зками. А то й всім підряд давали «пам'ятного». Жила традиція «суботнього дня» довго, мало не до кінця XIX ст.
У 33 – 34-й строфах кількома штрихами дано яскравий малюнок дяківської школи, яка протягом століть існувала на українських землях. Дяк – головна фігура в церковному богослужінні після священика. Таким він залишався і в школі. Читання було тісно пов'язане з церковним співом, що відбилося і в «Енеїді»: поряд з граматикою – октоїх. Уже в першій з точно датованих церковних книг – Остромировому євангелії 1057 р. зустрічаємо так звані «знаки возглашенія», які свідчать, що текст призначався для наспівного читання.
Еней від них не одступався,Тройчаткою всіх приганяв;І хто хоть трохи ліновався,Тому субітки і давав.За тиждень так лацину взнали,Що вже з Енеєм розмовлялиІ говорили все на ус:Енея звали Енеусом ,Уже не паном – домінусом ,Себе ж то звали – троянус . [35] Еней троянців похваливши,Що так лацину поняли,Сивушки в кубочки наливши,І могорич всі запили.Потім з десяток щомудрійших,В лацині щонайрозумнійших,З ватаги вибравши якраз,Послав послами до ЛатинаОд імені свого і чина,А з чим послав, то дав приказ. [36] Посли, прийшовши до столиці,Послали до царя сказать,Що до його і до цариціЕней прислав поклон оддатьІ з хлібом, з сіллю і з другимиПодарками предорогими,Щоб познакомитись з царем;І як доб’ється панськой ласкиЕней-сподар і князь троянський,То прийде сам в царський терем. [37] Латину тілько що сказали,Що од Енея єсть посли,Із хлібом, з сіллю причвалали,Та і подарки принесли,Хотять Латину поклониться,Знакомитись і подружиться,Як тут Латин і закричав:«Впусти! я хліба не цураюсьІ з добрими людьми братаюсь.От на ловця звір наскакав!» Клечання – наламане та нарубане з дерев гілля з листям, яким на зелені свята прикрашають хату та двір.
Шпалери – були поширені на Україні уже в XVII ст. Становили собою килими з різних тканин, якими оббивали стіни житла. На шпалери часто наносили сюжетні чи пейзажні малюнки. Шпалери, на полотно яких наносився малюнок фарбами, називали ще колтринами. У XVIII ст. появилися близькі до нинішніх друковані паперові шпалери.
Велів тут зараз прибиратиСвітлиці, сіни, двір мести;Клечання по двору саджати,Шпалерів разних нанестиІ вибивать царськую хату;Либонь, покликав і Амату,Щоб і вона дала совіт,Як лучче, краще прибирати,Де, як коврами застилатиІ підбирать до цвіту цвіт. Богомаз – іконописець і взагалі живописець, маляр. Слово в народі само по собі не мало негативного забарвлення. В «Салдацькому патреті» Григорія Квітки-Основ'яненка читаємо: «…А у тій слободі щонайлуччі богомази…» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. – К., 1978. – Т. 1. – С. 24).
Ренське (рейнське) – сорт привозного вина.
Курдимон (кардамон) – південна рослина з сімейства імбирних. Насіння з нього служило пряною приправою.
Спуст – міра горілки: троє відер.
Запуст – заговіни, пущення, останній день перед постом, коли готували особливо багатий обід з скоромних (м'ясних або молочних) страв.
З старосвітського хутора до міста їздять не часто. Тому поїздку «за мальованням» використовують і для закупки «розного припаса», до якого входить всього-навсього рейнське й пиво, – напоказ. Всі інші «заморські вина», які питимуть гості Латина, – домашнього виробу. Тут і в подальших строфах щедрим джерелом гумору служать претензії скупого та провінціально відсталого хуторянина Латина на царський, великопанський блиск і пишність.
