ллю, а тим часом вчиняють житні з гречаною мукою млинці, і це подасться разом. Буханці нічим не мастять» (Маркевич. – С. 150– – 15)). Цей спосіб описаний у 50-х роках XIX ст. Неясно, чому страва називається «з кав'яром». У одинадцятитомному тлумачному «Словнику української мови» слово «кав'яр» зафіксовано в значенні «ікра». Можливо, щось пропущене в описі Маркевича. Ікрою, або кав'яром (зараз застаріле), називають також страву з дрібно посічених овочів, грибів. Можливо, яловичину поливали якимось соусом, приправою.
Рогіз (Tuphа) – трав'яниста багаторічна рослина. У молодого рогозу їдять соковиту нижню частину обчищеного стебла.
Паслін (Solanum) – трав'яниста рослина, яка особливо часто зустрічається на пустирях.
Козельці – трав'яниста рослина, яка росте на облогових і цілинних землях. З молодих рослин обчищають і їдять солодкий корінь.
Терен і глід – ягоди.
І ласощі все тілько їли,Сластьони, коржики, стовпці,Варенички пшеничні, білі,Пухкі з кав’яром буханці;Часник, рогіз, паслін, кислиці,Козельці, терн, глід, полуниці,Крутії яйця з сирівцем;І дуже вкусную яєшню,Якусь німецьку, не тутешню,А запивали все пивцем. Палаш – холодна зброя; прямий, довгий, гострий з обох боків (з тильного боку до половини) клинок. Був на озброєнні російської армії з початку XVIII ст. до 70-х років XIX ст.
Велике тут було роздолляТому, хто праведно живе,Так, як велике безголов’яТому, хто грішну жизнь веде;Хто мав к чому яку охоту,Тут утішався тим до поту;Тут чистий був розгардіяш:Лежи, спи, їж, пий, веселися,Кричи, мовчи, співай, крутися;Рубайсь – так і дадуть палаш. [120] Ні чванились, ні величались,Ніхто не знав тут мудровать,Крий боже, щоб не догадалисьБрат з брата в чім покепковать;Ні сердилися, ні гнівились,Ні лаялися і не бились,А всі жили тут люб’язно;Тут всякий гласно женихався,Ревнивих ябед не боявся,Було вобще все за одно. [121] Ні холодно було, ні душно,А саме так, як в сіряках,І весело, і так не скучно,На великодніх як святках;Коли кому що захотілось,То тут як з неба і вродилось,От так-то добрі тут жили.Еней, се зрівши, дивовавсяІ тут яги своєй спитався,Які се праведні були? У цій строфі названі всі, хто не заслужив раю, кому там не місце. У ній наочно представлена ієрархія державних інституцій, класів, що стояли над народом. Бракує тільки вершини піраміди – імператора. Державна бюрократія («чиновні») – – землевласники і промисловці («грошей скрині повні»), купецтво («в яких товстий живіт»), вчені («що з книгами в руках»), армія (але не вся, а «рицарі» – офіцерський корпус, генералітет– до того ж поставлені в один ряд з «розбишаками»). І нарешті основа піраміди – духовенство.
Не ті се, що кричать: «і паки» – слово паки (староруське – знову, ще) було частовживаним у православному богослужінні. Стало загальною кличкою, якою дражнили православне духовенство, обігрувалося в народних пародіях на попів та молитви.
Не ті, що в золотих шапках – золоті шапки – мітри, які носили високопоставлені представники церковної ієрархії, починаючи від єпископа.
Кому немає місця в раю, той мусить бути в пеклі. Отже, всі згадані в коментованій строфі – там. І розташування церковного кліру в строфі – нижче духовенство всупереч ієрархії стоїть над вищим – мас свою фольклорну основу. В фольклорі європейських народів, зокрема німецькому, відоме оповідання про монаха в пеклі, який стоїть у вогняному котлі на голові єпископа і завдяки цьому терпить менші муки. Іван франко подав українську паралель до цього оповідання, записану ним в рідному селі Нагуевичах: «Селянин по смерті стрічає свого священика в пеклі. «Єгомость, а ви що тут робите?» – запитав він. «Мовчи, дурню! – відповів піп. – Я тут на біскуповій голові стою» (Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1983. – Т. 39. – С. 70).
