д установленого зразка. Такий зразок десь виставляли на доступному місці. Хоч у продавця аршин, як і інші міри (гирі, кухлі, відра та ін.), мусив мати офіційне клеймо, уніфікація їх була важкою справою.
Перекупки – ті, хто перепродували закуплені в інших товари. Становили досить значний процент професійних ярмаркових торговців.
Шмаровоз – у первісному значенні: той, хто підмазує (шмарує) коломаззю колеса возів. Осі і втулки коліс робили з самого дерева, тому змазувати доводилося часто. Шмаровозами називали також візників, їздових. На ярмарках вони розвозили за плату товари.
Міняйло – той, хто займається розміном грошей. У давні часи існував значний різнобій у грошових одиницях, єдиної твердо встановленої грошової системи не було. Міняйло на ярмарку був обов'язковою і вельми помітною фігурою. Він виконував роль банку, міняючи за певну винагороду гроші на монету, потрібну для розрахунку, займався також іншими фінансовими операціями.
…ті, що фиги-миги возять – фиги-миги – бакалія, ласощі, витребеньки.
У словничку до третього видання «Енеїди» (1809) Іван Котляревський зазначив: «Фиги-миги – называется всякая греческая бакалея». Люди з такими товарами мандрували на возі по селах та містах, продавали їх, а то й міняли на різну сільськогосподарську продукцію. Предметом продажу та обміну служили також лубочні картинки, книжки, цукерки тощо. Цих людей теж звали міняйлами. Міняйло Іцко виведений у повісті Івана франка «Вoa соnstrictor». Про міняйлів писав Микола Некрасов у поемах «Коробейники» та «Дідусь Яків».
Що в боклагах гарячий носять – збитенщики. Збитень готували так: розводили на воді або слабкому пиві мед, рідше патоку, додавали різні пряності – лавровий лист, перець, гвоздику, імбир та ін. і кип'ятили. Пили його гарячим.
Були там купчики проворні,Що їздили по ярмаркам,І на аршинець на підборнийПоганий продавали крам.Тут всякії були пронози,Перекупки і шмаровози,Жиди, міняйли, шинкарі.І ті, що фиги-миги возять,Що в боклагах гарячий носять,Там всі пеклися крамарі. Гайдамака у первісному значенні: лайливе слово, означало «розбишака», «волоцюга». На українських землях, які входили до складу Польщі, у ХVІІІ ст. так звали учасників народно-визвольної боротьби проти шляхти, в тому числі учасників найбільшого гайдамацького повстання Коліївщини у 1768 р. під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти. Назва так і лишилася за ними, стала загальновживаною. Одночасно йшло переосмислення цього поняття, вживання його в позитивному значенні. Вирішальну роль у цьому відіграли твори Тараса Шевченка: «За святую правду-волю Розбійник не стане» («Холодний Яр»).
Коновал – ветеринар.
Кушнір – той, хто вичиняє смушки, хутро із шкіри.
Шаповал – той, хто виготовляє, валяє шерсть, войлок.
За що терплять пекельні муки всі паливоди і злодії – ясно. Інша справа з представниками різних професій у заключних чотирьох рядках строфи, їхній гріх полягає у тому, що вони ігнорують заповідь «не убий» (різники), завдають болю тваринам (коновали, ковалі, які кують, таврують коней, взагалі мають справу з вогнем, що містить у собі магічну, чудодійну силу), виготовляють різні вироби з шкіри та шерсті забитих тварин (кушніри, ткачі, шаповали).
Недоброго, негуманного в усі часи не бракує. Так побудоване людське життя. Одначе народна мораль не виправдовує, не називає добром жорстокість навіть неминучу, навіть спрямовану на благо людей. Особливо найбільшу жорстокість – насильне позбавлення життя іншої живої істоти. Схвалювати вбивство, самому похвалятися ним, навіть коли йдеться про вбивство в бою лютого ворога або коли мова йде про тварину, годовану на пожиток людям, не годиться. Нар: Дай боже на пожиток! (Як колять кабана. Один дурень сказав «Боже поможи», так сміялись з його, поки й вмер – не забули. – Номис. – С. 7).
