Ведучий У щоденнику Михайла Драй-Хмари
збереглися чотири аркушики, на яких ще не вицвіли
рядки поетичного полину з безпідставних звинувачень у
101
шкідливості пропаганди класичних зразків Давньої Гре-
ції і Риму:
Дарма, що він у тожаку старому
Пив скромний чай, приходячи додому,
1 жив працівником з юнацьких літ,—
Он Муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катул„а
Відродять капіталістичний світ.
Ведучий: Останній вірш поета, що дивом пробив-
ся з-за тюремних ґрат на волю, доносить до нас поетів
біль і правду про трагедію митця.
/ знов обвугленими сірниками
На сірих мурах сірі дні значу,
І без кінця топчу тюремний камінь,
І туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
І доганяю молоді літа,
Лечу в далекі голубі простори.
Де розцвітала юність золота.
— Вернітеся,— благаю,— хоч у гості!
— Не вернемось!— гукнули з далини.
Я на калиновім заплакав мості
І знов побачив мури ті сумні,
І клаптик неба, розп'ятий на гратах,
4 І нездріманне око у вовчку...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
Я — в кам'янім, у кам'янім мішку.
(1937).
Диктор: Павло Филипович.
Ведучий: Видатний діяч з групи неокласиків, по-
ет, педагог, критик. Знавець української, західноєвро-
пейських та російської літератур, перекладач французь-
кої та латинської поезії. Заарештований 1935 року і
висланий на Соловки. Загинув у концтаборах.
Читець: Із збірки «Земля і воля».
Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн,—
Велика мрія, мудра і єдина,
Не даром дзвонить у всесвітній дзвін.
102
Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить.
І всі колись з'єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.
Читець: Із збірки «Простір».
Вмовляє ніч вогні біляві —
І гомін міста затиха.
Нема пошан ні пишній славі,
Ні темним закликам гріха.
Ти подивись: он,там, за рогом,
Схилився, задрімав візник.
Майдан зоріє так убого,
І лине тінь, і вітер зник.
1 я під подувом розстання
Вертаюсь тихий і сумний.
Я весь задума і вагання,
І смага губ, і втома вій.
1 все зливається в уяві,
1 все згасає у півсні —
Будинки, кінь, вогні ласкаві,
Чуже життя, мої пісні.
Диктор: Євген Плужник.
Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко,
дружини поета, громадянки США (демонструється її
портрет): «Одного разу Плужник сказав мені: «Як бути
поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось
надзвичайне... я хворий на сухоти, але я напишу щось
таке, що кожен скаже: «А це Плужник написав».
Читець:
Цвітуть думки, а на слова скупіше...
Я знаю сам — росту. Міняю лист.
...Нехай, кому не ліньки, пише,
Що то, мовляв, запеклий песиміст...
Я ж почуваю так: скажу, бо мушу! —
Хоч щось своє, не казане ніким;
Коли рядкам якимсь звіряти душу,—
Тільки таким!
А там нехай, кому не ліньки, пише,
В словах нудьгу розводячи густу...
цвітуть думки і на слова скупіше...
Росту.
Ведучий: Із спогадів Галини Коваленко: «На
одне із засідань Зеров виманив Євгена і змусив його
ЮЗ
прочитати свої вірші. До них піднявся Максим Рильсь-
кий, обійняв Плужника і сказав: «Ви справжній поет!
Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».
А Микола Бажан підписав свою книжку приблизно так:
«Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх
слів». Після арешту чоловіка Максим Тадейович з бо-
лем говорив мені: «Кого вони засилають! Та вони мозок
України виймають, ногами топчуть... Я ходжу, бачу, як
цвітуть троянди, а це не червоні троянди, то їхня
кров...».
Читець:
Сідало сонце. Коливались трави.
Перерахував кулі — якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий!—
З-під однакових стріх.
Не схибить куля — не стогнатимуть довго.
Подивилися — поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть, ходив — так довго човгав:
Черевики скривив.
Сховалось сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
— Усі.
Читець:
Ніч... а човен —як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий, ненадійний човне!
1 над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
Читець;
Уже вечірні довшають розмови,
Чутніше хід повільних дзигарів...
