–К Зевесу шокала стара. –Безсмертних смертні не вважаютьІ тілько що не б’ють, а лають;Осрамлена моя гора! [64] Мою ти знаєш гору ІдуІ ліс, де з капищем олтар;За них несу таку обиду,Якой не терпить твій свинарНа зруб я продала троянцям,Твоїм молельщикам, підданцям,Дубків і сосен строїть флот.Твої уста судьбам веліли,Були щоб ідські брусся цілі,Нетліннії од рода в род. [65] Зиркни ж тепер на тібрські води,Дивись, як кораблі горять! –Їх палять Турнові уроди,Тебе і всіх нас кобенять.Спусти їм – то таке закоять.І власть твою собі присвоять,І всім дадуть нам киселя;Сплюндрують ліс, розриють Іду;Мене ж, стару, уб’ють, мов гниду,Тебе прогонять відсіля». [66] «Та не турбуйтесь, паніматко! –Зевес з досадою сказав. –Провчу я всіх – і буде гладко;Анахтем вічний – Турн пропав!»Зиркнув, мигнув, махнув рукоюНад Тібром, чудною рікою,Всі врозтіч кораблі пішли;Як гуси, в воду поринали,Із кораблів – сирени сталиІ разні пісні підняли. [67] Рутульське військо і союзнеДрижало од таких чудес;Злякалось плем’я все окружне,Мезап дав драла і Галес.Пороснули і рутуляни,Як од дощу в шатер цигани,А тілько Турн один оставсь.Утікачів щоб перейняти,Щоб чудо їм розтолковати,По всіх усюдах сам совавсь. Реб'ятушки – в царській армії узвичаєне звертання воєначальників до солдатів.
Пройшлось сказать Енею: пас – тут пас вживається у значенні: відступаю, пасую. Термін походить з картярської гри – відмова від участі в даному розиграші до наступної роздачі карт.
«Реб’ятушки! – кричав, – постійте!Се ж ласка божая для нас;Одкиньте страх і не робійте,Прийшлось сказать Енею: пас .Чого огнем ми не спалили,То боги все те потопили,Тепер троянці в западні.Живцем в землі їх загромадим,Разком на той світ одпровадим,Богів се воля! вірте мні». [69] Великії у страха очі,Вся рать неслась, хто швидше зміг.Назад вертатись не охочі,Всі бігли, аж не чули ніг.Оставшись, Турн один маячив,Нікого вкруг себе не бачив,Стьогнув зикратого хлистом;І шапку на очі насунув,Во всі лопатки в лагер дунув,Що коник аж вертів хвостом. [70] Троянці із-за стін дивились,Пан Турн як з військом тягу дав;Перевертням морським чудились,На добре всяк те толковав.Но Турнові не довіряли;Троянці правило се знали:В війні з врагами не плошай;Хоть утіка – не все женися;Хоть мов і трусить – стережися;Скиксуєш раз – тогді прощай! Ходили рунди по валах – рунда – команда, що перевіряла вартові пости.
Для ночі вдвоє калавуриНа всіх поставили баштах,Ліхтарні вішали на шнури,Ходили рунди по валах.В обозі Турна тихо стало,І тілько-тілько що блищалоОд слабих, блідних огоньків.Враги троянські почивали,Од трусів вилазки не ждали;Оставмо ж сих хропти соньків. [72] У главной башти на сторожіСтояли Евріал і Низ;Хоть молоді були, та гожіІ кріпкі, храбрі, як харциз.В них кров текла хоть не троянська,Якась чужая – бусурманська,Та в службі вірні козаки.Для бою їх спіткав прасунок;Пішли к Енею на вербунок;Були ж обидва земляки. [73] «А що, як викравшись помалу,Забратися в рутульський стан? –Шептав Низ в ухо Евріалу. –То каші наварили б там;Тепер вони сплять з перепою,Не дригне ні один ногою,Хоть всім їм горла переріж.Я думаю туди пуститься,Перед Енеєм заслужитьсяІ сотню посадить на ніж». Мій батько був сердюк опрічний – сердюки – гетьманська гвардія, утворена на Лівобережній Україні в 60-х роках XVII ст. Сердюцькі полки порівняно з територіальними полками, або, як їх ще тоді називали, городовими, були невеликі, до п'ятисот козаків. Вони охороняли резиденцію гетьмана, військову артилерію, склади продовольства і боєприпасів, виконували поліцейські функції. Перебували на повному утриманні гетьманської казни, були ліквідовані у 1726 р.