Паливоди і волоцюги,Всі зводники і всі плути;Ярижники і всі п’янюги,Обманщики і всі моти,Всі ворожбити, чародії,Всі гайдамаки, всі злодії,Шевці, кравці і ковалі;Цехи: різницький, коновальський,Кушнірський, ткацький, шаповальський –Кипіли в пеклі всі в смолі. Шляхта – дворяни.
Міщани – міські жителі: торговці, ремісники та ін.
Були і панські, і казенні – за кріпосного права селяни ділилися на панських, що були власністю того чи іншого поміщика, і казенних, що були власністю держави, або, інакше кажучи, царського двору. Строфа наголошує на тому, що пекло розраховано на грішників усіх станів. Комічно обігрується догмат церкви «Перед богом усі рівні». Пекло, як і всесвіт, поділено на дві ворожі, взаємовідштовхуючі частини: «невірні і християни». Далі такий антонімічний поділ (тьма і світло, бог і сатана, добро і зло, верх і низ) фігурує не тільки в релігійному та соціальному аспектах, а й у зниженому, бурлескно-побутовому плані, в різноманітних, калейдоскопічне несподіваних поворотах.
Там всі невірні і христьяне,Були пани і мужики,Була там шляхта і міщане,І молоді, і старики;Були багаті і убогі,Прямі були і кривоногі,Були видющі і сліпі,Були і штатські, і воєнні,Були і панські, і казенні,Були миряни і попи. У XVIII ст. відірване від живого життя, схоластичне віршування досягло просто незвичайних розмірів. Редакція журналу «Киевская старина», публікуючи у 80-х роках XIX ст. один із зразків такого віршування – «Панегірик Кочубеям», – справедливо зазначала: «Віршописання – хвороба наших предків XVIII ст. На нього витрачали багато часу в школах, до нього вдавалися з найнікчемніших приводів і не було, певне, більш-менш грамотної і скільки-небудь незайнятої людини, яка б не займалася цією справою. Поезії у подібних творах не знайдете ніякої, пустота змісту, штучність побудови, важка форма, вбивчий силаб – такі їх прикметні риси. З неприємним почуттям берешся за подібні рукописи і з досадою кидаєш їх після кількох хвилин читання» (К. с. – 1887. – Кн. 6 – 7. – С. 495). Тільки в народній творчості, деяких сатиричних, різдвяних та великодних віршах мандрованих дяків пробивалася свіжа і здорова течія, яка оплодотворила «Енеїду» – перший твір нової української літератури.
Гай! гай! та нігде правди діти,Брехня ж наробить лиха більш;Сиділи там скучні піїти,Писарчуки поганих вірш,Великії терпіли муки,Їм зв’язані були і руки,Мов у татар терпіли плін.От так і наш брат попадеться,Що пише, не остережеться,Який же втерпить його хрін! Мацапура – гидка, неприємна на вигляд людина. Це слово і зараз живе в народній розмовній мові. Вважають, що воно пішло від прізвища розбійника Павла Мацапури, який жив на Чернігівщині у першій половині XVIII ст. Про нього відомий документ – розпорядження Ніжинської полкової канцелярії 1740 р. (див.: К. с. – 1901. – Кн. 1. – С. 5 другої пагінації).
Розпинали на бику – бик – старовинне знаряддя тортур (аналогічне російській «кобыле»), дошка з вирізами для шиї і рук, яку на час покарання надівали на засудженого.
І восьму заповідь забувши – восьма з біблійних Мойсеевих заповідей – «Не украдь». Строфа ця додана І. Котляревським до підготовленого ним самим видання «Енеїди» (1809). Вона спрямована проти першого видавця «Енеїди» Парпури Максима Йосиповича (1763 – 1828), який, скориставшись одним із списків «Енеїди», видав перші три частини поеми без відома і згоди автора. І. Котляревський лишився невдоволеним виданням.
