Зліпивши, сажають у піч, а вийнявши, знову змазують смальцем» (Маркевич. – С. 154).
Коливо – ритуальне блюдо, обов'язкове на поминках; кутя з пшениці, розведена ситою. Перш, ніж приступити до страв під час поминального обіду, споживають коливо, обов'язково згадуючи при цьому добрим словом покійника: «Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почиває та й нас дожидає!..» (Номис. – С. 8).
Хазяїнів своїх ззивали – тобто сіцілійців, на землі яких у даний момент перебували троянці.
Сити із медом наситили – тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед на чому-небудь (див. також коментар: II, 8).
Пішла на дзвін дякам копа – копа – полтина (К.), тобто п'ятдесят копійок. Дати на дзвін – заплатити, щоб дзвонили в церкві за упокій душі. Нар.: Дзвонять за упокій душі (Номис. – С. 160).
І зараз миттю всі пустилисьГорілку, м’ясо куповать,Хліб, бублики, книші вродились,Пійшли посуди добувать;І коливо з куті зробили,Сити із меду наситили,Договорили і попа;Хазяїнів своїх ззивали,Старців по улицям шукали,Пішла на дзвін дякам копа. Подана в помірному гротескно-жартівливому тоні картина приготування поминального обіду. Поминки – не бенкет, багатий стіл з різноманітними та вишуканими наїдками й напоями, приправами та делікатесами тут буде недоречним. Готуються звичайні, повсякденні страви. Аби тільки обід був добре приготовлений та щоб усім, хто прийде вшанувати покійного, вистачило їжі. На поминки кликати не обов'язково, приходять усі рідні, близькі, сусіди. Старці сходяться з усієї округи. Звичайно, з цієї нагоди найбільше наварили борщу, який за кількістю компонентів та способів приготування (залежно від локальних умов і пори року) не має собі рівних серед інших страв української кухні. Борщ – головна страва обіду. Порівняно з іншими стравами, борщ займає, можна сказати, чільне місце у фольклорі. Нар.: Добрий борщик, та малий горщик. Старий стару хвалить, що добрий борщ варить (Номис. – С. 92, 173). Менше від борщу, хоч зовсім не набагато, варять юшки (п'ять казанів проти шести – дивовижно витримана загальна співрозмірність між собою найбільш поширених страв, кількість визначає і питому вагу в порівнянні з іншими стравами).
Юшка, так само як і галушки, – страва загалом на сніданок та вечерю. Треба зауважити, що під «юшкою» часто розуміли бідняцьку, убогу страву. Іван Вишенський, картаючи черевоугодників-єпископів, докоряє їм бідняками, які «юшечку хлебчуть». Звідси нар.: Перебиватися з юшки на воду. М'ясом хвалиться, а воно і юшки не було (Номис. – С. 51). Тому, коли юшка не бідняцька, як правило, це підкреслюється. У коментованій строфі Іван Котляревський зазначає, що в усі казани спочатку поклали варити м'ясо – отже, обід багатий. Галушки – давніші способи приготування: «Взяти гречаного борошна, підбити на воді досить густо, кидати ложкою у киплячу чи посолену воду, півгодини покип'ятити, покласти олії або масла чи засмажити салом з цибулею і подавати» (Маркевич. – С. 152).
Приєднана в кінці строфи до звичайних на поминках страв «тьма» варених баранів, «курей, гусей, качок печених» – гротеск, очевидне для сучасників Івана Котляревського поєднання несумісного. З другого боку, обкладені горами печені демократичні вагани з борщем – на місці. Вони співзвучні стилеві поеми, уже готують переростання в наступних строфах поминок у п'яне гульбище.
На другий день раненько встали,Огонь надворі розвелиІ м’яса в казани наклали,Варили страву і пекли.П’ять казанів стояло юшки,А в чотирьох були галушки,Борщу трохи було не з шість;Баранів тьма була варених,Курей, гусей, качок печених,Досита щоб було всім їсть. Цебер – велике дерев'яне відро, мало вигляд зрізаної діжки з дужкою зверху.