«Не думай, щоб були чиновні, –Сівілла сей дала одвіт, –Або що грошей скрині повні,Або в яких товстий живіт;Не ті се, що в цвітних жупанах,В кармазинах або сап’янах;Не ті ж, що з книгами в руках,Не рицарі, не розбишаки;Не ті се, що кричать «і паки»,Не ті, що в золотих шапках. Навіжені – тут у значенні: юродиві, божі люди.
Біг дасть – так відмовляли старцеві у милостині.
Се бідні нищі, навіжені,Що дурнями зчисляли їх,Старці, хромі, сліпорождені,З яких був людський глум і сміх;Се що з порожніми сумкамиЖили голодні під тинами,Собак дражнили по дворах,Се ті, що біг дасть получали,Се ті, яких випроводжалиВ потилицю і по плечах. А послі вбгались і в оклад – оклад – грошовий податок на людей з непривілейованих станів, які мали нерухому власність. Вбгалися в оклад тут у значенні: вийшли в люди.
Се що проценту не лупили – не брали процента за позичені гроші.
Се вдови бідні, безпомощні,Яким приюту не було;Се діви чесні, непорочні,Яким спідниці не дуло;Се що без родичів остались…І сиротами називались,А послі вбгались і в оклад;Се що проценту не лупили,Що людям помагать любили,Хто чим багат, то тим і рад. Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові – перелічуються звання, які надавалися українській старшині за полкового устрою.
Військовий товариш – звання, які у XVIII ст. гетьман присвоював козакам за заслуги на війні (дорівнювало сотникові).
Значковий товариш – козацьке звання, надавалося, починаючи з другої половини XVII ст. Значкові вважалися охоронцями полкового прапора та сотенних хоругов. Пізніше це звання надавалося синам полкової старшини.
Бунчуковий товариш – помічник генерального бунчужного, який на війні беріг і захищав бунчук – військову регалію гетьмана. Бунчукові товариші становили верхівку української старшини, були підлеглі тільки самому гетьманові.
Тут люде всякого завіту – завіт – тут у значенні: звичай, успадкований з давніх часів.
Тут также старшина правдива,Бувають всякії пани;Но тілько трохи сього дива,Не квапляться на се вони!Бувають військові, значкові,І сотники, і бунчукові,Які правдиву жизнь вели;Тут люде всякого завіту,По білому єсть кілько світу,Которі праведно жили». «Він божої, – сказала, – крові» – предок Анхіза, родоначальник троянців Дардан, був сином громовержця Юпітера.
«Скажи ж, моя голубко сиза, –Іще Еней яги спитав. –Чом батька я свого АнхізаІ досі в вічі не видав?Ні з грішними, ні у Плутона,Хіба йому нема закона,Куди його щоб засадить?»«Він божої, – сказала, – крові,І по Венериній любові,Де схоче, буде там і жить». [127] Базікавши, зійшли на гору,На землю сіли оддихать,І, попотівши саме впору,Тут прийнялися розглядать,Анхіза щоб не прогуляти,Обридло-бо і так шукати;Анхіз же був тогді внизу,І, походжавши по долині,Об миленькій своїй дитиніВодив по мізку коверзу. Побіг старий не просто – боком – Анхіза, за те, що похвалився інтимним зв'язком з богинею Венерою, розгніваний Юпітер ударив громом, після чого той став кульгати на одну ногу.
