баби-яги, і та, ніскільки не образившись (торг є торг), продовжує давати свої настанови, а потім веде до пекла. Плату вона одержить уже після повернення з пекла.
Мусовать – міркувати, зважувати.
Коли ж сю маєш ти охотуУ батька в пеклі побувать,Мені дай зараз за роботу,То я приймуся мусовать,Як нам до пекла довалитисьІ там на мертвих подивитись;Ти знаєш – дурень не бере:У нас хоть трохи хто тямущий,Уміє жить по правді сущій,То той, хоть з батька, то здере. В лісу великому, густому, Непроходимому, пустому – у книзі мовознавця А. Непокупного це місце коментується так: «Тут увага мимоволі спиняється на слові пустий, яке контрастує зі своїми попередниками – густий, непроходимий (порівняймо прислів'я де густо, де пусто}, хоча воно й стоїть в одному ряду з ними як однорідне. Проте враження несумісності складається лише в нашого сучасника. Що ж до українського читача кінця XVIII ст., якому була адресована «Енеїда», то без сумніву прикметник пустий у поданому контексті він недвозначно сприймав як синонім дикого. Саме від слова пустий, дикий і утворилася назва, якщо скористатися виразом Котляревського, лісу великого, густого, нелроходимого – пуща» (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. – К., 1979. – С. 99; див. також коментар: III, 132 – «Ходили в північ по пусткам»).
Поким же що, то ти послухайТого, що я тобі скажу,І голови собі не чухай…Я в пекло стежку покажу:В лісу великому, густому,Непроходимому, пустомуЯкеєсь дерево росте;На нім кислиці не простіїРостуть – як жар, всі золотії,І деревце те не товсте. Згідно з античними міфами, той, хто хоче повернутися назад з підземного царства Плутона, мусить мати при собі золоту гілку з чарівного дерева – символ життя. Взагалі золота гілка в легендах.багатьох народів – чудодійний талісман, який відкриває дорогу в недоступні місця або до скарбів. І. Котляревський переосмислює цей міф у дусі української народної творчості, легенд, пов'язаних з прадавнім, ще доби язичества, святом Івана Купала. Раз на рік, рів но опівночі в Купальську ніч (з 23 на 24 червня за ст. ст.) десь у глухому, дикому лісі зацвітає папороть. Хто зірве чудесну квітку папороті, той опанує таємничими силами, матиме змогу здійснити свої бажання, добуде закопані скарби і т. ін. Зірвати квітку папороті дуже нелегко не тільки тому, що вона рідко трапляється, а й тому, що її стережуть злі духи, нечиста сила. Інколи, щоб добути цю квітку, входять у спілку з нечистою силою. У наступних 29 – 33-й строфах поеми Еней у пошуках і добуванні золотої гілки зустрічає такі ж перешкоди, як і герої народних казок та легенд у походах за квіткою папороті. Народні купальські легенди використав і шанувальник «Енеїди» російський письменник М. Гоголь у повісті «Ніч під Івана Купала».
Із дерева сього зломитиТи мусиш гілку хоть одну;Без неї бо ні підступитиНе можна перед сатану;Без гілки і назад не будешІ душу з тілом ти погубиш,Плутон тебе закабалить.Іди ж, та пильно приглядайся,На всі чотири озирайся,Де деревце те заблищить. [29] Зломивши ж, зараз убирайся,Якмога швидше утікай;Не становись, не оглядайсяІ уха чим позатикай;Хоть будуть голоса кричати,Щоб ти оглянувся, прохати,Гляди, не озирайсь, біжи.Вони, щоб тілько погубити,То будуть все тебе манити;От тут себе ти покажи». [30] Яга тут чортзна-де дівалась,Еней остався тілько сам,Йому все яблуня здавалась,Покою не було очам;Шукать її Еней попхався,Втомивсь, засапавсь, спотикався,Поки прийшов під темний ліс;Коловсь сердешний об тернину,Пошарпався весь об шипшину,Було таке, що рачки ліз. [31] Сей ліс густий був несказанно,І сумно все в йому було;Щось вило там безперестанноІ страшним голосом ревло;Еней, молитву прочитавшиІ шапку цупко підв’язавши,В лісную гущу і пішов,Ішов і утомивсь чимало,І надворі тогді смеркало,А яблуні ще не знайшов. [32] Уже він начинав боятись,На всі чотири озиравсь;Трусивсь, та нікуди діватись,Далеко тяжко в ліс забравсь;А гірше ще його злякало,Як щось у очах засіяло,От тут-то берега пустивсь;А послі дуже удивився,Як під кислицей опинився, –За гілку зараз ухвативсь. [33] І не подумавши німало,Нап’явсь, за гілечку смикнув,Аж дерево те затріщало,І зараз гілку одчахнув.І дав чимдуж із лісу драла,Що аж земля під ним дрижала,Біг так, що сам себе не чув;Біг швидко, не остановлявся,Увесь об колючки подрався;Як чорт, у реп’яхах ввесь був. Бичня – обора, загорода для волів.