Якусь особу мацапуруТам шкварили на шашлику,Гарячу мідь лили за шкуруІ розпинали на бику.Натуру мав він дуже бридку,Кривив душею для прибитку,Чужеє оддавав в печать;Без сорома, без бога бувшиІ восьму заповідь забувши,Чужим пустився промишлять. В другім зовсім сих каравані – караван – тут у значенні: рухомий ряд, низка людей.
Еней як відсіль відступивсяІ далі трохи одійшов,То на другеє нахопився,Жіночу муку тут найшов.В другім зовсім сих караваніПіджарьовали, як у бані,Що аж кричали на чім світ;Оці-то галас ісправляли,Гарчали, вили і пищали,Після куті мов на живіт. [84] Дівки, баби і молодиціКляли себе і ввесь свій рід,Кляли всі жарти, вечерниці,Кляли і жизнь, і білий світ;За те їм так там задавали,Що через міру мудровалиІ верховодили над всім;Хоть чоловік і не онеє,Коли же жінці, бачиш, теє,То треба угодити їй. Пустомолки – іронічно переосмислене слово «богомолки».
Були там чесні пустомолки,Що знали весь святий закон,Молилися без остановкиІ били сот по п’ять поклон,Як в церкві між людьми стояли,І головами все хитали,Як же були на самоті,То молитовники ховали,Казились, бігали, скакалиІ гірше дещо в темноті. Мандрьохи, хльорки і діптянки – зневажливі прізвиська жінок легкої поведінки; їх перелік подається по низхідній. Мандрьоха – одружена жінка, яка залишила сім'ю і пішла блукати по людях. Так називали й тих, які з незаконно народженою дитиною йшли з рідної домівки («Катерина», «Наймичка» Т. Шевченка). Мандрьоха не завжди була пропащою жінкою, повією. Часто, зійшовши з дому, вона наймалася десь у чужих людей і жила самостійно. Таке явище було викликане тим, що жінка була в повній залежності від чоловіка і не мала права розірвати шлюб. У «Кайдашевій сім'ї» І. Нечуя-Левицького молодиця Мелашка, не витримавши знущань свекрухи, рушає з односельцями перед Великоднем до Києва, тут відстає від своїх і йде в найми. Таким чином Мелашка опиняється у становищі мандрьохи, хоч письменник і не вживає цього слова. Тільки через рік чоловік (Лаврін) знайшов Мелашку і вмовив повернутися додому.
Були і тії там панянки,Що наряжались на показ;Мандрьохи, хльорки і діптянки,Що продають себе на час.Сі в сірці і в смолі кипілиЗа те, що жирно дуже їлиІ що їх не страшив і піст;Що все прикушовали губи,І скалили біленькі зуби,І дуже волочили хвіст. [87] Пеклись тут гарні молодиці,Аж жаль було на них глядіть,Чорняві, повні, милолиці;І сі тут мусили кипіть,Що замуж за старих ходилиІ мишаком їх поморили,Щоб послі гарно погулятьІ з парубками поводитись,На світі весело нажитисьІ не голодним умирать. Куделя – приготовлені для пряжі шерсть, льон або коноплі низького гатунку.
Якіїсь мучились там птахиЗ куделями на головах;Се чеснії, не потіпахи,Були тендітні при людях;А без людей – не можна знатиСебе чим мали забавляти,Про те лиш знали до дверей.Їм тяжко в пеклі докоряли,Смоли на щоки наліпляли,Щоб не дурили так людей. Манія – сурик, червона фарба. Вживається також у значенні «проява», «привид», «злий дух». І. Франко до записаного в рідному селі Нагуєвичі виразу «Манія якась мене сі вчепила» дає пояснення: «Вірять в існування якогось демона Манії, що чіпаєся людей і осліплює їх, мішає їх розум». Інший вираз «Ти, манійо якась!» – пояснює І. Франко, – «прикладається до гарної жінки, що баламутить чоловіка» (Франко. Приповідки. – Т. 2. – С. 377).
