499).
Він і став таким літописцем свого українського на-
роду, такої тяжкої і трагічної його доби.
Відомий літературознавець з діаспори Григорій Кос-
ткж зазначав: «Через недолю свого народу і своєї бать-
ківщини він ще юнаком опинився поза межами рідного
краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він
духовно перебував з нею у повсякчасному нерозривному
зв'язку. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше
відчував, бачив і переживав долю і воління рідного на-
роду і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу
виповнювала вщерть його духовне єство, зміцнювала і
утверджувала в чужому світі його письменницький та-
лант» (22, с. 499).
Про роль і місце Уласа Самчука в історії української
літератури Степан Пінчук сказав: «Серед майстрів ук-
раїнської прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не
найяскравіша і найсамобутніша. ...В тій галузі, яка для
нього стала справою всього життя — в живописанні ху-
дожнім словом сучасної йому української національної
історії — Самчук досягнув щонайбільших вершин» (35,
с.325).
У статті «Три роки літературного життя на емігра-
ції» *(1945—1947) Володимир Державин констатував:
«Улас Самчук, загальновизнаний корифей нашої белет-
ристичної прози 30-х років, упевнено прямує до своєї
мети — поновити велику (обсягом і задумом) повістяр-
ську прозу, перенісши її з етнографічно-побутового
або ж соціально-побутового плану на площину соборно-
національйрї та універсально-етичної проблематики»
(14, с. 580).
Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого
1905 року в с. Дермань теперішньої Рівненської обл., в
селянській родині. У книзі «Споминів і вражень»
письменник так говорить про отчий край: «Постають в
уяві батьки, діди, рід, покоління, у цій землі їх корін-
ня, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння,
і мій дух. Я вирвався звідсіль і пішов у світ, але я тут
побачив світ і пізнав його. Це та точка плянети, що да-
ла мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого
батька, з атома їх духа і тіла, щоб пізніше я став час-
тиною великого, видимого космосу, буття. І саме тому
ця трчка плянети для мене така дорога» (38, с. 523).
Початкову освіту здобув у сільській школі, потім
навчався у Кременецькій гімназії, де і виявилися його
літературні уподобання. Покликаний до війська в поль-
ській армії, У. Самчук 1927 року дезертирував і неле-
гально перейшов через кордон до Німеччини. Вступив
до Бреславського (нині Вроцлавського) університету,
невдовзі переїхав до Чехословаччини і завершив нав-
чання в Українському вільному університеті (Прага,
1929—1931). Разом із Є. Маланюком був активним
автором «Літературно-наукового вісника» (Львів). З
початком другої світової війни У. Самчук з'явився в
окупованому Львові, став редактором газети «Волинь»
(Рівне). Письменник побував на Східній Україні, з
жадібністю вивчав дивний для нього світ. У повоєнні
роки став ініціатором створення нової літературної ор-
ганізації українських емігрантських письменників —
Мистецького Українського Руху (МУР) і першим його
головбю. 1947 року емігрував до Канади, а 9 липня
1987 р. помер, похований поблизу Торонто.
У. Самчук друкуватися почав рано. Перше оповідан-
ня «На старих стежках» опублікував 1926 року у вар-
шавському журналі «Наша бесіда». На початку 30-х
років вийшла друком «Волинь» — «тетралогія, роман-
епопея», «найвизначніше творче досягнення У. Самчука,
унікальний твір в українській літературі» (С. Пінчук —
35, с. 326). У центрі — художнє дослідження життя го-
ловного персонажа Володьки Довбенка — дитини, під-
літка, юнака, який крок за кроком пізнає навколишній
світ, прилучається до сільськогосподарської праці під
мудрим керівництвом хазяїна-батька; дядько навчає
його життєвої філософії, школа вводить у таємничий
безмежний світ знань, які породжують у хлопця жагу
творчості. Війна і революція, австрійці, поляки, гали-
чани, потім більшовики, козацтво УНР. Все це прохо-
дить перед нами не лише як етапи становлення особис-
тості Володьки, а й художня панорама історії. За сло-
70
вами дослідників творчості У. Самчука, «Волинь» — це
історія життя, зростання свідомости й початки культур-
но-суспільні діяльности Володьки, це збірний образ
української молодої людини кінця 20-х і початку дО-х
років. ...утверджується в нашій літературі й свідомості
як загальноукраїнський тип» (Г. Костюк, 22, с. 500).