Прибіг к троянцям, утомивсяІ оддихати простягнувсь;Як хлюща, потом ввесь облився,Трохи-трохи не захлебнувсь.Звелів з бичні волів пригнати,Цапів з вівцями припасати,Плутону в жертву принести,І всім богам, що пеклом правлятьІ грішних тормошать і давлять,Щоб гніву їм не навести. Година балагурна – слушна година.
Закамешились – забігалися, заклопоталися.
Як тілько темна та пахмурнаІз неба зслизла чорна ніч,Година ж стала балагурна,Як звізди повтікали пріч,Троянці всі заворушились,Завештались, закамешилисьНа жертву приганять биків;Дяки з попами позбирались,Зовсім служити всі прибрались,Огонь розкладений горів. Починається прийняте у стародавніх греків та римлян гадання на кишках і тельбухах забитих у жертву богам тварин. У нашого народу такий звичай не зафіксований. Тут, як і в багатьох інших місцях, бурлескне поєднання античності з сучасною І. Котляревському українською дійсністю служить щедрим джерелом комічного. Православні попи і дяки в ролі язичницьких жерців! Треба пригадати, що християнська церква не велить особам духовного сану не те що вбивати (хай і тварин), а навіть носити зброю. Про рідкісні історичні винятки не говоримо. Наприклад, благословення православною церквою збройної боротьби проти татарського іга напередодні Куликовської битви 1380 р. Нагадаємо поєдинок перед битвою ченця Пересвєта з татарином Челубеєм (В «Енеїді»: «Чернець Мамая як побив»; IV, 40) та ін.
Піп зараз взяв вола за рогиІ в лоб обухом зацідив,І, взявши голову між ноги,Ніж в черево і засадив;І вийняв тельбухи з кишками,Розклав гарненько їх рядамиІ пильно кендюх розглядав;Енею послі божу волюІ всім троянцям добру долю,Мов по звіздам, все віщовав. [37] Як тут з скотиною возилисьІ харамаркали дяки,Як вівці і цапи дрочились,В різницях мов ревли бики;Сівілла тут де не взялася,Запінилася і тряслася,І галас зараз підняла:«К чортам ви швидче всі ізгиньте,Мене з Енеєм тут покиньте,Не ждіть, щоб тришия дала. Прасунок (фрасунок.) – скорбота, незгода. Прасунок лихий – зла неміч (К.).
А ти, – мовляла ко Енею, –Моторний, смілий молодець,Прощайся з юрбою своєю,Ходім лиш в пекло – там отецьНас твій давно вже дожидаєІ, може, без тебе скучає.Ану, пора чимчиковать.Возьми на плечі з хлібом клунок;Нехай йому лихий прасунок,Як голодом нам помирать. [39] Не йди в дорогу без запасу,Бо хвіст од голоду надмеш;І де-где іншого ти часуІ крихти хліба не найдеш,Я в пекло стежку протоптала,Я там не раз, не два бувала,Я знаю тамошній народ;Дорожки всі, всі уголочки,Всі закоморочки, куточки,Уже не первий знаю год». Шкапові чоботи – тобто чоботи, пошиті з кінської шкіри.
