ру на сучасну систему мір. «…Не тільки кожне місто і містечко, але навіть багато продавців мали свої особливі міри. Так… для міряння рідини служили: відро, відерце, кварта, яких містилося в казенному державному відрі 24. Зустрічається також міряння куфами, барилами, носатками, але ці останні були власне не мірами, а посудиною тільки приблизної величини, так, наприклад, куфа містила 18 – 40 відер» (Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии XVIII в. /К. с. – 1889. – № 7. – С. 231).
Ійон – бач.
У свинки грати – Микола Гоголь так описує цю гру: «На утрамбованій і твердій землі стають у коло; кожний перед собою має ямку, в яку тикає кінцем палиці. Посередині кола трохи більша ямка, в яку той, що перебуває за колом, гонить теж палицею м'яч. Ті, хто стоять колом, намагаються не пустити м'яча в ямку посередині. Але, відбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути її на своє місце, бо той, хто пасе свиню (гонить м'яч), заволодіє місцем, ставлячи у вільну ямку свою палицю, а хто ґавив, – буде замість нього гонити м'яч» (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 512).
Зевес тогді кружав сивухуІ оселедцем заїдав;Він, сьому випивши восьмуху,Послідки з кварти виливав.Прийшла Венера, іскривившись,Заплакавши і завіскрившись,І стала хлипать перед ним:«Чим пред тобою, милий тату,Син заслужив таку мій плату?Ійон, мов в свинки, грають їм. Згідно з «Енеїдою» Вергілія, Енеєві було призначено стати засновником міста Рима і могутньої Римської держави, основоположником великої династії правителів.
Як вернеться пан хан до Криму – тобто, ніколи того не буде. Кримське ханство було ліквідоване і приєднане до Російської імперії 8 квітня 1783 р.
Нар.: Як хан долізе до Криму (Номис. – С. 109).
Куди йому уже до Риму?Хіба як здохне чорт в рові!Як вернеться пан хан до Криму,Як жениться сич на сові.Хіба б уже та не Юнона,Щоб не вказала макогона,Що й досі слухає чмелів!Коли б вона та не бісилась,Замовкла і не камезилась,Щоб ти се сам їй ізвелів». Я в правді так твердий, як дуб – порівняння бере початок у язичеській міфології. У стародавніх греків дуб – дерево Зевса, у римлян – Юпітера. Відповідно в язичників-слов'ян дуб пов'язаний з культом бога грози і блискавки – Перуна.
Юпітер, все допивши з кубка,Погладив свій рукою чуб:«Ох, доцю, ти моя голубка!Я в правді твердий так, як дуб.Еней збудує сильне царствоІ заведе своє там панство;Не малий буде він панок.На панщину ввесь світ погонить,Багацько хлопців там наплодитьІ всім їм буде ватажок. Дідона – за античними легендами, фінікійська царівна, яка заснувала місто-державу Карфаген на африканському узбережжі Середземного моря.
Мосць – величність.
Іди, небого – тут у значенні: сердешна, бідолаха.
Понеділкувати – поширений у давні часи звичай постити в понеділок.
У цей день не виконували важкі роботи й такі, що вимагали тривалого часу, наприклад прядіння. Понеділкували тільки одружені жінки. Але вже на початку XX ст. відомий український етнограф Микола Сумцов констатував відмирання цього звичаю: «…Додержання посту в понеділок… нині місцями практикується старими жінками з приурочуванням давнього звичаю до святого понеділка» (Сумцов Н. Бытовая старина в «Энеиде» Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. – Харьков, 1905. – Т. 16. – С. 155).
Заїде до Дідони в гостіІ буде там бенкетовать;Полюбиться її він мосціІ буде бісики пускать.Іди, небого, не журися,Попонеділкуй, помолися,Все буде так, як я сказав».Венера низько поклониласьІ з панотцем своїм простилась,А він її поціловав. [19] Еней прочумався, проспавсяІ голодрабців позбирав,Зо всім зібрався і уклався,І, скілько видно, почухрав.Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,І море так йому огидло,Що бісом на його дививсь.«Коли б, – каже, – умер я в Трої,Уже б не пив сеї гіркоїІ марне так не волочивсь». «Голе троянство» геть вибилося із харчових запасів. Вперше і востаннє за весь час їхнього мандрування Котляревський не називає наїдків, а говорить просто «чогось попоїли».
