в. [134] І перших Філа, ТамарісаНа землю махом поваляв;Потім Хлорея, Себаріса,Мовби комашок, потоптав;Дерету, Главку, ФерсілогуПоранив руки, шию, ногу;Навік каліками зробив.Побив багацько Турн заклятий,Не трохи потоптав зикратий,В крові так, мов в багні, бродив. Япид, цилюрик лазаретний – у Вергілія – Япіг, троянський віщун і знахар. Щоб продовжити віку своєму батькові, Іасові, він вивчив цілющі трави і глибоко опанував лікарське мистецтво.
Цирульник (цилюрик) – в часи І. Котляревського в російській армії так звали лікаря. Одночасно він виконував також обов'язки перукаря.
Коробилась душа Енея,Що Турн троянців так локшив;Стогнав жалчіше Прометея,Бо був од рани єлє жив.Япид, цилюрик лазаретний,Був знахур в порошках нешпетний,Лічить Енея приступав:По локті руки засукає,За пояс поли затикає,Очками кирпу осідлав. І шевську смолу прикладає – у народній медицині шевська смола використовувалася для заліплювання поранених місць.
І зараз приступивши к ділу,Він шпеник в рані розглядав;Прикладовав припарки к тілуІ шилом в рані колупав.І шевську смолу прикладає,Но все те трохи помагає;Япид сердешний чує жаль!Обценьками питавсь, кліщами,Крючками, щипцями, зубами,Щоб вирвать проклятущу сталь. Гарлемпські каплі – назва походить від міста Гарлема в Голландії. Ліки вживалися при захворюванні сечогінних каналів.
Венери серце засвербілоОд жалю, що Еней стогнав;Підтикавшись – ану за діло;І Купідончик не гуляв.Шатнулись, разних трав нарвали,Зцілющої води примчали,Гарлемських капель піддали,І, все те вкупі сколотивши,Якісь слова наговоривши,Енею рану полили. [138] Таке лікарство чудотворнеБоль рани зараз уняло,І стрілки копійце упорнеБез праці винятись дало.Еней наш знову ободрився,Пальонки кубком підкрепився,В пайматчину одігся бронь.Летить оп’ять врагів локшити,Летить троянців ободрити,Роздуть в них храбрості огонь. [139] За ним фрігійські воєводи,Що тьху, навзаводи летять;А військо – в потоках як водиРевуть, все дном наверх вертять.Еней лежачих не займає,Утікачів нізащо має,А Турна повстрічать бажа.Хитрить лукавая Ютурна,Яким би побитом їй ТурнаСпасти од смертного ножа. [140] На хитрості дівчата здатні,Коли їх серце защемить;І в ремеслі сім так понятні,Сам біс їх не перемудрить.Ютурна з облака злетіла,Зіпхнула братня машталіраІ стала коней поганять;Бо Турн ганяв тогді на возі,Зикратий же лежав в обозі,Не в силах бігать ні стоять. [141] Ютурна, кіньми управляя,Шаталась з Турном між полків,Як од хортів лиса виляя,Спасала Турна од врагів.То з ним наперед виїзжала,То вмиг в другий кінець скакала,Но не туда, де був Еней,Сей бачить хитрость тут непевну,Трусливость Турнову нікчемну,Нап’явсь в погонь зо всіх гужей. Султан – оздоба у вигляді пучка пір'я або кінського волосу на головному уборі. Троянські воїни і греки носили кінський волос звичайно на бойовому шоломі.