Послав гінця до богомаза,Щоб мальовання накупить,І также розного припаса,Щоб що було і їсть і пить.Вродилось ренське з курдимономІ пиво чорнеє з лимоном,Сивушки же трохи не з спуст;Де не взялись воли, телята,Барани, вівці, поросята;Латин прибравсь, мов на запуст. «Мальовання» – те саме, що російські «лубочні картинки», «лубок» (назва – від корзин із лубу: кори липового дерева, в яких мандрівні крамарі розносили свою продукцію). Латин приймає лубок (тодішній мистецький ширпотреб) за «роботи первійших майстрів». У панських будинках дорогі картини на полотні і шкірах кріпили до стін на спеціальних дерев'яних підрамниках, а не «ліпили», як малювання в світлиці Латина. Уже цей штрих, крім типових лубочних сюжетів, яскраво свідчить, про яку продукцію йдеться.
У переліку «всяких всячин», якими прикрасили стіни Латинового палацу, І. Котляревський дотримується історико-хронологічної послідовності: від прадавніх легендарних часів (українська примовка: «За царя Гороха, як людей було трохи»; російська: «Давно, когда царь Горох с грибами воевал» – Даль. – С. 30) до реальних історичних постатей другої половини XVIII ст.
Як Александр цареві Пору Давав із військом добру хльору – картина зображує битву царя Олександра Македонського з індійським царем Пором.
Чернець Мамая як побив – йдеться про поєдинок ченця Пересвєта з татарином перед Куликовською битвою (1380). Про Куликовську битву (Мамаєвє побоїще) існувало багато лубочних сюжетів.
Як Муромець Ілля гуляє, як б'є половців, проганяє – як Переяслів боронив – про Іллю Муромця, його подвиги, перемогу над Солов'єм-розбійником теж відомо багато лубочних сюжетів.
Бова з Полканом як водився. Один другого як вихрив – сюжет про Бову-королевича походить з Франції, там відомий уже в добу розквіту рицарського роману (XI – XII ст.). У нас Бова з'явився десь у кінці XVI – на початку XVII ст. як герой повісті. Мав широку популярність, з літератури перейшов у народну творчість, перейнявши риси героя казок. Серед подвигів Бови-королевича – перемога над страховиськом, напівлюдиною-напівсобакою Полканом.
Майже через сто років після виходу «Енеїди» у київському лубочному виданні 1896 р. Бова на ілюстрації зображений у типовому одязі запорізького козака. Тут образ Бови злився з образом козака-нетяги Голоти.
На славному рицареві
Опанча рогозовая,
Поясина хмелевая,
А на ногах сап'янці,
Що видно п'яти і пальці.
А ще на Бові бідному шапка бирка,
Зверху дірка,
Хутро голе,
Околиця – чисте поле,
Вона травою пошита,
Дрібним дощем прикрита
(див.: Кузьмина В. Д. Рыцарский роман на Руси: Бова. Петр Златых Ключей. – М., 1964. – С. 99).
Продовжує жити Бова і в сучасному українському фольклорі (див.: Українські народні казки, легенди, анекдоти. – К., 1958. – С. 51 – 61).
Як Соловей-харциз женився – Соловей-харциз (розбійник) – персонаж, відомий з російських билин, менше – з українських казок. Нібито жив у лісах поблизу Чернігова і свистом убивав подорожніх, які йшли до Києва. Переміг Солов'я-розбійника богатир Ілля Муромець.
Як в Польщі Желізняк ходив – Залізняк Максим (народився на початку 40-х років XVIII ст. – рік смерті невідомий) – запорізький козак, керівник народного повстання на Правобережній Україні проти польської шляхти у 1768 р. (Коліївщина). Повстання розгорнулося на Правобережній Україні, на території теперішніх Черкаської і Київської областей, що входили тоді до складу Польщі. Залізняк прийшов в район повстання з невеликим загоном козацької сіроми із Запорізької Січі, яка була тоді в нижній течії Дніпра. Звідси – вираз «Як в Польщі Желізняк ходив». Портрет реального Максима Залізняка до нас не дійшов. Мабуть, його й не було. Сучасний дослідник українського живопису XVIII ст. П. Жолтковський пише: «Народні художники… створили своєрідну галерею образів ватажків гайдамацького руху. Напевне, існували ще й інші, не збережені до нашого часу народні полотна на цю тему. Можливо, на такий твір вказує згадка І. Котляревського про картину в світлиці царя Латина – «Як в Польщі Желізняк ходив» (Жолтковський П. М. Український живопис XVII – XVIII ст. – К., 1978. – С. 312). Але дослідник не звернув належної уваги на ту обставину, що Котляревський пише не про живопис, а про лубок, де про портретну схожість з оригіналом не дбали.
