Що означає те коло?
— Коло — це сонце.
— Правильно, коло зображало весняне сонце. До
сонця зверталися і давні українці, бо від нього залежав
урожай.
А ще українські дівчата завивали огірочки. Це теж
хоровод.
Ой питається мати дочки,
Чи садила огірочки?
Най ся в'ють, най ся в'ють!
Ой садила, поливала,
Бо ся гості сподівала.
Най ся в'ють, най ся в'ють!
Ой вийтеся, огірочки,
У зелені куп'яночки.
Най ся в'ють, най ся в'ють!
Ой приходьте, парубочки,
4 Вибирати огірочки.
То ж ся в'ють, то ж ся в'ють!
Огірочки зелененькі,
Завивайтеся, завивайтеся!
А ви, хлопці молоденькі,
Женихайтеся, женихайтеся!
А котрі жовтятки,
так то наші парубки!
Після таких чарівних ігор та хороводів хлібороби
уже, певно, сподівалися на гарний урожай. Збереглася
в нашому селі ще одна давньоукраїнська гра «Просо».
Я хочу, щоб ви зараз її виконали. А я розповім про
неї.
— А ми просо сіяли, сіяли,
Ой дід Ладо, сіяли, сіяли.
— А ми просо витопчем, витопчем,
Ой дід Ладо, витопчем, витопчем.
— Оп чим же вам витоптать, витоптать,
Ой е)'.-} Ладо, витоптать, витоптать?
— А хи коней пустимо, пустимо,
Ой дід Ладо, пустимо, пустимо,
124
— А ми коні викупим, викупим,
Ой дід Ладо, викупим, викупим.
— Ой чим же вам викупить, викупить,
Ой дід Ладо, викупить, викупить?
— А ми дамо сто рубл:в, сто рублів
Ой дід Ладо, сто рублів, сто рублів.
— Ми сто рублів не візьмем, не візьмем,
Ой дід Ладо, не візьмем, не візьмем,
— А ми дамо дівчину, дівчину.
— Ми дівчину приймемо, приймемо.
Ой дід Ладо, приймемо, приймемо.
(Зап. в с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельниць-
кої обл.).
А тепер задумаймось. Чому в кінці гри забирають
дівчину? Що це означало? Що це була за гра?.. Навес-
ні, коли посівна завершувалася, хороводи та ігри мо-
лоді продовжувалися. Але все це набирало зовсім ін-
шого змісту. Тоді уже кожна дівчина вибирала собі
милого, а кожен хлопець — милу. Тобто, молоді шукали
собі пари, все це відбувалося на лузі, біля річки. Бу-
вало, що родичі або дівчата не хотіли віддавати паруб-
кові дівчину. Тоді доводилось її відвойовувати, давати
викуп — ось як у нашій грі «Просо».
Може, найдавнішою піснею, яка дійшла до нас, є
«Подоляночка». «Біжи до Дунаю, бери дівку скраю»,—
закликає пісня. Це те, що лишилося з давнього моло-
діжного обряду.
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька.
Тут вона сіла, тут вона впала,
До землі припала,
Сім літ не вмивалась, бо води не мала.
Ой устань, устань, подоляночко,
Ой устань, устань, молодесенька,
Вмий своє личко, личко біленьке,
Біжи до Дунаю, бери молоденьку,
Бери ту, що скраю!
Ця гра, як і «Просо», поширена по всій Україні.
А на Тернопільщині є гра «Мила», дуже подібна до
«Проса». Хлопці стають проти дівчат і ведеться діалог.
Хлопець викликає силу, обіцяє викуп, а дівчата не да-
ють (показую фрагмент гри):
— А я хліба напечу, напечу,
С%ою милу викличу, викличу!
— А ми хліба роз'їмо, роз'їмо,
Твою милу не дамо, не дамо,
— А я пива наточу, наточу,
Свою милу викличу, викличу.
— А ми пиво вип'ємо, вип'ємо,
125
Твою милу не дамо, не дамо.
— А я перстень покочу, покочу,
Свою милу викличу, викличу.
А ми перстень на палець, на палець,
Твою милу у танець, у танець.
— А я перстень із пальця, із пальця,
Свою милу Із танця, із танця.
Хороводи, ігри, забави («Жучок», «Кладочка»,
«Зайчик») продовжувалися на лузі, у селі, на вигоні,
коло села. А весна уже переходила в літо, природа бу-
яла, цвіла. Як писала Леся Українка, «Зелений шум,
веселая луна». Настала пора заплітати зеленого шума
(це образ розквітлої природи, вітру). Давайте ж і ми
заплетемо, щоб швидше прийшло до нас літо!
Діти водять хоровод.