«монументальні постаті, які вирізьбив У. Самчук у цьо-
му романі,— це народні характери, стійкі, оригінальні
особистості, не знані до того в нашому письменстві»
(С. Пінчук —35, с. 326—327).
«Роман-спалах «Марія» — найсенсаційніший із усіх
творів У. Самчука» (С. Пінчук, 25, с. 328), написаний
1933 року. Це перший твір української літератури про
голодомор в Україні, голодомор, спрямований проти
української нації, про страшний геноцид українства.
У 30-і роки письменник видав нові романи: «Гори
говорять» (про боротьбу закарпатських гуцулів за своє
соціальне та національне визволення), «Кулак» (полі-
тичне загострений роман про українське село).
Біля 40 років присвятив У. Самчук праці над най-
об'ємнішим та найпанорамнішим твором — трилогією
«Ост». «Морозів хутір» (1948) — І том, в якому змальо-
вані події 1918—1919 рр. в Україні; «Темнота»
(1957 р.)—другий роман епопеї про долю України в
Радянському Союзі; «Втеча від себе» (1982 р.) —третя
частина трилогії «Ост» про життя мільйонів українців,
котрих війна розсіяла по всьому світу, про трагедію на-
сильницької репатріації українських юнаків та дівчат
у середині 40-х років.
Етапним для У. Самчука став роман «Чого не гоїть
вогонь» (1959)—про розп'яття України між двома хи-
жаками, про трагедію людей в окупаційному режимі,
про стихійний зріст українського руху опору (УПА).
«На твердій землі» (1967 р.) — роман про життя
українців в Канаді. У. Самчук — автор трьох книжок
спогадів: «П'ять по дванадцятій», «На білому коні»,
«На коні вороному».
У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандиту-
вання Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман
«Волинь» (як і В. Винниченка за «Сонячну машину»).
Але, на жаль, їхніх імен нема серед лауреатів — через
відсутність реклами, перекладів, невміння показати
світові досягнення українських митців. Парадоксально,
але навіть материкова Україна приходить до своїх
письменників лише нині.
71
Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО США».
Перші українці потрапили до США ще задовго до
масової імміграції кінця XIX —початку XX ст. їхні
імена зустрічаються серед засновників колонії Джеймс-
таун у Вірджінії, серед учасників американської рево-
люції та громадянської війни. Але традиційно першим
переселенцем був Агапій Гончаренко — православний
священик з Київської губернії, знайомий Тараса Шев-
ченка. Він редагував перший американський часопис,
що містив відомості про Україну, її жителів — «Вісник
Аляски». Згодом Гончаренко став відомий у Каліфорнії,
де на початку XX ст. намагався створити українську
колонію. Друга відома особа — Микола Судзіловський-
Рассел, киянин, лікар за фахом, що оселився в Калі-
форнії у 1880 рр. Згодом переїхав на Гаваї, де очолив
місцевий сенат.
Масові переселенці кінця XIX — поч. XX ст.— селя-
ни-трударі з малорозвинених західноукраїнських зе-
мель — Закарпаття та Лемківщини. Ходили чутки, що
за океаном існує багата земля, де можна заробити в
10—20 р. більше, ніж звичайно. А в 1877 р. трапилась
.нагода перевірити ці чутки. Страйкували шахтарі Пен-
сільванії. Пенсільванська вугільна компанія вирішила
використати як штрейкбрехерів дешеву, робочу силу з
найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Так лем-
ківці «й закарпатці потрапили до США, заробили великі
гроші. Після цього виїзд до Америки набув масового
характеру. Спочатку новоприбулі працювали на шахтах
і заводах Пенсільванії, і згодом цей регіон став осе-
редком перших українських емігрантів. Пізніше укра-
їнці почали освоювати американські прерії.
Нині в США проживає 1 млн. 200 тис. українців, за
чисельністю це 21 місце серед усіх етнічних груп. Го-
ловні регіони проживання —- штати Нью-Йорк, Пенсіль-
ванія, Нью-Джерсі, Огайо, Іллінойс, Мічіган, Каліфор-
нія, Техас.