Вагани – видовбані з дерева великі продовгуваті миски у вигляді коритець, з яких їли гуртом страву козаки на Січі, в походах, громадою на обідах, поминках і т. ін. Спільне споживання страви з однієї посудини мало у певних випадках ритуальне значення, символізувало братерство, мир і згоду між учасниками трапези.
«Со святими» – кондак, коротка молитовна пісня в поминальному обряді православної церкви. Співом «со святими» відкривалася заупокійна служба. Потім священик благословляв трапезу і починалися поминки.
Цебри сивушки там стоялиІ браги повнії діжки;Всю страву в вагани вливалиІ роздавали всім ложки.Як проспівали «со святими»,Еней обливсь слізьми гіркими,І принялися всі трепать;Наїлися і нахлистались,Що деякі аж повалялись…Тогді і годі поминать. Еней і сам со старшиною – як і в реальному тогочасному житті, в «Енеїді» виразно розмежовані суспільні стани: народ, простолюд; над ним – старшина, дворяни; над старшиною – вища знать, державці, Олімп. Одначе цікаво, що в першій частині поеми розмежування далеко не таке виразне, як у наступних. У Дідони всі троянці бенкетують за одним столом; Еней і поведінкою, і способом життя не вирізняється з-поміж інших троянців, які при зустрічі з Дідоною лають його останніми словами. А тут – Еней уже сідає за стіл «со старшиною», народ тримається окремо. Це – свідчення того, що між написанням першої і другої частин поеми був період коли не тривалий у часі, то принаймні позначений інтенсивним творчим розвитком митця, реалістичною конкретизацією і поглибленням його задуму.
Півкіпки – 25 копійок (див також коментар: I, 10).
Шпурнув в народ дрібних, як ріпки – кидати в народ під час поминок, а також різних урочистостей монети – давня стійка традиція.
Як ріпки – найдешевших (дрібних). Ріпа належала до найбільш поширених, доступних городніх культур. Солодкуваті на смак, білі, жовті, часом червоні або фіолетові корені ріпи першим ділом клали у страву. І при нестатках – ріпа завжди під рукою, завжди може виручити. Нар.: Ріпа – утіха жінці (Номис. – С. 243).
Еней і сам со старшиноюАнхіза добре поминав;Не здрів нічого пред собою,А ще з-за столу не вставав;А далі трошки проходився,Прочумався, протверезився,Пішов к народу, хоть поблід.З кишені вийнявши півкіпки,Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,Щоб тямили його обід. Перелоги – корчі, судороги.
Мисліте по землі писав – Мисліте – назва літери «М» у слов'яно-руській азбуці. Мисліте писати – плутати сп'яну ногами.
Енея заболіли ноги,Не чув ні рук, ні голови;Напали з хмелю перелоги,Опухли очі, як в сови,І весь обдувся, як барило,Було на світі все немило,Мисліте по землі писав.З нудьги охляв і ізнемігся,В одежі ліг і не роздігся,Під лавкою до світа спав. Півквартівки – півкварти, півкухля (К.). Це трохи більше півлітра. Кухоль – і посудина, і інколи міра рідини. Містив одну кварту.
Імбир – дорогі привозні прянощі з коренів імбиру, який росте у південних країнах.
Прокинувшися, ввесь трусився,За серце ссало, мов глисти;Перевертався і нудився,Не здужав голови звести,Поки не випив півквартівкиЗ імбером пінної горілкиІ кухля сирівцю не втер.З-під лавки виліз і струхнувся,Закашляв, чхнув і стрепенувся:«Давайте, – крикнув, – пить тепер». Не вомпили – не вагалися, не витрачали часу. Вомпити – вагатися, мати сумнів.