Пустивсь Еней слідити ТурнаІ дума з ока не спустить;Но мавка хитрая ЮтурнаІ тут найшлася кулю злить.К тому ж Мессап, забігши збоку,Зрадливо, зо всього наскоку,Пустив в Енея камінець;Но сей, по щастю, ухиливсяІ камінцем не повредився,З султана ж тілько збивсь кінець. [143] Еней, таку уздрівши зраду,Великим гнівом розпаливсь;Гукнув на всю свою громадуІ тихо Зевсу помоливсь.Всю рать свою вперед подвинувІ разом на врагів нахлинув,Велів всіх сікти та рубать.Пішли латинців потрошити;Рутульців шпиговать, кришитиТа ба! Як Турна б нам достать. [144] Тепер без сорома признаюсь,Що трудно битву описать;І як ні морщусь, ні стараюсь,Щоб гладко вірші шкандовать,Та бачу по моєму виду,Що скомпоную панихиду.Зроблю лиш розпис іменамУбитих воїнів на поліІ згинувших тут по неволіДля примхи їх князьків душам. [145] На сей баталії пропали:Цетаг, Танаїс і Толон;Од рук Енеєвих лежалиПорізані: Оніт, Сукрон.Троянців Гілла і АмікаЗіпхнула в пекло Турна піка…Та де всіх поіменно знать?Там вороги всі так змішались,Стіснились, що уже кусались,Руками ж нільзя і махать. [146] Як ось і сердобольна матиЕнею хукнула в кабак,Велів, щоб штурмом город брати,Рутульських перебить собак.Столичний же Лаврент достати,Латину з Турном перцю дати;Бо цар в будинках ні гу-гу.Еней на старших галасає,Мерщій до себе їх ззиваєІ мовить, ставши на бугру: Зборні ізби – збірні – приміщення, в яких збирався сход.
«Моєї мови не жахайтесь(Бо нею управля Зевес)І зараз з військом одправляйтесьБрать город, де паршивий пес,Латин зрадливий, п’є сивуху,А ми б’ємось зо всього духу.Ідіть паліть, рубайте всіх;Громадська ратуш, зборні ізбиЩоб наперед всього ізслизли,Амату ж зав’яжіте в міх». [148] Сказав, і військо загриміло,Як громом, разним оружжям;Построїлось і полетілоПростесенько к градським стінам.Огні через стіну шпурляли,До стін драбини приставлялиІ хмари напустили стріл.Еней, на город руки знявши,Латина в зраді укорявши,Кричить: «Латин вина злих діл». [149] Якії в городі остались,Злякались од такой біди,І голови їх збунтовались,Не знали, утікать куди.Одні тряслись, другі потіли,Ворота одчинять хотіли,Щоб в город напустить троян.Другі Латина визивали,На вал полізти принуждали,Щоб сам спасав своїх мирян. [150] Амата, глянувши в віконце,Уздріла в городі пожар;Од диму, стріл затьмилось сонце;Напав Амату сильний жар.Не бачивши ж рутульців, Турна,Вся кров скипілася зашкурна,І вмиг царицю одур взяв.Здалося їй, що Турн убитий,Через неї стидом покритий,Навік з рутульцями пропав. Жердка – дерев'яна палиця, горизонтально підвішена до сволоків у хаті або хижці. На жердці вішають одяг.
Їй жизнь зробилася немила,І осоружився ввесь світ.Себе, олімпських кобенила;І видно ізо всіх приміт,Що глузд остатній потеряла;Бо царськеє убрання рвала,І в самій смутній сій порі,Очкур вкруг шиї обкрутивши,Кінець за жердку зачепивши,Повісилась на очкурі. [152] Амати смерть ся бусурменськаЯк до Лавинії дійшла,То крикнула «уви!» з-письменська,По хаті гедзатись пішла.Одежу всю цвітну порвала,А чорну к цері прибирала,Мов галка нарядилась вмах;В маленьке зеркальце дивилась,Кривитись жалібно училасьІ мило хлипати в сльозах. Верзун – шкіряний постіл, лапоть.
Такая розімчалась чуткаВ народі, в городі, в полках,Латин же, як старий плохутка,Устояв ледве на ногах.Тепер він берега пустивсяІ так злиденно іскривився,Що став похожим на верзун.Амати смерть всіх сполошила,В тугу, в печаль всіх утопила,Од неї звомпив сам пан Турн. [154] Як тілько Турн освідомився,Що дав цариці смерть очкур,То так на всіх остервенився,Підстрелений мов дикий кнур.Біжить, кричить, маха рукамиІ грізними велить словамиЛатинцям і рутульцям бойЗ енеївцями перервати.Якраз противні супостати,Утихомирясь, стали в строй. Такий, як був Нечоса-князь – Потьомкін Григорій Олександрович (1739 – 1791), найвпливовіший з фаворитів Катерини II, був генерал-губернатором Новоросії, також фактичним повелителем Гетьманщини (Лівобережної України). З політичних міркувань записався в Запорізьку Січ, діставши при цьому, згідно з козацьким звичаєм, прізвище Грицько Нечеса. Звичайно, це ніскільки не завадило йому санкціонувати розгром і пограбування Січі військами регулярної армії 4 червня 1775 р. – через три роки після прийняття Грицька Нечеси в січове товариство, – та покласти в свою кишеню левову частку багатств запорізької старшини. Потьомкін був високого зросту, з статною фігурою, смаглявим кольором обличчя, чорним довгим волоссям на голові, яке звичайно розчісував п'ятірнею (звідси Нечеса).