Ой нумо, нумо в зеленого шума,
Шума заплетемо, гуляти підемо.
Ой шум ходить, по воЗі бродить,
А шумиха рибу ловить.
Що зловили, те п-сопили,
Дочці шуби не купили.
Ой жди, доню, до суботи,
Буде шуба ще й чоботи.
Субота минає, а шуби немає,
А шумиха із шумом гуляє!
(Зап. в с. Гнідин Бориспільського р ну Київської обл).
От і зустріли ми весну за давнім українським звича-
єм, відтворили пісні, магічні танці та ігри, яким, може,
більше тисячі років.
А тепер давайте перенесемося в сучасність, у наше
село. Що збереглося на сьогоднішній день від тих дав-
ніх обрядів? Як зустрічали весну в Гнідині? Хто роз-
каже?
Один учень: — У нас перед тим, як розпочати гу-
ляння на вулиці, дівчата збиралися гуртом і йшли па
луг. Там, де мали бути їхні ігри й табави, дівчата за-
копували горщик з кашею і співали:
На нашу, хлопці, на нашу,
Несіте пшона на кашу.
Та будем кашу варити.
До себе хлопців манити,
До себе хлопців манити,
З гори камінь котити.
Як покотився камінець
Та до Галочки в рукавець.
Як покотився камінець,
Коли то Іванко-молодець.
(Зап. Л. В. Іваннікова від Марії Юхимівни Борисенко,
1914 р. н., с. Гнідин).
126

Кашу закопували, щоб привабити хлопців. У давні
часи це була жертва матері-землі, яка мала благосло-
вити молодих на любов.
От бачите, як глибоко в давнину сягають наші
пісні. Які вони прекрасні! В цих піснях наше коріння,
краса, талант, мудрість народна. То ж давайте берегти
їх, співати, давайте вивчимо ці пісні, які знають наші
бабусі.
Л. В. ІВАННІКОВА.
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
Давні обряди пошанування природи, звичаї
пам'яті про померлих
Урок розпочинається прослуховуванням запису
пісні — веснянки, що побутує на Волині.
Попід мостом риба з хвостом,
плавають качата. (2)
Що й у нашому селі,
Хорошії дівчата. (2)
Не так тії великії,
Як ті молодії, (2)
Бодай вони всі діждали
Святої неділі. (2)
Попід мостом риба з хвостом,
Плавають лебеді. (2)
Що й у нашому селі
Хлопці, як ведмеді. (2)
Не так тії великії,
Як ті молодії, (2)
Бодай вони не діждали
Святої неділі. (2)
(Зап. М. Я. Ратушний в с. Пркичі Любомльського р-ну
Волинської обл.).
Учитель. Що ж го за Свята Неділя, про яку спі-
вають весною, якої мали діждати дівчата?
Учень. Зелена, або Клечальна Неділя.
Учитель. Справді, йдеться про Зелені Свята, про
так звану Русальну, або Клечальну Неділю — свято пе-
реходу весйи в літо. Та неділя починала в язичників
ряд свят, які складали Русальний Тиждень.
А що то за неділя, хто знає? Чому вона так нази-
вається?
— Тому що зеленню прикрашали подвір'я, хату.
127
— А чим саме прикрашали?
— У нас і по всій Київщині збирали пахучі трави
і встеляли ними підлогу в хаті, особливу перевагу на-
давали любистку. Ним, пахучою м'ятою, шовковою тра-
вою клечали вікна, образи, покуть.
— А надворі?
— Надворі клечали деревом — липою, кленом. Ста-
вили гілки на воротях, стежки устеляли травою.
Учитель. У нас на Хмельниччині також відзнача-
ються Зелена Субота і Неділя. Пригадується мені з
дитинства, як баба встеляла хату і сіни запашним та-
тарським зіллям. Чи знаєте, чому так називається?
Може с інша назва цієї пахучої рослини?
— Аїр.
— А які ще цікаві звичаї були на Київщині?
— У Вишгородському районі (с. Жукин) палили
колесо. У кожному хуторі це колесо прикрашали кві-
тами, а потім намагалися його запалити, цікаво — хто
перший запалить.
— А в Баришівському районі парубки волокли з лі-
су дуба, ставили його на вулиці, цілу ніч танцювали
навколо нього, палили вогні.
Учитель. Бачите, які цікаві обряди збереглися
до наших днів. На перший погляд, вони нам зовсім не-
зрозумілі, їх навіть важко пояснити. Навіщо палити
колесо, з якою метою навколо дуба водити танки, па-
лити вогнище? А якщо заглибитись у давнину? Що
означало колесо?
— Сонце!