Опрічний – особливий, відмінний від інших, тут: видний, видатний.
«Як? сам? мене оставиш? –Спитався Низа Евріал. –Ні! перше ти мене удавиш,Щоб я од земляка одстав.Від тебе не одстану зроду,З тобою рад в огонь і в воду,На сто смертей піду з тобой.Мій батько був сердюк опрічний,Мовляв (нехай покой му вічний);Умри на полі як герой». [75] «Пожди і пальцем в лоб торкнися, –Товаришеві Низ сказав, –Не все вперед – назад дивися.Ти з лицарства глузд потеряв.У тебе мати єсть старая,Без сил і в бідності, слабая,То і повинен жить для ней,Одна оставшись без приюту,Яку потерпить муку люту,Таскавшись між чужих людей! [76] От я, так чисто сиротина,Росту, як при шляху горох;Без нені, без отця дитина,Еней – отець, а неня – бог.Іду хоть за чужу отчизну,Не жаль нікому, хоть ізслизну,А пам’ять вічну заслужу.Тебе ж до жизні рідна в’яже,Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,Живи для неї, я прошу». [77] «Розумно, Низ, ти розсуждаєш,А о повинності мовчиш,Которую сам добре знаєш,Мені ж зовсім другу твердиш.Де общеє добро в упадку,Забудь отця, забудь і матку,Лети повинность ісправлять;Як ми Енею присягали,Для його служби жизнь оддали,Тепер не вільна в жизні мать». Іноси! – згода, хай буде так.
«Іноси!» – Низ сказав, обнявшисьСо Евріалом-земляком,І, за руки любенько взявшись,До ратуші пішли тишком.Іул сидів тут з старшиною,Змовлялись, завтра як до боюДостанеться їм приступать.Як ось ввійшли два парубійки,У брам змінившися од стійки,І Низ громаді став казать: Дорожку знаю я окромну – тобто окрему, потайну.
«Був на часах я з Евріалом,Ми пильновали супостат,Вони тепер всі сплять повалом,Уже огні їх не горять.Дорожку знаю я окромну,В нічну добу, в годину сонну,Прокрастись можна поуз станІ донести пану Енею,Як Турн злий з челяддю своєюНа нас налазить, мов шайтан. І красовулю піднесли – кросовуля – велика чарка (К.).
Коли зволяєтесь – велітеНам з Евріалом попитать,Чкурнем – і поки сонце зійде,Енея мусим повидать».«Яка ж одвага в смутне врем’я!Так не пропало наше плем’я?» –Троянці всі тут заревли;Одважних стали обнімати,Їм дяковать і ціловати,І красовулю піднесли. Землі, овець і дать по плугу – тут у значенні: дати по плугу волів – по дві пари.
В чиновні вивесть обіщав – тобто в чиновники, що займали якусь посаду в урядових установах. Чиновники належали до привілейованого стану, мали звичайно потомствене або особисте дворянство.
Іул, Енеїв як наслідник,Похвальну рацію сказав;І свій палаш що звавсь побідник ,До боку Низа прив’язав.Для милого же ЕвріалаНе пожалів того кинджала,Що батько у Дідони вкрав.І посулив за їх услугуЗемлі, овець і дать по плугу,В чиновні вивесть обіщав. Козак природі покоривсь – тобто підкоритися своїй козацькій вдачі.
Сей Евріал був молоденький,Так годів з дев’ятнадцять мав,Де усу буть, пушок м’якенькийБіленьку шкуру пробивав;Та був одвага і завзятий,Силач, козак лицарковатий,Но пред Іулом прослезивсь.Бо з матір’ю він розставався,Ішов на смерть і не прощався;Козак природі покоривсь. Ви сами мали паніматку – мати Іула, перша дружина Енея – Креуза, загинула під час утечі з Трої.