За американською статистикою, на поч. XX ст. укра-
їнці були представниками в основному трьох соціаль-
них груп: селяни — 44%, робітники — 37%, наймані ро-
бітники— решта. За даними перепису 1990 р., характер
зайнятості різко змінився. Більшість українців стали
міськими жителями і працюють переважно в легкій про-
мисловості і сфері обслуговування. Українські фермер-
ські поселення залишилися здебільшого у таких шта-
тах, як Вірджінія і Техас.
72
і
Близько 50 тис. нащадків — спеціалісти з вищою
освітою, ряд Із них займають високі посчи в урядових
установах, збройних силах США. За матеріальним ста-
новищем громадяни українського походження мають
середньостатистичний рівень.
Перші українські цілоденні школи з'явилися в 20 рр.
при українських католицьких церквах, які незабаром
увійшли до американської освітньої системи. Близько
половини українців до 25-річного віку проходить курс
навчання в університетах і коледжах. У ряді універси-
тетських центрів (Гарвардський, Іллінойський, Нью-
Йоркський, Каліфорнійський, Колумбійський та_ін.) є
можливість одержати диплом фахівця з української
мови. Україністику (мова, література, географія, істо-
рія, соціологія та ін.) викладають у 28 університетах та
коледжах США. Тільки Гарвардський університет прий-
має на літні курси українознавства щороку до 100 сту-
дентів. Близько 4 тис. українців нині є викладачами у
коледжах, університетах країни.
Перші науковці з України почали прибувати до
США після першої світової війни. Серед них були спе-
ціаліст у галузі ядерного синтезу Юрій Кістяківський,
історики Юрій Вернадський, Василь Галич, економіст
Володимир Тимошенко, біолог Ніколас Гайдак, матема-
тик Володимир Петришин, історик і тюрколог, мовозна-
вець Юрій Шевельов-Шерех та ін.
У США діють Український соціологічний інститут,
досліджує українські поселення у всьому світі, Україн-
ська академія мистецтв і наук, інститути української мо-
ви і літератури. Українська наукова фундація, Україн-
ське історичне товариство, Український бібліографічно-
довідковий центр, Український документаційний центр,
Український публіцистично-науковий інститут.
Серед американських славістів і політологів україн-
ського походження найбільш відомі Ярослав Білинський
(університет штату Делавер). Василь Дмитришин
(Портлендський університет), Джордж Грабович, Ігор
Шевченко (Гарвардський університет), Тарас Гунчак
(Ратгерський університет), Едвард Косинець (Нью-
Йоркська публічна бібліотека), Джон Решетар (Ва-
шингтонсьйий університет) тощо.
Перші емігранти з України перетинали континент з
Шевченковим «Кобзарем» як найдорожчою святинею,
сумною піснею-тугою за полишеним рідним краєм.
Дбаючи про рідну культуру, мистецтво, українська ет-
73
нічна група зберігає національну ідентичність у багато-
національному середовищі США.
Наприкінці 1922 р. на американський континент
прибув Український національний хор під керівництвом
О. Кошиця, який у повному складі виїхав з України
після першої світової війни у зарубіжне турне. А в
1923 р. О. Кошиць і більша частина хору вирішила за-
лишитися у США. Цей колектив став своєрідним ката-
лізатором у пожвавленні діяльності українських мис-
тецьких колективів у США. Нині одним з найсильніших
хорових колективів є капела бандуристів ім. Т. Шев-
ченка у Детройті.
Всесвітнє визнання здобув український художник
Олександр Архипенко, який прибув до США 1923 року.
Тут створив понад 750 композицій. Серед них — скульп-
тури Володимира Великого, Тараса Шевченка, Івана
Франка, Богдана Хмельницького, Михайла Грушевсь-
кого. Відомий скульптор Сергій Литвиненко створив
пам'ятник І. Франкові в м. Глей-Спей (штат Нью-Йорк)
і надгробка Каменяреві на могилі І. Франка у Львові.
За проектом скульптора Михайла Черашньовського,
різьбленням Антона Павлося у 1981 р. встановлено
пам'ятник Т, Шевченку в Елмайра-Гайтс (штат Нью-
Йорк). 1964 року Лео Мол-Молодожанин спор'удив мо-
нумент Кобзареві у Вашингтоні. Американські українці
називають цей пам'ятник своєю статуєю Свободи.