Похмілля на другий день після поминок по батькові Енея Анхізові переростає у широкий п'яний розгул – з музиками, танцями дресированих ведмедів, перебійцями. Гуляння тривало «без просипу неділь із п'ять», аж поки втручання злої Юнони не поклало йому край. Зважаючи на звичаї тогочасного панства – це не таке вже й перебільшення. Гуляли тижнями, звичайно, не поминаючи, а під час ярмарків, на різдво, Великдень, інші свята, до яких приурочувалися сімейні торжества. Перетворювати поминки на п'яне гульбище, напиватися до безтями, та ще й поминаючи батька, – неподобство. Таке міг собі дозволити тільки Еней – безтурботний гульвіса, яким він змальований у перших частинах поеми. Досить порівняти поминки Анхіза в другій частині і зображення поховання та поминок убитих воїнів у шостій (строфи 87 – 93), де Еней виступає як розважний і мудрий ватажок, а троянці – свідомими свого обов'язку мужніми воїнами, щоб побачити, якої значної еволюції зазнав задум «Енеїди» в тривалому процесі її написання.
Зібравшися, всі паненятаІзнов кружати начали,Пили, як брагу поросята,Горілку так вони тягли;Тягли тут пінненьку троянці,Не вомпили сіціліанці,Черкали добре назахват.Хто пив тут більш од всіх сивухи,І хто пив разом три осьмухи,То той Енеєві був брат. Ігрища – різноманітні групові ігри, розваги у святковий день. Притаманне Котляревському «яскраве видіння реального світу і найбільшою мірою конкретне його відтворення» (А. Шамрай) виявилося у наведеному малюнку надзвичайно виразно. Дуже насичена, жива картина святкового гуляння в господі українського пана. Це вже далеко не поминки. Немає обов'язкових у такому випадку столів для старців. Публіку розважають школярі, хором співаючи канти, тут же скачуть халяндри цигани і, звичайно ж, всюдисущі кобзарі та лірники зі своїм репертуаром на всі випадки життя.
У вікон школярі співали – «Численні мемуарні і літературні матеріали свідчать, що семінаристам або бурсакам того часу доводилось (…І гуртом збирати подаяння, співаючи канти… Ця давня традиція українських шкіл була ще жива в той час» (Волинський П. К. Іван Котляревський. – К., 1969. – С. 21).
Халяндри циганки скакали – цигани були неодмінними учасниками будь-якого святкового, ярмаркового дійства. Халяндри – циганський танець (К.). Подаючи панораму ярмарку в «Салдацькому патреті», Г. Квітка-Основ'яненко згадує й циганів: «Циганка ворожить та приговорює: «І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п'ятачка на рученьку – усю правду скажу…» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере».
Водили в городі музики – звичай наймати музики і, танцюючи, водити їх за собою по селу, чи місту, чи то ярмарку, досить відомий. В тому ж «Салдацькому патреті» Г. Квітки-Основ'яненка читаємо: «А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвій Шпонь та продав сіль, рощитавсь і грошики вчистив, та й найняв троїсту і водиться з нею по ярмарці. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й відбіг. Іде й співає, а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мішай йому! Він ґуля!..»
Еней наш роздоброхотався,Ігрища вздумав завести,І п’яний зараз розкричався,Щоб перебійців привести.У вікон школярі співали, Халяндри циганки скакали,Іграли в кобзи і сліпці;Було тут разні чути крики,Водили в городі музикиМоторні, п’яні молодці. Присінки – прибудова перед входом до якого-небудь приміщення, ґанок з накриттям.
Аж ось прийшов і перебієць – бої кулачні, різні види боротьби, змагань – дуже давня традиція в житті всіх народів, що в різних модифікаціях живе і в наш час. Серед настінних розписів на світські теми Софії Київської зустрічаємо зображення борців. Цікаво, що борці Дарес і Ентелл представляють різні суспільні прошарки, хоч різниця між ними в поемі ледве намічена. Дарес «убраний так, як компанієць», тобто належить до привілейованого, багатшого козацтва. Утворені наприкінці 60-х років XVII ст. кінні компанійські полки були під командуванням і на особистому утриманні гетьмана. Щось близьке до гвардії. В кінці XVIII ст., уже в часи Котляревського, компанійські полки входили до складу регулярної російської армії як легка кавалерія. Інколи «компанійцями» називали просто багатих козаків (див. :Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 25).