Еней од радості не стямивсь,Що Турн виходить битись з ним,Оскалив зуб, на всіх оглянувсьІ списом помахав своїм.Прямий, як сосна, величавий,Бувалий, здатний, тертий, жвавийТакий, як був Нечоса –князь.На нього всі баньки п’ялили,І сами вороги хвалили,Його любив всяк – не боявсь. [156] Як тілько виступили к боюЗавзята пара ватажків,То, зглянувшися між собою,Зубами всякий заскрипів.Тут хвись! шабельки засвистіли,Цок-цок! – і іскри полетіли;Один другого полосять!Турн перший зацідив Енея,Що з плеч упала і керея,Еней був поточивсь назад. Оддячивши йому сто з оком – тобто, віддавши йому з лихвою, з процентом. Око – стара міра рідини (приблизно 1 – 1,5 літра), а також ваги (приблизно 1,2 кілограма).
І вмиг, прочумавшись, з наскокомЕней на Турна напустив,Оддячивши йому сто з оком,І вражу шаблю перебив.Яким же побитом спастися?Трохи не лучче уплестися?Без шаблі нільзя воювать.Так Турн зробив без дальней думки,Як кажуть, підобравши клунки,Ану! Чим тьху навтіки драть. [158] Біжить пан Турн і репетує,І просить у своїх меча;Ніхто сердеги не рятуєОд рук троянська силача!Як ось іще перерядиласьСестриця, і пред ним явилась,І в руку сунула палаш;Оп’ять шабельки заблищали,Оп’ять панцирі забряжчали,Оп’ять пан Турн оправивсь наш. [159] Тут Зевс не втерпів, обізвався,Юноні з гнівом так сказав:«Чи ум од тебе одцурався?Чи хочеш, щоб тобі я давПо пані старій блискавками?Біда з злосливими бабами!Уже ж вістимо всім богам:Еней в Олімпі буде з намиЖивитись тими ж пирогами,Які кажу пекти я вам. [160] Безсмертного ж хто ма убити?Або хто може рану дать?Про що ж мазку мирянську лити?За Турна щиро так стоять?Ютурна на одну проказу,І певне по твому приказу,Палаш рутульцю піддала.І поки ж будеш ти біситься?На Трою і троянців злиться?Ти зла їм вдоволь задала». [161] Юнона в первий раз смирилась,Без крику к Зевсу річ вела:«Прости, паноче! проступилась,Я, далебі, дурна була;Нехай Еней сідла рутульця,Нехай спиха Латина з стульця,Нехай поселить тут свій рід.Но тілько щоб латинське плем’яУдержало на вічне врем’яІмення, мову, віру, вид». «Іноси! сількісь! як мовляла» – вислів, що означає: згода, хай буде й так! Про мене, як так, то й так!
Метелиця – дуже давній народний масовий танець, що відтворює ритми зимової хуртовини. Відомий ряд варіантів пісень-примовок під цей танець. Ось один з них, записаний за життя І. Котляревського:
Ой надворі метелиця,
Чому старий не жениться.
Як же мені женитися,
Що нікому журитися!
(Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С. 153).
«Іноси! сількісь! як мовляла», –Юноні Юпітер сказав.Богиня з радіщ танцювала,А Зевс метелицю свистав.І все на шальках розважали,Ютурну в воду одіслали,Щоб з братом Турном розлучить;Бо книжка Зевсова з судьбами,Не смертних писана руками,Так мусила установить. [163] Еней махає довгим списом,На Турна міцно наступа,«Тепер, – кричить, підбитий бісом, –Тебе ніхто не захова.Хоть як вертись і одступайся,Хоть в віщо хоч перекидайся,Хоть зайчиком, хоть вовком стань,Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,Я витягну тебе спідсподуІ розмізчу погану дрянь». Ти в руку не піймав синицю – походить від народної приказки: «Краще синиця в руках, ніж журавель у небі».