«Іул Енейович, не дайтеПаньматці вмерти од нужди,Їй будьте сином, помагайтеІ заступайте від вражди,Од бід, напраснини, нападку;Ви самі мали паніматку,То в серці маєте і жаль;Я вам старую поручаю,За вас охотно умираю», –Так мовив чулий Евріал. Твоїм буть братом не стижуся – перед нами епізод, що воскрешає характерний для козацтва звичай і показує, наскільки сильною була серед нього традиція побратимства. Воєначальник, що стоїть на вищих шаблях суспільної ієрархії, урочисто перед громадою називає своїм братом простого воїна, що добровільно йде на подвиг, клянеться заступити його матері рідного сина.
І тут же – бурлескна гра: поняття з побуту російської регулярної армії – «пайок», «кватира» – поставлені в один ряд з речами патріархального козацького та селянського побуту. Все назване змішувалось і в реальному житті України кінця XVIII – початку XIX ст., проте «пайок» і «кватира» не були властиві побуту старої селянки.
«Не бійся, добрий Евріале, –Іул йому сей дав одвіт, –Ти служиш нам не за пропале,На смерть несеш за нас живіт.Твоїм буть братом не стиджусяІ неню заступать кленуся,Тебе собою заплачу:Пайок, одежу і кватиру,Пшона, муки, яєць і сируПо смерть в довольстві назначу». [85] І так, одважна наша параПустилася в рутульський стан.На те і місяць вкрила хмара,І поле вкрив густий туман.Було се саме опівночі;Рутульці спали скілько мочі,Сивуха сну їм піддала;Роздігшися, порозкладались,В безпечності не сподівалисьНі од кого ніяка зла. Пікет – передовий сторожовий пост, застава.
І часовії, на мушкетахПоклавшись, спали на заказ;Хропли всі п’яні на пікетах,Тут їх застав послідній час!Переднюю побивши стражу,Полізли в стан варити кашу;Низ тут товаришу сказав:«Приляж к землі ти для підслуху,А я задам рутульцям духу,Гляди, щоб нас хто не спіткав». У Вергілія про Рамента (Рамнета) читаємо:
Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;
Та віщуванням загину від себе не міг відвернути
(Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 327 – 328).
Тестамент – заповіт, духівниця.
Сказавши, першому РаментуГоловку буйную одтяв,Не дав зробить і тестаменту,К чортам його навік послав.Сей на руках знав ворожити,Кому знав скілько віку жити,Та не собі він був пророк.Другим ми часто пророкуєм,Як знахурі, чуже толкуєм,Собі ж шукаєм циганок. Потиснув, мов Хому Ярема – маються на увазі комічні персонажі в фольклорі українського, російського та білоруського народів. Хома і Ярема фігурують у жартівливих піснях, анекдотах, лубочних картинках (малювань). В одній з пісень зустрічаємо слова, що нагадують коментований рядок «Енеїди»:
…Ходімо у церкву
Богу молиться.
Хома надів ризи,
А Ярема взяв книги.
Де не взявся піп та дяк –
Хома вискочив у двері,
А Ярема у вікно.
Як затис та й затис –
Та й Хому притис…
(Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. – К., 1978. – С. 269).
А послі Ремових він воївПо одному всіх подушив;І блюдолизів, ложкомоївВпрах, вдребезги перемізжив.Намацавши ж самого Рема,Потиснув, мов Хому Ярема,Що й очі вискочили преч;Вхвативсь за бороду кудлатуІ злому Трої супостатуМакітру одділив од плеч. [89] Вблизі тут був намет Серрана,На сього Низ і наскакав;Він тілько що роздігсь з каптанаІ смачно по вечері спав.Низ шаблею мазнув по пупу,Зад з головою сплющив вкупу,Що із Серрана вийшов рак;Бо голова між ніг вплелася,А задня вгору піднялася;Умер фігурно неборак! [90] І Евріал, як Низ возився,То не гулявши простояв;Він также к сонним докосився,Врагів на той світ одправляв.Колов і різав без розбору,І як ніхто не мав з ним спору,То поравсь, мов в кошарі вовк;І виборних, і підпомощних,І простих, і старших вельможних,Хто ні попавсь, того і товк. Пальонка – вид горілки.