У Вергілія Дарес – з троянців, що пустилися мандрувати з Енеєм. Проти компанійця Дареса виставляють «тяжко смілого» і «дужого» Ентелла, причому підкреслено його демократичні, простонародні риси («Мужик плечистий і невклюжий» – II, 23; «Як чорноморський злий козак» – II, 31; «Сильно храбровався, Аж до сорочки весь роздягся» – II, 31). У Вергілія Ентелл місцевий, прибув у Сіцілію разом з царем Ацестом. Обов'язковим ритуалом, який передував власне боротьбі, бійці, були словесні перепалки, розпалювання себе й противника лайкою, якомога образливішою.
В присінках всі пани сиділи,Надворі ж вкруг стояв народ.У вікна деякі гляділи,А інший був наверх ворот;Аж ось прийшов і перебієць,Убраний так, як компанієць,І звався молодець Дарес;На кулаки став викликатиІ перебійця визивати,Кричав, опарений мов пес: Мазка – кров з розбитого носа, обличчя.
Бакаляр – школяр.
«Гей, хто зо мною вийде битись,Покуштовати стусанів?Мазкою хоче хто умитись?Кому не жаль своїх зубів?А нуте, нуте, йдіте швидшеСюди на кулаки лиш ближче!Я бебехів вам надсаджу;На очі вставлю окуляри,Сюди, поганці-бакаляри!Я всякому лоб розміжжу». Пудофет – важкий на підйом (К.).
Дарес довгенько дожидався,Мовчали всі, ніхто не йшов;З ним всякий битися боявся,Собою страху він задав.«Так ви, бачу, всі легкодухи,Передо мною так, як мухи,І пудофети наголо».Дарес тут дуже насміхався,Собою чванивсь, величався,Аж сором слухать всім було. [23] Абсест троянець був сердитий,Згадав Ентелла-козака,Зробився мов несамовитий,Чимдуж дав відтіль дропака.Ентелла скрізь пішов шукати,Щоб все, що бачив, розказатиІ щоб Дареса підцьковать.Ентелл був тяжко смілий, дужий,Мужик плечистий і невклюжий,Тогді він п’яний вклався спать. Тімаха – тут у значенні: бідолаха.
Знайшли Ентелла-сіромаху,Що він під тином гарно спав;Сього сердешного тімахуБудити стали, щоб устав.Всі голосно над ним кричали,Ногами всилу розкачали,Очима він на них лупнув:«Чого ви? що за вража мати,Зібрались не давати спати».Сказавши се, оп’ять заснув. Погудка – вість, повідомлення.
«Та встань, будь ласкав, пане-свату!»Абсест Ентеллові сказав.«Пійдіть лиш ви собі ік кату!» –Ентелл на їх так закричав.А послі баче, що не шутка,Абсест сказав, яка погудка,Проворно скочивши, здригнувсь:«Хто, як, Дарес? – ну, стійте наші!Зварю пану Даресу каші,Горілки дайте лиш нап’юсь». [26] Примчали з казанок сивухи,Ентелл її разком дмухнувІ од сієї він мокрухиСкрививсь, наморщивсь і зівнув,Сказав: «Тепер ходімо, братця,До хвастуна Дареса-ланця!Йому я ребра полічу,Зімну всього я на кабаку,На смерть зувічу, мов собаку,Як битися – я научу!» Зітру, зімну, мороз як бабу – порівняння походить від народної казки про бабу та мороза. Нар.: Давить, як мороз бабу (Номис. – С. 78).
Прийшов Ентелл перед Дареса,Сказав йому на сміх: «Гай-гай!Ховайсь, проклята неотеса,Зарання відсіль утікай;Я роздавлю тебе, як жабу,Зітру, зімну, мороз як бабу,Що тут і зуби ти зітнеш.Тебе диявол не пізнає,З кістками чорт тебе злигає,Уже від мене не влизнеш». [28] На землю шапку положивши,По локоть руки засукавІ цупко кулаки стуливши,Дареса битись визивав.Із серця скриготав зубами,Об землю тупотав ногами,І на Дареса налізав.Дарес не рад своїй лихоті,Ентелл потяг не по охоті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Коливо – ритуальне блюдо, обов'язкове на поминках; кутя з пшениці, розведена ситою. Перш, ніж приступити до страв під час поминального обіду, споживають коливо, обов'язково згадуючи при цьому добрим словом покійника: «Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почиває та й нас дожидає!..» (Номис. – С. 8).