Бо щоки терли манією,А блейвасом і ніс, і лоб,Щоб краскою, хоть не своєю,Причаровать к собі кого б;Із ріпи підставляли зуби,Ялозили все смальцем губи,Щоб підвести на гріх людей;Пиндючили якіїсь бочки,Мостили в пазусі платочки,В которих не було грудей. [90] За сими по ряду шкварчалиВ розпалених сковородахСтарі баби, що все ворчали,Базікали о всіх ділах;Все тілько старину хвалили,А молодих товкли та били,Не думали ж, які були,Іще як сами дівовалиТа з хлопцями як гарцювали,Та й по дитинці привели. Це «відьомська» строфа. Віра в чари, в магічну силу ворожіння, чаклування з прадавніх часів займала значне місце в житті народу. Недарма в жіночому колі пекла ворожкам відведена ціла строфа (тоді як «ворожбитам і чародіям» у чоловічому колі присвячено один рядок – III, 79). Чари, спрямоване проти інших чаклунство засуджувалося дуже суворо. Були непоодинокі випадки самосуду та різних способів виявлення «відьом» (пригадаймо «Конотопську відьму» Г. Квітки-Основ'яненка, «Відьму» М. Коцюбинського). Нар.: Ворожка з бісом накладає. Хто ворожить, той душею наложить (Номис. – С. 4).
Відьом же тут колесували – колесування – справді пекельний спосіб кари, відомий ще з часів Римської імперії. На колесі карали батогами, бичами, також на смерть. У середні віки до колесування вдавалися в ряді країн Західної Європи, в Росії – з XVII ст., особливо часто за царювання Петра І (страти стрільців). Колесування було узаконене в затвердженому Петром І військовому артикулі (статуті).
На припічках щоб не орали – про жінок, які жили тільки з ворожіння, говорили: «Вона на припічку оре». Слід давньої, праязичницької віри в магічну силу вогню: ворожать біля печі, на припічку.
Не їздили б на упирях – див. коментар: II, 59,
Відьом же тут колесовалиІ всіх шептух і ворожок,Там жили з них чорти моталиІ без витушки на клубок;На припічках щоб не орали,У комини щоб не літали,Не їздили б на упирях;І щоб дощу не продавали,Вночі людей щоб не лякали,Не ворожили б на бобах. [92] А зводницям таке робили,Що цур йому вже і казать,На гріх дівок що підводилиІ сим учились промишлять;Жінок од чоловіків кралиІ волоцюгам помагалиРогами людський лоб квітчать;Щоб не своїм не торговали,Того б на одкуп не давали,Що треба про запас держать. Були в свитках, були в охвотах – охвота – старовинний верхній жіночий одяг, подібний до свитки. Одначе свита, сіряк, серм'яга – одяг простолюду (звідси сірома – біднота, голота), а офота – жінок з більш заможних верств населення.
Дульєти – жіноче плаття з м'якої шовкової тканини; святкове парадне вбрання вищих станів, дворянок, аристократок.
Капот – жіночий хатній одяг вільного крою; халат.
А тепер ще раз оглянемося на пекло (строфи 68 – 93-тя). Звернімо увагу, що грішники розміщені за певною системою, так би мовити, за значимістю вчинених гріхів. Строфи, присвячені неправедним вчинкам соціально-громадського характеру, чергуються зі строфами, де йдеться про неправедні приватні, особисті, сімейні вчинки. Суворої послідовності немає, але тенденція проступає виразно. Маємо два паралельні ряди грішників. Перший – соціальний:
«панів там мордували», за ними йдуть «всі старшини без розбору», «судді, підсудки, писарі», попи і т. д., аж до «купчиків проворних», міняйл і шинкарів.
Другий ряд – приватно-сімейний, грішники, що порушують вимоги народної моралі: самовбивці, розпусники, брехуни, п'яниці, ворожбити і т. д. Ранжир послідовно витриманий – від найбільших грішників до дедалі менших.
