Як ось із неба дощ полився,В годину ввесь пожар залив.Бурхнуло з неба, мов із бочки,Що промочило до сорочки;То драла врозтіч всі дали.Троянці стали всі як хлюща,Їм лучилася невсипуща,Не раді і дощу були. [58] Не знав же на яку ступитиЕней і тяжко горював,Чи тут остатись, чи поплити?Бо враг не всі човни забрав;І миттю кинувсь до громадиПросить собі у ней поради,Чого собою не вбагне.Тут довго тяжко раховалиІ скілько не коверзовали,Та все було, що не оне. У 59 – 61-й строфах змальований знахар, вельми примітна постать у народному житті ще з прадавніх часів. З прийняттям і подальшим утвердженням християнства роль знахарів поступово зменшувалася, хоч у кінці XVIII ст. була ще досить помітною. Звичайно знахарі були досвідченими, бувалими людьми, зналися на народній медицині, ліками і порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рівні народної свідомості й культури магія, зв'язок з вищою чудодійною силою органічно пов'язувалися з розумом, життєвим досвідом, професійною вправністю. Знахарів і знахарок, ворожок, таких як Сівілла у третій частині «Енеїди», народ відрізняв від чаклунів, чаклунок та відьом і певною мірою протиставляв їм. Вони могли боротися з нечистою силою, відводити відьомські чари. В «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ'яненка «стар чоловік і непевний» Демко Швандюра «знімає чари» відьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замість неї козаки «прєхваброї сотні конотопської» порють різками на виду у всієї громади вербову колоду.
Упир і знахур ворожить – у Котляревського упир – жива людина, яка знається з потусторонніми силами.
І добре знав греблі гатить – в народних уявленнях чоловік, який добре знався на водяних млинах, греблях, – знахар, ворожбит, в усякому разі дружній з ними. Він знає замовляння на випадок різних стихійних лих, уміє ладити з водяником (дядько Лев у «Лісовій пісні» Лесі Українки), щоб той постійно давав потрібну кількість води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблі, не знесла млина під час повені; мусив знати ще багато інших тонкощів мірошницької справи. Гребля, вода, надто болото – місце, де любить оселятися нечиста сила. Нар:
Нехай тебе ті кохають,
Що в болоті грають.
Нехай тебе ті любують,
Що греблі руйнують.
Один з троянської громади,Насупившися, все мовчавІ, дослухавшись до поради,Ціпком все землю колупав.Се був пройдисвіт і непевний,І всім відьмам був родич кревний –Упир і знахур ворожить,Умів і трясцю одшептати,І кров христьянську замовляти,І добре знав греблі гатить. Шльонськ – польська назва Сілезії, області, яка нині входить до складу Польської Народної Республіки і частково до Чехословацької Соціалістичної Республіки. Україна підтримувала давні торгові зв'язки з Сілезією, а через сілезькі ринки – з іншими землями Західної Європи. Крім прядива, сала, смальцю, воску та інших товарів, помітною статтею експорту були воли української степової породи.
Бував і в Шльонському з волами,Не раз ходив за сіллю в Крим;Тарані торговав возами,Всі чумаки братались з ним.Він так здавався і нікчемний,Та був розумний, як письменний,Слова так сипав, як горох.Уже в чім, бач, пораховати,Що розказать – йому вже дати;Ні в чім не був страхополох. Невтєс – в античних міфах – Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудрості Мінерна наділила Навта пророчим даром.