Потім до берега приставшиЗ троянством голим всім своїм,На землю з човнів повстававши,Спитавсь, чи є що їсти їм?І зараз чогось попоїли,Щоб на путі не ослабіли;Пішли, куди хто запопав.Еней по берегу попхався,І сам не знав, куди слонявся,Аж гульк – і в город причвалав. У цій строфі подається характеристика Дідони. Ні тут, ні далі Котляревський прямо не зображає і не називає її царицею. Перед нами – українська молодиця, вдова заможного пана середньої руки. Спосіб характеристики Дідони, як і інших персонажів «Енеїди», – це перелік рис, якостей, у даному разі тільки позитивних, які складають той характер. Перша оцінка дещо побіжна: «розумна і моторна». Потім, звернувши нашу увагу на Дідону, оповідач розгортає ширшу характеристику. Йде ряд означень: «трудяща», за ним – паралельне означення-синонім у вищому ступені: «дуже працьовита». Далі – ще позитивні риси: «весела», «гарна». Як бачимо, змальовано народний ідеал молодиці. Найважливіша прикмета того ідеалу – працьовитість. З шести означень ідеалу жінки працьовитості відведено два, одне з них у вищому ступені (єдиний у строфі прикметник вищого ступеня). Звернімо увагу: на останньому місці – «гарна». У щойно змальованих образах Венери і Юнони майже все зосереджено на зовнішності, уборах, а тут бачимо зовсім інше. Убори Дідони будуть не менш уважно й любовно виписані далі, тут же йдеться виключно про моральні якості, вдачу, життєві обставини. Дуже багато буде важити для Дідони прибуття троянців, надто великі надії пов'язує цариця та її близькі з появою Енея. Перед потенціальним женихом насамперед викладається найважливіше з народного погляду – якості молодої вдови як людини і хазяйки. Далі в усій поемі таку пильну увагу до моральних рис, особистої вдачі зустрінемо тільки один раз – при змалюванні майбутньої дружини Енея Лависі, народного ідеалу дівчини на виданні. А тепер звернімо увагу на означення «сановита», яке стоїть після «веселої», «гарної», замикаючи перелік достоїнств Дідони. Справа в тому, що воно не зовсім прикладається до українського народного ідеалу жінки, взяте з іншого смислового ряду. В «Словнику української мови» зафіксовано два значення слова сановитий: 1) який має високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тільки тут, в одному з семи означень-похвал Дідона наближається до цариці. Воно було б на місці у ряду: «мудра» («розумна» має більш практичний, житейський відтінок), «могутня», «милостива» і т. ін. Чому ж слово «сановита» опинилося в чужому для нього лексичному оточенні? Справа в тому, що перед нами – травестія. Взяте з іншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточенні створює певний комічний ефект. Воно заховалося в самому кінці останнього рядка характеристики і ненав'язливе, ледве помітно виглядає звідти, мов краєчок царської мантії з-під плахти молодиці. На ідеал української жінки падає травестійно-гумористичний відсвіт, весь він немов пройнятий любовно-іронічним усміхом автора. Наступне слово «бідняжка» ніби маскує, а насправді підсилює гумористичний мотив – сановита бідняжка!
В тім городі жила Дідона,А город звався Карфаген,Розумна пані і моторна,Для неї трохи сих імен:Трудяща, дуже працьовита,Весела, гарна, сановита,Бідняжка – що була вдова;По городу тогді гуляла,Коли троянців повстрічала,Такі сказала їм слова: Звертаючись із запитаннями до троянців, Дідона перелічує різні види мандрівок людей у давні часи. Передовсім згадано чумацькі валки на Дон та у Крим. Як відомо, основним товаром чумацького промислу в ці краї були сіль і риба. Потім названо переселення з одного краю України в інший («виходці-бурлаки»). На початку 90-х років XVIII ст. частина запорожців частково сушею, частково морем переселилася на «подаровані» царицею Катериною II землі між річками Кубань і Єя, утворивши там Військо чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянців відбив і цей історичний епізод, не мають реальних підстав. Нарешті – мандри на прощу до Києва, Почаєва та інших місць паломництва.