Як глядь на гору ненароком,І там свого синка уздрів,Побіг старий не просто – бокомІ ввесь од радості згорів.Хватавсь з синком поговорити,О всіх спитатись, розпроситиІ повидатись хоть часок;Енеєчка свого обняти,По-батьківській поціловати,Його почути голосок. Не смів мертвця поціловать – зразок тонкої і вірної передачі І. Котляревським усіх нюансів народної психології. В українських народних звичаях і віруваннях покійні батьки вороже настроєні до своїх живих дітей. Вони переслідують і намагаються згубити свою дитину, що попадає між мертвих, особливо ту, що дуже побивається за ними. Відомі народні легенди про мерця-матір, яка ганяється за дочкою, щоб розірвати її; дочка, втікаючи, скидає частинами свій одяг і поки мрець рве його на шматочки, встигає сховатися в домівці. Інколи дочку від матері рятує покійна хрещена. Відома легенда про мерця-парубка, який переслідує дівчину, що дуже побивалася за ним. В цих легендах відбилися засади народного світогляду, спрямовані на збереження і примноження людського роду. Живий про живе дбає.
«Здоров, синашу, ма дитятко! –Анхіз Енеєві сказав. –Чи се ж тобі таки не стидно,Що довго я тебе тут ждав?Ходім лишень к моїй господі,Та поговорим на свободі,За тебе будем мірковать».Еней стояв так, мов дубина,Котилась з рота тілько слина,Не смів мертвця поціловать. [130] Анхіз, сю бачивши причину,Чого синочок сумовав,І сам хотів обнять дитину –Та ба! уже не в ту попав;Прийнявсь його щоб научатиІ тайності йому сказати,Який Енеїв буде плід,Якії діти будуть жваві,На світі зроблять скілько слави,Яким-то хлопцям буде дід. Вечорниці – див. коментар: III, 8.
Ворон – гра з циклу весняних вуличних ігор для дівчат. У фольклорі світло, вогонь – життя, рух; темрява, морок – смерть, тому чорний ворон символізує горе, смерть.
Весільних пісеньок співали – вихід дівчини на вечорниці означає, що вже почалося її дівування і вона може виходити заміж.
Співали тут і колядок – різдвяні свята – найліпша пора для вечорниць і досвіток. Різдвяні обряди переплітаються з іграми та розвагами молоді на вечорницях (наприклад, вечорниці в перший день різдва в п'єсі Тараса Шевченка «Назар Стодоля» та в повісті Миколи Гоголя «Ніч перед різдвом»). Треба розрізняти колядки і коляди. Колядки мають обов'язково тільки світський зміст, коляди присвячені духовно-релігійним темам («Ой сів Христос вечеряти» та ін.). Тому в пеклі співали саме колядки, а ні в якому разі не коляди.
Палили клоччя, ворожили – клоччя – грубе волокно, одержане як відхід під час обробки волокон конопель або льону. Непридатне для прядива волокно знаходило всіляке застосування в побуті, в тому числі й ворожінні. Це відбилося в казках, легендах, переказах.
По спині лещатами били – лещата – дві зв'язані палиці, між якими затискується якийсь предмет.
Лещатами називають лозини, з яких плететься тин. Ймовірно, саме в такому значенні це слово вжите в «Енеїді». Можливо, йдеться про різновид гри в «джгута», коли одному закривають очі і б'ють по закладеній на спину руці (долонею, джгутом, лозиною з тину і под.; див. коментар: І, 37).
Тогді-то в пеклі вечорниці Лучились, бачиш, як на те,Були дівки та молодиціІ там робили не пусте:У ворона собі іграли,Весільних пісеньок співали,Співали тут і колядок;Палили клоччя, ворожили,По спині лещатами били,Загадовали загадок. Джерегелі – коси, дрібно заплетені й викладені вінком на голові.
Вегері – танець, ніби угорського походження. Скакати вегері – танцювати навприсідки; У «Словнику» П. Білецького-Носенка зазначено: вегері – те саме, що й танець гайдук (див. коментар: І, 30) (Білецький-Носенко П. Словник української мови. – К., 1966. – С. 92).
Тісна баба – дитяча, молодіжна гра; дві кількісно рівні групи сідають на лавці і починають тиснути одна на другу. Витіснена група вважається переможеною.