І приколов його, як квітку, Що баби колють на намітку – намітка – святкове вбрання одруженої жінки; довге, мало не до землі, покривало, яким зав'язували поверх очіпка голову. Прийнято було покійницю в домовині покривати зверху наміткою. Інколи до намітки пришпилювали воскову квітку.
Попався Ретус Евріалу,Сей не зовсім іще заснув;Приїхавши од Турна з балу,Пальонки дома ковтонув,І тілько-тілько забувався,Як Евріал к йому підкравсяІ просто в рот кинджал уткнув,І приколов його, як квітку,Що баби колють на намітку,Тут Ретус душу ізригнув. [92] Наш Евріал остервенився,Забув, що на часок зайшов;В намет к Мезапу був пустився,Там може б смерть собі найшов;Но повстрічався з другом Низом,З запальчивим, як сам, харцизом,Сей Евріала удержав.«Покиньмо кров врагам пускати,Пора нам відсіль уплітати», –Низ Евріалові сказав. Агапій Шамрай так коментує це місце: «Слимаки – монастирські служки… І знову в цій строфі – яскрава картина з побуту школярів старих часів («курохватів»), які добували собі прожиток не завжди достойними способами. Цікаво відзначити, що для них господарі, у яких вони крали, то «вороже плем'я» – Гевали і Амалики. За біблією, Амалик – родоначальник племені амаликітян, що ворогувало з євреями, а Гевал – назва народу арабського походження – гевалітян, – що так само ворогував з Ізраїлем. Звідси в біблії, а потім пізніше і в мові духівництва ці назви стали загалом означати людей «чужих», «ворожих». Причому назву «гевал» вживали в зневажливому значенні – простак, грубіян та ін. Це зневажливе ставлення до міщанства і селянства з боку школярів типове для тих часів, коли навчальні заклади були ізольовані, користувалися самоврядуванням, і школярі, або «спудеї», розвивали в собі професіональну замкненість і деяку погорду до інших «неосвічених» станів. (Так само, як, наприклад, для німецьких студентів середньовічних університетів, всі, хто не належали до «ученого стану», називались звисока «філістімлянами», або скорочено – «філістерами». Знов-таки біблійна термінологія – філістімляни – народ, що ворогував з євреями)» (Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 525 – 526).
Що роблять часто і дяки – мандровані дяки, бурсаки.
Як вовк овець смиренних душить,Коли в кошару завіта,Курчатам тхір головки сушить,Без крику мізок висмокта.Як, добре врем’я угодившиІ сіркою хлів накуривши,Без крику крадуть слимакиГусей, курей, качок, індиківУ гевалів і амаликів,Що роблять часто і дяки. [94] Так наші смілії воякиТут мовча проливали кров;Од ней краснілися, мов раки,За честь і к князю за любов.Любов к отчизні де героїть,Там сила вража не устоїть,Там грудь сильнійша од гармат,Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,Там лицар – всякий парубійка,Козак там чортові не брат. Дали рутульцям накарпас – дали прочуханки.
Кал – грязь.
По сам пас (пол.) – по пояс.
Так порався Низ з Евріалом,Дали рутульцям накарпас;Земля взялась од крові калом,Поляк піднявся б по сам пас ,Но наші по крові бродили,Мов на торгу музик водили,І убирались на простор:Щоб швидче поспішить к ЕнеюПохвастать храбростю своєюІ Турнів розказать задор. Волсент – проводир кінноти латинян.