Од сей бундючної Турн речіБезпечно усик закрутивІ зжав свої широкі плечі,Енею глуздівно сказав:«Я ставлю річ твою в дурницю;Ти в руку не піймав синицю,Не тебе, далебіг, боюсь.Олімпські нами управляють,Вони на мене налягають,Пред ними тілько я смирюсь». [165] Сказавши, круто повернувсяІ камінь пудів в п’ять підняв;Хоть з праці трохи і надувся;Бо, бач, не тим він Турном став,Не та була в нім жвавость, сила,Йому Юнона ізмінила;Без богів ж людська моч – пустяк.Йому і камінь ізміняє,Енея геть не долітає,І Турна взяв великий страх. [166] В таку щасливую годинуЕней чимдуж спис розмахавІ Турну, гадовому сину,На вічний поминок послав;Гуде, свистить, несеться піка,Як зверху за курчам шульпіка,Торох рутульця в лівий бік!Простягся Турн, як щогла, долі,Качається од гіркой болі,Клене олімпських єретик. [167] Латинці од сього жахнулись,Рутульці галас підняли,Троянці глумно осміхнулись,В Олімпі ж могорич пили.Турн тяжку боль одоліває,К Енею руки простягаєІ мову слезную рече:«Не жизні хочу я подарка;Твоя, Анхізович, припаркаЗа Стікс мене поволоче. [168] Но єсть у мене батько рідний,Старий і дуже ветхих сил;Без мене він хоть буде бідний,Та світ мені сей став не мил;Тебе о тім я умоляю,Прошу, як козака, благаю:Коли мені смерть задаси,Одправ до батька труп дублений;Ти будеш за сіє спасенний,На викуп же, що хоч, проси». [169] Еней од речі сей зм’ягчивсяІ меч пінятий опустив;Трохи-трохи не прослезивсяІ Турна ряст топтать пустив.Аж зирк – Паллантова ладункаІ золота на ній карункаУ Турна висить на плечі.Енея очі запалали,Уста од гніву задрижали,Ввесь зашарівсь, мов жар в печі. [170] І вмиг, вхопивши за чуприну,Шкереберть Турна повернув,Насів коліном злу личинуІ басом громовим гукнув:«Так ти троянцям нам для сміхаГлумиш з Паллантова доспіхаІ думку маєш буть живим?Паллант тебе тут убиває,Тебе він в пеклі дожидає,Іди к чортам, дядькам своїм». [171] З сим словом меч свій устромляєВ роззявлений рутульця ротІ тричі в рані повертає,Щоб більше не було хлопот.Душа рутульська полетілаДо пекла, хоть і не хотіла,К пану Плутону на бенкет.Живе хто в світі необачно,Тому нігде не буде смачно,А більш, коли і совість жметь. Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія Настійну потребу в розгорнутому коментарі до першого твору нової української літератури розуміє кожний, хто читав «Енеїду». Ще в столітній ювілей першого видання «Енеїди» (1898) ставилося питання про створення коментаря, без якого уже тоді, коли принаймні в домашньому побуті народу було чимало спільного з добою Івана Котляревського, багато що в «Енеїді» залишалося неясним. Але ні в дні столітнього ювілею великого твору, ні в дні урочистого відкриття пам'ятника на могилі Котляревського в Полтаві (1903), ні пізніше далі добрих намірів справа не пішла. У науковій літературі інколи навіть висловлювалася, а коли не висловлювалася, то мовчки сприймалася думка, що з'ясування побутово-етнографічних реалій в «Енеїді» – діло другорядне.Уже позаду 200-річний ювілей з дня народження Котляревського, не за горами 200-річчя першого видання «Енеїди», а у великій бібліографії праць про поему маємо лише одну статтю, присвячену даній темі, – «Побутова старовина в «Енеїді» І. П. Котляревського» Миколи Сумцова, опубліковану ще у 1905 р. Судячи із змісту, тут іменитий український етнограф по пам'яті, не звертаючись до друкованих джерел, пояснив кілька десятків старожитностей і, ясна річ, далеко не вичерпав визначеної у заголовку теми. Стаття показує, який прекрасний коментар до дивовижного творіння Котляревського міг би укласти Сумцов і якої значної шкоди зазнала культура нашого народу, що ні він, ні хтось інший з учених, ближчих до доби письменника, не взявся до такої праці.Відгукуючись на появу статті Миколи Сумцова, літературознавець Михайло Мочульський писав: «…Наша наукова критика ще не зробила досі нічого, щоб пояснити та зробити приступною для загалу ту цікаву поему. Наша критика обертається лише в хибнім колі утертих фаз, доторкається «Енеїди» зверха, й нікому досі не забаглося пірнути на її дно, щоб як слід з'ясувати її…»Сумцов обібрав собі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Цирульник (цилюрик) – в часи І. Котляревського в російській армії так звали лікаря. Одночасно він виконував також обов'язки перукаря.