Хазяїнів своїх ззивали – тобто сіцілійців, на землі яких у даний момент перебували троянці.
Сити із медом наситили – тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед на чому-небудь (див. також коментар: II, 8).
Пішла на дзвін дякам копа – копа – полтина (К.), тобто п'ятдесят копійок. Дати на дзвін – заплатити, щоб дзвонили в церкві за упокій душі. Нар.: Дзвонять за упокій душі (Номис. – С. 160).
І зараз миттю всі пустилисьГорілку, м’ясо куповать,Хліб, бублики, книші вродились,Пійшли посуди добувать;І коливо з куті зробили,Сити із меду наситили,Договорили і попа;Хазяїнів своїх ззивали,Старців по улицям шукали,Пішла на дзвін дякам копа. Подана в помірному гротескно-жартівливому тоні картина приготування поминального обіду. Поминки – не бенкет, багатий стіл з різноманітними та вишуканими наїдками й напоями, приправами та делікатесами тут буде недоречним. Готуються звичайні, повсякденні страви. Аби тільки обід був добре приготовлений та щоб усім, хто прийде вшанувати покійного, вистачило їжі. На поминки кликати не обов'язково, приходять усі рідні, близькі, сусіди. Старці сходяться з усієї округи. Звичайно, з цієї нагоди найбільше наварили борщу, який за кількістю компонентів та способів приготування (залежно від локальних умов і пори року) не має собі рівних серед інших страв української кухні. Борщ – головна страва обіду. Порівняно з іншими стравами, борщ займає, можна сказати, чільне місце у фольклорі. Нар.: Добрий борщик, та малий горщик. Старий стару хвалить, що добрий борщ варить (Номис. – С. 92, 173). Менше від борщу, хоч зовсім не набагато, варять юшки (п'ять казанів проти шести – дивовижно витримана загальна співрозмірність між собою найбільш поширених страв, кількість визначає і питому вагу в порівнянні з іншими стравами).
Юшка, так само як і галушки, – страва загалом на сніданок та вечерю. Треба зауважити, що під «юшкою» часто розуміли бідняцьку, убогу страву. Іван Вишенський, картаючи черевоугодників-єпископів, докоряє їм бідняками, які «юшечку хлебчуть». Звідси нар.: Перебиватися з юшки на воду. М'ясом хвалиться, а воно і юшки не було (Номис. – С. 51). Тому, коли юшка не бідняцька, як правило, це підкреслюється. У коментованій строфі Іван Котляревський зазначає, що в усі казани спочатку поклали варити м'ясо – отже, обід багатий. Галушки – давніші способи приготування: «Взяти гречаного борошна, підбити на воді досить густо, кидати ложкою у киплячу чи посолену воду, півгодини покип'ятити, покласти олії або масла чи засмажити салом з цибулею і подавати» (Маркевич. – С. 152).
Приєднана в кінці строфи до звичайних на поминках страв «тьма» варених баранів, «курей, гусей, качок печених» – гротеск, очевидне для сучасників Івана Котляревського поєднання несумісного. З другого боку, обкладені горами печені демократичні вагани з борщем – на місці. Вони співзвучні стилеві поеми, уже готують переростання в наступних строфах поминок у п'яне гульбище.
На другий день раненько встали,Огонь надворі розвелиІ м’яса в казани наклали,Варили страву і пекли.П’ять казанів стояло юшки,А в чотирьох були галушки,Борщу трохи було не з шість;Баранів тьма була варених,Курей, гусей, качок печених,Досита щоб було всім їсть. Цебер – велике дерев'яне відро, мало вигляд зрізаної діжки з дужкою зверху.