Уже із лагеря щасливоУбрались наші смільчаки;Раділо серце не трусливо,Жвяхтіли мокрі личаки,Із хмари місяць показався,І од землі туман піднявся,Все віщовало добрий путь.Як ось Волсент гульк із долиниЗ полком латинської дружини.Біда! як нашим увильнуть? [97] Дали якраз до лісу тягу,Бистріше бігли од хортів;Спасались бідні на одвагуВід супостатів, ворогів.Так пара горличок невиннихЛетять спастись в лісах обширнихОд злого кібчика когтей.Но зло, назначене судьбою,Слідитиме скрізь за тобою,Не утечеш за сто морей. [98] Латинці до лісу слідилиОдважних наших розбишакІ часовими окружили,Що з лісу не шмигнеш ніяк;А часть, розсипавшись по лісу,Піймали одного зарізу,То Евріала-молодця.Тогді Низ на вербу збирався,Як Евріал врагам попався,Мов між вовків плоха вівця. [99] Низ – глядь, і бачить Евріала,Що тішаться ним вороги;Важка печаль на серце пала,Кричить к Зевесу: «Помоги!»Коп’є булатне направляє
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Пройшлось сказать Енею: пас – тут пас вживається у значенні: відступаю, пасую. Термін походить з картярської гри – відмова від участі в даному розиграші до наступної роздачі карт.
«Реб’ятушки! – кричав, – постійте!Се ж ласка божая для нас;Одкиньте страх і не робійте,Прийшлось сказать Енею: пас .Чого огнем ми не спалили,То боги все те потопили,Тепер троянці в западні.Живцем в землі їх загромадим,Разком на той світ одпровадим,Богів се воля! вірте мні». [69] Великії у страха очі,Вся рать неслась, хто швидше зміг.Назад вертатись не охочі,Всі бігли, аж не чули ніг.Оставшись, Турн один маячив,Нікого вкруг себе не бачив,Стьогнув зикратого хлистом;І шапку на очі насунув,Во всі лопатки в лагер дунув,Що коник аж вертів хвостом. [70] Троянці із-за стін дивились,Пан Турн як з військом тягу дав;Перевертням морським чудились,На добре всяк те толковав.Но Турнові не довіряли;Троянці правило се знали:В війні з врагами не плошай;Хоть утіка – не все женися;Хоть мов і трусить – стережися;Скиксуєш раз – тогді прощай! Ходили рунди по валах – рунда – команда, що перевіряла вартові пости.
Для ночі вдвоє калавуриНа всіх поставили баштах,Ліхтарні вішали на шнури,Ходили рунди по валах.В обозі Турна тихо стало,І тілько-тілько що блищалоОд слабих, блідних огоньків.Враги троянські почивали,Од трусів вилазки не ждали;Оставмо ж сих хропти соньків. [72] У главной башти на сторожіСтояли Евріал і Низ;Хоть молоді були, та гожіІ кріпкі, храбрі, як харциз.В них кров текла хоть не троянська,Якась чужая – бусурманська,Та в службі вірні козаки.Для бою їх спіткав прасунок;Пішли к Енею на вербунок;Були ж обидва земляки. [73] «А що, як викравшись помалу,Забратися в рутульський стан? –Шептав Низ в ухо Евріалу. –То каші наварили б там;Тепер вони сплять з перепою,Не дригне ні один ногою,Хоть всім їм горла переріж.Я думаю туди пуститься,Перед Енеєм заслужитьсяІ сотню посадить на ніж». Мій батько був сердюк опрічний – сердюки – гетьманська гвардія, утворена на Лівобережній Україні в 60-х роках XVII ст. Сердюцькі полки порівняно з територіальними полками, або, як їх ще тоді називали, городовими, були невеликі, до п'ятисот козаків. Вони охороняли резиденцію гетьмана, військову артилерію, склади продовольства і боєприпасів, виконували поліцейські функції. Перебували на повному утриманні гетьманської казни, були ліквідовані у 1726 р.
Опрічний – особливий, відмінний від інших, тут: видний, видатний.