У хатніх вікон підслухали – в день святого Андрія (30 листопада за ст. ст.) або перший день різдва дівчата гадали, чи вийдуть цього року заміж. Один із способів: увечері дівчина йде підслухувати під сусідські вікна. Як почує, що хтось комусь у хаті скаже: «Іди!» – то вийде, а коли почує слова, зміст яких зводиться до «сиди на місці!», – то не вийде.
Ходили в північ по пусткам – у народній творчості відомо немало легенд про страшні, закляті місця, які людям слід обминати, – пустки (див. коментар: III, 27). Ці місця пов'язані з діями «нечистої сили»: чортів, відьом, з якоюсь страшною подією, убивством. Слухання таких історій справляє особливе враження у відповідній ситуації. Вечорниці в довгі осінні та зимові ночі були найкращим місцем для слухання всіх тих страшних історій в дусі гоголівського «Вія» чи «Мертвецького великодня» Г. Квітки-Основ'яненка. Улюблений час «нечистої сили» – з півночі до третіх півнів. Знаходилися сміливці, що зголошувалися сходити опівночі на страшне чи то закляте місце, билися об заклад. Інші, бувало, чинили перешкоди, страхали сміливців. У другому акті п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» (дія відбувається у XVII ст.) зображені вечорниці. Серед інших епізодів зустрічаємо тут і ходіння «в північ по пусткам». Ключниця сотника Хоми Кичатого, козир-дівка Стеха похваляється сходити в стару корчму за селом, яку «і днем люди хрестячись обходять, а вночі ніхто не посміє». Складається умова за всіма правилами: Стеха, коли не дотримає слова, ставить «піввідра слив'янки, три куски сала і паляницю», друга сторона – «музикантів на всю», тобто на весь вечір. Щоб повірили, Стеха мусить принести цеглинку, або кахлю з груби, або що хоче, тільки з корчми.
До свічки ложечки палили – мабуть, йдеться про звичай топити віск у черепку, ложці. Розтоплений віск виливають на воду. Якщо, охолонувши, він нагадуватиме весільний вінець, то дівчина скоро вийде заміж.
Або жмурились по куткам – гра в піжмурки: всі ховаються, один шукає.
Тут заплітали джерегелі,Дробушечки на головах;Скакали по полу вегері ,В тісної баби по лавках;А в комин суджених питали,У хатніх вікон підслухали,Ходили в північ по пусткам;До свічки ложечки палили,Щетину із свині шмалилиАбо жмурились по куткам. [133] Сюди привів Анхіз ЕнеяІ між дівок сих посадив;Як неука і дуралея,Прийнять до гурту їх просив;І щоб обом їм услужили,Як знають, так поворожили,Що стрінеться з його синком:Чи він хоть трохи уродливий,К чому і як Еней щасливий,Щоб всіх спитались ворожок. Ухо прехихе – невживане зараз, означає гостроту і жвавість. (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 500).
Хвистка, порскенька – швидка, дуже жвава.
Одна дівча була гостренькаІ саме ухо прехихе,Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,Було з диявола лихе.Вона тут тілько і робила,Що всім гадала, ворожила,Могуща в ділі тім була;Чи брехеньки які сточити,Кому імення приложити,То так якраз і додала. [135] Призвідця зараз ся шептухаІ примостилась к старику,Йому шепнула біля ухаІ завела з ним річ таку:«Ось я синкові загадаю,Поворожу і попитаю,Йому що буде, розкажу;Я ворожбу такую знаю,Хоть що, по правді одгадаю,І вже ніколи не збрешу». Які на Костянтина рвала – за народними віруваннями, трави, які мають чудодійну, цілющу силу; їх слід рвати в Костянтинів день (21 травня за ст. ст.).
І те гніздо, що ремез клав – ремез своє мистецьки зроблене гніздо-кошіль підвішує на очереті або на дереві над водою. Воно фігурувало в народних обрядах, ворожіннях. Ремезовим гніздом підкурювали хворих, у деяких місцевостях і худобу, бджіл, риболовні снасті. Бувало, гніздо ремеза тримали в хаті як талісман.