Еней в сю путь якраз зібрався,Шкапові чоботи набув,Підтикався, підперезавсяІ пояс цупко підтягнув;А в руки добру взяв дрючину,Обороняти злу личину,Як лучиться де од собак.А послі за руки взялися,Прямцем до пекла поплелися,Пішли на прощу до чортяк. Не галіте – не поспішайте. Галити – квапити, гнати притьмом (див. також: «На бой дивитись всяк галивсь» – VI, 125).
Тепер же думаю, гадаю,Трохи не годі і писать;Ізроду пекла я не знаю,Нездатний, далебі, брехать;Хіба, читателі, пождіте,Вгамуйтесь трохи, не галіте,Піду я до людей старих;Щоб їх о пеклі розпитатиІ попрошу їх розказати,Що чули од дідів своїх. [42] Вергілій же, нехай царствує,Розумненький був чоловік,Нехай не вадить, як не чує,Та в давній дуже жив він вік.Не так тепер і в пеклі стало,Як в старину колись бувалоІ як покійник написав;Я, може, що-небудь прибавлю;Переміню і що оставлю,Писну – як од старих чував. [43] Еней з Сівіллою хватались,До пекла швидче щоб прийти,І дуже пильно приглядались,До пекла двері як найти.Як ось перед якуюсь горуПрийшли, і в ній велику норуЗнайшли і вскочили туди.Пішли під землю темнотою,Еней все щупався рукою,Щоб не ввалитися куди. Сон – це брат смерті. Тому біля самого входу в підземне царство Плутона (царство мертвих) перебувають Дрімота і Зівота. Подібні уявлення живуть в українській народній демонології. Так, у «Лісовій пісні» Лесі Українки «Той, що в скалі сидить», хоче забрати вбиту зрадою коханого лісову русалку Мавку в царство «тьми й спокою», «в далекий край, незнаний край, де тихі, темні води спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі…» (Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К., 1976. – Т. 5. – С. 269).
Тімаха – тямковитий, кмітливий, спритний, молодецький. Сам І. Котляревський у словнику-поясненні до «Бнеїди» подав російський відповідник – «повеса».
Ся улиця вела у пекло,Була вонюча і грязна;У ній і вдень було, мов смеркло,Од диму вся була чадна;Жила з сестрою тут Дрімота,Сестра же звалася Зівота,Поклон сі перші оддалиТімасі нашому ЕнеюЗ його старою попадею –І послі далі повели. Артикул – тут у значенні: прийом з рушницею.
Чума – недарма ця хвороба стоїть першою у караулі, який вишикувався за спиною смерті. Найстрашніше людське лихо в давні часи. Періодичні пандемії чуми забирали більше жертв, ніж війни. Правда, інколи чумою називали інші епідемії та пандемії, які спричиняли велику смертність. У XIV ст. пандемія чуми, яку вважають найбільшою в історії Європи (так звана «чорна смерть»), за кілька років забрала кожного четвертого жителя континенту (близько 25 мільйонів). Залишалася вона грізним бичем людства і у XVIII та XIX століттях. На Україні особливо пам'ятною, чи не найбільш спустошливою за все XVIII ст. була люта морова пошесть 1738 – 1740 років, яка надовго лишилася в народній пам'яті. Чумою нерідко супроводжувалися численні війни з Туреччиною. Фразеологізм «бендерська чума» до цього часу живе в нашій мові (див. коментар: III, 3).
Харцизство – розбій, грабіж. Теж дуже дошкульне і поширене лихо, особливо в часи воєн і розрух.
Парші – заразне захворювання шкіри. На уражених ділянках шкіри випадає волосся.
Холера – одна з грізних епідемічних хвороб.