«Як? сам? мене оставиш? –Спитався Низа Евріал. –Ні! перше ти мене удавиш,Щоб я од земляка одстав.Від тебе не одстану зроду,З тобою рад в огонь і в воду,На сто смертей піду з тобой.Мій батько був сердюк опрічний,Мовляв (нехай покой му вічний);Умри на полі як герой». [75] «Пожди і пальцем в лоб торкнися, –Товаришеві Низ сказав, –Не все вперед – назад дивися.Ти з лицарства глузд потеряв.У тебе мати єсть старая,Без сил і в бідності, слабая,То і повинен жить для ней,Одна оставшись без приюту,Яку потерпить муку люту,Таскавшись між чужих людей! [76] От я, так чисто сиротина,Росту, як при шляху горох;Без нені, без отця дитина,Еней – отець, а неня – бог.Іду хоть за чужу отчизну,Не жаль нікому, хоть ізслизну,А пам’ять вічну заслужу.Тебе ж до жизні рідна в’яже,Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,Живи для неї, я прошу». [77] «Розумно, Низ, ти розсуждаєш,А о повинності мовчиш,Которую сам добре знаєш,Мені ж зовсім другу твердиш.Де общеє добро в упадку,Забудь отця, забудь і матку,Лети повинность ісправлять;Як ми Енею присягали,Для його служби жизнь оддали,Тепер не вільна в жизні мать». Іноси! – згода, хай буде так.
«Іноси!» – Низ сказав, обнявшисьСо Евріалом-земляком,І, за руки любенько взявшись,До ратуші пішли тишком.Іул сидів тут з старшиною,Змовлялись, завтра як до боюДостанеться їм приступать.Як ось ввійшли два парубійки,У брам змінившися од стійки,І Низ громаді став казать: Дорожку знаю я окромну – тобто окрему, потайну.
«Був на часах я з Евріалом,Ми пильновали супостат,Вони тепер всі сплять повалом,Уже огні їх не горять.Дорожку знаю я окромну,В нічну добу, в годину сонну,Прокрастись можна поуз станІ донести пану Енею,Як Турн злий з челяддю своєюНа нас налазить, мов шайтан. І красовулю піднесли – кросовуля – велика чарка (К.).
Коли зволяєтесь – велітеНам з Евріалом попитать,Чкурнем – і поки сонце зійде,Енея мусим повидать».«Яка ж одвага в смутне врем’я!Так не пропало наше плем’я?» –Троянці всі тут заревли;Одважних стали обнімати,Їм дяковать і ціловати,І красовулю піднесли. Землі, овець і дать по плугу – тут у значенні: дати по плугу волів – по дві пари.
В чиновні вивесть обіщав – тобто в чиновники, що займали якусь посаду в урядових установах. Чиновники належали до привілейованого стану, мали звичайно потомствене або особисте дворянство.
Іул, Енеїв як наслідник,Похвальну рацію сказав;І свій палаш що звавсь побідник ,До боку Низа прив’язав.Для милого же ЕвріалаНе пожалів того кинджала,Що батько у Дідони вкрав.І посулив за їх услугуЗемлі, овець і дать по плугу,В чиновні вивесть обіщав. Козак природі покоривсь – тобто підкоритися своїй козацькій вдачі.
Сей Евріал був молоденький,Так годів з дев’ятнадцять мав,Де усу буть, пушок м’якенькийБіленьку шкуру пробивав;Та був одвага і завзятий,Силач, козак лицарковатий,Но пред Іулом прослезивсь.Бо з матір’ю він розставався,Ішов на смерть і не прощався;Козак природі покоривсь. Ви сами мали паніматку – мати Іула, перша дружина Енея – Креуза, загинула під час утечі з Трої.
«Іул Енейович, не дайтеПаньматці вмерти од нужди,Їй будьте сином, помагайтеІ заступайте від вражди,Од бід, напраснини, нападку;Ви самі мали паніматку,То в серці маєте і жаль;Я вам старую поручаю,За вас охотно умираю», –Так мовив чулий Евріал. Твоїм буть братом не стижуся – перед нами епізод, що воскрешає характерний для козацтва звичай і показує, наскільки сильною була серед нього традиція побратимства. Воєначальник, що стоїть на вищих шаблях суспільної ієрархії, урочисто перед громадою називає своїм братом простого воїна, що добровільно йде на подвиг, клянеться заступити його матері рідного сина.