«Відкіль такі се гольтіпаки?Чи рибу з Дону везете?Чи, може, виходці-бурлаки?Куди, прочане, ви йдете?Який вас враг сюди направив?І хто до города причалив?Яка ж ватага розбишак!»Троянці всі замурмотали,Дідоні низько в ноги пали,А вставши, їй мовляли так: Мана – привид, міраж. Ману пускати – дурачити, морочити.
Вирва – викуп, який бере на весіллі з нареченого брат молодої. У переносному значенні також – хабар. В три вирви – дати відкупного в потрійному розмірі, синонім до «втришия прогнати».
«Ми всі, як бач, народ хрещений,Волочимся без талану,Ми в Трої, знаєш, порождені,Еней пустив на нас ману;Дали нам греки прочуханаІ самого Енея-панаВ три вирви вигнали відтіль;Звелів покинути нам Трою,Підмовив плавати з собою,Тепер ти знаєш, ми відкіль. Постоли , також личаки – простонародне взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками чи ремінцями (волоками).
Кожух – верхній чоловічий одяг, звичайно з непокритої тканиною овечої шкури, хутром до середини, довгий, з великим коміром.
Свита – простонародний верхній одяг з домотканого сукна.
Пеня – напасть, біда.
Помилуй, пані благородна!Не дай загинуть головам,Будь милостива, будь незлобна,Еней спасибі скаже сам.Чи бачиш, як ми обідрались!Убрання, постоли порвались,Охляли, ніби в дощ щеня!Кожухи, свити погубилиІ з голоду в кулак трубили,Така нам лучилась пеня». Тогді Великдень був би нам! – до фразеологізму «Великдень раз у рік» Іван франко дає таке пояснення: «Се одно з найбільших, а у нашого народа таки найбільше свято» (Ф ранко. Приповідки. – Т. 3. – С. 398).
Дідона гірко заридалаІ з білого свого лицяПлаточком сльози обтирала:«Коли б, – сказала, – молодцяЕнея вашого злапала,Уже б тогді весела стала,Тогді Великдень був би нам!»Тут плюсь – Еней, як будто з неба:«Ось, осьде я, коли вам треба!Дідоні поклонюся сам». Піл – широкі, грубі дошки, покладені в хаті між піччю з того боку, де черінь і припічок, та протилежною стіною. Піл служить ліжком і лавою. Ширина його – близько двох метрів, щоб упоперек могла вільно лягти доросла людина.
І їли сім'яну макуху – макуха – вижимки чи збой з конопляного сім'я, вживали як десерт або легку закуску.
Потім з Дідоною обнявшись,Поціловались гарно всмак;За рученьки біленькі взявшись,Балакали то сяк, то так.Пішли к Дідоні до господиЧерез великі переходи,Ввійшли в світлицю та й на піл;Пили на радощах сивухуІ їли сім’яну макуху,Покіль кликнули їх за стіл. З полив'яних мисок – з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподібним сплавом.
Свинячу голову до хріну – ритуальна страва. У слов'ян-язичників дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальної страви, трапезу. Потім поряд з дикою або на зміну їй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньої птиці, зокрема індика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею – культ життєдайної, плодоносної матері-землі (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982. – С. 52 – 53). Спосіб приготування: «Свинячу голову очистити, вимити і поставити варитися; натерти хріну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трішки бульйоном, покласти сметани і закип'ятити з невеликою кількістю солі; вийняти зварену голову, відділити від неї нижню щелепу і подавати» (Маркевич. – С. 162).
Локшину на переміну – говорять ще «на переміжку» – про легші страви, які подають між м'ясними.
Локшина – «замісити пшеничне тісто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарізати вузькими смужками і зварити у воді з маслом або на молоці» (Маркевич. – С. 157).
Куліш – густа юшка з пшона. «Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою і зварити з олією, коров'ячим маслом або свинячим салом» (Маркевич. – С. 153).
Лемішка – «піджарити гречаної муки, розвести її солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в піч на одну годину; подавати з піджареною на коров'ячому маслі або на олії цибулею» (Маркевич. – С. 156).
Зубці – кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим і пересіяним на сито конопляним сім'ям.