Вагани – видовбані з дерева великі продовгуваті миски у вигляді коритець, з яких їли гуртом страву козаки на Січі, в походах, громадою на обідах, поминках і т. ін. Спільне споживання страви з однієї посудини мало у певних випадках ритуальне значення, символізувало братерство, мир і згоду між учасниками трапези.
«Со святими» – кондак, коротка молитовна пісня в поминальному обряді православної церкви. Співом «со святими» відкривалася заупокійна служба. Потім священик благословляв трапезу і починалися поминки.
Цебри сивушки там стоялиІ браги повнії діжки;Всю страву в вагани вливалиІ роздавали всім ложки.Як проспівали «со святими»,Еней обливсь слізьми гіркими,І принялися всі трепать;Наїлися і нахлистались,Що деякі аж повалялись…Тогді і годі поминать. Еней і сам со старшиною – як і в реальному тогочасному житті, в «Енеїді» виразно розмежовані суспільні стани: народ, простолюд; над ним – старшина, дворяни; над старшиною – вища знать, державці, Олімп. Одначе цікаво, що в першій частині поеми розмежування далеко не таке виразне, як у наступних. У Дідони всі троянці бенкетують за одним столом; Еней і поведінкою, і способом життя не вирізняється з-поміж інших троянців, які при зустрічі з Дідоною лають його останніми словами. А тут – Еней уже сідає за стіл «со старшиною», народ тримається окремо. Це – свідчення того, що між написанням першої і другої частин поеми був період коли не тривалий у часі, то принаймні позначений інтенсивним творчим розвитком митця, реалістичною конкретизацією і поглибленням його задуму.
Півкіпки – 25 копійок (див також коментар: I, 10).
Шпурнув в народ дрібних, як ріпки – кидати в народ під час поминок, а також різних урочистостей монети – давня стійка традиція.
Як ріпки – найдешевших (дрібних). Ріпа належала до найбільш поширених, доступних городніх культур. Солодкуваті на смак, білі, жовті, часом червоні або фіолетові корені ріпи першим ділом клали у страву. І при нестатках – ріпа завжди під рукою, завжди може виручити. Нар.: Ріпа – утіха жінці (Номис. – С. 243).
Еней і сам со старшиноюАнхіза добре поминав;Не здрів нічого пред собою,А ще з-за столу не вставав;А далі трошки проходився,Прочумався, протверезився,Пішов к народу, хоть поблід.З кишені вийнявши півкіпки,Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,Щоб тямили його обід. Перелоги – корчі, судороги.
Мисліте по землі писав – Мисліте – назва літери «М» у слов'яно-руській азбуці. Мисліте писати – плутати сп'яну ногами.
Енея заболіли ноги,Не чув ні рук, ні голови;Напали з хмелю перелоги,Опухли очі, як в сови,І весь обдувся, як барило,Було на світі все немило,Мисліте по землі писав.З нудьги охляв і ізнемігся,В одежі ліг і не роздігся,Під лавкою до світа спав. Півквартівки – півкварти, півкухля (К.). Це трохи більше півлітра. Кухоль – і посудина, і інколи міра рідини. Містив одну кварту.
Імбир – дорогі привозні прянощі з коренів імбиру, який росте у південних країнах.
Прокинувшися, ввесь трусився,За серце ссало, мов глисти;Перевертався і нудився,Не здужав голови звести,Поки не випив півквартівкиЗ імбером пінної горілкиІ кухля сирівцю не втер.З-під лавки виліз і струхнувся,Закашляв, чхнув і стрепенувся:«Давайте, – крикнув, – пить тепер». Не вомпили – не вагалися, не витрачали часу. Вомпити – вагатися, мати сумнів.