І тут же – бурлескна гра: поняття з побуту російської регулярної армії – «пайок», «кватира» – поставлені в один ряд з речами патріархального козацького та селянського побуту. Все назване змішувалось і в реальному житті України кінця XVIII – початку XIX ст., проте «пайок» і «кватира» не були властиві побуту старої селянки.
«Не бійся, добрий Евріале, –Іул йому сей дав одвіт, –Ти служиш нам не за пропале,На смерть несеш за нас живіт.Твоїм буть братом не стиджусяІ неню заступать кленуся,Тебе собою заплачу:Пайок, одежу і кватиру,Пшона, муки, яєць і сируПо смерть в довольстві назначу». [85] І так, одважна наша параПустилася в рутульський стан.На те і місяць вкрила хмара,І поле вкрив густий туман.Було се саме опівночі;Рутульці спали скілько мочі,Сивуха сну їм піддала;Роздігшися, порозкладались,В безпечності не сподівалисьНі од кого ніяка зла. Пікет – передовий сторожовий пост, застава.
І часовії, на мушкетахПоклавшись, спали на заказ;Хропли всі п’яні на пікетах,Тут їх застав послідній час!Переднюю побивши стражу,Полізли в стан варити кашу;Низ тут товаришу сказав:«Приляж к землі ти для підслуху,А я задам рутульцям духу,Гляди, щоб нас хто не спіткав». У Вергілія про Рамента (Рамнета) читаємо:
Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;
Та віщуванням загину від себе не міг відвернути
(Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 327 – 328).
Тестамент – заповіт, духівниця.
Сказавши, першому РаментуГоловку буйную одтяв,Не дав зробить і тестаменту,К чортам його навік послав.Сей на руках знав ворожити,Кому знав скілько віку жити,Та не собі він був пророк.Другим ми часто пророкуєм,Як знахурі, чуже толкуєм,Собі ж шукаєм циганок. Потиснув, мов Хому Ярема – маються на увазі комічні персонажі в фольклорі українського, російського та білоруського народів. Хома і Ярема фігурують у жартівливих піснях, анекдотах, лубочних картинках (малювань). В одній з пісень зустрічаємо слова, що нагадують коментований рядок «Енеїди»:
…Ходімо у церкву
Богу молиться.
Хома надів ризи,
А Ярема взяв книги.
Де не взявся піп та дяк –
Хома вискочив у двері,
А Ярема у вікно.
Як затис та й затис –
Та й Хому притис…
(Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. – К., 1978. – С. 269).
А послі Ремових він воївПо одному всіх подушив;І блюдолизів, ложкомоївВпрах, вдребезги перемізжив.Намацавши ж самого Рема,Потиснув, мов Хому Ярема,Що й очі вискочили преч;Вхвативсь за бороду кудлатуІ злому Трої супостатуМакітру одділив од плеч. [89] Вблизі тут був намет Серрана,На сього Низ і наскакав;Він тілько що роздігсь з каптанаІ смачно по вечері спав.Низ шаблею мазнув по пупу,Зад з головою сплющив вкупу,Що із Серрана вийшов рак;Бо голова між ніг вплелася,А задня вгору піднялася;Умер фігурно неборак! [90] І Евріал, як Низ возився,То не гулявши простояв;Він также к сонним докосився,Врагів на той світ одправляв.Колов і різав без розбору,І як ніхто не мав з ним спору,То поравсь, мов в кошарі вовк;І виборних, і підпомощних,І простих, і старших вельможних,Хто ні попавсь, того і товк. Пальонка – вид горілки.
І приколов його, як квітку, Що баби колють на намітку – намітка – святкове вбрання одруженої жінки; довге, мало не до землі, покривало, яким зав'язували поверх очіпка голову. Прийнято було покійницю в домовині покривати зверху наміткою. Інколи до намітки пришпилювали воскову квітку.