А потім Смерть до артикулуЇм воздала косою честь,Наперед стоя калавуру,Який у її мосці єсть:Чума, война, харцизтво, холод,Короста, трясця, парші, голод;За сими ж тут стояли в ряд:Холера, шолуді, бешихаІ всі мирянські, знаєш, лиха,Що нас без милості морять. Це сімейна строфа. Тут названі члени патріархальної сім'ї, ближчі і дальші родичі, які могли чинити зло, порушувати заповіді сімейного життя. Свояк – брат дружини. Шурин – тут у значенні: брат чоловіка. Зовиця – сестра чоловіка. Ятровка – дружина чоловікового брата. Сучасного читача може здивувати, що в ряду «злих» родичів не згадана теща. Тут треба нагадати, що йдеться про старосвітську патріархальну сім'ю з її укладом, коли жінка йшла в сім'ю чоловіка і родичі з боку жінки не втручалися у її сімейне життя. Більшість «злих» подано тут з позиції невістки, жінки-дружини, хоч вона й сама фігурує в цьому ряду, навіть відкриває його. У давніх народних піснях теща ніде не фігурує у негативному плані, до неї тільки шле свої плачі-жалі безправна і зневажена чоловіконою родиною дочка. «Зла теща» з'являється тільки із занепадом патріархального укладу та емансипацією жінки в родинному і громадському житті.
Іще ж не все тут окошилось,Іще брела ватага лих:За смертію слідом валилосьЖінок, свекрух і мачух злих.Вітчими йшли, тесті-скуп’яги,Зяті і свояки-мотяги,Сердиті шурини, брати,Зовиці, невістки, ятровки –Що все гризуться без умовки –І всякі тут були кати. Представлений тодішній нижчий і середній ноліцейсько-судовий апарат. Від найнижчої ланки до вищих – повітового та міського масштабу.
Каламар – чорнильниця.
Десятський – найнижчий щабель в поліцейсько-судовій ієрархії. Звичайний селянин, вибраний громадою і схвалений начальством для виконання поліцейських обов'язків на своєму кутку. Часом несе сторожову службу, бере участь у збиранні податків, взагалі є помічником сільського старости. Посада десяцького на Україні з'явилася із введенням губернського адміністративно-територіального поділу у 1782 р. і проіснувала аж до Жовтневої революції. Нар.: Доти чоловік добрий, доки його десятником не нарядили (Номис. – С. 21).
Соцький – нижчий поліцейський служитель на селі; виконував ті ж функції, що й десяцький. Над десяцькими і соцькими, які є зрештою частиною трудящого люду, стоять «начальники, п'явки людськії», канцелярська братія, відома в народі під одним збірним іменем «писарі».
Ісправники все ваканцьові – посада ісправника (справника) введена за царювання Катерини II. Справник здійснював вищу поліцейську владу в повіті. «Ваканцьовий – зайвий» (К.) Мабуть, це претендент на посаду справника, вакансію. Річ у тім, що справника, так само як і предводителя дворянства (маршалка), на перших порах обирали з-поміж себе дворяни. Можливо, той, хто надіявся бути обраним на посаду справника, стажувався (вживаючи сучасний термін) на цій або інших посадах поліцейсько-судового відомства. Пізніше справника стали призначати без виборів на місцях губернські власті.
Стряпчий – помічник прокурора, інколи в його відсутності виконував прокурорські обов'язки. Взагалі знавець і тлумач законів.
Повірені – юристи, які вели чиюсь справу в суді за довіреністю клієнта.
Секретар – особа, яка відала канцелярією суду. Як знавець законів і юридичних процедур, секретар брав участь у слідстві та судовому процесі.
Якіїсь злидні ще стояли,Жовали все в зубах папір,В руках каламарі держали,За уха настромляли пір.Се все десятські та соцькії,Начальники, п’явки людськії,І всі прокляті писарі;Ісправники все ваканцьові,Судді і стряпчі безтолкові,Повірені, секретарі. [48] За сими йшли святі понури,Що не дивились і на світ,Смиренної були натури,Складали руки на живіт;Умильно богу все молились,На тиждень днів по три постилисьІ вслух не лаяли людей;На чотках мир пересуждалиІ вдень ніколи не гуляли,Вночі ж було не без гостей. Моргух, мандрьох, ярижниць, п'яниць – грішні жінки, перелічені залежно від міри падіння, чим далі – тим більш пропащі (див, також коментар: III, 86).
З підрізаними пеленами Стояли хльорки наголо – хльорка – жінка легкої поведінки (див. також коментар: III, 86). За давнім звичаєм, виявленій розпутниці обрізали косу, підрізали пелену і в такому вигляді водили по селу чи місту.