Патрет був француза Картуша – Картуш (Луї Домінік, 1693 – 1721) – відомий французький розбійник. Тривалий час очолював ватагу, яка діяла в Парижі та його околицях. Пригоди Картуша (дійсні й вигадані) знайшли широке відображення в літературі, народних переказах, лубочних картинках.
Против його стояв Гаркуша – популярний ватажок гайдамацьких загонів, запорожець Гаркуша Семен (народився близько 1739 – рік смерті невідомий). І після придушення Коліївщини очолював селянські повстанські загони на Лівобережжі. Про нього складено багато народних оповідань і пісень.
А Ванька-каїн впереді – Ванька-каїн (справжнє прізвище Іван Осипов, 1718 – рік смерті невідомий) був знаменитим московським злодієм середини XVIII ст. Один час – ватажок московського злочинного світу, співробітничав з карним розшуком, видаючи незначних злочинців і оберігаючи тих, з якими був у змові. Засуджений до смертної кари, яку замінили карою батогами і каторгою. У другій половині XVIII – першій половині XIX ст. поряд з Картушем виступав героєм російської лубочної літератури та лубочних картинок. До картинок додавалися бродяжницькі та розбійницькі пісні, які в народі інколи називали Каїновими. Йому легенда приписувала російську народну пісню «Не шуми, мати, зеленая дубравушка».
Ось привезли і мальованняРоботи первійших майстрів,Царя Гороха пановання,Патрети всіх багатирів:Як Александр цареві ПоруДавав із військом добру хльору;Чернець Мамая як побив;Як Муромець Ілля гуляє,Як б’є половців, проганяє, –Як Переяслів боронив; [41] Бова з Полканом як водився,Один другого як вихрив;Як Соловей-харциз женився,Як в Польщі Желізняк ходив.Патрет був француза Картуша,Против його стояв Гаркуша,А Ванька-каїн впереді.І всяких всячин накупили,Всі стіни ними обліпили;Латин дививсь їх красоті! Перед нами постає комедійна, карикатурна картина вбрання відсталого хуторянина, що хоче з'явитися перед гостями великим вельможею. На урочистий прийом Латин одягає плащ з клейонки, який в той час брали з собою пани в дорогу на випадок дощу, при юму застебнутий циновим, тобто олов'яним, найнижчого гатунку ґудзиком. Такі ґудзики були на мундирах солдат та чиновників нижчого рангу («братії з циновими ґудзиками»). На голову Латин надів капелюх, тобто теплий шерстяний головний убір. Капелюхом називали також теплу зимову шапку-вушанку, можливо, саме її мав на увазі Котляревський. На ноги Латин надів кинді, тобто повстяні калоші, призначені, як відомо, для виходу на вулицю в дощову погоду. Обмежений хуторянин вважав їх, певне, панським взуттям. В одній з російських билин, записаних у XIX ст., великий київський князь Володимир «одел галоши да на босую ногу». Обіграні й рукавички, які були неодмінним атрибутом великопанського туалету. Знали безліч видів чоловічих і жіночих рукавичок на всі випадки життя. Аристократи міняли рукавички кілька разів на день (звідси прислів'я: «Міняє, мов рукавички»). Рукавички були статтею імпорту із Західної Європи. Замість таких елегантних рукавичок Латин надіває шкапові рукавиці, тобто пошиті з особливо обробленої кінської шкіри. Така шкіра йшла на виготовлення чобіт кращого гатунку, але на рукавички аж ніяк не годилася. Замість рукавички – рукавиця. Карикатурний, сатирично загострений образ.