Учитель. Знову ж пошанування сонця. І поша-
нування дерев, рослин. Сама назва — «Зелена Неділя»,
«Зелені Свята» — це свято пошанування дерев, трав,
квітів і сонця. А чому давня людина поклонялася дере-
вам і рослинам? Навіщо взагалі поклонятися їм?
Учень. Тому що дерево давало плоди людині, з
дерева будували житло, робили знаряддя праці, воно
зігрівало взимку. Дерево, як і людина, було часточкою
матері-природи.
Учитель. А ще людина, намагаючись пояснити
своє походження, вважала дерева своїми предками.
Тому гіллям заклечували подвір'я і хати, з деревами
здійснювали ряд обрядів, як із живими. В Україні це
було водіння тополі і водіння куща. Чи відомо вам
щось про цей обряд? (Якщо ні, то розповідь продовжує
вчитель).
128
Учень. Тополя — це міфічний образ — предок у
давніх слов'ян. Свято тополі проводилося наприкінці
весни. Обирали найстрункішу дівчину, руки якої підно-
сили над головою. На підняті руки навішували стрічки,
хустки, намисто, вінки і зелень. Дівчину водили селом,
полем, лугом, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, стій, не розвивайся!
Буйному вітроньку не піддавайся!
Свято тополі було поширене і на околицях старо-
давнього Києва. Тополю вважали священим деревом і
рубали тільки для жертовних вогнищ.
Учитель. Подібний обряд існував і в росіян. Там
вшановували березу. Може, хто знає, як це відбувалось?
Учень. Наприкінці весни дівчата й хлопці, взявши
з дому яєць та пирогів, йшли до лісу, де обирали гарну
молоду берізку. Прикрашали її хустинками, стрічками,
зіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу— їли при-
несене, водили хороводи. Потім зрізували берізку й
несли до села. Деревце називали Гостейкою. Того ж
вечора знімали з Гостейки прикраси, кидали їх у річ-
ку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Це було по-
шануванням гаїв, лісів, дерев, навколишньої природи.
(Добре було б послатись на джерело повідомленого).
Учитель. Цей обряд дуже нагадує поминаль-
ний — трапезу біля могили, принесення жертви помер-
лому. Тут дерево осмислювалось як предок роду. Де-
рево-предок прийшло в гості до роду. Це ми побачимо
далі. А зараз розглянемо ще один обряд — водіння Ку-
ща. До наших днів в с. Сварицевичах Дубнівського
району Рівненської області зберігся такий обряд. Це
найдавніше язичницьке дійство, яке дійшло до нас. Про
нього розповідає жителька села Настя Володимирівна
Легка: «Цей день ще називався «Діди». У суботу па-
лили свічки, а в неділю вдосвіта до лісу йшли Куща
збирати. На Кущі — гарній дівчині — вишиванка, весь
одяг з прикрасами, прошвами. Було, й дукачі свої дів-
чата їй повіддають. Підпережуть Кущ крайками, обо-
в'язково червоними, позатикають під них гілля берези,
клена чи липи. На голову одного або й п'ять-шість ві-
ночків покладуть, щоб не пізнали, хто ж Кущ. Тоді вже
йдуть до села. Хлопці Куща оберігають, щоб чужі не
обірвали та не забрали гостинці. В селі кожна хата
і подвір'я прибрані зеленню, зіллям: гілки липи, берези
Уроки з народознавства
129
вкопані в землю. Господарі чекають Куща. Першим
приходить зранку дитячий Кущ. Діти вступають на
подвір'я і співають:
Ой ми були у великому лісі,
Нарядили Куща з зеленого клена,
Ваша хата стоїть при дорозі,
Нарядили куща з білої берьози.
В нашого Куща ніжки-ручки невеличкі,
Треба йому, треба панчішки-черевички.
Наш Кущ поїде та до батенька в гості.
Треба йому, треба черевички на помості/
Потім ходить Кущ дівочий, якого водять дівчата. А
ввечері — найстарший Кущ — жіночий, його водять
жінки та бабусі. По селу ходить багато Кущів, і'х може
водити, хто хоче. Всі співають ритуальних пісень, а
господині обдаровують «Куща».
— Цей обряд,— продовжує вчитель,— дуже нагадує
щедрування. В давнину відбувався він одночасно з по-
минанням душ померлих. Свято Куща — це своєрідна
заборона на нищення дерев, самої природи. В цьому
обряді відбилися уявлення пво дереьо-предок, первісне
уподібнення людини предку-дереву. І тому звичай обда-
рування Куща — це ніби жертва пращурам. Про віру-
вання, що людина після смерті може перекинутися на
дерево, розказує балада. (Якщо є музичний запис тво-
ру, межна запропонувати).
Виряджала мати сина у солдати,
Молоду невістку — в поле жито жати,
Жала вона, жала, жала, вижинала,
А як зійшло сонце — тополею стала,
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Що то за тополя стоїть серед поля?