Насупротив сих окаянницьКвартал був цілий волоцюг,Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яницьІ бахурів на цілий плуг;З обстриженими головами,З підрі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Мусовать – міркувати, зважувати.
Коли ж сю маєш ти охотуУ батька в пеклі побувать,Мені дай зараз за роботу,То я приймуся мусовать,Як нам до пекла довалитисьІ там на мертвих подивитись;Ти знаєш – дурень не бере:У нас хоть трохи хто тямущий,Уміє жить по правді сущій,То той, хоть з батька, то здере. В лісу великому, густому, Непроходимому, пустому – у книзі мовознавця А. Непокупного це місце коментується так: «Тут увага мимоволі спиняється на слові пустий, яке контрастує зі своїми попередниками – густий, непроходимий (порівняймо прислів'я де густо, де пусто}, хоча воно й стоїть в одному ряду з ними як однорідне. Проте враження несумісності складається лише в нашого сучасника. Що ж до українського читача кінця XVIII ст., якому була адресована «Енеїда», то без сумніву прикметник пустий у поданому контексті він недвозначно сприймав як синонім дикого. Саме від слова пустий, дикий і утворилася назва, якщо скористатися виразом Котляревського, лісу великого, густого, нелроходимого – пуща» (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. – К., 1979. – С. 99; див. також коментар: III, 132 – «Ходили в північ по пусткам»).
Поким же що, то ти послухайТого, що я тобі скажу,І голови собі не чухай…Я в пекло стежку покажу:В лісу великому, густому,Непроходимому, пустомуЯкеєсь дерево росте;На нім кислиці не простіїРостуть – як жар, всі золотії,І деревце те не товсте. Згідно з античними міфами, той, хто хоче повернутися назад з підземного царства Плутона, мусить мати при собі золоту гілку з чарівного дерева – символ життя. Взагалі золота гілка в легендах.багатьох народів – чудодійний талісман, який відкриває дорогу в недоступні місця або до скарбів. І. Котляревський переосмислює цей міф у дусі української народної творчості, легенд, пов'язаних з прадавнім, ще доби язичества, святом Івана Купала. Раз на рік, рів но опівночі в Купальську ніч (з 23 на 24 червня за ст. ст.) десь у глухому, дикому лісі зацвітає папороть. Хто зірве чудесну квітку папороті, той опанує таємничими силами, матиме змогу здійснити свої бажання, добуде закопані скарби і т. ін. Зірвати квітку папороті дуже нелегко не тільки тому, що вона рідко трапляється, а й тому, що її стережуть злі духи, нечиста сила. Інколи, щоб добути цю квітку, входять у спілку з нечистою силою. У наступних 29 – 33-й строфах поеми Еней у пошуках і добуванні золотої гілки зустрічає такі ж перешкоди, як і герої народних казок та легенд у походах за квіткою папороті. Народні купальські легенди використав і шанувальник «Енеїди» російський письменник М. Гоголь у повісті «Ніч під Івана Купала».
Із дерева сього зломитиТи мусиш гілку хоть одну;Без неї бо ні підступитиНе можна перед сатану;Без гілки і назад не будешІ душу з тілом ти погубиш,Плутон тебе закабалить.Іди ж, та пильно приглядайся,На всі чотири озирайся,Де деревце те заблищить. [29] Зломивши ж, зараз убирайся,Якмога швидше утікай;Не становись, не оглядайсяІ уха чим позатикай;Хоть будуть голоса кричати,Щоб ти оглянувся, прохати,Гляди, не озирайсь, біжи.Вони, щоб тілько погубити,То будуть все тебе манити;От тут себе ти покажи». [30] Яга тут чортзна-де дівалась,Еней остався тілько сам,Йому все яблуня здавалась,Покою не було очам;Шукать її Еней попхався,Втомивсь, засапавсь, спотикався,Поки прийшов під темний ліс;Коловсь сердешний об тернину,Пошарпався весь об шипшину,Було таке, що рачки ліз. [31] Сей ліс густий був несказанно,І сумно все в йому було;Щось вило там безперестанноІ страшним голосом ревло;Еней, молитву прочитавшиІ шапку цупко підв’язавши,В лісную гущу і пішов,Ішов і утомивсь чимало,І надворі тогді смеркало,А яблуні ще не знайшов. [32] Уже він начинав боятись,На всі чотири озиравсь;Трусивсь, та нікуди діватись,Далеко тяжко в ліс забравсь;А гірше ще його злякало,Як щось у очах засіяло,От тут-то берега пустивсь;А послі дуже удивився,Як під кислицей опинився, –За гілку зараз ухвативсь. [33] І не подумавши німало,Нап’явсь, за гілечку смикнув,Аж дерево те затріщало,І зараз гілку одчахнув.І дав чимдуж із лісу драла,Що аж земля під ним дрижала,Біг так, що сам себе не чув;Біг швидко, не остановлявся,Увесь об колючки подрався;Як чорт, у реп’яхах ввесь був. Бичня – обора, загорода для волів.