Невтесом всі його дражнили,По-нашому ж то звавсь Охрім;Мені так люди говорили –Самому ж незнакомий він.Побачив, що Еней гнівився,До його зараз підмостився,За білу рученьку і взяв;І, вивівши Енея в сіни,Сам поклонився аж в коліни,Таку Енею річ сказав: [62] «Чого ти сильно зажуривсяІ так надувся, як індик?Зовсім охляв і занудився,Мов по болотові кулик?Чим більш журитися – все гірше,Заплутаєшся в лісі більше,Покинь лиш горе і заплюй.Піди вкладися гарно спати,А послі будеш і гадати,Спочинь, та вже тогді міркуй!» [63] Послухавши Еней Охріма,Укрившись, на полу ліг спать;Но лупав тілько все очима,Не міг ні крихти задрімать.На всі боки перевертався,До люльки разів три приймався,Знемігся ж, мов і задрімав.Як ось Анхіз йому приснився,Із пекла батечко явивсяІ синові таке сказав: [64] «Прокинься, милеє дитятко!Пробуркайся і проходись,Се твій прийшов до тебе батько,То не сполохайсь, не жахнись.Мене боги к тобі послалиІ так сказати приказали:Щоб ти нітрохи не журивсь,Пошлють тобі щасливу долю,Щоб учинив ти божу волюІ швидче в Рим переселивсь. [65] Збери всі човни, що остались,І гарно зараз їх оправ;Придерж своїх, щоб не впивались,І сю Сіцілію остав.Пливи і не журись, небоже!Уже тобі скрізь буде гоже.Та ще, послухай, щось скажу:Щоб в пекло ти зайшов до мене,Бо діло єсть мені до тебе.Я все тобі там покажу. [66] І по олімпському законуУже ти пекла не минеш:Бо треба кланятись Плутону,А то і в Рим не допливеш.Якусь тобі він казань скаже,Дорогу добру в Рим покаже,Побачиш, як живу і я.А за дорогу не турбуйся,До пекла навпростець прямуйсяПішком, – не треба і коня. [67] Прощай же, сизий голубочок!Бо вже стає надворі світ;Прощай, дитя, прощай, синочок!..»І в землю провалився дід.Еней спросоння як схопився,Дрижав од страху і трусився;Холодний лився з його піт;І всіх троянців поскликавши,І лагодитись приказавши,Щоб завтра поплисти як світ. [68] К Ацесту зараз сам махнувши,За хліб подяковав, за сіль;І там не довго щось побувши,Вернувся до своїх відтіль.Ввесь день збирались та складались;І світу тілько що дождались,То посідали на човни.Еней же їхав щось несміло,Бо море дуже надоїло,Як чумакам дощ восени. Машталір – кучер.
Венера тілько що уздріла,Що вже троянці на човнах,К Нептуну на поклон побігла,Щоб не втопив їх у волнах.Поїхала в своїм ридвані,Мов сотника якого пані,Баскими конями, як звір.Із кінними проводниками,З трьома назаді козаками,А коні правив машталір. Із шаповальського сукна – тобто свита з грубого сукна домашнього виробу.
Тясомкою кругом обшита – обшита стрічкою із матерії.
Була на йому біла свитаІз шаповальського сукна,Тясомкою кругом обшита,Сім кіп стоялася вона.Набакир шапочка стриміла,Далеко дуже червоніла,В руках же довгий був батіг;Їм грімко ляскав він із лиха,Скакали коні без оддиха;Ридван, мов вихор в полі, біг. Кобиляча голова – в українських народних казках фантастичне страховисько. Нар.: Стукотить, грукотить… «А що там?» – «Кобиляча голова лізе!» (Номис. – С. 231).
Приїхала, загримотіла, Кобиляча мов голова ;К Нептуну в хату і влетілаТак, як із вирію сова;І не сказавши ні півслова,Нехай, каже, твоя здороваБува, Нептуне, голова!Як навіжена, прискакала,Нептуна в губи цілувала,Говорячи такі слова: Коли, Нептун, мені ти дядько – Венера – дочка Зевса, який доводиться Нептунові братом, отже, вона племінниця останнього. Відомий також інший античний міф, згідно з яким Венера народилася з морської піни на узбережжі острова Кріт. Підлещуючись до володаря морів Нептуна, на це й натякає Венера, називаючи його хрещеним батьком. До того ж дядько з боку батька вважається ближчою ріднею, ніж дядько з боку матері.