Васильки – народна назва шавлії гайової (Salvia nemoposa) та близьких до неї видів (волошок, щириці). Васильки входять постійним мотивом до українського національного орнаменту. Насті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Рогіз (Tuphа) – трав'яниста багаторічна рослина. У молодого рогозу їдять соковиту нижню частину обчищеного стебла.
Паслін (Solanum) – трав'яниста рослина, яка особливо часто зустрічається на пустирях.
Козельці – трав'яниста рослина, яка росте на облогових і цілинних землях. З молодих рослин обчищають і їдять солодкий корінь.
Терен і глід – ягоди.
І ласощі все тілько їли,Сластьони, коржики, стовпці,Варенички пшеничні, білі,Пухкі з кав’яром буханці;Часник, рогіз, паслін, кислиці,Козельці, терн, глід, полуниці,Крутії яйця з сирівцем;І дуже вкусную яєшню,Якусь німецьку, не тутешню,А запивали все пивцем. Палаш – холодна зброя; прямий, довгий, гострий з обох боків (з тильного боку до половини) клинок. Був на озброєнні російської армії з початку XVIII ст. до 70-х років XIX ст.
Велике тут було роздолляТому, хто праведно живе,Так, як велике безголов’яТому, хто грішну жизнь веде;Хто мав к чому яку охоту,Тут утішався тим до поту;Тут чистий був розгардіяш:Лежи, спи, їж, пий, веселися,Кричи, мовчи, співай, крутися;Рубайсь – так і дадуть палаш. [120] Ні чванились, ні величались,Ніхто не знав тут мудровать,Крий боже, щоб не догадалисьБрат з брата в чім покепковать;Ні сердилися, ні гнівились,Ні лаялися і не бились,А всі жили тут люб’язно;Тут всякий гласно женихався,Ревнивих ябед не боявся,Було вобще все за одно. [121] Ні холодно було, ні душно,А саме так, як в сіряках,І весело, і так не скучно,На великодніх як святках;Коли кому що захотілось,То тут як з неба і вродилось,От так-то добрі тут жили.Еней, се зрівши, дивовавсяІ тут яги своєй спитався,Які се праведні були? У цій строфі названі всі, хто не заслужив раю, кому там не місце. У ній наочно представлена ієрархія державних інституцій, класів, що стояли над народом. Бракує тільки вершини піраміди – імператора. Державна бюрократія («чиновні») – – землевласники і промисловці («грошей скрині повні»), купецтво («в яких товстий живіт»), вчені («що з книгами в руках»), армія (але не вся, а «рицарі» – офіцерський корпус, генералітет– до того ж поставлені в один ряд з «розбишаками»). І нарешті основа піраміди – духовенство.
Не ті се, що кричать: «і паки» – слово паки (староруське – знову, ще) було частовживаним у православному богослужінні. Стало загальною кличкою, якою дражнили православне духовенство, обігрувалося в народних пародіях на попів та молитви.
Не ті, що в золотих шапках – золоті шапки – мітри, які носили високопоставлені представники церковної ієрархії, починаючи від єпископа.
Кому немає місця в раю, той мусить бути в пеклі. Отже, всі згадані в коментованій строфі – там. І розташування церковного кліру в строфі – нижче духовенство всупереч ієрархії стоїть над вищим – мас свою фольклорну основу. В фольклорі європейських народів, зокрема німецькому, відоме оповідання про монаха в пеклі, який стоїть у вогняному котлі на голові єпископа і завдяки цьому терпить менші муки. Іван франко подав українську паралель до цього оповідання, записану ним в рідному селі Нагуевичах: «Селянин по смерті стрічає свого священика в пеклі. «Єгомость, а ви що тут робите?» – запитав він. «Мовчи, дурню! – відповів піп. – Я тут на біскуповій голові стою» (Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1983. – Т. 39. – С. 70).