В пеклі Котляревського, так само, як і в змальованому далі раю, діє народний моральний кодекс, тому тут немає покараних за гріхи власне проти церкви та православ'я як державної релігії. Тимчасом Карний кодекс Російської імперії відкривався статтями, які передбачали сувору кару за злочини супроти релі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Перекупки – ті, хто перепродували закуплені в інших товари. Становили досить значний процент професійних ярмаркових торговців.
Шмаровоз – у первісному значенні: той, хто підмазує (шмарує) коломаззю колеса возів. Осі і втулки коліс робили з самого дерева, тому змазувати доводилося часто. Шмаровозами називали також візників, їздових. На ярмарках вони розвозили за плату товари.
Міняйло – той, хто займається розміном грошей. У давні часи існував значний різнобій у грошових одиницях, єдиної твердо встановленої грошової системи не було. Міняйло на ярмарку був обов'язковою і вельми помітною фігурою. Він виконував роль банку, міняючи за певну винагороду гроші на монету, потрібну для розрахунку, займався також іншими фінансовими операціями.
…ті, що фиги-миги возять – фиги-миги – бакалія, ласощі, витребеньки.
У словничку до третього видання «Енеїди» (1809) Іван Котляревський зазначив: «Фиги-миги – называется всякая греческая бакалея». Люди з такими товарами мандрували на возі по селах та містах, продавали їх, а то й міняли на різну сільськогосподарську продукцію. Предметом продажу та обміну служили також лубочні картинки, книжки, цукерки тощо. Цих людей теж звали міняйлами. Міняйло Іцко виведений у повісті Івана франка «Вoa соnstrictor». Про міняйлів писав Микола Некрасов у поемах «Коробейники» та «Дідусь Яків».
Що в боклагах гарячий носять – збитенщики. Збитень готували так: розводили на воді або слабкому пиві мед, рідше патоку, додавали різні пряності – лавровий лист, перець, гвоздику, імбир та ін. і кип'ятили. Пили його гарячим.
Були там купчики проворні,Що їздили по ярмаркам,І на аршинець на підборнийПоганий продавали крам.Тут всякії були пронози,Перекупки і шмаровози,Жиди, міняйли, шинкарі.І ті, що фиги-миги возять,Що в боклагах гарячий носять,Там всі пеклися крамарі. Гайдамака у первісному значенні: лайливе слово, означало «розбишака», «волоцюга». На українських землях, які входили до складу Польщі, у ХVІІІ ст. так звали учасників народно-визвольної боротьби проти шляхти, в тому числі учасників найбільшого гайдамацького повстання Коліївщини у 1768 р. під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти. Назва так і лишилася за ними, стала загальновживаною. Одночасно йшло переосмислення цього поняття, вживання його в позитивному значенні. Вирішальну роль у цьому відіграли твори Тараса Шевченка: «За святую правду-волю Розбійник не стане» («Холодний Яр»).
Коновал – ветеринар.
Кушнір – той, хто вичиняє смушки, хутро із шкіри.
Шаповал – той, хто виготовляє, валяє шерсть, войлок.
За що терплять пекельні муки всі паливоди і злодії – ясно. Інша справа з представниками різних професій у заключних чотирьох рядках строфи, їхній гріх полягає у тому, що вони ігнорують заповідь «не убий» (різники), завдають болю тваринам (коновали, ковалі, які кують, таврують коней, взагалі мають справу з вогнем, що містить у собі магічну, чудодійну силу), виготовляють різні вироби з шкіри та шерсті забитих тварин (кушніри, ткачі, шаповали).
Недоброго, негуманного в усі часи не бракує. Так побудоване людське життя. Одначе народна мораль не виправдовує, не називає добром жорстокість навіть неминучу, навіть спрямовану на благо людей. Особливо найбільшу жорстокість – насильне позбавлення життя іншої живої істоти. Схвалювати вбивство, самому похвалятися ним, навіть коли йдеться про вбивство в бою лютого ворога або коли мова йде про тварину, годовану на пожиток людям, не годиться. Нар: Дай боже на пожиток! (Як колять кабана. Один дурень сказав «Боже поможи», так сміялись з його, поки й вмер – не забули. – Номис. – С. 7).