«Коли, Нептун, мені ти дядько,А я племінниця тобі,Та ти ж мені хрещений батько,Спасибі зароби собі.Моєму поможи Енею,Щоб він з ватагою своєюЩасливо їздив по воді;Уже і так пополякали,Насилу баби одшептали,Попався в зуби був біді». [73] Нептун, моргнувши, засміявся;Венеру сісти попросивІ після неї облизався,Сивухи чарочку налив;І так її почастовавши,Чого просила, обіщавши,І зараз з нею попрощавсь.Повіяв вітр з руки Енею,Простивсь сердешненький з землею,Як стрілочка, по морю мчавсь. [74] Поромщик їх щонайглавнійшийЗ Енеєм їздив всякий раз,Йому слуга був найвірнійший –По-нашому він звавсь Тарас.Сей, сидя на кормі, хитався,По саме нільзя нахлиставсяГорілочки, коли прощавсь.Еней велів його прийняти,Щоб не пустивсь на дно нирятиІ в луччім місці би проспавсь. Кіш – військовий табір, обоз.
Но видно, що пану ТарасуНаписано так на роду,Щоб тілько до сього він часуТерпів на світі сім біду.Бо, розхитавшись, бризнув в воду,Нирнув – і, не спитавши броду,Наввиринки пішла душа.Еней хотів, щоб окошиласьБіда і більш не продовжилась,Щоб не пропали всі з коша. Частина третя Сподар – господар, також – государ, цар.
Небіжчик – тут у значенні: бідолаха.
Еней-сподар, посумовавши,Насилу трохи вгамовавсь;Поплакавши і поридавши,Сивушкою почастовавсь;Но все-таки його мутилоІ коло серденька крутило,Небіжчик часто щось вздихав;Він моря так уже боявся,Що на богів не покладавсяІ батькові не довіряв. [2] А вітри ззаду все трубилиВ потилицю його човнам,Що мчалися зо всеї силиПо чорним пінявим водам.Гребці і весла положили,Та сидя люлечки курилиІ кургикали пісеньок:Козацьких, гарних, запорозьких,А які знали, то московськихВигадовали бриденьок. Це – пісенна строфа, одна на всю «Енеїду». Перелік пісень відкриває перлина в пісенній скарбниці українського народу – «Гей на горі та женці жнуть». Вона в перелицьованій, травестійній формі випливе в тексті поеми ще в четвертій частині (строфа 126) і натяком – у шостій (строфа 4).
Сагайдачний Петро (рік народження невідомо – 1622) – гетьман українського козацтва, талановитий полководець. Під керівництвом Сагайдачного українські козаки здійснили ряд успішних походів, виграли кілька битв. Помер від рани, одержаної у битві з турками під Хотином. У пісні «Гей на горі та женці жнуть» фігурує також інший учасник цієї битви, запорізький кошовий, потім козацький гетьман Дорошенко Михайло (рік народження невідомо – 1628). Він користувався популярністю серед козаків, славився своєю хоробрістю. Загинув у битві під час одного з очолених ним походів на Кримське ханство.
Либонь співали і про Січ – пісень, де фігурує Запорізька Січ і запорожці, багато. Виходячи з тексту «Енеїди», якусь певну пісню назвати неможливо. Тут і в подальших рядках пісенної строфи Котляревський навряд чи мав на увазі конкретну пісню. Іде перелік історичних подій, яскравіше відображених у піснях, взагалі найпопулярніших пісенних сюжетів. Звичайно, в строфі, як і в усьому масиві українських народних пісень минулого, на першому місці за суспільною вагою та значенням – пісні про козацтво і Запорізьку Січ.