«Не думай, щоб були чиновні, –Сівілла сей дала одвіт, –Або що грошей скрині повні,Або в яких товстий живіт;Не ті се, що в цвітних жупанах,В кармазинах або сап’янах;Не ті ж, що з книгами в руках,Не рицарі, не розбишаки;Не ті се, що кричать «і паки»,Не ті, що в золотих шапках. Навіжені – тут у значенні: юродиві, божі люди.
Біг дасть – так відмовляли старцеві у милостині.
Се бідні нищі, навіжені,Що дурнями зчисляли їх,Старці, хромі, сліпорождені,З яких був людський глум і сміх;Се що з порожніми сумкамиЖили голодні під тинами,Собак дражнили по дворах,Се ті, що біг дасть получали,Се ті, яких випроводжалиВ потилицю і по плечах. А послі вбгались і в оклад – оклад – грошовий податок на людей з непривілейованих станів, які мали нерухому власність. Вбгалися в оклад тут у значенні: вийшли в люди.
Се що проценту не лупили – не брали процента за позичені гроші.
Се вдови бідні, безпомощні,Яким приюту не було;Се діви чесні, непорочні,Яким спідниці не дуло;Се що без родичів остались…І сиротами називались,А послі вбгались і в оклад;Се що проценту не лупили,Що людям помагать любили,Хто чим багат, то тим і рад. Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові – перелічуються звання, які надавалися українській старшині за полкового устрою.
Військовий товариш – звання, які у XVIII ст. гетьман присвоював козакам за заслуги на війні (дорівнювало сотникові).
Значковий товариш – козацьке звання, надавалося, починаючи з другої половини XVII ст. Значкові вважалися охоронцями полкового прапора та сотенних хоругов. Пізніше це звання надавалося синам полкової старшини.
Бунчуковий товариш – помічник генерального бунчужного, який на війні беріг і захищав бунчук – військову регалію гетьмана. Бунчукові товариші становили верхівку української старшини, були підлеглі тільки самому гетьманові.
Тут люде всякого завіту – завіт – тут у значенні: звичай, успадкований з давніх часів.
Тут также старшина правдива,Бувають всякії пани;Но тілько трохи сього дива,Не квапляться на се вони!Бувають військові, значкові,І сотники, і бунчукові,Які правдиву жизнь вели;Тут люде всякого завіту,По білому єсть кілько світу,Которі праведно жили». «Він божої, – сказала, – крові» – предок Анхіза, родоначальник троянців Дардан, був сином громовержця Юпітера.
«Скажи ж, моя голубко сиза, –Іще Еней яги спитав. –Чом батька я свого АнхізаІ досі в вічі не видав?Ні з грішними, ні у Плутона,Хіба йому нема закона,Куди його щоб засадить?»«Він божої, – сказала, – крові,І по Венериній любові,Де схоче, буде там і жить». [127] Базікавши, зійшли на гору,На землю сіли оддихать,І, попотівши саме впору,Тут прийнялися розглядать,Анхіза щоб не прогуляти,Обридло-бо і так шукати;Анхіз же був тогді внизу,І, походжавши по долині,Об миленькій своїй дитиніВодив по мізку коверзу. Побіг старий не просто – боком – Анхіза, за те, що похвалився інтимним зв'язком з богинею Венерою, розгніваний Юпітер ударив громом, після чого той став кульгати на одну ногу.
Як глядь на гору ненароком,І там свого синка уздрів,Побіг старий не просто – бокомІ ввесь од радості згорів.Хватавсь з синком поговорити,О всіх спитатись, розпроситиІ повидатись хоть часок;Енеєчка свого обняти,По-батьківській поціловати,Його почути голосок. Не смів мертвця поціловать – зразок тонкої і вірної передачі І. Котляревським усіх нюансів народної психології. В українських народних звичаях і віруваннях покійні батьки вороже настроєні до своїх живих дітей. Вони переслідують і намагаються згубити свою дитину, що попадає між мертвих, особливо ту, що дуже побивається за ними. Відомі народні легенди про мерця-матір, яка ганяється за дочкою, щоб розірвати її; дочка, втікаючи, скидає частинами свій одяг і поки мрець рве його на шматочки, встигає сховатися в домівці. Інколи дочку від матері рятує покійна хрещена. Відома легенда про мерця-парубка, який переслідує дівчину, що дуже побивалася за ним. В цих легендах відбилися засади народного світогляду, спрямовані на збереження і примноження людського роду. Живий про живе дбає.