Похмілля на другий день після поминок по батькові Енея Анхізові переростає у широкий п'яний розгул – з музиками, танцями дресированих ведмедів, перебійцями. Гуляння тривало «без просипу неділь із п'ять», аж поки втручання злої Юнони не поклало йому край. Зважаючи на звичаї тогочасного панства – це не таке вже й перебільшення. Гуляли тижнями, звичайно, не поминаючи, а під час ярмарків, на різдво, Великдень, інші свята, до яких приурочувалися сімейні торжества. Перетворювати поминки на п'яне гульбище, напиватися до безтями, та ще й поминаючи батька, – неподобство. Таке міг собі дозволити тільки Еней – безтурботний гульвіса, яким він змальований у перших частинах поеми. Досить порівняти поминки Анхіза в другій частині і зображення поховання та поминок убитих воїнів у шостій (строфи 87 – 93), де Еней виступає як розважний і мудрий ватажок, а троянці – свідомими свого обов'язку мужніми воїнами, щоб побачити, якої значної еволюції зазнав задум «Енеїди» в тривалому процесі її написання.
Зібравшися, всі паненятаІзнов кружати начали,Пили, як брагу поросята,Горілку так вони тягли;Тягли тут пінненьку троянці,Не вомпили сіціліанці,Черкали добре назахват.Хто пив тут більш од всіх сивухи,І хто пив разом три осьмухи,То той Енеєві був брат. Ігрища – різноманітні групові ігри, розваги у святковий день. Притаманне Котляревському «яскраве видіння реального світу і найбільшою мірою конкретне його відтворення» (А. Шамрай) виявилося у наведеному малюнку надзвичайно виразно. Дуже насичена, жива картина святкового гуляння в господі українського пана. Це вже далеко не поминки. Немає обов'язкових у такому випадку столів для старців. Публіку розважають школярі, хором співаючи канти, тут же скачуть халяндри цигани і, звичайно ж, всюдисущі кобзарі та лірники зі своїм репертуаром на всі випадки життя.
У вікон школярі співали – «Численні мемуарні і літературні матеріали свідчать, що семінаристам або бурсакам того часу доводилось (…І гуртом збирати подаяння, співаючи канти… Ця давня традиція українських шкіл була ще жива в той час» (Волинський П. К. Іван Котляревський. – К., 1969. – С. 21).
Халяндри циганки скакали – цигани були неодмінними учасниками будь-якого святкового, ярмаркового дійства. Халяндри – циганський танець (К.). Подаючи панораму ярмарку в «Салдацькому патреті», Г. Квітка-Основ'яненко згадує й циганів: «Циганка ворожить та приговорює: «І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п'ятачка на рученьку – усю правду скажу…» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере».
Водили в городі музики – звичай наймати музики і, танцюючи, водити їх за собою по селу, чи місту, чи то ярмарку, досить відомий. В тому ж «Салдацькому патреті» Г. Квітки-Основ'яненка читаємо: «А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвій Шпонь та продав сіль, рощитавсь і грошики вчистив, та й найняв троїсту і водиться з нею по ярмарці. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й відбіг. Іде й співає, а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мішай йому! Він ґуля!..»
Еней наш роздоброхотався,Ігрища вздумав завести,І п’яний зараз розкричався,Щоб перебійців привести.У вікон школярі співали, Халяндри циганки скакали,Іграли в кобзи і сліпці;Було тут разні чути крики,Водили в городі музикиМоторні, п’яні молодці. Присінки – прибудова перед входом до якого-небудь приміщення, ґанок з накриттям.
Аж ось прийшов і перебієць – бої кулачні, різні види боротьби, змагань – дуже давня традиція в житті всіх народів, що в різних модифікаціях живе і в наш час. Серед настінних розписів на світські теми Софії Київської зустрічаємо зображення борців. Цікаво, що борці Дарес і Ентелл представляють різні суспільні прошарки, хоч різниця між ними в поемі ледве намічена. Дарес «убраний так, як компанієць», тобто належить до привілейованого, багатшого козацтва. Утворені наприкінці 60-х років XVII ст. кінні компанійські полки були під командуванням і на особистому утриманні гетьмана. Щось близьке до гвардії. В кінці XVIII ст., уже в часи Котляревського, компанійські полки входили до складу регулярної російської армії як легка кавалерія. Інколи «компанійцями» називали просто багатих козаків (див. :Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 25).