Коробилась душа Енея,Що Турн троянців так локшив;Стогнав жалчіше Прометея,Бо був од рани єлє жив.Япид, цилюрик лазаретний,Був знахур в порошках нешпетний,Лічить Енея приступав:По локті руки засукає,За пояс поли затикає,Очками кирпу осідлав. І шевську смолу прикладає – у народній медицині шевська смола використовувалася для заліплювання поранених місць.
І зараз приступивши к ділу,Він шпеник в рані розглядав;Прикладовав припарки к тілуІ шилом в рані колупав.І шевську смолу прикладає,Но все те трохи помагає;Япид сердешний чує жаль!Обценьками питавсь, кліщами,Крючками, щипцями, зубами,Щоб вирвать проклятущу сталь. Гарлемпські каплі – назва походить від міста Гарлема в Голландії. Ліки вживалися при захворюванні сечогінних каналів.
Венери серце засвербілоОд жалю, що Еней стогнав;Підтикавшись – ану за діло;І Купідончик не гуляв.Шатнулись, разних трав нарвали,Зцілющої води примчали,Гарлемських капель піддали,І, все те вкупі сколотивши,Якісь слова наговоривши,Енею рану полили. [138] Таке лікарство чудотворнеБоль рани зараз уняло,І стрілки копійце упорнеБез праці винятись дало.Еней наш знову ободрився,Пальонки кубком підкрепився,В пайматчину одігся бронь.Летить оп’ять врагів локшити,Летить троянців ободрити,Роздуть в них храбрості огонь. [139] За ним фрігійські воєводи,Що тьху, навзаводи летять;А військо – в потоках як водиРевуть, все дном наверх вертять.Еней лежачих не займає,Утікачів нізащо має,А Турна повстрічать бажа.Хитрить лукавая Ютурна,Яким би побитом їй ТурнаСпасти од смертного ножа. [140] На хитрості дівчата здатні,Коли їх серце защемить;І в ремеслі сім так понятні,Сам біс їх не перемудрить.Ютурна з облака злетіла,Зіпхнула братня машталіраІ стала коней поганять;Бо Турн ганяв тогді на возі,Зикратий же лежав в обозі,Не в силах бігать ні стоять. [141] Ютурна, кіньми управляя,Шаталась з Турном між полків,Як од хортів лиса виляя,Спасала Турна од врагів.То з ним наперед виїзжала,То вмиг в другий кінець скакала,Но не туда, де був Еней,Сей бачить хитрость тут непевну,Трусливость Турнову нікчемну,Нап’явсь в погонь зо всіх гужей. Султан – оздоба у вигляді пучка пір'я або кінського волосу на головному уборі. Троянські воїни і греки носили кінський волос звичайно на бойовому шоломі.
Пустивсь Еней слідити ТурнаІ дума з ока не спустить;Но мавка хитрая ЮтурнаІ тут найшлася кулю злить.К тому ж Мессап, забігши збоку,Зрадливо, зо всього наскоку,Пустив в Енея камінець;Но сей, по щастю, ухиливсяІ камінцем не повредився,З султана ж тілько збивсь кінець. [143] Еней, таку уздрівши зраду,Великим гнівом розпаливсь;Гукнув на всю свою громадуІ тихо Зевсу помоливсь.Всю рать свою вперед подвинувІ разом на врагів нахлинув,Велів всіх сікти та рубать.Пішли латинців потрошити;Рутульців шпиговать, кришитиТа ба! Як Турна б нам достать. [144] Тепер без сорома признаюсь,Що трудно битву описать;І як ні морщусь, ні стараюсь,Щоб гладко вірші шкандовать,Та бачу по моєму виду,Що скомпоную панихиду.Зроблю лиш розпис іменамУбитих воїнів на поліІ згинувших тут по неволіДля примхи їх князьків душам. [145] На сей баталії пропали:Цетаг, Танаїс і Толон;Од рук Енеєвих лежалиПорізані: Оніт, Сукрон.Троянців Гілла і АмікаЗіпхнула в пекло Турна піка…Та де всіх поіменно знать?Там вороги всі так змішались,Стіснились, що уже кусались,Руками ж нільзя і махать. [146] Як ось і сердобольна матиЕнею хукнула в кабак,Велів, щоб штурмом город брати,Рутульських перебить собак.Столичний же Лаврент достати,Латину з Турном перцю дати;Бо цар в будинках ні гу-гу.Еней на старших галасає,Мерщій до себе їх ззиваєІ мовить, ставши на бугру: Зборні ізби – збірні – приміщення, в яких збирався сход.