Путря – «зварити кутю з ячменю; викласти її в ночовки, обсипати житнім солодом, добре перемішати, викласти в діжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле місце на добу» (Маркевич. – С. 157).
Кваша – колись одна з популярніших страв («борщ, каша, третя кваша»). «Взяти житнього борошна, гречаного і солоду, висипати в діжечку, розмішати горячою водою (але не кип'ятком), дати півгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду і розводити на смак, щоб було рідше або густіше, хто як любить; поставити на печі на тепле, щоб прийняло кислоту, тоді варити в горшку і подавати» (Маркевич. – С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку і гостроти сушені груші, сливи чи якісь інші фрукти.
Шулики – порізані на невеликі кусочки пшеничні коржі, залиті розведеним медом разом з м'ятим у макітерці маком. Наїдки тут і у всіх подальших картинах бенкетування троянців автор перелічує в тій послідовності, у якій їх подавали на стіл. Звичайно, останніми подавали солодкі страви, послідовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотілося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до їжі. Під час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь і топтати дорогі убори, сипати грішми, але ніколи не могли собі дозволити зневажливого ставлення до хліба, їжі взагалі. І обідаючи після тривалого морського походу, і бенкетуючи цілими днями, троянці все підбирають, «як на вечері косарі» (IV, 29). Адже не годилося ставити на стіл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цікаво, що Котляревський у «Енеїді» жодного разу не згадує картоплі, хоч її за життя письменника почали культивувати на Україні. Досить швидко вона вийшла в число головних городніх культур. У «Салдацькому патреті» (1833), перелічуючи виставлені на ярмарку овочі, Квітка-Основ'яненко називає і «картохлі, що вже швидко хліб святий з світу божого зженуть».
Тут їли рознії потрави,І все з полив’яних мисок,І самі гарнії приправиЗ нових кленових тарілок:Свинячу голову до хрінуІ локшину на переміну,Потім з підлевою індик;На закуску куліш і кашу,Лемішку, зубці, путрю, квашуІ з маком медовий шулик. За панським столом, можливо, кожен гість мав кубок. Одначе за давньою народною традицією обносили і частували всіх гостей по кругу однією чаркою. В народних звичаях живе цілий кодекс правил, хто і в якій послідовності підносить гостям чарку, з кого починати частування.
Мед, пиво, брагу, сирівець – названі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Ійон – бач.
У свинки грати – Микола Гоголь так описує цю гру: «На утрамбованій і твердій землі стають у коло; кожний перед собою має ямку, в яку тикає кінцем палиці. Посередині кола трохи більша ямка, в яку той, що перебуває за колом, гонить теж палицею м'яч. Ті, хто стоять колом, намагаються не пустити м'яча в ямку посередині. Але, відбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути її на своє місце, бо той, хто пасе свиню (гонить м'яч), заволодіє місцем, ставлячи у вільну ямку свою палицю, а хто ґавив, – буде замість нього гонити м'яч» (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 512).
Зевес тогді кружав сивухуІ оселедцем заїдав;Він, сьому випивши восьмуху,Послідки з кварти виливав.Прийшла Венера, іскривившись,Заплакавши і завіскрившись,І стала хлипать перед ним:«Чим пред тобою, милий тату,Син заслужив таку мій плату?Ійон, мов в свинки, грають їм. Згідно з «Енеїдою» Вергілія, Енеєві було призначено стати засновником міста Рима і могутньої Римської держави, основоположником великої династії правителів.
Як вернеться пан хан до Криму – тобто, ніколи того не буде. Кримське ханство було ліквідоване і приєднане до Російської імперії 8 квітня 1783 р.
Нар.: Як хан долізе до Криму (Номис. – С. 109).
Куди йому уже до Риму?Хіба як здохне чорт в рові!Як вернеться пан хан до Криму,Як жениться сич на сові.Хіба б уже та не Юнона,Щоб не вказала макогона,Що й досі слухає чмелів!Коли б вона та не бісилась,Замовкла і не камезилась,Щоб ти се сам їй ізвелів». Я в правді так твердий, як дуб – порівняння бере початок у язичеській міфології. У стародавніх греків дуб – дерево Зевса, у римлян – Юпітера. Відповідно в язичників-слов'ян дуб пов'язаний з культом бога грози і блискавки – Перуна.