Прибіг к троянцям, утомивсяІ оддихати простягнувсь;Як хлюща, потом ввесь облився,Трохи-трохи не захлебнувсь.Звелів з бичні волів пригнати,Цапів з вівцями припасати,Плутону в жертву принести,І всім богам, що пеклом правлятьІ грішних тормошать і давлять,Щоб гніву їм не навести. Година балагурна – слушна година.
Закамешились – забігалися, заклопоталися.
Як тілько темна та пахмурнаІз неба зслизла чорна ніч,Година ж стала балагурна,Як звізди повтікали пріч,Троянці всі заворушились,Завештались, закамешилисьНа жертву приганять биків;Дяки з попами позбирались,Зовсім служити всі прибрались,Огонь розкладений горів. Починається прийняте у стародавніх греків та римлян гадання на кишках і тельбухах забитих у жертву богам тварин. У нашого народу такий звичай не зафіксований. Тут, як і в багатьох інших місцях, бурлескне поєднання античності з сучасною І. Котляревському українською дійсністю служить щедрим джерелом комічного. Православні попи і дяки в ролі язичницьких жерців! Треба пригадати, що християнська церква не велить особам духовного сану не те що вбивати (хай і тварин), а навіть носити зброю. Про рідкісні історичні винятки не говоримо. Наприклад, благословення православною церквою збройної боротьби проти татарського іга напередодні Куликовської битви 1380 р. Нагадаємо поєдинок перед битвою ченця Пересвєта з татарином Челубеєм (В «Енеїді»: «Чернець Мамая як побив»; IV, 40) та ін.
Піп зараз взяв вола за рогиІ в лоб обухом зацідив,І, взявши голову між ноги,Ніж в черево і засадив;І вийняв тельбухи з кишками,Розклав гарненько їх рядамиІ пильно кендюх розглядав;Енею послі божу волюІ всім троянцям добру долю,Мов по звіздам, все віщовав. [37] Як тут з скотиною возилисьІ харамаркали дяки,Як вівці і цапи дрочились,В різницях мов ревли бики;Сівілла тут де не взялася,Запінилася і тряслася,І галас зараз підняла:«К чортам ви швидче всі ізгиньте,Мене з Енеєм тут покиньте,Не ждіть, щоб тришия дала. Прасунок (фрасунок.) – скорбота, незгода. Прасунок лихий – зла неміч (К.).
А ти, – мовляла ко Енею, –Моторний, смілий молодець,Прощайся з юрбою своєю,Ходім лиш в пекло – там отецьНас твій давно вже дожидаєІ, може, без тебе скучає.Ану, пора чимчиковать.Возьми на плечі з хлібом клунок;Нехай йому лихий прасунок,Як голодом нам помирать. [39] Не йди в дорогу без запасу,Бо хвіст од голоду надмеш;І де-где іншого ти часуІ крихти хліба не найдеш,Я в пекло стежку протоптала,Я там не раз, не два бувала,Я знаю тамошній народ;Дорожки всі, всі уголочки,Всі закоморочки, куточки,Уже не первий знаю год». Шкапові чоботи – тобто чоботи, пошиті з кінської шкіри.
