Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що
був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого
вона «у кров і мускули вросла». Воістину небувале й
нетрадиційне для нас розуміння патріотизму!» — писав
М. Неврлий (ЗО, с. 17).
76
У «Псальмах степу» поет спокутується перед Украї-
ною:
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова/
З твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Постійно у реальному житті, в снах Є. Маланюка
з'являються «херсонські прерії — мов Січ», «все снять-
ся матернії руки, стара солома рідних стріх», «і сниться
степ твій, сняться луки і на узгір'ях — вітряки», «синя
Синюха і верби над плесом», «вольний вітер Херсонщи-
ни», «сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна
хата та тепла долоня сестри». Глибоке почуття любові
до України надає пекучої сили Маланюковій поезії.
За словами І. Дзюби, «Маланюкова поетика поєд-
нала в собі елементи романтизму, бароко і неокласики.
Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодрама-
тизмові, культивував строгий стиль і лапідарний, дис-
ципліну вислову; він не потопав у емоціях, а формував
їх напругою думки; з цієї ж напруги думки народжу-
валася і його чітка разюча метафорика, і сугестивна
ритмомелодика, і енергія пластичного малюнка. Поезія
Маланюка — одне з високих явищ української літера-
тури, її видатне досягнення і з погляду стильового роз-
вою» (15, с. 135). У Є. Маланюка нема поділу на лі-
рику громадянську, інтимну, пейзажну, філософську.
Всі думки, настрої, почуття ліричного героя спрямовані
до України. Програму свого життя і творчості визначив
Маланюк вже назвою своєї першої поетичної збірки —
«Стилет і стилос» (стилет — зброя в руках воїна, сти-
лос — перо літописця). І в останній збірці поета крізь
призму філософічної мудрості, серпневої дозрілості
{збірка «Серпень») патріотична тема в ліриці Маланю-
ка звучить спокійніше і повніше:
Теїді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій —
— це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
77
В залежності від нагод і годин,—
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.
І бачити вічність — блакить бездонну,
І тільки вічністю міряти час.
Не благати, не переконувати
Ні їх, ні нас.
У рецензії «Плід дозрілости — «Серпень», остання
книжка поета» Ю. Лавріненко констатував: «її написа-
ла вільна людина, над якою не тяжить залізна рука
партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до са-
мої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не
могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний
серпень» (24, с. 156).
Поезія Євгена Маланюка е пристрасним свідченням
про драматизм історичної долі України, доносить до нас
біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що
стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті.
Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина
України. І як пророчо звучать слова самого Поета:
Ми повертаємося знов
До грунту, до джерел, до корня
Збудити плодоносну кров,
Зрости у високості горні.
Останні слова Поета звернені до отчої землі:
Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки
(«Ностальгія»)
Читець: Іван
Бразилії!»
Франк о. Із циклу «До
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стани,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
78
То не питай: Сей поїзд — звідки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се — емігранти.
«Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ПІВДЕННОЇ АМЕРИ-
КИ»
Перші українці ступили на південноамериканський
континент в кінці XIX ст. Найстаріша етнічна група
українців проживає в Бразилії. У 1989 р. тут відзнача-
лося 100-річчя проголошення республіки, а перші укра-
їнські емігранти з'явилися ще до державного оформлен-
ня Бразилії — 1872 року. Сім'я Миколи Морозовича із
Золочівського району Галичини була піонером. Масове
переселення — з 1895 року, відоме під назвою «бразиль-
ської лихоманки». Більше 15 тис. зубожілих селян, які
не мали уявлення, де знаходиться Бразилія, поїхали до
цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему отрима-
ли нерозчищені ділянки лісу у штаті Парана, біля
м. Прудентополіса. Нетипові кліматичні умови, невідо-
мі хвороби, ворожість індійців призвели до того, що
частина українців загинула, частина повернулася додо-
му, а інші згодом подалися до Північної Америки. У
міжвоєнний період до Бразилії ще прибули тисяч 9 ук-
раїнців, переважно з Волині.