«Моєї мови не жахайтесь(Бо нею управля Зевес)І зараз з військом одправляйтесьБрать город, де паршивий пес,Латин зрадливий, п’є сивуху,А ми б’ємось зо всього духу.Ідіть паліть, рубайте всіх;Громадська ратуш, зборні ізбиЩоб наперед всього ізслизли,Амату ж зав’яжіте в міх». [148] Сказав, і військо загриміло,Як громом, разним оружжям;Построїлось і полетілоПростесенько к градським стінам.Огні через стіну шпурляли,До стін драбини приставлялиІ хмари напустили стріл.Еней, на город руки знявши,Латина в зраді укорявши,Кричить: «Латин вина злих діл». [149] Якії в городі остались,Злякались од такой біди,І голови їх збунтовались,Не знали, утікать куди.Одні тряслись, другі потіли,Ворота одчинять хотіли,Щоб в город напустить троян.Другі Латина визивали,На вал полізти принуждали,Щоб сам спасав своїх мирян. [150] Амата, глянувши в віконце,Уздріла в городі пожар;Од диму, стріл затьмилось сонце;Напав Амату сильний жар.Не бачивши ж рутульців, Турна,Вся кров скипілася зашкурна,І вмиг царицю одур взяв.Здалося їй, що Турн убитий,Через неї стидом покритий,Навік з рутульцями пропав. Жердка – дерев'яна палиця, горизонтально підвішена до сволоків у хаті або хижці. На жердці вішають одяг.
Їй жизнь зробилася немила,І осоружився ввесь світ.Себе, олімпських кобенила;І видно ізо всіх приміт,Що глузд остатній потеряла;Бо царськеє убрання рвала,І в самій смутній сій порі,Очкур вкруг шиї обкрутивши,Кінець за жердку зачепивши,Повісилась на очкурі. [152] Амати смерть ся бусурменськаЯк до Лавинії дійшла,То крикнула «уви!» з-письменська,По хаті гедзатись пішла.Одежу всю цвітну порвала,А чорну к цері прибирала,Мов галка нарядилась вмах;В маленьке зеркальце дивилась,Кривитись жалібно училасьІ мило хлипати в сльозах. Верзун – шкіряний постіл, лапоть.
Такая розімчалась чуткаВ народі, в городі, в полках,Латин же, як старий плохутка,Устояв ледве на ногах.Тепер він берега пустивсяІ так злиденно іскривився,Що став похожим на верзун.Амати смерть всіх сполошила,В тугу, в печаль всіх утопила,Од неї звомпив сам пан Турн. [154] Як тілько Турн освідомився,Що дав цариці смерть очкур,То так на всіх остервенився,Підстрелений мов дикий кнур.Біжить, кричить, маха рукамиІ грізними велить словамиЛатинцям і рутульцям бойЗ енеївцями перервати.Якраз противні супостати,Утихомирясь, стали в строй. Такий, як був Нечоса-князь – Потьомкін Григорій Олександрович (1739 – 1791), найвпливовіший з фаворитів Катерини II, був генерал-губернатором Новоросії, також фактичним повелителем Гетьманщини (Лівобережної України). З політичних міркувань записався в Запорізьку Січ, діставши при цьому, згідно з козацьким звичаєм, прізвище Грицько Нечеса. Звичайно, це ніскільки не завадило йому санкціонувати розгром і пограбування Січі військами регулярної армії 4 червня 1775 р. – через три роки після прийняття Грицька Нечеси в січове товариство, – та покласти в свою кишеню левову частку багатств запорізької старшини. Потьомкін був високого зросту, з статною фігурою, смаглявим кольором обличчя, чорним довгим волоссям на голові, яке звичайно розчісував п'ятірнею (звідси Нечеса).