Латин, так дома спорядивши,Кругом все в хатах оглядав,Світелки, сіни обходивши,Собі убори добирав:Плащем з клейонки обвернувся,Циновим гудзем застебнувся,На голову взяв капелюх;Набув на ноги кинді новіІ рукавиці взяв шкапові,Надувсь, мов на огні лопух. Єдимашка, адамашка – дорога східна тканина, з візерунками того ж кольору, що й тканина.
Шушон – жіночий верхній одяг. Вид капота (К.).
Латин як цар в своїм нарядіІшов в кругу своїх вельмож,Которі всі були в параді,Надувся всякий з них, як йорж.Царя на дзиглик посадили,А сами мовчки одступилиВід покутя аж до дверей.Цариця ж сіла на ослоні,В єдамашковому шушоні,В кораблику із соболей. В німецькім фуркальці була – тобто, в платтячку; фуркальце – від фуркало – дзиґа.
Волове, кінне і піхотне – тут в один ряд з кіннотою і піхотою поставлені воли, які тоді були тягловою силою в обозах.
І ввесь був зібраний повіт – повіти введені на Україні після скасування полкового устрою у 1782 р. Приблизно відповідали сотні, а як на сучасний адміністративно-територіальний поділ, – приблизно районові.
Дочка Лавися-чепурухаВ німецькім фуркальці була,Вертілась, як в окропі муха,В верцадло очі все п’яла.Од дзиглика ж царя ЛатинаСкрізь прослана була ряднинаДо самой хвіртки і воріт;Стояло військо тут зальотне,Волове, кінне і піхотне,І ввесь був зібраний повіт. Пиріг завдовжки із аршин – аршин – давня міра, дорівнює 0,711 метра.
І соли кримки і бахмутки – див. коментар: І, 30.
Послів ввели к царю з пихою ,Як водилося у латин;Несли подарки пред собою:Пиріг завдовжки із аршин,І солі кримки і бахмутки,Лахміття розного три жмутки,Еней Латину що прислав.Посли к Латину приступились,Три рази низько поклонились,А старший рацію сказав: Рація (вітальна промова) троянського посла близька до тарабарщини, до якої вдається Сівілла, прощаючись з Енеєм (IV, 1 – 2). Але у її мові – сильний елемент народного просторіччя (це ж сільська баба), а у посла, який щойно вчився латинської мови, – макаронічна мішанина української мови з латиною. Ось промова посла в дослівному перекладі латинських слів і виразів:
Еней наш великий пан
І славний троянців князь,
Шмигляв по морю, як циган,
До тебе о царю! прислав тепер нас.
Просимо, пане Латине,
Нехай наша голова не загине,
Дозволь жить в землі своєй,
Хоть за гроші, хоть задарма,
Ми дякувати будем досить
Милості твоєй.
О царю! будь нашим меценатом,
І ласку твою покажи,
Енеєві зробися братом,
О найкращий! не одкажи;
Еней вождь єсть моторний,
Вродливий, гарний і проворний.
Побачиш сам особисто!
Вели прийняти подарки
З ласкавим видом і без сварки,
Що прислані через мене…
…Будь нашим меценатом – Меценат (кінець І ст. до н. е.) – багатий римський аристократ, покровительствував митцям, сам займався літературою. Утворив гурток при своєму дворі, до якого входили Вергілій і Горацій. Звідси меценат – багатий, впливовий покровитель.
« Енеус ностер магнус панус І славний троянорум князь,Шмигляв по морю як циганус , Ад те, о рекс ! прислав нунк нас. Рогамус, доміне Латине ,Нехай наш капут не загине, Пермітте жить в землі своєй,Хоть за пекунії , хоть гратіс ,Ми дяковати будем сатіс Бенефіценції твоєй. [47] О рекс ! будь нашим меценатом ,І ласкам туам покажи, Енеусу зробися братом, О оптіме ! не одкажи: Енеус прінцепс єсть моторний, Формозус , гарний і проворний,Побачиш сам інноміне !Вели акціпере подаркиЗ ласкавим видом і без сварки,Що прислані через мене: Макаронізмами пересипана тільки офіційна, «протокольна» частина промови посла (строфи 46 – 47) – урочисте представлення свого пана і церемоніальне пошанування другої високої сторони. Переходячи до переліку й роздачі подарунків сімейству царя, посол залишає латинь.