Віщують тихий затишок зимовий
Сльота і шум осінніх вечорів.
І так приємно знову розгорнути,
Пірнувши весь у цигарковий дим,
Якийсь роман, давно напівзабутий,
І не читати, мріяти над ним!
І довго-дов,'о в лікко не лягати...
А най гто.Іим Некпасов і Барб'е..
104
...А дощ шумить, і вітер волохатий
У шиби б'є...
Ч й т е ц ь:
Мрії від серця відтяв,—
Корінь виснажують віти.
...Мало прожити життя,—
Треба життя зрозуміти.
Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві...
...Мрії ж мої золоті,
Мрії ж мої нещасливі!
Диктор: Майк Йогансен.
Ведучий: Один з найбільших майстрів поетичної
мови, ювелір слова, яскравий представник модерного
романтизму 20-х років, поет, прозаїк, перекладач, теоре-
тик літератури і цікавий мовознавець, він був одночасно
і людиною спорту, мисливства, мандрів. 1937 року за-
арештований і засланий до концтаборів, де збожеволів
і був розстріляний.
Читець:
Іще раз, коли
Химерний запах полину,
Мов сиві воли,
Ліниво мандрують за хмар руїни,
Літорослі милі
Цілують похилий убогий шлях,
Старезний шлях
Голубих полів України.
Читець:
Чите
ЦЬ.
Люблю тебе — не знаю слів
Тієї пісні лісової.
Крізь верховини ясенів
Сніжини розтають весною.
Пташиний виклюнеться спів
Із лісовиного спокою...
Хай пронесеться листям спів
І спиниться понад тобою.
І хвилі в літеплі
Тихенько квилили,
Ик син, що снивсь колись
У синю лати ніч
Квилим фі.ч.н;а.ч очей.
105
«Зірки .шлись і лились
Із сІІІІіх-синіх ночей
І десь І/ морі злились
З душами малих дітей».
І во-йно лились і лились
Срібні проміння вій,
Як сон, що снивсь колись
В колисці старих морів
Душі наївн'й моїй.
Диктор: Дмитро Фальківський.
Ведучий: Дмитро Фальківський (справжнє пріз-
вище Левчук) став жертвою типового на свої часи су-
дилища. На початку зими 1934 року, овіяної крижани-
ми вітрами репресій, виїзна сесія військової колегії
Верховного суду СРСР звинуватила 28 представників
української культури «в організації підготовки терорис-
тичних актів проти діячів Радянської влади» і винес-
ла безапеляційний вирок: розстріл. Разом з Дмитром
Фальківським загинули брати Крушельницькі, Григорій
Косинка, Олекса Близько, Кость Буревій. Кривавий
спектакль відбувся в колишньому інституті шляхетних
панянок, переобладнаному під будинок республікансько-
го НКВС (потім — Жовтневий палац культури). Згодом
тут же відбудеться новий знущальний процес над Плуж-
ником, Підмогильним, Поліщуком, Ірчаном, Вражли-
вим, Майфетом, Ковінькою...
Ч ид е ц ь:
Зійшлись обок на багнетах:
Старий-старий і молодий;
В одного: — Сину!— з-під кашкета...
В другого: — Батьку. пг~)'~Г,д'>..
Зійшлись і стали на хвилини,
Схрестили погляди на ми/ь,—
Кашкет мовчить і жде на сина,
А син осикою тремтить.
На перекошені обличчя —
Не біль, не втома — дикий сказ:
— Хоч би вже швидше!.. Хоч би швидше!..
Хоч би за раз!..
І довго б ждали два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось іззаду з кулемета
Обох скосив...
Читець:
Десь за стіною вітер стеле
Та все мені: — шу-шу!.,шу-шу!..
106
А я ніяк, ой леле,—
Своїх думок не придушу.
Майне одна — неначе крига,
А друга — ніби водограй,
І от — життя, мов книга:
Бери й читай.
Хай сторінки мої нерівні
Й незграбно зверстані рядки,
Бо в книгу дні мої мандрівні
Життя вписало од руки.
І от тепер перегортаю,
Перебираю кожну мить:
Іще й не жив, а добре знаю
Це слово: жить...