Учень: «ЄВГЕН МАЛАНЮК».
Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк
Євген Маланюк
Відомий дослідник творчості Є. Маланюка чеський
вчений Микола Неврлий писав: «Олександр Олесь і
Євген Маланюк — виразні представники своїх поко-
лінь, два найвизначніші поети української діаспори...
Є. Маланюк —поет національного болю, гніву й бо-
ротьби. Потугою свого таланту він рівний таким величи-
нам, як Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра» (ЗО, с. 6,
9). За словами Г. Костюка, Є. Маланюк «загальновиз-
74
І
наний «олімпієць» на поетичному Парнасі, ствердив і
закріпив те значуще й оригінальне своє, що він вніс у
нашу літературу» (21, с. 419). В. Державин назвав
Є. Маланюка «безпосередньо найрепрезентативнішим
поетом попередньої духової доби «між двох воєн», на-
півсимволістом і напівромантиком» (26, с. 418). «Дон-
цов радо бачив у ньому націоналістичного волюнтарис-
та, поета — політичного борця, «трагічного оптиміста»,
нещадного критика одвічної хахлацької «шалости». Те
саме бачили в поетові і неприхильні йому сучасники,
тільки ставили коло тих якостей свій знак «мінус» (23,
с. 149). Зате Радянська Україна затято мовчала, вики-
нула ім'я одного із найбільших поетів світу за лаштунки
історії, а якщо й згадувала, то із низкою горезвісних
епітетів. .У 90-х роках відкрилася завіса мовчання в
Україні.
Є. Маланюк народився 20 січня 1897 року в с. Ново-
Архангельську на Херсонщині. За спогадами письменни-
ка, «матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво.
Батькові — життьову свою невдачу... З батька мого був
«інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам,
залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого
роду, ні своєї раси» (29, с. 148). Закінчив реальну шко-
лу в Єлисаветграді, потім навчався в Петербурзькому
політехнічному інституті. У часи першої світової війни
мобілізований, закінчив Київську військову школу. З
відновленням Української держави в 1917 р. старшина
армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміграцію, прожи-
ваючи спочатку в таборі для інтернованих українських
частин в Каліші, далі в Чехії та Словаччині, де закін-
чив Подєбрадську академію (1923), потім працював ін-
женером у Польщі. Під кінець другої світової війни
оселився в Німеччині, потім у США, де і помер 16 лю-
того 1968 року.
Творча спадщина Є. Маланюка така:
1. Стилет і стилос, Подєбради, 1925; 2. Гербарій,
Гамбург, 1926; 3. Земля і залізо, Париж, 1930; 4. Зем-
на Мадонна, Львів, 1934; 5. Перстень Полікрата, Львів,
1939; 6. Вибрані поезії, Львів — Краків, 1943; 7. Влада,
Філадельфія, 1951; 8. П'ята симфонія, 1954; 9. Поезії в
одному тойИ, Нью-Йорк, 1954; 10. Остання весна, Нью-
Йорк, 1954; II. Серпень, Нью-Йорк, 1959; 12. Перстень
і посох, Мюнхен, 1972; 13. Земна Мадонна, Братислава,
1991; 14. Поезії, Львів, 1992; 15. Поезії, Київ, 1992.
Есе та літературно-критичні праці:
75
1. Нариси з історії нашої культури, 1954; 2. До
проблеми большевизму, 1956; 3. Малоросійство, 1959;
4. Книга спостережень І, 1962; II, 1966.
Поезія Є. Маланюка народжувалася в середовищі
української політичної еміграції, для якого поразка
УНР та встановлення радянської влади в Україні стало
національною трагедією. Поневіряючись все життя «на
пісках емігрантських сахар», Є. Маланюк зберіг у сво-
єму серці образ рідної України, заради неї жив і пра-
цював у світах. Патріотизм Маланюкової творчості не
декларативний. В епіцентрі його поезії є завжди і всю-
ди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно
ясною країною антики:
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антична ясна!
Але часто в хвилини болю й розпуки поет сам себе
запитує:
А, може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна.
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує в
образах «Чорної Еллади», «Антимарії», «звабливої
зрадниці Кармен», «покритки Катерини», «повії ханів і
царів»:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа,
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —•
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23