Паливоди і волоцюги,Всі зводники і всі плути;Ярижники і всі п’янюги,Обманщики і всі моти,Всі ворожбити, чародії,Всі гайдамаки, всі злодії,Шевці, кравці і ковалі;Цехи: різницький, коновальський,Кушнірський, ткацький, шаповальський –Кипіли в пеклі всі в смолі. Шляхта – дворяни.
Міщани – міські жителі: торговці, ремісники та ін.
Були і панські, і казенні – за кріпосного права селяни ділилися на панських, що були власністю того чи іншого поміщика, і казенних, що були власністю держави, або, інакше кажучи, царського двору. Строфа наголошує на тому, що пекло розраховано на грішників усіх станів. Комічно обігрується догмат церкви «Перед богом усі рівні». Пекло, як і всесвіт, поділено на дві ворожі, взаємовідштовхуючі частини: «невірні і християни». Далі такий антонімічний поділ (тьма і світло, бог і сатана, добро і зло, верх і низ) фігурує не тільки в релігійному та соціальному аспектах, а й у зниженому, бурлескно-побутовому плані, в різноманітних, калейдоскопічне несподіваних поворотах.
Там всі невірні і христьяне,Були пани і мужики,Була там шляхта і міщане,І молоді, і старики;Були багаті і убогі,Прямі були і кривоногі,Були видющі і сліпі,Були і штатські, і воєнні,Були і панські, і казенні,Були миряни і попи. У XVIII ст. відірване від живого життя, схоластичне віршування досягло просто незвичайних розмірів. Редакція журналу «Киевская старина», публікуючи у 80-х роках XIX ст. один із зразків такого віршування – «Панегірик Кочубеям», – справедливо зазначала: «Віршописання – хвороба наших предків XVIII ст. На нього витрачали багато часу в школах, до нього вдавалися з найнікчемніших приводів і не було, певне, більш-менш грамотної і скільки-небудь незайнятої людини, яка б не займалася цією справою. Поезії у подібних творах не знайдете ніякої, пустота змісту, штучність побудови, важка форма, вбивчий силаб – такі їх прикметні риси. З неприємним почуттям берешся за подібні рукописи і з досадою кидаєш їх після кількох хвилин читання» (К. с. – 1887. – Кн. 6 – 7. – С. 495). Тільки в народній творчості, деяких сатиричних, різдвяних та великодних віршах мандрованих дяків пробивалася свіжа і здорова течія, яка оплодотворила «Енеїду» – перший твір нової української літератури.
Гай! гай! та нігде правди діти,Брехня ж наробить лиха більш;Сиділи там скучні піїти,Писарчуки поганих вірш,Великії терпіли муки,Їм зв’язані були і руки,Мов у татар терпіли плін.От так і наш брат попадеться,Що пише, не остережеться,Який же втерпить його хрін! Мацапура – гидка, неприємна на вигляд людина. Це слово і зараз живе в народній розмовній мові. Вважають, що воно пішло від прізвища розбійника Павла Мацапури, який жив на Чернігівщині у першій половині XVIII ст. Про нього відомий документ – розпорядження Ніжинської полкової канцелярії 1740 р. (див.: К. с. – 1901. – Кн. 1. – С. 5 другої пагінації).
Розпинали на бику – бик – старовинне знаряддя тортур (аналогічне російській «кобыле»), дошка з вирізами для шиї і рук, яку на час покарання надівали на засудженого.
І восьму заповідь забувши – восьма з біблійних Мойсеевих заповідей – «Не украдь». Строфа ця додана І. Котляревським до підготовленого ним самим видання «Енеїди» (1809). Вона спрямована проти першого видавця «Енеїди» Парпури Максима Йосиповича (1763 – 1828), який, скориставшись одним із списків «Енеїди», видав перші три частини поеми без відома і згоди автора. І. Котляревський лишився невдоволеним виданням.