Нині чисельність українців становить 150 тис., 80%
з них проживає у штаті Парана, в районі, відомому як
«Бразильська Україна». Місто Прудентополіс — осере-
док українського життя. Найвпливовіша українська
інституція — Українська католицька церква. 20% ни-
нішніх українців, здобувши спеціальну освіту, стають
бізнесменами, викладачами, службовцями в приватних
установах, в муніципальних і державних органах. Реш-
та ж працюють в сільському господарстві. Жителі сіль-
ської місцевості найкраще зберегли мову предків, куль-
туру і побут.
1938 року асиміляторська політика тодішнього уряду
Бразилії припинила культурне та освітнє життя бага-
79
тьох етнічних груп, в тому числі й української. Нині
українських шкіл немає. Але українська мова, літера-
тура, історія викладається в малій семінарії Святого
Иосафата у Прудентополісі, при українських церквах
існують суботні курси українознавства. У новій консти-
туції штату Парана з'афіксоване право навчання укра-
їнської мови в урядових школах для учнів українського
походження, тут діє єдиний в Південній Америці уні-
верситет, де з 1989—1990 рр. почали викладати україн-
ську мову, літературу, історію.
Найбільш відомим українським письменником-пере-
кладачем — представником першої хвилі еміграції був
Петро Карманський. До письменників минулого в істо-
рії бразильських українців належать Сильвестр Кали-
яець, Валентина Куч, Осип Шпитько, серед сучасни-
ків — Олена Колодій, Віра Селянська-Вовк.
В Південній Америці українська діаспора існує ще
в таких країнах: Аргентина (220 тис.). Парагвай
(12 тис.), Уругвай (10 тис.), Венесуела (3,5 тис.). У
Парагваї навіть збереглися українські назви населених
пунктів — Нова Волинь, Богданівка, Тарасівка.
Учень: «ВІРА ВОВК-СЕЛЯНСЬКА».
Віра Вовк, поетка і письменниця, народилася
1926 р. в Україні, в Бориславі. У час воєнних років жи-
ла з батьками в Німеччині. Студіювала музикологію,
геоманістику, славістику в університетах V Тюбінгені та
Мюнхені. Продовжуючи студії в Ріо-де-Жанейро, куди
переїхала після війни. Віра Вовк здобула там ступінь
доктора філософії і стала професором у цьому ж таки
університеті, а від 1957 р. юловою кафедри германіс-
тики. Літературна творчість Віри Вовк обіймає поезію,
прозу, переклади — особливо з французької та порту-
гальської мов. Майстерність поетичних образів, вишу-
кана форма, лаконічність вислову — особливості стилю
поетки.
Читець: Віра Вовк. Орхідеї.
Сонце пополудневе! Як повно розливається
Голос дітей під тобою! Вітер заснув
Під кущем макака, і колібрі п'ють мед
З розквітлого фіолетового і білого цвіту,
Потік журчить між берегами з червоної глини.
Де мій запашний чорнозем, де лимани.
Що полоскали б моє коріння?
Де дерева, що піднесли б галуззя, як ліри?
80
і
Де журавлі, що перевезли б
Мою тугу за далекі моря?
Скажім: усе було б по-давньому;
Я прилинула б тихо над ранком
Шукати сад горіховий за дерев'яною церквою,
Потім застукала б радісно в шибу
Старосвітського дому в долині.
Горе! Незнані руки відкрили б двері,
Цікаві обличчя дивилися б просто на мене
Сказати у мові співучій і рідній:
«Чого ти шукаєш, чужинко?»
...Орхідеї в барвах середньовічних містеріЛ
На картинах незнаних майстрів!
Які ви подібні до нас! Над вами палає
Сузір'я Хреста. Невже ви свідомі
Своєї шляхетности, ви — чужинки?
Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ЄВРОПИ».
Українська діаспора в Європі має свої особливості.