Еней од радості не стямивсь,Що Турн виходить битись з ним,Оскалив зуб, на всіх оглянувсьІ списом помахав своїм.Прямий, як сосна, величавий,Бувалий, здатний, тертий, жвавийТакий, як був Нечоса –князь.На нього всі баньки п’ялили,І сами вороги хвалили,Його любив всяк – не боявсь. [156] Як тілько виступили к боюЗавзята пара ватажків,То, зглянувшися між собою,Зубами всякий заскрипів.Тут хвись! шабельки засвистіли,Цок-цок! – і іскри полетіли;Один другого полосять!Турн перший зацідив Енея,Що з плеч упала і керея,Еней був поточивсь назад. Оддячивши йому сто з оком – тобто, віддавши йому з лихвою, з процентом. Око – стара міра рідини (приблизно 1 – 1,5 літра), а також ваги (приблизно 1,2 кілограма).
І вмиг, прочумавшись, з наскокомЕней на Турна напустив,Оддячивши йому сто з оком,І вражу шаблю перебив.Яким же побитом спастися?Трохи не лучче уплестися?Без шаблі нільзя воювать.Так Турн зробив без дальней думки,Як кажуть, підобравши клунки,Ану! Чим тьху навтіки драть. [158] Біжить пан Турн і репетує,І просить у своїх меча;Ніхто сердеги не рятуєОд рук троянська силача!Як ось іще перерядиласьСестриця, і пред ним явилась,І в руку сунула палаш;Оп’ять шабельки заблищали,Оп’ять панцирі забряжчали,Оп’ять пан Турн оправивсь наш. [159] Тут Зевс не втерпів, обізвався,Юноні з гнівом так сказав:«Чи ум од тебе одцурався?Чи хочеш, щоб тобі я давПо пані старій блискавками?Біда з злосливими бабами!Уже ж вістимо всім богам:Еней в Олімпі буде з намиЖивитись тими ж пирогами,Які кажу пекти я вам. [160] Безсмертного ж хто ма убити?Або хто може рану дать?Про що ж мазку мирянську лити?За Турна щиро так стоять?Ютурна на одну проказу,І певне по твому приказу,Палаш рутульцю піддала.І поки ж будеш ти біситься?На Трою і троянців злиться?Ти зла їм вдоволь задала». [161] Юнона в первий раз смирилась,Без крику к Зевсу річ вела:«Прости, паноче! проступилась,Я, далебі, дурна була;Нехай Еней сідла рутульця,Нехай спиха Латина з стульця,Нехай поселить тут свій рід.Но тілько щоб латинське плем’яУдержало на вічне врем’яІмення, мову, віру, вид». «Іноси! сількісь! як мовляла» – вислів, що означає: згода, хай буде й так! Про мене, як так, то й так!
Метелиця – дуже давній народний масовий танець, що відтворює ритми зимової хуртовини. Відомий ряд варіантів пісень-примовок під цей танець. Ось один з них, записаний за життя І. Котляревського:
Ой надворі метелиця,
Чому старий не жениться.
Як же мені женитися,
Що нікому журитися!
(Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С. 153).
«Іноси! сількісь! як мовляла», –Юноні Юпітер сказав.Богиня з радіщ танцювала,А Зевс метелицю свистав.І все на шальках розважали,Ютурну в воду одіслали,Щоб з братом Турном розлучить;Бо книжка Зевсова з судьбами,Не смертних писана руками,Так мусила установить. [163] Еней махає довгим списом,На Турна міцно наступа,«Тепер, – кричить, підбитий бісом, –Тебе ніхто не захова.Хоть як вертись і одступайся,Хоть в віщо хоч перекидайся,Хоть зайчиком, хоть вовком стань,Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,Я витягну тебе спідсподуІ розмізчу погану дрянь». Ти в руку не піймав синицю – походить від народної приказки: «Краще синиця в руках, ніж журавель у небі».