У Вергілія Дарес – з троянців, що пустилися мандрувати з Енеєм. Проти компанійця Дареса виставляють «тяжко смілого» і «дужого» Ентелла, причому підкреслено його демократичні, простонародні риси («Мужик плечистий і невклюжий» – II, 23; «Як чорноморський злий козак» – II, 31; «Сильно храбровався, Аж до сорочки весь роздягся» – II, 31). У Вергілія Ентелл місцевий, прибув у Сіцілію разом з царем Ацестом. Обов'язковим ритуалом, який передував власне боротьбі, бійці, були словесні перепалки, розпалювання себе й противника лайкою, якомога образливішою.
В присінках всі пани сиділи,Надворі ж вкруг стояв народ.У вікна деякі гляділи,А інший був наверх ворот;Аж ось прийшов і перебієць,Убраний так, як компанієць,І звався молодець Дарес;На кулаки став викликатиІ перебійця визивати,Кричав, опарений мов пес: Мазка – кров з розбитого носа, обличчя.
Бакаляр – школяр.
«Гей, хто зо мною вийде битись,Покуштовати стусанів?Мазкою хоче хто умитись?Кому не жаль своїх зубів?А нуте, нуте, йдіте швидшеСюди на кулаки лиш ближче!Я бебехів вам надсаджу;На очі вставлю окуляри,Сюди, поганці-бакаляри!Я всякому лоб розміжжу». Пудофет – важкий на підйом (К.).
Дарес довгенько дожидався,Мовчали всі, ніхто не йшов;З ним всякий битися боявся,Собою страху він задав.«Так ви, бачу, всі легкодухи,Передо мною так, як мухи,І пудофети наголо».Дарес тут дуже насміхався,Собою чванивсь, величався,Аж сором слухать всім було. [23] Абсест троянець був сердитий,Згадав Ентелла-козака,Зробився мов несамовитий,Чимдуж дав відтіль дропака.Ентелла скрізь пішов шукати,Щоб все, що бачив, розказатиІ щоб Дареса підцьковать.Ентелл був тяжко смілий, дужий,Мужик плечистий і невклюжий,Тогді він п’яний вклався спать. Тімаха – тут у значенні: бідолаха.
Знайшли Ентелла-сіромаху,Що він під тином гарно спав;Сього сердешного тімахуБудити стали, щоб устав.Всі голосно над ним кричали,Ногами всилу розкачали,Очима він на них лупнув:«Чого ви? що за вража мати,Зібрались не давати спати».Сказавши се, оп’ять заснув. Погудка – вість, повідомлення.
«Та встань, будь ласкав, пане-свату!»Абсест Ентеллові сказав.«Пійдіть лиш ви собі ік кату!» –Ентелл на їх так закричав.А послі баче, що не шутка,Абсест сказав, яка погудка,Проворно скочивши, здригнувсь:«Хто, як, Дарес? – ну, стійте наші!Зварю пану Даресу каші,Горілки дайте лиш нап’юсь». [26] Примчали з казанок сивухи,Ентелл її разком дмухнувІ од сієї він мокрухиСкрививсь, наморщивсь і зівнув,Сказав: «Тепер ходімо, братця,До хвастуна Дареса-ланця!Йому я ребра полічу,Зімну всього я на кабаку,На смерть зувічу, мов собаку,Як битися – я научу!» Зітру, зімну, мороз як бабу – порівняння походить від народної казки про бабу та мороза. Нар.: Давить, як мороз бабу (Номис. – С. 78).
Прийшов Ентелл перед Дареса,Сказав йому на сміх: «Гай-гай!Ховайсь, проклята неотеса,Зарання відсіль утікай;Я роздавлю тебе, як жабу,Зітру, зімну, мороз як бабу,Що тут і зуби ти зітнеш.Тебе диявол не пізнає,З кістками чорт тебе злигає,Уже від мене не влизнеш». [28] На землю шапку положивши,По локоть руки засукавІ цупко кулаки стуливши,Дареса битись визивав.Із серця скриготав зубами,Об землю тупотав ногами,І на Дареса налізав.Дарес не рад своїй лихоті,Ентелл потяг не по охоті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33