За Хмеля виткався царя – походить ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
У 33 – 34-й строфах кількома штрихами дано яскравий малюнок дяківської школи, яка протягом століть існувала на українських землях. Дяк – головна фігура в церковному богослужінні після священика. Таким він залишався і в школі. Читання було тісно пов'язане з церковним співом, що відбилося і в «Енеїді»: поряд з граматикою – октоїх. Уже в першій з точно датованих церковних книг – Остромировому євангелії 1057 р. зустрічаємо так звані «знаки возглашенія», які свідчать, що текст призначався для наспівного читання.
Еней від них не одступався,Тройчаткою всіх приганяв;І хто хоть трохи ліновався,Тому субітки і давав.За тиждень так лацину взнали,Що вже з Енеєм розмовлялиІ говорили все на ус:Енея звали Енеусом ,Уже не паном – домінусом ,Себе ж то звали – троянус . [35] Еней троянців похваливши,Що так лацину поняли,Сивушки в кубочки наливши,І могорич всі запили.Потім з десяток щомудрійших,В лацині щонайрозумнійших,З ватаги вибравши якраз,Послав послами до ЛатинаОд імені свого і чина,А з чим послав, то дав приказ. [36] Посли, прийшовши до столиці,Послали до царя сказать,Що до його і до цариціЕней прислав поклон оддатьІ з хлібом, з сіллю і з другимиПодарками предорогими,Щоб познакомитись з царем;І як доб’ється панськой ласкиЕней-сподар і князь троянський,То прийде сам в царський терем. [37] Латину тілько що сказали,Що од Енея єсть посли,Із хлібом, з сіллю причвалали,Та і подарки принесли,Хотять Латину поклониться,Знакомитись і подружиться,Як тут Латин і закричав:«Впусти! я хліба не цураюсьІ з добрими людьми братаюсь.От на ловця звір наскакав!» Клечання – наламане та нарубане з дерев гілля з листям, яким на зелені свята прикрашають хату та двір.
Шпалери – були поширені на Україні уже в XVII ст. Становили собою килими з різних тканин, якими оббивали стіни житла. На шпалери часто наносили сюжетні чи пейзажні малюнки. Шпалери, на полотно яких наносився малюнок фарбами, називали ще колтринами. У XVIII ст. появилися близькі до нинішніх друковані паперові шпалери.
Велів тут зараз прибиратиСвітлиці, сіни, двір мести;Клечання по двору саджати,Шпалерів разних нанестиІ вибивать царськую хату;Либонь, покликав і Амату,Щоб і вона дала совіт,Як лучче, краще прибирати,Де, як коврами застилатиІ підбирать до цвіту цвіт. Богомаз – іконописець і взагалі живописець, маляр. Слово в народі само по собі не мало негативного забарвлення. В «Салдацькому патреті» Григорія Квітки-Основ'яненка читаємо: «…А у тій слободі щонайлуччі богомази…» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. – К., 1978. – Т. 1. – С. 24).
Ренське (рейнське) – сорт привозного вина.
Курдимон (кардамон) – південна рослина з сімейства імбирних. Насіння з нього служило пряною приправою.
Спуст – міра горілки: троє відер.
Запуст – заговіни, пущення, останній день перед постом, коли готували особливо багатий обід з скоромних (м'ясних або молочних) страв.
З старосвітського хутора до міста їздять не часто. Тому поїздку «за мальованням» використовують і для закупки «розного припаса», до якого входить всього-навсього рейнське й пиво, – напоказ. Всі інші «заморські вина», які питимуть гості Латина, – домашнього виробу. Тут і в подальших строфах щедрим джерелом гумору служать претензії скупого та провінціально відсталого хуторянина Латина на царський, великопанський блиск і пишність.