Якусь особу мацапуруТам шкварили на шашлику,Гарячу мідь лили за шкуруІ розпинали на бику.Натуру мав він дуже бридку,Кривив душею для прибитку,Чужеє оддавав в печать;Без сорома, без бога бувшиІ восьму заповідь забувши,Чужим пустився промишлять. В другім зовсім сих каравані – караван – тут у значенні: рухомий ряд, низка людей.
Еней як відсіль відступивсяІ далі трохи одійшов,То на другеє нахопився,Жіночу муку тут найшов.В другім зовсім сих караваніПіджарьовали, як у бані,Що аж кричали на чім світ;Оці-то галас ісправляли,Гарчали, вили і пищали,Після куті мов на живіт. [84] Дівки, баби і молодиціКляли себе і ввесь свій рід,Кляли всі жарти, вечерниці,Кляли і жизнь, і білий світ;За те їм так там задавали,Що через міру мудровалиІ верховодили над всім;Хоть чоловік і не онеє,Коли же жінці, бачиш, теє,То треба угодити їй. Пустомолки – іронічно переосмислене слово «богомолки».
Були там чесні пустомолки,Що знали весь святий закон,Молилися без остановкиІ били сот по п’ять поклон,Як в церкві між людьми стояли,І головами все хитали,Як же були на самоті,То молитовники ховали,Казились, бігали, скакалиІ гірше дещо в темноті. Мандрьохи, хльорки і діптянки – зневажливі прізвиська жінок легкої поведінки; їх перелік подається по низхідній. Мандрьоха – одружена жінка, яка залишила сім'ю і пішла блукати по людях. Так називали й тих, які з незаконно народженою дитиною йшли з рідної домівки («Катерина», «Наймичка» Т. Шевченка). Мандрьоха не завжди була пропащою жінкою, повією. Часто, зійшовши з дому, вона наймалася десь у чужих людей і жила самостійно. Таке явище було викликане тим, що жінка була в повній залежності від чоловіка і не мала права розірвати шлюб. У «Кайдашевій сім'ї» І. Нечуя-Левицького молодиця Мелашка, не витримавши знущань свекрухи, рушає з односельцями перед Великоднем до Києва, тут відстає від своїх і йде в найми. Таким чином Мелашка опиняється у становищі мандрьохи, хоч письменник і не вживає цього слова. Тільки через рік чоловік (Лаврін) знайшов Мелашку і вмовив повернутися додому.
Були і тії там панянки,Що наряжались на показ;Мандрьохи, хльорки і діптянки,Що продають себе на час.Сі в сірці і в смолі кипілиЗа те, що жирно дуже їлиІ що їх не страшив і піст;Що все прикушовали губи,І скалили біленькі зуби,І дуже волочили хвіст. [87] Пеклись тут гарні молодиці,Аж жаль було на них глядіть,Чорняві, повні, милолиці;І сі тут мусили кипіть,Що замуж за старих ходилиІ мишаком їх поморили,Щоб послі гарно погулятьІ з парубками поводитись,На світі весело нажитисьІ не голодним умирать. Куделя – приготовлені для пряжі шерсть, льон або коноплі низького гатунку.
Якіїсь мучились там птахиЗ куделями на головах;Се чеснії, не потіпахи,Були тендітні при людях;А без людей – не можна знатиСебе чим мали забавляти,Про те лиш знали до дверей.Їм тяжко в пеклі докоряли,Смоли на щоки наліпляли,Щоб не дурили так людей. Манія – сурик, червона фарба. Вживається також у значенні «проява», «привид», «злий дух». І. Франко до записаного в рідному селі Нагуєвичі виразу «Манія якась мене сі вчепила» дає пояснення: «Вірять в існування якогось демона Манії, що чіпаєся людей і осліплює їх, мішає їх розум». Інший вираз «Ти, манійо якась!» – пояснює І. Франко, – «прикладається до гарної жінки, що баламутить чоловіка» (Франко. Приповідки. – Т. 2. – С. 377).