Од сей бундючної Турн речіБезпечно усик закрутивІ зжав свої широкі плечі,Енею глуздівно сказав:«Я ставлю річ твою в дурницю;Ти в руку не піймав синицю,Не тебе, далебіг, боюсь.Олімпські нами управляють,Вони на мене налягають,Пред ними тілько я смирюсь». [165] Сказавши, круто повернувсяІ камінь пудів в п’ять підняв;Хоть з праці трохи і надувся;Бо, бач, не тим він Турном став,Не та була в нім жвавость, сила,Йому Юнона ізмінила;Без богів ж людська моч – пустяк.Йому і камінь ізміняє,Енея геть не долітає,І Турна взяв великий страх. [166] В таку щасливую годинуЕней чимдуж спис розмахавІ Турну, гадовому сину,На вічний поминок послав;Гуде, свистить, несеться піка,Як зверху за курчам шульпіка,Торох рутульця в лівий бік!Простягся Турн, як щогла, долі,Качається од гіркой болі,Клене олімпських єретик. [167] Латинці од сього жахнулись,Рутульці галас підняли,Троянці глумно осміхнулись,В Олімпі ж могорич пили.Турн тяжку боль одоліває,К Енею руки простягаєІ мову слезную рече:«Не жизні хочу я подарка;Твоя, Анхізович, припаркаЗа Стікс мене поволоче. [168] Но єсть у мене батько рідний,Старий і дуже ветхих сил;Без мене він хоть буде бідний,Та світ мені сей став не мил;Тебе о тім я умоляю,Прошу, як козака, благаю:Коли мені смерть задаси,Одправ до батька труп дублений;Ти будеш за сіє спасенний,На викуп же, що хоч, проси». [169] Еней од речі сей зм’ягчивсяІ меч пінятий опустив;Трохи-трохи не прослезивсяІ Турна ряст топтать пустив.Аж зирк – Паллантова ладункаІ золота на ній карункаУ Турна висить на плечі.Енея очі запалали,Уста од гніву задрижали,Ввесь зашарівсь, мов жар в печі. [170] І вмиг, вхопивши за чуприну,Шкереберть Турна повернув,Насів коліном злу личинуІ басом громовим гукнув:«Так ти троянцям нам для сміхаГлумиш з Паллантова доспіхаІ думку маєш буть живим?Паллант тебе тут убиває,Тебе він в пеклі дожидає,Іди к чортам, дядькам своїм». [171] З сим словом меч свій устромляєВ роззявлений рутульця ротІ тричі в рані повертає,Щоб більше не було хлопот.Душа рутульська полетілаДо пекла, хоть і не хотіла,К пану Плутону на бенкет.Живе хто в світі необачно,Тому нігде не буде смачно,А більш, коли і совість жметь. Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія Настійну потребу в розгорнутому коментарі до першого твору нової української літератури розуміє кожний, хто читав «Енеїду». Ще в столітній ювілей першого видання «Енеїди» (1898) ставилося питання про створення коментаря, без якого уже тоді, коли принаймні в домашньому побуті народу було чимало спільного з добою Івана Котляревського, багато що в «Енеїді» залишалося неясним. Але ні в дні столітнього ювілею великого твору, ні в дні урочистого відкриття пам'ятника на могилі Котляревського в Полтаві (1903), ні пізніше далі добрих намірів справа не пішла. У науковій літературі інколи навіть висловлювалася, а коли не висловлювалася, то мовчки сприймалася думка, що з'ясування побутово-етнографічних реалій в «Енеїді» – діло другорядне.Уже позаду 200-річний ювілей з дня народження Котляревського, не за горами 200-річчя першого видання «Енеїди», а у великій бібліографії праць про поему маємо лише одну статтю, присвячену даній темі, – «Побутова старовина в «Енеїді» І. П. Котляревського» Миколи Сумцова, опубліковану ще у 1905 р. Судячи із змісту, тут іменитий український етнограф по пам'яті, не звертаючись до друкованих джерел, пояснив кілька десятків старожитностей і, ясна річ, далеко не вичерпав визначеної у заголовку теми. Стаття показує, який прекрасний коментар до дивовижного творіння Котляревського міг би укласти Сумцов і якої значної шкоди зазнала культура нашого народу, що ні він, ні хтось інший з учених, ближчих до доби письменника, не взявся до такої праці.Відгукуючись на появу статті Миколи Сумцова, літературознавець Михайло Мочульський писав: «…Наша наукова критика ще не зробила досі нічого, щоб пояснити та зробити приступною для загалу ту цікаву поему. Наша критика обертається лише в хибнім колі утертих фаз, доторкається «Енеїди» зверха, й нікому досі не забаглося пірнути на її дно, щоб як слід з'ясувати її…»Сумцов обібрав собі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33