Послав гінця до богомаза,Щоб мальовання накупить,І также розного припаса,Щоб що було і їсть і пить.Вродилось ренське з курдимономІ пиво чорнеє з лимоном,Сивушки же трохи не з спуст;Де не взялись воли, телята,Барани, вівці, поросята;Латин прибравсь, мов на запуст. «Мальовання» – те саме, що російські «лубочні картинки», «лубок» (назва – від корзин із лубу: кори липового дерева, в яких мандрівні крамарі розносили свою продукцію). Латин приймає лубок (тодішній мистецький ширпотреб) за «роботи первійших майстрів». У панських будинках дорогі картини на полотні і шкірах кріпили до стін на спеціальних дерев'яних підрамниках, а не «ліпили», як малювання в світлиці Латина. Уже цей штрих, крім типових лубочних сюжетів, яскраво свідчить, про яку продукцію йдеться.
У переліку «всяких всячин», якими прикрасили стіни Латинового палацу, І. Котляревський дотримується історико-хронологічної послідовності: від прадавніх легендарних часів (українська примовка: «За царя Гороха, як людей було трохи»; російська: «Давно, когда царь Горох с грибами воевал» – Даль. – С. 30) до реальних історичних постатей другої половини XVIII ст.
Як Александр цареві Пору Давав із військом добру хльору – картина зображує битву царя Олександра Македонського з індійським царем Пором.
Чернець Мамая як побив – йдеться про поєдинок ченця Пересвєта з татарином перед Куликовською битвою (1380). Про Куликовську битву (Мамаєвє побоїще) існувало багато лубочних сюжетів.
Як Муромець Ілля гуляє, як б'є половців, проганяє – як Переяслів боронив – про Іллю Муромця, його подвиги, перемогу над Солов'єм-розбійником теж відомо багато лубочних сюжетів.
Бова з Полканом як водився. Один другого як вихрив – сюжет про Бову-королевича походить з Франції, там відомий уже в добу розквіту рицарського роману (XI – XII ст.). У нас Бова з'явився десь у кінці XVI – на початку XVII ст. як герой повісті. Мав широку популярність, з літератури перейшов у народну творчість, перейнявши риси героя казок. Серед подвигів Бови-королевича – перемога над страховиськом, напівлюдиною-напівсобакою Полканом.
Майже через сто років після виходу «Енеїди» у київському лубочному виданні 1896 р. Бова на ілюстрації зображений у типовому одязі запорізького козака. Тут образ Бови злився з образом козака-нетяги Голоти.
На славному рицареві
Опанча рогозовая,
Поясина хмелевая,
А на ногах сап'янці,
Що видно п'яти і пальці.
А ще на Бові бідному шапка бирка,
Зверху дірка,
Хутро голе,
Околиця – чисте поле,
Вона травою пошита,
Дрібним дощем прикрита
(див.: Кузьмина В. Д. Рыцарский роман на Руси: Бова. Петр Златых Ключей. – М., 1964. – С. 99).
Продовжує жити Бова і в сучасному українському фольклорі (див.: Українські народні казки, легенди, анекдоти. – К., 1958. – С. 51 – 61).
Як Соловей-харциз женився – Соловей-харциз (розбійник) – персонаж, відомий з російських билин, менше – з українських казок. Нібито жив у лісах поблизу Чернігова і свистом убивав подорожніх, які йшли до Києва. Переміг Солов'я-розбійника богатир Ілля Муромець.
Як в Польщі Желізняк ходив – Залізняк Максим (народився на початку 40-х років XVIII ст. – рік смерті невідомий) – запорізький козак, керівник народного повстання на Правобережній Україні проти польської шляхти у 1768 р. (Коліївщина). Повстання розгорнулося на Правобережній Україні, на території теперішніх Черкаської і Київської областей, що входили тоді до складу Польщі. Залізняк прийшов в район повстання з невеликим загоном козацької сіроми із Запорізької Січі, яка була тоді в нижній течії Дніпра. Звідси – вираз «Як в Польщі Желізняк ходив». Портрет реального Максима Залізняка до нас не дійшов. Мабуть, його й не було. Сучасний дослідник українського живопису XVIII ст. П. Жолтковський пише: «Народні художники… створили своєрідну галерею образів ватажків гайдамацького руху. Напевне, існували ще й інші, не збережені до нашого часу народні полотна на цю тему. Можливо, на такий твір вказує згадка І. Котляревського про картину в світлиці царя Латина – «Як в Польщі Желізняк ходив» (Жолтковський П. М. Український живопис XVII – XVIII ст. – К., 1978. – С. 312). Але дослідник не звернув належної уваги на ту обставину, що Котляревський пише не про живопис, а про лубок, де про портретну схожість з оригіналом не дбали.