Лесь за стіною вітер стеле
Та все мені: шу-шу!.. шушу!..
І я колись, ой леле!—
Рядок останній допишу...
(Звучить грамзапис пісні «Чуєш, брате мій» («Жу-
равлі» Богдана Лепкого).
Заключне слово виголошує учителька україн-
ської мови та літератури:
— Тужливий образ журавлів, що відлітають у вирій
і помруть на чужині, далеко від рідної землі, перегуку-
ється із долями всіх репресованих, засланих у Сибіри,
Соловки, Магадани... Як геніально передбачив Василь
Стус (читає напам'ять),
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
Ве передчутті недовідомих верств,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як, син, тобі доземна уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Усі вони*поріднились з рідним краєм у смерті. І щоб
відтворити цілісну картину розвитку літературного про-
цесу того часу, ми маємо прочитати й оцінити те, що
протягом століть і десятиліть приховувалось від наро-
ду за сімома замками внаслідок політичних перестої,^г
і ^ульгарно-соціологічних звинувачень. Нам треба ви-
вчити тернистий шлях розстріляних і засланих, ошель-
мованих і забутих мучеників національної культури.
ЛІТЕРАТУРА
1. Атом серця. Українська поезія першої половини XX ст. Упо-
рядкування, передмова, примітки Юрія Коваліва.— К.: Веселка,
1992.
2. Воловець Л. І., Дунаєва О. М. Українська література: Під-
ручник для 11 кл.— Львів: Світ, 1994.
3. Донцов Дмитро. Дві літератури нашої доби.—Львів, 1991.
4. Драй-Хмара Михайло. Вибране.— К.: Радянський письмен-
ник, 1969.
5. Жулинський Микола. Із забуття — в безсмертя.— К.: Дніп-
ро, 1990.
6. ...З порога смерті... Письменники України — жертви сталін-
ських репресій. Випуск перший. Упорядник О. Г. Мусієнко.— К.:
Радянський письменник, 1991.
7. Иогансен Майк. Поезії.— К.: Радянський письменник, 1989.
8. Брюховецький В'ячеслав. Микола Зеров.— К.: Радянський
письменник, 1990.
9. Клен Юрій. Вибране.—К.: Дніпро, 1991.
10. Мороз-Стрілець Тамара. Голос Пам'яті. Спогади.— К.: Ра-
дянський письменник, 1989.
11. Письменники Радянської України. 20—ЗО роки. Нариси
творчості.— К.: Радянський письменник, 1989.
12. Плужник Євген. Поезії.— К.: Радянський письменник, 1988.
13. Скирда Людмила. Євген Плужник. Літературний портрет.—
К.: Дніпро, 1989.
14. Суцс Василь. Дорога болю.—К.: Радянський письменник,
1990.
15. Українське слово. Хрестоматія української літератури та лі-
тературної критики XX ст. У трьох книгах,—Кн. 1.—К.: Рось,
1994.
16. Фальківський Дмитро. Поезії.— К.: Радянський письмен-
ник, 1989.
Г, К. ДМИТРЕНКО.
«УКРАЇНО МОЯ, УКРАЇНО,
Я ДЛЯ ТЕБЕ НА СВІТІ
ЖИВУ»
Літературно-мистецький вечір
Вечір відкривається виконанням пісні Тараса Пет-
риненка «Україно!»
Дороги іншої не треба,
Поки зорить Чумацький шлях.
Я йду від Тебе і до Тебе
По золотих Твоїх стежках.
Мені не можна не любити,
Тобі не можна не цвісти.
Лиш доти варто в світі жити,
Поки живеш і квітнеш Ти.
Україно, Україно!
Після далечі доріг
Вірне серце Твого сина
Я кладу Тобі до ніг.
Бо ми кохаєм до нестями
І ще не скоро наш кінець.
Ще, може, нашими серцями
Розпалим тисячі сердець.
Ще свічка наша не згоріла.
Ще наша молодість при нас.
А те, чи варте наше діло,
То скажуть люди, скаже час.
На сцену виходять ведучі та читці.
Ведучий:
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
(М а к с й м Р й л ь с ь к й й)
Читець:
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою?—
109
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина,-
Чим тебе заспокою я — бідна людина, —
Скажи, моя люба Вкраїно.