Юпітер, все допивши з кубка,Погладив свій рукою чуб:«Ох, доцю, ти моя голубка!Я в правді твердий так, як дуб.Еней збудує сильне царствоІ заведе своє там панство;Не малий буде він панок.На панщину ввесь світ погонить,Багацько хлопців там наплодитьІ всім їм буде ватажок. Дідона – за античними легендами, фінікійська царівна, яка заснувала місто-державу Карфаген на африканському узбережжі Середземного моря.
Мосць – величність.
Іди, небого – тут у значенні: сердешна, бідолаха.
Понеділкувати – поширений у давні часи звичай постити в понеділок.
У цей день не виконували важкі роботи й такі, що вимагали тривалого часу, наприклад прядіння. Понеділкували тільки одружені жінки. Але вже на початку XX ст. відомий український етнограф Микола Сумцов констатував відмирання цього звичаю: «…Додержання посту в понеділок… нині місцями практикується старими жінками з приурочуванням давнього звичаю до святого понеділка» (Сумцов Н. Бытовая старина в «Энеиде» Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. – Харьков, 1905. – Т. 16. – С. 155).
Заїде до Дідони в гостіІ буде там бенкетовать;Полюбиться її він мосціІ буде бісики пускать.Іди, небого, не журися,Попонеділкуй, помолися,Все буде так, як я сказав».Венера низько поклониласьІ з панотцем своїм простилась,А він її поціловав. [19] Еней прочумався, проспавсяІ голодрабців позбирав,Зо всім зібрався і уклався,І, скілько видно, почухрав.Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,І море так йому огидло,Що бісом на його дививсь.«Коли б, – каже, – умер я в Трої,Уже б не пив сеї гіркоїІ марне так не волочивсь». «Голе троянство» геть вибилося із харчових запасів. Вперше і востаннє за весь час їхнього мандрування Котляревський не називає наїдків, а говорить просто «чогось попоїли».
Потім до берега приставшиЗ троянством голим всім своїм,На землю з човнів повстававши,Спитавсь, чи є що їсти їм?І зараз чогось попоїли,Щоб на путі не ослабіли;Пішли, куди хто запопав.Еней по берегу попхався,І сам не знав, куди слонявся,Аж гульк – і в город причвалав. У цій строфі подається характеристика Дідони. Ні тут, ні далі Котляревський прямо не зображає і не називає її царицею. Перед нами – українська молодиця, вдова заможного пана середньої руки. Спосіб характеристики Дідони, як і інших персонажів «Енеїди», – це перелік рис, якостей, у даному разі тільки позитивних, які складають той характер. Перша оцінка дещо побіжна: «розумна і моторна». Потім, звернувши нашу увагу на Дідону, оповідач розгортає ширшу характеристику. Йде ряд означень: «трудяща», за ним – паралельне означення-синонім у вищому ступені: «дуже працьовита». Далі – ще позитивні риси: «весела», «гарна». Як бачимо, змальовано народний ідеал молодиці. Найважливіша прикмета того ідеалу – працьовитість. З шести означень ідеалу жінки працьовитості відведено два, одне з них у вищому ступені (єдиний у строфі прикметник вищого ступеня). Звернімо увагу: на останньому місці – «гарна». У щойно змальованих образах Венери і Юнони майже все зосереджено на зовнішності, уборах, а тут бачимо зовсім інше. Убори Дідони будуть не менш уважно й любовно виписані далі, тут же йдеться виключно про моральні якості, вдачу, життєві обставини. Дуже багато буде важити для Дідони прибуття троянців, надто великі надії пов'язує цариця та її близькі з появою Енея. Перед потенціальним женихом насамперед викладається найважливіше з народного погляду – якості молодої вдови як людини і хазяйки. Далі в усій поемі таку пильну увагу до моральних рис, особистої вдачі зустрінемо тільки один раз – при змалюванні майбутньої дружини Енея Лависі, народного ідеалу дівчини на виданні. А тепер звернімо увагу на означення «сановита», яке стоїть після «веселої», «гарної», замикаючи перелік достоїнств Дідони. Справа в тому, що воно не зовсім прикладається до українського народного ідеалу жінки, взяте з іншого смислового ряду. В «Словнику української мови» зафіксовано два значення слова сановитий: 1) який має високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тільки тут, в одному з семи означень-похвал Дідона наближається до цариці. Воно було б на місці у ряду: «мудра» («розумна» має більш практичний, житейський відтінок), «могутня», «милостива» і т. ін. Чому ж слово «сановита» опинилося в чужому для нього лексичному оточенні? Справа в тому, що перед нами – травестія. Взяте з іншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточенні створює певний комічний ефект. Воно заховалося в самому кінці останнього рядка характеристики і ненав'язливе, ледве помітно виглядає звідти, мов краєчок царської мантії з-під плахти молодиці. На ідеал української жінки падає травестійно-гумористичний відсвіт, весь він немов пройнятий любовно-іронічним усміхом автора. Наступне слово «бідняжка» ніби маскує, а насправді підсилює гумористичний мотив – сановита бідняжка!