Патрет був француза Картуша – Картуш (Луї Домінік, 1693 – 1721) – відомий французький розбійник. Тривалий час очолював ватагу, яка діяла в Парижі та його околицях. Пригоди Картуша (дійсні й вигадані) знайшли широке відображення в літературі, народних переказах, лубочних картинках.
Против його стояв Гаркуша – популярний ватажок гайдамацьких загонів, запорожець Гаркуша Семен (народився близько 1739 – рік смерті невідомий). І після придушення Коліївщини очолював селянські повстанські загони на Лівобережжі. Про нього складено багато народних оповідань і пісень.
А Ванька-каїн впереді – Ванька-каїн (справжнє прізвище Іван Осипов, 1718 – рік смерті невідомий) був знаменитим московським злодієм середини XVIII ст. Один час – ватажок московського злочинного світу, співробітничав з карним розшуком, видаючи незначних злочинців і оберігаючи тих, з якими був у змові. Засуджений до смертної кари, яку замінили карою батогами і каторгою. У другій половині XVIII – першій половині XIX ст. поряд з Картушем виступав героєм російської лубочної літератури та лубочних картинок. До картинок додавалися бродяжницькі та розбійницькі пісні, які в народі інколи називали Каїновими. Йому легенда приписувала російську народну пісню «Не шуми, мати, зеленая дубравушка».
Ось привезли і мальованняРоботи первійших майстрів,Царя Гороха пановання,Патрети всіх багатирів:Як Александр цареві ПоруДавав із військом добру хльору;Чернець Мамая як побив;Як Муромець Ілля гуляє,Як б’є половців, проганяє, –Як Переяслів боронив; [41] Бова з Полканом як водився,Один другого як вихрив;Як Соловей-харциз женився,Як в Польщі Желізняк ходив.Патрет був француза Картуша,Против його стояв Гаркуша,А Ванька-каїн впереді.І всяких всячин накупили,Всі стіни ними обліпили;Латин дививсь їх красоті! Перед нами постає комедійна, карикатурна картина вбрання відсталого хуторянина, що хоче з'явитися перед гостями великим вельможею. На урочистий прийом Латин одягає плащ з клейонки, який в той час брали з собою пани в дорогу на випадок дощу, при юму застебнутий циновим, тобто олов'яним, найнижчого гатунку ґудзиком. Такі ґудзики були на мундирах солдат та чиновників нижчого рангу («братії з циновими ґудзиками»). На голову Латин надів капелюх, тобто теплий шерстяний головний убір. Капелюхом називали також теплу зимову шапку-вушанку, можливо, саме її мав на увазі Котляревський. На ноги Латин надів кинді, тобто повстяні калоші, призначені, як відомо, для виходу на вулицю в дощову погоду. Обмежений хуторянин вважав їх, певне, панським взуттям. В одній з російських билин, записаних у XIX ст., великий київський князь Володимир «одел галоши да на босую ногу». Обіграні й рукавички, які були неодмінним атрибутом великопанського туалету. Знали безліч видів чоловічих і жіночих рукавичок на всі випадки життя. Аристократи міняли рукавички кілька разів на день (звідси прислів'я: «Міняє, мов рукавички»). Рукавички були статтею імпорту із Західної Європи. Замість таких елегантних рукавичок Латин надіває шкапові рукавиці, тобто пошиті з особливо обробленої кінської шкіри. Така шкіра йшла на виготовлення чобіт кращого гатунку, але на рукавички аж ніяк не годилася. Замість рукавички – рукавиця. Карикатурний, сатирично загострений образ.
Латин, так дома спорядивши,Кругом все в хатах оглядав,Світелки, сіни обходивши,Собі убори добирав:Плащем з клейонки обвернувся,Циновим гудзем застебнувся,На голову взяв капелюх;Набув на ноги кинді новіІ рукавиці взяв шкапові,Надувсь, мов на огні лопух. Єдимашка, адамашка – дорога східна тканина, з візерунками того ж кольору, що й тканина.