«Здоров, синашу, ма дитятко! –Анхіз Енеєві сказав. –Чи се ж тобі таки не стидно,Що довго я тебе тут ждав?Ходім лишень к моїй господі,Та поговорим на свободі,За тебе будем мірковать».Еней стояв так, мов дубина,Котилась з рота тілько слина,Не смів мертвця поціловать. [130] Анхіз, сю бачивши причину,Чого синочок сумовав,І сам хотів обнять дитину –Та ба! уже не в ту попав;Прийнявсь його щоб научатиІ тайності йому сказати,Який Енеїв буде плід,Якії діти будуть жваві,На світі зроблять скілько слави,Яким-то хлопцям буде дід. Вечорниці – див. коментар: III, 8.
Ворон – гра з циклу весняних вуличних ігор для дівчат. У фольклорі світло, вогонь – життя, рух; темрява, морок – смерть, тому чорний ворон символізує горе, смерть.
Весільних пісеньок співали – вихід дівчини на вечорниці означає, що вже почалося її дівування і вона може виходити заміж.
Співали тут і колядок – різдвяні свята – найліпша пора для вечорниць і досвіток. Різдвяні обряди переплітаються з іграми та розвагами молоді на вечорницях (наприклад, вечорниці в перший день різдва в п'єсі Тараса Шевченка «Назар Стодоля» та в повісті Миколи Гоголя «Ніч перед різдвом»). Треба розрізняти колядки і коляди. Колядки мають обов'язково тільки світський зміст, коляди присвячені духовно-релігійним темам («Ой сів Христос вечеряти» та ін.). Тому в пеклі співали саме колядки, а ні в якому разі не коляди.
Палили клоччя, ворожили – клоччя – грубе волокно, одержане як відхід під час обробки волокон конопель або льону. Непридатне для прядива волокно знаходило всіляке застосування в побуті, в тому числі й ворожінні. Це відбилося в казках, легендах, переказах.
По спині лещатами били – лещата – дві зв'язані палиці, між якими затискується якийсь предмет.
Лещатами називають лозини, з яких плететься тин. Ймовірно, саме в такому значенні це слово вжите в «Енеїді». Можливо, йдеться про різновид гри в «джгута», коли одному закривають очі і б'ють по закладеній на спину руці (долонею, джгутом, лозиною з тину і под.; див. коментар: І, 37).
Тогді-то в пеклі вечорниці Лучились, бачиш, як на те,Були дівки та молодиціІ там робили не пусте:У ворона собі іграли,Весільних пісеньок співали,Співали тут і колядок;Палили клоччя, ворожили,По спині лещатами били,Загадовали загадок. Джерегелі – коси, дрібно заплетені й викладені вінком на голові.
Вегері – танець, ніби угорського походження. Скакати вегері – танцювати навприсідки; У «Словнику» П. Білецького-Носенка зазначено: вегері – те саме, що й танець гайдук (див. коментар: І, 30) (Білецький-Носенко П. Словник української мови. – К., 1966. – С. 92).
Тісна баба – дитяча, молодіжна гра; дві кількісно рівні групи сідають на лавці і починають тиснути одна на другу. Витіснена група вважається переможеною.
У хатніх вікон підслухали – в день святого Андрія (30 листопада за ст. ст.) або перший день різдва дівчата гадали, чи вийдуть цього року заміж. Один із способів: увечері дівчина йде підслухувати під сусідські вікна. Як почує, що хтось комусь у хаті скаже: «Іди!» – то вийде, а коли почує слова, зміст яких зводиться до «сиди на місці!», – то не вийде.