В тім городі жила Дідона,А город звався Карфаген,Розумна пані і моторна,Для неї трохи сих імен:Трудяща, дуже працьовита,Весела, гарна, сановита,Бідняжка – що була вдова;По городу тогді гуляла,Коли троянців повстрічала,Такі сказала їм слова: Звертаючись із запитаннями до троянців, Дідона перелічує різні види мандрівок людей у давні часи. Передовсім згадано чумацькі валки на Дон та у Крим. Як відомо, основним товаром чумацького промислу в ці краї були сіль і риба. Потім названо переселення з одного краю України в інший («виходці-бурлаки»). На початку 90-х років XVIII ст. частина запорожців частково сушею, частково морем переселилася на «подаровані» царицею Катериною II землі між річками Кубань і Єя, утворивши там Військо чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянців відбив і цей історичний епізод, не мають реальних підстав. Нарешті – мандри на прощу до Києва, Почаєва та інших місць паломництва.
«Відкіль такі се гольтіпаки?Чи рибу з Дону везете?Чи, може, виходці-бурлаки?Куди, прочане, ви йдете?Який вас враг сюди направив?І хто до города причалив?Яка ж ватага розбишак!»Троянці всі замурмотали,Дідоні низько в ноги пали,А вставши, їй мовляли так: Мана – привид, міраж. Ману пускати – дурачити, морочити.
Вирва – викуп, який бере на весіллі з нареченого брат молодої. У переносному значенні також – хабар. В три вирви – дати відкупного в потрійному розмірі, синонім до «втришия прогнати».
«Ми всі, як бач, народ хрещений,Волочимся без талану,Ми в Трої, знаєш, порождені,Еней пустив на нас ману;Дали нам греки прочуханаІ самого Енея-панаВ три вирви вигнали відтіль;Звелів покинути нам Трою,Підмовив плавати з собою,Тепер ти знаєш, ми відкіль. Постоли , також личаки – простонародне взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками чи ремінцями (волоками).
Кожух – верхній чоловічий одяг, звичайно з непокритої тканиною овечої шкури, хутром до середини, довгий, з великим коміром.
Свита – простонародний верхній одяг з домотканого сукна.
Пеня – напасть, біда.
Помилуй, пані благородна!Не дай загинуть головам,Будь милостива, будь незлобна,Еней спасибі скаже сам.Чи бачиш, як ми обідрались!Убрання, постоли порвались,Охляли, ніби в дощ щеня!Кожухи, свити погубилиІ з голоду в кулак трубили,Така нам лучилась пеня». Тогді Великдень був би нам! – до фразеологізму «Великдень раз у рік» Іван франко дає таке пояснення: «Се одно з найбільших, а у нашого народа таки найбільше свято» (Ф ранко. Приповідки. – Т. 3. – С. 398).
Дідона гірко заридалаІ з білого свого лицяПлаточком сльози обтирала:«Коли б, – сказала, – молодцяЕнея вашого злапала,Уже б тогді весела стала,Тогді Великдень був би нам!»Тут плюсь – Еней, як будто з неба:«Ось, осьде я, коли вам треба!Дідоні поклонюся сам». Піл – широкі, грубі дошки, покладені в хаті між піччю з того боку, де черінь і припічок, та протилежною стіною. Піл служить ліжком і лавою. Ширина його – близько двох метрів, щоб упоперек могла вільно лягти доросла людина.