Попався Ретус Евріалу,Сей не зовсім іще заснув;Приїхавши од Турна з балу,Пальонки дома ковтонув,І тілько-тілько забувався,Як Евріал к йому підкравсяІ просто в рот кинджал уткнув,І приколов його, як квітку,Що баби колють на намітку,Тут Ретус душу ізригнув. [92] Наш Евріал остервенився,Забув, що на часок зайшов;В намет к Мезапу був пустився,Там може б смерть собі найшов;Но повстрічався з другом Низом,З запальчивим, як сам, харцизом,Сей Евріала удержав.«Покиньмо кров врагам пускати,Пора нам відсіль уплітати», –Низ Евріалові сказав. Агапій Шамрай так коментує це місце: «Слимаки – монастирські служки… І знову в цій строфі – яскрава картина з побуту школярів старих часів («курохватів»), які добували собі прожиток не завжди достойними способами. Цікаво відзначити, що для них господарі, у яких вони крали, то «вороже плем'я» – Гевали і Амалики. За біблією, Амалик – родоначальник племені амаликітян, що ворогувало з євреями, а Гевал – назва народу арабського походження – гевалітян, – що так само ворогував з Ізраїлем. Звідси в біблії, а потім пізніше і в мові духівництва ці назви стали загалом означати людей «чужих», «ворожих». Причому назву «гевал» вживали в зневажливому значенні – простак, грубіян та ін. Це зневажливе ставлення до міщанства і селянства з боку школярів типове для тих часів, коли навчальні заклади були ізольовані, користувалися самоврядуванням, і школярі, або «спудеї», розвивали в собі професіональну замкненість і деяку погорду до інших «неосвічених» станів. (Так само, як, наприклад, для німецьких студентів середньовічних університетів, всі, хто не належали до «ученого стану», називались звисока «філістімлянами», або скорочено – «філістерами». Знов-таки біблійна термінологія – філістімляни – народ, що ворогував з євреями)» (Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 525 – 526).
Що роблять часто і дяки – мандровані дяки, бурсаки.
Як вовк овець смиренних душить,Коли в кошару завіта,Курчатам тхір головки сушить,Без крику мізок висмокта.Як, добре врем’я угодившиІ сіркою хлів накуривши,Без крику крадуть слимакиГусей, курей, качок, індиківУ гевалів і амаликів,Що роблять часто і дяки. [94] Так наші смілії воякиТут мовча проливали кров;Од ней краснілися, мов раки,За честь і к князю за любов.Любов к отчизні де героїть,Там сила вража не устоїть,Там грудь сильнійша од гармат,Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,Там лицар – всякий парубійка,Козак там чортові не брат. Дали рутульцям накарпас – дали прочуханки.
Кал – грязь.
По сам пас (пол.) – по пояс.
Так порався Низ з Евріалом,Дали рутульцям накарпас;Земля взялась од крові калом,Поляк піднявся б по сам пас ,Но наші по крові бродили,Мов на торгу музик водили,І убирались на простор:Щоб швидче поспішить к ЕнеюПохвастать храбростю своєюІ Турнів розказать задор. Волсент – проводир кінноти латинян.
Уже із лагеря щасливоУбрались наші смільчаки;Раділо серце не трусливо,Жвяхтіли мокрі личаки,Із хмари місяць показався,І од землі туман піднявся,Все віщовало добрий путь.Як ось Волсент гульк із долиниЗ полком латинської дружини.Біда! як нашим увильнуть? [97] Дали якраз до лісу тягу,Бистріше бігли од хортів;Спасались бідні на одвагуВід супостатів, ворогів.Так пара горличок невиннихЛетять спастись в лісах обширнихОд злого кібчика когтей.Но зло, назначене судьбою,Слідитиме скрізь за тобою,Не утечеш за сто морей. [98] Латинці до лісу слідилиОдважних наших розбишакІ часовими окружили,Що з лісу не шмигнеш ніяк;А часть, розсипавшись по лісу,Піймали одного зарізу,То Евріала-молодця.Тогді Низ на вербу збирався,Як Евріал врагам попався,Мов між вовків плоха вівця. [99] Низ – глядь, і бачить Евріала,Що тішаться ним вороги;Важка печаль на серце пала,Кричить к Зевесу: «Помоги!»Коп’є булатне направляє
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33