Еней в сю путь якраз зібрався,Шкапові чоботи набув,Підтикався, підперезавсяІ пояс цупко підтягнув;А в руки добру взяв дрючину,Обороняти злу личину,Як лучиться де од собак.А послі за руки взялися,Прямцем до пекла поплелися,Пішли на прощу до чортяк. Не галіте – не поспішайте. Галити – квапити, гнати притьмом (див. також: «На бой дивитись всяк галивсь» – VI, 125).
Тепер же думаю, гадаю,Трохи не годі і писать;Ізроду пекла я не знаю,Нездатний, далебі, брехать;Хіба, читателі, пождіте,Вгамуйтесь трохи, не галіте,Піду я до людей старих;Щоб їх о пеклі розпитатиІ попрошу їх розказати,Що чули од дідів своїх. [42] Вергілій же, нехай царствує,Розумненький був чоловік,Нехай не вадить, як не чує,Та в давній дуже жив він вік.Не так тепер і в пеклі стало,Як в старину колись бувалоІ як покійник написав;Я, може, що-небудь прибавлю;Переміню і що оставлю,Писну – як од старих чував. [43] Еней з Сівіллою хватались,До пекла швидче щоб прийти,І дуже пильно приглядались,До пекла двері як найти.Як ось перед якуюсь горуПрийшли, і в ній велику норуЗнайшли і вскочили туди.Пішли під землю темнотою,Еней все щупався рукою,Щоб не ввалитися куди. Сон – це брат смерті. Тому біля самого входу в підземне царство Плутона (царство мертвих) перебувають Дрімота і Зівота. Подібні уявлення живуть в українській народній демонології. Так, у «Лісовій пісні» Лесі Українки «Той, що в скалі сидить», хоче забрати вбиту зрадою коханого лісову русалку Мавку в царство «тьми й спокою», «в далекий край, незнаний край, де тихі, темні води спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі…» (Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К., 1976. – Т. 5. – С. 269).
Тімаха – тямковитий, кмітливий, спритний, молодецький. Сам І. Котляревський у словнику-поясненні до «Бнеїди» подав російський відповідник – «повеса».
Ся улиця вела у пекло,Була вонюча і грязна;У ній і вдень було, мов смеркло,Од диму вся була чадна;Жила з сестрою тут Дрімота,Сестра же звалася Зівота,Поклон сі перші оддалиТімасі нашому ЕнеюЗ його старою попадею –І послі далі повели. Артикул – тут у значенні: прийом з рушницею.
Чума – недарма ця хвороба стоїть першою у караулі, який вишикувався за спиною смерті. Найстрашніше людське лихо в давні часи. Періодичні пандемії чуми забирали більше жертв, ніж війни. Правда, інколи чумою називали інші епідемії та пандемії, які спричиняли велику смертність. У XIV ст. пандемія чуми, яку вважають найбільшою в історії Європи (так звана «чорна смерть»), за кілька років забрала кожного четвертого жителя континенту (близько 25 мільйонів). Залишалася вона грізним бичем людства і у XVIII та XIX століттях. На Україні особливо пам'ятною, чи не найбільш спустошливою за все XVIII ст. була люта морова пошесть 1738 – 1740 років, яка надовго лишилася в народній пам'яті. Чумою нерідко супроводжувалися численні війни з Туреччиною. Фразеологізм «бендерська чума» до цього часу живе в нашій мові (див. коментар: III, 3).
Харцизство – розбій, грабіж. Теж дуже дошкульне і поширене лихо, особливо в часи воєн і розрух.
Парші – заразне захворювання шкіри. На уражених ділянках шкіри випадає волосся.
Холера – одна з грізних епідемічних хвороб.
А потім Смерть до артикулуЇм воздала косою честь,Наперед стоя калавуру,Який у її мосці єсть:Чума, война, харцизтво, холод,Короста, трясця, парші, голод;За сими ж тут стояли в ряд:Холера, шолуді, бешихаІ всі мирянські, знаєш, лиха,Що нас без милості морять. Це сімейна строфа. Тут названі члени патріархальної сім'ї, ближчі і дальші родичі, які могли чинити зло, порушувати заповіді сімейного життя. Свояк – брат дружини. Шурин – тут у значенні: брат чоловіка. Зовиця – сестра чоловіка. Ятровка – дружина чоловікового брата. Сучасного читача може здивувати, що в ряду «злих» родичів не згадана теща. Тут треба нагадати, що йдеться про старосвітську патріархальну сім'ю з її укладом, коли жінка йшла в сім'ю чоловіка і родичі з боку жінки не втручалися у її сімейне життя. Більшість «злих» подано тут з позиції невістки, жінки-дружини, хоч вона й сама фігурує в цьому ряду, навіть відкриває його. У давніх народних піснях теща ніде не фігурує у негативному плані, до неї тільки шле свої плачі-жалі безправна і зневажена чоловіконою родиною дочка. «Зла теща» з'являється тільки із занепадом патріархального укладу та емансипацією жінки в родинному і громадському житті.