Процес формування території Української держави від-
бувався в порівняно пізні часи, тривав майже три деся-
тиліття і завершився після другої світової війни. Тому
значна кількість українців, які одвічно проживали на
рідних землях, опинилися за межами батьківщини — в
Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії. Українська ді-
аспора є в країнах Західної та Східної Європи. Окрему
групу становлять українці, що проживають в державах,
які утворилися на терені колишнього Радянського Сою-
зу. Зупинимося на характеристиці української діаспори
в деяких європейських країнах.
ПОЛЬЩА. На території сучасної Польщі українці
споконвіку проживали в історичних межах Лемківщини,
Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Нині тут мешкає за
різними джерелами від 400 до 600 тис. українців. У
1947 році польський уряд насильно виселив 170 тис.
українців з їхніх споконвічних земель і розпорошив по
території Польщі. Подальша політика уряду забороняла
компактне розселення українських громад, українську
мову. Нині становище українців у Польщі покращало —
засновано Українське суспільно-культурне товариство
(1956 р.), Об'єднання українців у Польщі (1990 р.),
видається український тижневик «Наше слово», діють
два лемківських об'єднання, нові християнські молодіж-
ні організації, Український народний дім. ОУП налічує
60 художніх колективів, серед яких найбільш відомий
6 — Уроки з народознавства Я І
чоловічий хор «Журавлі». У «столиці» українців у Бі-
лому Борі збудовано школу-інтернат ім. Т. Шевченка,
а 1991 року тут встановлено пам'ятник Т. Шевченку.
ВЕЛИКОБРИТАНІЯ. Українська громада становить
35 тис. Більшість українців проживає в Англії та Шот-
ландії. У Лондоні розташовані фактично всі організації
українців. Більшість українського населення не мають
британського підданства і не користуються виборчим
правом, але життєвий рівень мають навіть вищий, ніж
в середньому по країні. Більшість українських сімей
мають власні будинки. Українська мова вживається ли-
ше в побутовому рівні, тому що більшість сімей змі-
шані.
В інших країнах Європи українців проживає: Руму-
нії — 300 тис., Чехії та Словаччині — 150 тис., Юго-
славії (колишній) — 55 тис., Фракції — 35 тис., Німеч-
чині — 22 тис., Австрії — 6 тис., Бельгії — 5 тис., Угор-
щині — 3,5 тис., Голландії — бл. 1 тис.
Учень: «ІВАН БАГРЯНИЙ».
«Друже мій любий!
Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жорсто-
ко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо пое-
ти нині — це категорія злочинців, до якої я не належав
І не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо сло-
во «гіоет> скорочено стало визначати: хамелеон, прости-
тутка, спекулянт, авантурник, ледар...
Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути
тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки
нею...
...Ти скажеш: «Обминай те каміння, будь гнучким,
будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь
покірним — і ти будеш щасливий»... Ну, а я скажу:
«Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізна-
єш світ...» (45, с. 298).
Цих нищівних характеристик представників «проле-
тарського мистецтва» Радянської України, поданих у
вступі до поеми «Аве Марія» у формі уявного листа
до друга, не могли пробачити можновладці 22-річному
початківцю Іванові Багряному. І почалося «ходіння по
лінії найбільшого опору», по лезу бритви чоловіка,
який, за спогадами сучасників, «був необережний у
висловах», «базікав», «молов язиком» (45, с. ЗОЇ).
82
Іван Павлович Лозов'ягін (Багряний) народився
2 жовтня 1907 р. у с. Куземині на Сумщині в родині
муляра. Закінчив Краснопільську художньо-керамічну
профшколу, з 1926 по 1930 р. навчався у Київському
художньому інституті, але через політичну неблагона-
дійність диплома не отримав. 1927 р. виходить збірка
поезій «До меж заказаних», 1929 р.— поема «Аве Ма-
рія», історичний роман у віршах «Скелька», 1930 р.—
збірка оповідань «Крокви над табором». Належав до
літературної організації «МАРС» (разом із В. Підмо-
гильним, Д. Фальківським, Б. Антоненком-Давидовичем,
Г. Косинкою, Є. Плужнкком, Т. Осьмачкою).
1932 р. письменника заарештували і засудили на 5 р.