Як в пікінери набирали – пікінери – в первісному значенні цього слова власне солдати, які мали на озброєнні піки (списи). Тут йдеться про так звану Пікінерію: в 1764 р. за урядовим розпорядженням на Україні були сформовані з козаків Полтавського та Миргородського полків чотири військовопоселенські пікінерські полки. В 1776 р. з частини козаків ліквідованої в червні 1775 р. Запорізької Січі були утворені ще два пікінерські полки. Пікінери були позбавлені козацьких привілеїв, мусили відбувати військову службу і разом з тим сплачувати податки, виконувати державні повинності. Особливо постраждав від Пікінерії Полтавський полк. У 1769 р. вибухнуло повстання двох пікінерських полків – Дніпровського і Донецького – на півдні Полтавщини (на території нинішніх Кобеляцького та Нехворощанського районів), яке було жорстоко придушене.
Як мандровав козак всю ніч – сюди за змістом найбільше підходить пісня «Добрий вечір тобі, зелена діброво!» Крім тематичної ознаки, тут треба пам'ятати й про винятково високий естетичний смак І. Котляревського – знову конкретна вказівка на пісню дивовижної поетичної сили і глибини.
Полтавську славили шведчину – теж надто загальна вказівка і якусь певну пісню назвати неможливо. Йдеться, звичайно, про кампанію 1708 – 1709 років і Полтавську битву.
І неня як свою дитину 3 двора провадила в поход – мотив проводів матір'ю сина дуже поширений в українських народних піснях і на якусь певну пісню вказати важко.
Як під Бендер'ю воювали, Без галушок як помирали, Колись як був голодний год – можливо, в останньому рядку І. Котляревський мав на увазі якусь невідому нам пісню про голодовку в неурожайний рік, нерідке явище в усі давні, та й не такі давні часи. Одначе дослідники «Енеїди» згадку про воєнні дії під Бендерами і «голодний год» пов'язують з конкретним епізодом однієї з російсько-турецьких воєн. У 1789 р. російські війська під командуванням князя Г. О. Потьомкіна вели тривалу облогу турецької фортеці Бендери (нині місто Молдавської РСР, районний центр), яка закінчилася капітуляцією її гарнізону. Фаворит Катерини II бездарний воєначальник Потьомкін не дбав належним чином про постачання військ. Нестача провіанту, осінні холоди призвели до голоду, поширення епідемій. Подібні явища спостерігалися не тільки під Бендерами, а й під Очаковом, іншими фортецями, в інших епізодах численних російсько-турецьких війн протягом XVIII – початку XIX ст. Нар.: Бендерська чума. Добувсь, як під Очаковим (Номис. – С. 37). Не знав автор «Енеїди», коли писав ці рядки, що йому як учаснику походу проти Туреччини 1806 р. в чині штабс-капітана Сіверського драгунського полку доведеться воювати «під Бендер'ю».
Про Сагайдачного співали,Либонь, співали і про Січ ,Як в пікінери набирали,Як мандровав козак всю ніч;Полтавську славили Шведчину,І неня як свою дитинуЗ двора провадила в поход;Як під Бендер’ю воювали,Без галушок як помирали,Колись як був голодний год. Нар.: Швидко казка кажеться, та не швидко діло робиться (Номис. – С. 108).
Не так-то діється все хутко,Як швидко кажуть нам казок;Еней наш плив хоть дуже прудко,Та вже ж він плавав не деньок;Довгенько по морю щось шлялисьІ сами о світі не знались,Не знав троянець ні один,Куди, про що і як швендюють,Куди се так вони мандрують,Куди їх мчить Анхізів син. Ся Кумською земелька звалась – в античні часи Куми – місто-держава на південному узбережжі Апеннінського півострова. Найдавніша грецька колонія в Італії.
От так поплававши немалоІ поблудивши по морям,Як ось і землю видно стало,Побачили кінець бідам!До берега якраз пристали,На землю з човнів повставалиІ стали тута оддихать.Ся Кумською земелька звалась,Вона троянцям сподобалась,Далось і їй троянців знать. [6] Розгардіяш настав троянцям,Оп’ять забули горювать;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33