Іще ж не все тут окошилось,Іще брела ватага лих:За смертію слідом валилосьЖінок, свекрух і мачух злих.Вітчими йшли, тесті-скуп’яги,Зяті і свояки-мотяги,Сердиті шурини, брати,Зовиці, невістки, ятровки –Що все гризуться без умовки –І всякі тут були кати. Представлений тодішній нижчий і середній ноліцейсько-судовий апарат. Від найнижчої ланки до вищих – повітового та міського масштабу.
Каламар – чорнильниця.
Десятський – найнижчий щабель в поліцейсько-судовій ієрархії. Звичайний селянин, вибраний громадою і схвалений начальством для виконання поліцейських обов'язків на своєму кутку. Часом несе сторожову службу, бере участь у збиранні податків, взагалі є помічником сільського старости. Посада десяцького на Україні з'явилася із введенням губернського адміністративно-територіального поділу у 1782 р. і проіснувала аж до Жовтневої революції. Нар.: Доти чоловік добрий, доки його десятником не нарядили (Номис. – С. 21).
Соцький – нижчий поліцейський служитель на селі; виконував ті ж функції, що й десяцький. Над десяцькими і соцькими, які є зрештою частиною трудящого люду, стоять «начальники, п'явки людськії», канцелярська братія, відома в народі під одним збірним іменем «писарі».
Ісправники все ваканцьові – посада ісправника (справника) введена за царювання Катерини II. Справник здійснював вищу поліцейську владу в повіті. «Ваканцьовий – зайвий» (К.) Мабуть, це претендент на посаду справника, вакансію. Річ у тім, що справника, так само як і предводителя дворянства (маршалка), на перших порах обирали з-поміж себе дворяни. Можливо, той, хто надіявся бути обраним на посаду справника, стажувався (вживаючи сучасний термін) на цій або інших посадах поліцейсько-судового відомства. Пізніше справника стали призначати без виборів на місцях губернські власті.
Стряпчий – помічник прокурора, інколи в його відсутності виконував прокурорські обов'язки. Взагалі знавець і тлумач законів.
Повірені – юристи, які вели чиюсь справу в суді за довіреністю клієнта.
Секретар – особа, яка відала канцелярією суду. Як знавець законів і юридичних процедур, секретар брав участь у слідстві та судовому процесі.
Якіїсь злидні ще стояли,Жовали все в зубах папір,В руках каламарі держали,За уха настромляли пір.Се все десятські та соцькії,Начальники, п’явки людськії,І всі прокляті писарі;Ісправники все ваканцьові,Судді і стряпчі безтолкові,Повірені, секретарі. [48] За сими йшли святі понури,Що не дивились і на світ,Смиренної були натури,Складали руки на живіт;Умильно богу все молились,На тиждень днів по три постилисьІ вслух не лаяли людей;На чотках мир пересуждалиІ вдень ніколи не гуляли,Вночі ж було не без гостей. Моргух, мандрьох, ярижниць, п'яниць – грішні жінки, перелічені залежно від міри падіння, чим далі – тим більш пропащі (див, також коментар: III, 86).
З підрізаними пеленами Стояли хльорки наголо – хльорка – жінка легкої поведінки (див. також коментар: III, 86). За давнім звичаєм, виявленій розпутниці обрізали косу, підрізали пелену і в такому вигляді водили по селу чи місту.
Насупротив сих окаянницьКвартал був цілий волоцюг,Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яницьІ бахурів на цілий плуг;З обстриженими головами,З підрі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33