заслання. 1936 р. зумів утекти, переховувався між укра-
їнцями на Зеленому Клині. Повернувся додому, де його
знову заарештували. 1940 р. звільнили «за недостатніс-
тю матеріалів для повторного засудження» з відбитими
легенями і нирками. 1945 р. емігрував на Захід, де
опублікував роман «Тигролови» (1946, перше видання
«Звіролови», 1944), збірку поезій «Золотий бумеранг»
(1946), п'єси «Морітурі», «Генерал» (1947), «Розгром»
(1948), романи «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне
коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957).
Помер письменник 25 серпня 1963 р. в Німеччині.
1965 р. вийшов ще один його роман — «Людина біжить
над прірвою».
Радянська літературна критика наділила перші
твори І. Багряного красномовними епітетами: «порно-
графічний натуралізм... та густа домішка слинявого
сентименталізму» (про поему «Аве Марія»), «Скелька»
Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не
зійшов з старих позицій, клясово ворожих пролетарія-
тові. Від самого початку поет став співцем куркульської
ідеології і до сьогодні залишається таким» (45, с. 298,
ЗОЇ).
Дмитро Нитченко (Чуб), український письменник з
Австралії, залишив спогади про арешт І. оагряного:
«До нього підійшов агент у цивільному і, не дивлячись у вічі,
наказав: «Идите за мной. Если встретите зиакомьіх й будут спра-
шивать, куда йдете, говорите: «Йду на прогулку»-
Справді, за кілька хвилин, мов умисно, назустріч ішли два
письменники. Це були Валер'ян Поліщук та Олекса Слісаренко.
— Іване, куди мандруєш?— озвалися вени майже разом, не
знаючи, що попереду нього за десять кроків іде агент НКВД, який
його затримав.
6* 83
— На прогулянку,— сказав Багряний, криво посміхнувшись і
очима та рукою показавши на агента.
Поліщук відразу зрозумів і, засміявшись, сказав:
— А, до фабрики-кухні!..
На допиіі слідчий поставив перед , письменником питання руба:
або доля поета Чупринки (його розстріляли в 1921 р.), або доля
П. Тичини.
— Ще не відомо, яка доля буде Тичини,— відповів Багряний»
(ЗІ, с. 181).
Під час слідства І. Багряний поводився мужньо, не-
залежно, украй зухвало, не дав жодних компрометую-
чих свідчень ані про себе, ні про інших, не підписав
брехливих протоколів.
Характеризуючи «хаос і тьму кромішню» повоєнної
еміграції, серед якої залунав голос І. Багряного,
Ю. Лавріненко у статті «Іван Багряний — політичний
діяч і письменник» відзначав: «Це був голос «Тигроло-
вів». «Тигролови зробили велике діло. Вони здерли з
радянського раба шкуру зека, оста, «советського чело-
века» і показали під нею незломлену, горду людину,
повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для
старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що по-
долав і тигрів і НКВД і вирвався у вільний світ, зда-
вався зухвалим і перебільшеним...» (43, т. 2, с. 613—
614). Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини
та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Ше-
рех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією по-
вістю «стверджує жанр українського пригодницького
роману, українського всім своїм духом, усім спряму-
ванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він
говорить нове слово в українському літературному
процесі» (42. Т. 2, с. 616).
Блискучий памфлет-брошура І. Багряного «Чому я
не хочу вертати на «родіну» (1946) зразу ж був пере-
кладений англійською, іспанською, італійською мовами,
став документом про страшні порушення прав людини в
СРСР: «Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас бе-
руть зі застосуванням зброї, але ми чинимо скажений
опір,— ми воліємо вмерти тут, на чужині... більшовики
зробили для 100 національностей єдину «совєтську ро-
діну» і нав'язують її силою — цю страшну «тюрму на-
родів», іменовану СССР» (45, с. 312).
Харківський в'язничний досвід став основою «Саду
Гетсиманського», твору, що уславив ім'я 1. Багряного
на весь світ. В цьому романі спостерігаємо «поєднання
щирого ліризму й непідробної епічності, те ж саме, ти-
84
пове для української прози, сполучення романтичного й
реалістичного начал.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23