І їли сім'яну макуху – макуха – вижимки чи збой з конопляного сім'я, вживали як десерт або легку закуску.
Потім з Дідоною обнявшись,Поціловались гарно всмак;За рученьки біленькі взявшись,Балакали то сяк, то так.Пішли к Дідоні до господиЧерез великі переходи,Ввійшли в світлицю та й на піл;Пили на радощах сивухуІ їли сім’яну макуху,Покіль кликнули їх за стіл. З полив'яних мисок – з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподібним сплавом.
Свинячу голову до хріну – ритуальна страва. У слов'ян-язичників дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальної страви, трапезу. Потім поряд з дикою або на зміну їй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньої птиці, зокрема індика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею – культ життєдайної, плодоносної матері-землі (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982. – С. 52 – 53). Спосіб приготування: «Свинячу голову очистити, вимити і поставити варитися; натерти хріну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трішки бульйоном, покласти сметани і закип'ятити з невеликою кількістю солі; вийняти зварену голову, відділити від неї нижню щелепу і подавати» (Маркевич. – С. 162).
Локшину на переміну – говорять ще «на переміжку» – про легші страви, які подають між м'ясними.
Локшина – «замісити пшеничне тісто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарізати вузькими смужками і зварити у воді з маслом або на молоці» (Маркевич. – С. 157).
Куліш – густа юшка з пшона. «Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою і зварити з олією, коров'ячим маслом або свинячим салом» (Маркевич. – С. 153).
Лемішка – «піджарити гречаної муки, розвести її солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в піч на одну годину; подавати з піджареною на коров'ячому маслі або на олії цибулею» (Маркевич. – С. 156).
Зубці – кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим і пересіяним на сито конопляним сім'ям.
Путря – «зварити кутю з ячменю; викласти її в ночовки, обсипати житнім солодом, добре перемішати, викласти в діжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле місце на добу» (Маркевич. – С. 157).
Кваша – колись одна з популярніших страв («борщ, каша, третя кваша»). «Взяти житнього борошна, гречаного і солоду, висипати в діжечку, розмішати горячою водою (але не кип'ятком), дати півгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду і розводити на смак, щоб було рідше або густіше, хто як любить; поставити на печі на тепле, щоб прийняло кислоту, тоді варити в горшку і подавати» (Маркевич. – С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку і гостроти сушені груші, сливи чи якісь інші фрукти.
Шулики – порізані на невеликі кусочки пшеничні коржі, залиті розведеним медом разом з м'ятим у макітерці маком. Наїдки тут і у всіх подальших картинах бенкетування троянців автор перелічує в тій послідовності, у якій їх подавали на стіл. Звичайно, останніми подавали солодкі страви, послідовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотілося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до їжі. Під час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь і топтати дорогі убори, сипати грішми, але ніколи не могли собі дозволити зневажливого ставлення до хліба, їжі взагалі. І обідаючи після тривалого морського походу, і бенкетуючи цілими днями, троянці все підбирають, «як на вечері косарі» (IV, 29). Адже не годилося ставити на стіл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цікаво, що Котляревський у «Енеїді» жодного разу не згадує картоплі, хоч її за життя письменника почали культивувати на Україні. Досить швидко вона вийшла в число головних городніх культур. У «Салдацькому патреті» (1833), перелічуючи виставлені на ярмарку овочі, Квітка-Основ'яненко називає і «картохлі, що вже швидко хліб святий з світу божого зженуть».
Тут їли рознії потрави,І все з полив’яних мисок,І самі гарнії приправиЗ нових кленових тарілок:Свинячу голову до хрінуІ локшину на переміну,Потім з підлевою індик;На закуску куліш і кашу,Лемішку, зубці, путрю, квашуІ з маком медовий шулик. За панським столом, можливо, кожен гість мав кубок. Одначе за давньою народною традицією обносили і частували всіх гостей по кругу однією чаркою. В народних звичаях живе цілий кодекс правил, хто і в якій послідовності підносить гостям чарку, з кого починати частування.
Мед, пиво, брагу, сирівець – названі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33