Ходили в північ по пусткам – у народній творчості відомо немало легенд про страшні, закляті місця, які людям слід обминати, – пустки (див. коментар: III, 27). Ці місця пов'язані з діями «нечистої сили»: чортів, відьом, з якоюсь страшною подією, убивством. Слухання таких історій справляє особливе враження у відповідній ситуації. Вечорниці в довгі осінні та зимові ночі були найкращим місцем для слухання всіх тих страшних історій в дусі гоголівського «Вія» чи «Мертвецького великодня» Г. Квітки-Основ'яненка. Улюблений час «нечистої сили» – з півночі до третіх півнів. Знаходилися сміливці, що зголошувалися сходити опівночі на страшне чи то закляте місце, билися об заклад. Інші, бувало, чинили перешкоди, страхали сміливців. У другому акті п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» (дія відбувається у XVII ст.) зображені вечорниці. Серед інших епізодів зустрічаємо тут і ходіння «в північ по пусткам». Ключниця сотника Хоми Кичатого, козир-дівка Стеха похваляється сходити в стару корчму за селом, яку «і днем люди хрестячись обходять, а вночі ніхто не посміє». Складається умова за всіма правилами: Стеха, коли не дотримає слова, ставить «піввідра слив'янки, три куски сала і паляницю», друга сторона – «музикантів на всю», тобто на весь вечір. Щоб повірили, Стеха мусить принести цеглинку, або кахлю з груби, або що хоче, тільки з корчми.
До свічки ложечки палили – мабуть, йдеться про звичай топити віск у черепку, ложці. Розтоплений віск виливають на воду. Якщо, охолонувши, він нагадуватиме весільний вінець, то дівчина скоро вийде заміж.
Або жмурились по куткам – гра в піжмурки: всі ховаються, один шукає.
Тут заплітали джерегелі,Дробушечки на головах;Скакали по полу вегері ,В тісної баби по лавках;А в комин суджених питали,У хатніх вікон підслухали,Ходили в північ по пусткам;До свічки ложечки палили,Щетину із свині шмалилиАбо жмурились по куткам. [133] Сюди привів Анхіз ЕнеяІ між дівок сих посадив;Як неука і дуралея,Прийнять до гурту їх просив;І щоб обом їм услужили,Як знають, так поворожили,Що стрінеться з його синком:Чи він хоть трохи уродливий,К чому і як Еней щасливий,Щоб всіх спитались ворожок. Ухо прехихе – невживане зараз, означає гостроту і жвавість. (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 500).
Хвистка, порскенька – швидка, дуже жвава.
Одна дівча була гостренькаІ саме ухо прехихе,Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,Було з диявола лихе.Вона тут тілько і робила,Що всім гадала, ворожила,Могуща в ділі тім була;Чи брехеньки які сточити,Кому імення приложити,То так якраз і додала. [135] Призвідця зараз ся шептухаІ примостилась к старику,Йому шепнула біля ухаІ завела з ним річ таку:«Ось я синкові загадаю,Поворожу і попитаю,Йому що буде, розкажу;Я ворожбу такую знаю,Хоть що, по правді одгадаю,І вже ніколи не збрешу». Які на Костянтина рвала – за народними віруваннями, трави, які мають чудодійну, цілющу силу; їх слід рвати в Костянтинів день (21 травня за ст. ст.).
І те гніздо, що ремез клав – ремез своє мистецьки зроблене гніздо-кошіль підвішує на очереті або на дереві над водою. Воно фігурувало в народних обрядах, ворожіннях. Ремезовим гніздом підкурювали хворих, у деяких місцевостях і худобу, бджіл, риболовні снасті. Бувало, гніздо ремеза тримали в хаті як талісман.
Васильки – народна назва шавлії гайової (Salvia nemoposa) та близьких до неї видів (волошок, щириці). Васильки входять постійним мотивом до українського національного орнаменту. Насті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33