Шушон – жіночий верхній одяг. Вид капота (К.).
Латин як цар в своїм нарядіІшов в кругу своїх вельмож,Которі всі були в параді,Надувся всякий з них, як йорж.Царя на дзиглик посадили,А сами мовчки одступилиВід покутя аж до дверей.Цариця ж сіла на ослоні,В єдамашковому шушоні,В кораблику із соболей. В німецькім фуркальці була – тобто, в платтячку; фуркальце – від фуркало – дзиґа.
Волове, кінне і піхотне – тут в один ряд з кіннотою і піхотою поставлені воли, які тоді були тягловою силою в обозах.
І ввесь був зібраний повіт – повіти введені на Україні після скасування полкового устрою у 1782 р. Приблизно відповідали сотні, а як на сучасний адміністративно-територіальний поділ, – приблизно районові.
Дочка Лавися-чепурухаВ німецькім фуркальці була,Вертілась, як в окропі муха,В верцадло очі все п’яла.Од дзиглика ж царя ЛатинаСкрізь прослана була ряднинаДо самой хвіртки і воріт;Стояло військо тут зальотне,Волове, кінне і піхотне,І ввесь був зібраний повіт. Пиріг завдовжки із аршин – аршин – давня міра, дорівнює 0,711 метра.
І соли кримки і бахмутки – див. коментар: І, 30.
Послів ввели к царю з пихою ,Як водилося у латин;Несли подарки пред собою:Пиріг завдовжки із аршин,І солі кримки і бахмутки,Лахміття розного три жмутки,Еней Латину що прислав.Посли к Латину приступились,Три рази низько поклонились,А старший рацію сказав: Рація (вітальна промова) троянського посла близька до тарабарщини, до якої вдається Сівілла, прощаючись з Енеєм (IV, 1 – 2). Але у її мові – сильний елемент народного просторіччя (це ж сільська баба), а у посла, який щойно вчився латинської мови, – макаронічна мішанина української мови з латиною. Ось промова посла в дослівному перекладі латинських слів і виразів:
Еней наш великий пан
І славний троянців князь,
Шмигляв по морю, як циган,
До тебе о царю! прислав тепер нас.
Просимо, пане Латине,
Нехай наша голова не загине,
Дозволь жить в землі своєй,
Хоть за гроші, хоть задарма,
Ми дякувати будем досить
Милості твоєй.
О царю! будь нашим меценатом,
І ласку твою покажи,
Енеєві зробися братом,
О найкращий! не одкажи;
Еней вождь єсть моторний,
Вродливий, гарний і проворний.
Побачиш сам особисто!
Вели прийняти подарки
З ласкавим видом і без сварки,
Що прислані через мене…
…Будь нашим меценатом – Меценат (кінець І ст. до н. е.) – багатий римський аристократ, покровительствував митцям, сам займався літературою. Утворив гурток при своєму дворі, до якого входили Вергілій і Горацій. Звідси меценат – багатий, впливовий покровитель.
« Енеус ностер магнус панус І славний троянорум князь,Шмигляв по морю як циганус , Ад те, о рекс ! прислав нунк нас. Рогамус, доміне Латине ,Нехай наш капут не загине, Пермітте жить в землі своєй,Хоть за пекунії , хоть гратіс ,Ми дяковати будем сатіс Бенефіценції твоєй. [47] О рекс ! будь нашим меценатом ,І ласкам туам покажи, Енеусу зробися братом, О оптіме ! не одкажи: Енеус прінцепс єсть моторний, Формозус , гарний і проворний,Побачиш сам інноміне !Вели акціпере подаркиЗ ласкавим видом і без сварки,Що прислані через мене: Макаронізмами пересипана тільки офіційна, «протокольна» частина промови посла (строфи 46 – 47) – урочисте представлення свого пана і церемоніальне пошанування другої високої сторони. Переходячи до переліку й роздачі подарунків сімейству царя, посол залишає латинь.
За Хмеля виткався царя – походить ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33