— Ой візьми ж ти, сину, острую сокиру
Та й зрубай у полі тую тополину!
Перший раз ударив — вона похилилась,
Другий, третій вдарив — вона попросилась!
— Не рубай, козаче, я твоя дружина.
Подивись: у листі спить твоя дитина!
(Зап. у 1983 р. Л. В І»аннікова в с. Губча Старокос-
тянтинівського р-ну Хмельницької обл.).
Культ дерев, священні гаї та ліси, в які не можна
було навіть заходити, був відомий не тільки серед укра-
їнців, а й серед інших народів світу. Дерева уподібню-
вали до божеств. Наприклад, дуб — Перуну, богові до-
щу й грому. Про язичницьку пожертву дубові писав
римський історик Костянтин Багрянородний: «Слов'яни
130
пливуть вниз по Дніпру. Пристають до острова св. Гри-
горія (Хортиці). На цьому острові вони приносять свої
жертви, оскільки там є дерево неймовірних розмірів —
дуб-велетень. У жертву богам вони дають живих Пта-
хів, а також прикрашають дуб стрілами. На птахів ки-
дають жереб: чи вбивати їх, чи з'їсти, чи випустити».
Культ дерев і природи тісно пов'язаний з культом
предків, тому обряди Зеленої Неділі тісно пов'язані з
поминальним звичаєм, так званими Русаліями. Поша-
нування природи сприймалося як пошанування предків,
померлих. ЛюДи вірили, що померлі мають вплив на
природу і залежно від ставлення до них живих людей
сприяють добру або роблять шкоду. Тому одночасно з
пошануванням природи навесні відбувалися поминальні
обряди. Жінки писали писанки — символ відродження
життя і природи — і приносили на могили своїх родичів.
Про це свідчить і звичай, який зберігся на Вінниччині.
На Зелені Свята криницю обов'язково квітчали, в
хаті все озеленювали, вулицю чисто вимітали і тоді
йшли на кладовище поминати покійних.
Обов'язково в ці дні приносять жертви тим помер-
лим, які втопилися або наклали на себе руки і, за по-
вір'ями, стали русалками чи мавками. Давні ці віру-
вання, що на зеленому, або Русальному тижні душі
померлих приходять до своїх родичів, живучи серед лю-
дей. Вважали, що на Русалчин Великдень русалки і
мавки заселяють поля і ліси.
Що ви знаєте про русалок?
(Учитель вислуховує учнів, підсумовує їхні розпо-
віді).
Здавна вірили, що русалки дуже красиві, стрункі, з
русявим або зеленим волоссям, із синіми очима, люб-
лять танки, співи, музику. Місячної травневої ночі зби-
раються на березі річки або озера. А під час Русалчи-
ного тижня гойдаються на гілках дерев, вбираються у
вінки з маків, ховаються по житах, плещуть у долоні,
приспівують, танцюють. Зваблюють хлопців і дівчат і
залоскочують.
На народних легендах, повір'ях виплекані кращі
художні твори. Пригадаймо «Лісову пісню» Лесі Укра-
їнки, Скільки тут таємничої краси, світла, добра, народ-
ної мудрості! «На озері розкрились лілеї білі і зазоло-
тіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'ян-
ки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої„
9* 13*
Пограймось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух, ухі
Солом'яний дух, дух!
4 Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшла вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі.
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух, ух!
Солом'яний дух, дуяі
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Чому люди боялися русалок? Природно: живий бо-
їться мертвого. До того ж християнство нарекло язич-
мицькі божества нечистою силою. А, отже, ті, хто помер
132
!
виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними
чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки
і проводить долонею по очах: «Ох, як я довго спала!»
Це — лісова русалка.
Рисами звабниці наділена і водяна русалка, яка
«випливає і знадливо посміхається, радісно складаючи
долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, дру-
гий — маленький, як коронка, перловий, з-під нього
спадає серпанок». У творі поетеси зустрінемо і польову
русалку. Ось такою бачить її Леся Українка: «Зелена
одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого во-
лосся, що вкриває всю її невеличку постать, на голові
синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві
квітки з куколю, ромену, берізки».
Образи русалок, дівчат-красунь, поганьблених і по-
кинутих, є і в поезії великого Тараса Шевченка. При-
гадаймо «Причинну». Ця балада відкриває перше ви-
дання «Кобзаря» 1840 року. Опівночі «щось біле блу-
кає, може, вийшла русалонька матері шукати, а може,
жде козаченька, щоб залоскотати». А ось і пісня ру-
салок:
без хреста або нехрещені діти, ставали русалками за
християнським світоглядом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23