Вкраїно моя! (Павло Тичина)
Читець:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Громотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
(Василь Симоненко)
Ведучий: І ми разом із Максимом Рильським,
Павлом Тичиною, Василем Симоненком, іншими
письменниками нашої славної України хочемо побути
на самоті зі своєю матір'ю-батьківщиною — Україною.
Ведучий: Кожен визначний митець слова —
справжній син своєї матері України, залишив нам, на-
щадкам, свої одкровення — зізнання в любові до Укра-
їни.
Ведучий: Вслухаймося в їхнє палке, пристрасне,
щире поетичне слово.
Читці:
1. Тарас Шевченко:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
2. Тарас Шевченко:
Свою Україну любіть, любіть її...
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
3. І в а н Ф р а н к о:
Ні, хто не любить всіх братів,
110
Як сонце Боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно!
4. Л ес я Українка:
До тебе, Україно,
Наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде вона урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллєтьс-І.
5. Любов Забашта:
Є щось святе в словах мій рідний край.
Для мене — це матусі пісня ніжна,
І рідний сад від квіту білосніжний,
І той калиновий у тихім лузі гай.
Для мене — це твої стежки й мої,
В містах і селах стоптані любов'ю,
Й пісень людські прозорі ручаї,
Усе, що серцю рідне невимовна.
Ного історія... В ній стільки гіркоти!
І тим ріднім мені ти, краю рідний,
Що вже назад поламані мости,
І день встає, як райдуга, погідний.
6. Євген Маланюк:
Знаю — медом сонця, о Ладо,
В твоїм давнім тілі — весна.
О, моя степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.
А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...
Половецьким, хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім чаду,
А мені ти — блакитним містом
В золотім полудневім меду,—
А мені ти — фата моргана
На пісках емігрантських Сахар —
Ти, красо землі несказанна.
Нам немудрим — даремний дар!
(Виконується пісня «Україночка» — муз. Г. Татар-
ченка, сл. А. Демиденка).
Ведучий: Людина має завжди пам'ятати, звідки
вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого
народу, його мову, культуру. На думку видатного ро-
111
сійського письменника Миколи Чернишевського, «можна
не знати тисячі наук і бути освіченою людиною, але не
любити історію свого народу може тільки людина не-
розвинена розумово».
Ведучий: Знання мови народу, серед якого жи-
веш,— ознака культурної, освіченої людини, знання рід-
ної мови — священний обов'язок кожного.
Ведучий: Із сивої глибини віків бере початок
наша мова. Шлях її розвитку — це тернистий шлях бо-
ротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ пережила
наша рідна, наша невмируща мова, мужньо витерпівши
наругу, знущання, заборони.
Читець:
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
II, як дух степів, гарячу,
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу.
Читець:
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу Безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний,
Але свій дух велично гідний,
Як житнє зерно, берегла
(Максим Рильський).
Читець: «Мово рідна! Красо моя! В тобі мудрість
віків і пам'ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху,
і переможний гук лицарів твоїх у днину побідну, і пісня
серця дівочого в коханні своїм; в тобі, мово, неосяжна
душа народу — його щирість і щедрість, радощі й пе-
чалі, його труд, і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його!»
(Сергій Плачинда).
Ведучий: Видатне місце у розвитку української
літературної мови посідає безсмертний полтавець —
Іван Петрович Котляревський.
Читець:
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз,
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
(Максим Рильський)
112
Читець:
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк, неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою,—
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує,— тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре Кобзар, бо навіки
Ного привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
(Тарас Шевченко)
(Сцена освідчення Возного Наталці за
п'єсою Івана Котляревського «Наталка Полтавка»).
Читець:
/ цвіт весняний — літній овоч
На дереві життя давав,
І Пушкінові Максимович
Пісні вкраїнські позичав,
І де сміявсь Іван Петрович,
Тарас Григорович повстав.
(Максим Рильський)
Ведучий: Під геніальним пером великого Кобза-
ря українська мова не тільки заграла всіма барвами
своїми, а й запалала гнівним вогнем протесту, заясніла
великою силою любові.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23