Бо щоки терли манією,А блейвасом і ніс, і лоб,Щоб краскою, хоть не своєю,Причаровать к собі кого б;Із ріпи підставляли зуби,Ялозили все смальцем губи,Щоб підвести на гріх людей;Пиндючили якіїсь бочки,Мостили в пазусі платочки,В которих не було грудей. [90] За сими по ряду шкварчалиВ розпалених сковородахСтарі баби, що все ворчали,Базікали о всіх ділах;Все тілько старину хвалили,А молодих товкли та били,Не думали ж, які були,Іще як сами дівовалиТа з хлопцями як гарцювали,Та й по дитинці привели. Це «відьомська» строфа. Віра в чари, в магічну силу ворожіння, чаклування з прадавніх часів займала значне місце в житті народу. Недарма в жіночому колі пекла ворожкам відведена ціла строфа (тоді як «ворожбитам і чародіям» у чоловічому колі присвячено один рядок – III, 79). Чари, спрямоване проти інших чаклунство засуджувалося дуже суворо. Були непоодинокі випадки самосуду та різних способів виявлення «відьом» (пригадаймо «Конотопську відьму» Г. Квітки-Основ'яненка, «Відьму» М. Коцюбинського). Нар.: Ворожка з бісом накладає. Хто ворожить, той душею наложить (Номис. – С. 4).
Відьом же тут колесували – колесування – справді пекельний спосіб кари, відомий ще з часів Римської імперії. На колесі карали батогами, бичами, також на смерть. У середні віки до колесування вдавалися в ряді країн Західної Європи, в Росії – з XVII ст., особливо часто за царювання Петра І (страти стрільців). Колесування було узаконене в затвердженому Петром І військовому артикулі (статуті).
На припічках щоб не орали – про жінок, які жили тільки з ворожіння, говорили: «Вона на припічку оре». Слід давньої, праязичницької віри в магічну силу вогню: ворожать біля печі, на припічку.
Не їздили б на упирях – див. коментар: II, 59,
Відьом же тут колесовалиІ всіх шептух і ворожок,Там жили з них чорти моталиІ без витушки на клубок;На припічках щоб не орали,У комини щоб не літали,Не їздили б на упирях;І щоб дощу не продавали,Вночі людей щоб не лякали,Не ворожили б на бобах. [92] А зводницям таке робили,Що цур йому вже і казать,На гріх дівок що підводилиІ сим учились промишлять;Жінок од чоловіків кралиІ волоцюгам помагалиРогами людський лоб квітчать;Щоб не своїм не торговали,Того б на одкуп не давали,Що треба про запас держать. Були в свитках, були в охвотах – охвота – старовинний верхній жіночий одяг, подібний до свитки. Одначе свита, сіряк, серм'яга – одяг простолюду (звідси сірома – біднота, голота), а офота – жінок з більш заможних верств населення.
Дульєти – жіноче плаття з м'якої шовкової тканини; святкове парадне вбрання вищих станів, дворянок, аристократок.
Капот – жіночий хатній одяг вільного крою; халат.
А тепер ще раз оглянемося на пекло (строфи 68 – 93-тя). Звернімо увагу, що грішники розміщені за певною системою, так би мовити, за значимістю вчинених гріхів. Строфи, присвячені неправедним вчинкам соціально-громадського характеру, чергуються зі строфами, де йдеться про неправедні приватні, особисті, сімейні вчинки. Суворої послідовності немає, але тенденція проступає виразно. Маємо два паралельні ряди грішників. Перший – соціальний:
«панів там мордували», за ними йдуть «всі старшини без розбору», «судді, підсудки, писарі», попи і т. д., аж до «купчиків проворних», міняйл і шинкарів.
Другий ряд – приватно-сімейний, грішники, що порушують вимоги народної моралі: самовбивці, розпусники, брехуни, п'яниці, ворожбити і т. д. Ранжир послідовно витриманий – від найбільших грішників до дедалі менших.
В пеклі Котляревського, так само, як і в змальованому далі раю, діє народний моральний кодекс, тому тут немає покараних за гріхи власне проти церкви та православ'я як державної релігії. Тимчасом Карний кодекс Російської імперії відкривався статтями, які передбачали сувору кару за злочини супроти релі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33